Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк. Героїнею нового випуску стала волонтерка та правозахисниця Дінара Касимбекова.

Із 2000 по 2007 роки Дінара здобувала економічну освіту в Казахстані. Волонтерити і працювати вирішила також і у громадській сфері. Спочатку це була координація волонтерського клубу ГФ «Волонтерський будинок Сорос – Казахстан», потім – інформаційних програм у ГФ «Молодіжна інформаційна служба Казахстану».

Додаткову фахову освіту здобувала на таких семінарах і тренінгах як «Підготовка добровольців для Волонтерського корпусу Республіки Казахстан», «Роль НУО та ЗМІ у підвищенні прозорості державного бюджету», «Школа прав людини», Харківська школа прав людини 1 і 2 рівня, (Харківська правозахисна група), «Міжнародні стандарти доступу до публічної інформації» (Прага) тощо.

Була міжнародною незалежною спостерігачкою за Президентськими виборами в Україні 2004-2010 роках. До України на постійне проживання Дінара приїхала 3,5 роки тому. Написала колонку на Українській правді «Як я приїхала з Казахстану і вивчила українську мову за півроку».

Правозахисниця працює у «Zmina. Центр прав людини» (раніше – Центр інформації про права людини).

1. Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

Перед тим, як я долучилася до правозахисного руху в Україні, у мене був відповідний досвід у Казахстані. Ще із студентських часів я волонтерила у різних молодіжних групах. А потім пішла працювати в «Молодіжну інформаційну службу Казахстану». Ми проводили просвітницькі події, організовували освітні програми, тренінги для студентства тощо.

Додатково проходила різноманітні тренінги. Через міжнародні програми познайомилася із українськими колегами і колежанками, з якими мені подобалося спілкуватися. Вони мали важливий досвід, у тому числі, щодо проведення різноманітних правозахисних акцій. Я б так сказала, що душею уже була в Україні.

Потім я познайомилася із Тетяною Печончик, яка знала про мою мрію жити в Україні. Завдяки їй переїхала до України та працюю в «Zmina. Центр прав людини» (раніше – Центр інформації про права людини).

2. Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Коли жила в Казахстані, то у нас було своє середовище тих, хто займалися темою прав людини. Нас навчали на волонтерському клубі, учасницею якого я була. Окрім того, це були тренінги різних іноземних фондів (наприклад, Сороса) про те, як спостерігати за виборами. А також – тренінги для тренерів, із комунікацій тощо.

Потім на Помаранчеву Революцію я приїздила до України спостерігати за виборами. Тобто, я є свідком історії. Тоді почалася моя любов до України і українців, які надихали своїм прагненням до свободи і любов’ю до батьківщини.

 

3. З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

Зараз переважно займаюся просвітницькою діяльністю, а також допомагаю координувати проекти, які пов’язані із Кримом. Ми документуємо правопорушення в Криму. 

4. Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

У нас в організації активно займається тематикою прав жінок Ірина Виртосу. І я її підтримую. А також я виходила на різноманітні акції – з Amnesty International Україна щодо підтримки  Стамбульської Конвенції до щорічного Жіночого маршу.

Як бачимо, ситуація із правами жінок не є ідеальною ні в Україні, ні, тим паче у Казахстані. У Казахстані ми теж проводили різні просвітницькі тренінги для дівчат, але ситуацію не порівняти. Наприклад, у моїй країні є така традиція як викрадення «наречених». І ми пояснювали, що це насправді не є традицією.

Завдяки жіночому руху в Казахстані вдалося в кримінальний кодекс внести заборону на крадіжку людини. Не йдеться про наречених як таких, але саме вони є найбільшою групою ризику у даному випадку. Наразі проводиться адвокація щодо того, аби була покарана крадіжка наречених.

5. На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

Передусім, це – можливість виходити і висловлювати свою думку. У Казахстані інша ситуація, треба отримати офіційний дозвіл від влади.

Усе ж таки в Україні є будь-яка свобода слова і вираження. У Казахстані анекдот про президента чи критика влади – будуть мати певні наслідки.

Якщо порівнювати із Казахстаном, то люди в Україні більш активні. Ти почуваєшся, що ти не одна, зокрема, у випадку несправедливості. У Казахстані інша ситуація. Бувало, викрадали людей, і не можна було нічого зробити із цим і своєчасно відреагувати. В Україні за тебе більшою мірою заступляться, вийдуть на вулиці шукати справедливості тощо.

Деякий відсоток справ таки розслідується в Україні. Тому ситуація часто бачиться у позитивні, якщо порівнювати із іншими пострадянськими країнами.

6. Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

Останнім часом почастішала тенденція нападів на громадських активістів і правозахисників. На жаль, після звернення жертв нападів, українська влада не веде ретельного розслідування справ, не знаходить винних, наприклад, як гучна справа Катерини Гандзюк. Тому в деяких активістів опускаються руки, не завжди вірять у завершення своєї справи. Як на мене, основний виклик – це аби не опустилися руки.

 

7. На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

Я вважаю, що мало. Можливо, це пов’язано із тим, що дуже багато людей бояться слова фемінізм і не розуміють поняття гендер.

Перебуваючи уже 25 років у пострадянських трансформаціях, люди до сих пір бояться європейських цінностей рівності. Але поки будуть такі люди, як, наприклад, Катерина Левченко, то ситуація змінюватиметься на краще.

У Казахстані теж не дуже розуміють слово «гендер». Його часто плутали із словом «гей», гомосексуальною орієнтацією. Бракує розуміння стосовно різних форм дискримінації, понять гендерної рівності, сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності тощо. Але із часом поступово ситуація змінюється.

 

8. Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Я вважаю, що варто ратифікувати Стамбульську Конвенцію, адже це важливо для зміни ситуації із протидії з гендерно-обумовленим насильством в Україні – від якісного надання психологічної допомоги постраждалим до забезпечення притулків. До нас неодноразово зверталися жінки, які цього всього потребують. Але, на жаль, влада ігнорує це питання.

 

9. Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності? 

Це мої друзі та колеги, звичайні люди, з якими я постійно стикаюся у своїй роботі. У рамках роботи мандрувала Україною з презентацією дослідження нашій організації про те, що думають і знають українці про права людини. Зокрема, я відвідала 6 міст України та зустрічала різноманітних людей, після недовгого спілкування з ними бачила наскільки вони круті, як вони надихають. Приїздиш у Дніпро, наприклад, а там вчителька старших класів із Синельникове спеціально привозить своє учнівство на нашу виставку і каже: «Ось правозахисники – спілкуйтеся з ними». Тобто, це навіть досить прості люди – від бабусів до дітей, які залучені у різне волонтерство, які прагнуть змін у суспільстві; це 16-річний хлопчик Сергій Чагаров, який у своєму селі бореться з корупцією.