Проблема проявів ксенофобії та расизму не нова для України. Починаючи з 2006 року, українські та міжнародні організації заявляють про її поширення та відсутність адекватної реакції з боку органів влади.

Мова ворожнечі є значною складовою частиною проблеми поширення расизму та ксенофобії не лише в Україні, а й в інших країнах світу. Європейська комісія проти расизму та нетерпимості (ECRI) Ради Європи2 ще 2000 року присвятила «Рекомендацію номер 6 щодо протидії поширенню расистського, ксенофобського та антисемітського матеріалу за допомогою Інтернету».

Україна історично є розмаїтим суспільством, у якому проживають понад двадцять три місцеві етнічні групи, включно з росіянами, татарами, євреями, угорцями, греками, болгарами, румунами, молдованами, ромами.

Від падіння Радянського Союзу Україна стала мобільнішим суспільством та зіткнулася із викликами, пов’язаними із глобальною міграцією. Протягом останнього часу відбулося зростання мешканців з числа представників інших етнічних груп, – включно зі студентами з Африки та Азії в українських університетах, біженцями та трудовими мігрантами. Очікується, що ця тенденція існуватиме і надалі.

Українське суспільство, втім, стикається із труднощами у прийнятті та толеруванні «новоприбульців». Дослідження Київського міжнародного інституту соціології, як і Національної Академії Наук України (НАНУ) показують, що між 1994 та 2006 роками ставлення до етнічних меншин стало дедалі нетолерантнішим. Ці дані демонструють особливо високий ступінь відчуженості від громад т.зв. «видимих меншин» (ВМ).

Це явище підтримують, поміж іншими, деякі сегменти національних ЗМІ, які представляють ВМ у негативному світлі3. Найбільш кричущим проявом такого негативно-упередженого ставлення є насильницькі напади, що їх зазвичай скоюють молоді люди. Зростання расистського насильства у 2006 році стривожило ВМ, як і деякі організації громадянського суспільства (ОГС), – і низка міжнародних, неурядових організацій, включно з Центром "Соціальна Дія" (ЦСД), та деякі представники ВМ створили механізм співпраці під назвою «Ініціатива Розмаїття»

Ці організації розпочали низку ініціатив, спрямованих на моніторинг расистських злочинів та лобіювання уряду, аби той визнав існування проблеми та вжив заходів.

У своєму 18 періодичному звіті Комісії з викорінення расової дискримінації (CERD) 2004 року, український уряд заявив: «Всі форми дискримінації за расовим та національним принципом викоріненні в Україні».

Спільна кампанія з боку низки ОГС та представників меншин, разом з тиском з боку європейських правозахисних структур, привела до того, що кілька урядових структур офіційно визнали існування проблеми. Першою інституцією було Міністерство внутрішніх справ України (МВС). 2007 року МВС ухвалило План дій з протидії расизму та ксенофобії в Україні на 2007-2010 рр. Функції протидії расизму та ксенофобії поліцейськими засобами було надано «Підрозділу протидії етнічній злочинності»5 в МВС.

Підрозділи із подібними функціями з’явилися у деяких інших урядових структурах, як-от Міністерстві закордонних справ (МЗС) та Службі безпеки України (СБУ). Із метою реагувати на расистське насильство було створено міжвідомчу «робочу групу».

Ці ініціативи є спробами реагування уряду на проблему на системному рівні та створення національних механізмів. Однак, всі перераховані вище урядові ініціативи не призвели до жодних відчутних змін.

Повний текс звіту читайте тут: cyberhate_2011