Нове інтерв’ю із серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну»

Марія Томак освіту отримала в Інституті журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка. Протягом 2007-2012 років працювала у щоденній суспільно-політичній газеті «День», а з весни 2013 року до серпня 2016 року – в одній із провідних українських правозахисних ГО «Центрі Громадянських Свобод». Із листопада 2013 – постійна волонтерка ініціативи Євромайдан SOS.

З березня 2014 року була учасницею численних місій з моніторингу порушень прав людини в Криму, Донецькій та Луганській областях. З осені 2014 року – координаторкою кампанії LetMyPeopleGo, мета якої – звільнення всіх незаконно затриманих громадян України в Росії та окупованому Криму.

З вересня 2016 року – координаторка та співзасновниця (разом із Ольгою Решетиловою) ГО «Медійна ініціатива за права людини» (МІПЛ). Концепція роботи організації полягає в поєднанні правозахисної активності та журналістики. Найперше ідеться про журналістські розслідування, що стосуються порушень прав людини. Модель діяльності засновниці описують умовною формулою «журналістика + адвокація + право». Організація, незважаючи на короткий термін діяльності, вже співпрацює з Українською Гельсінською спілкою з прав людини за кількома важливими напрямками (наприклад, проблема трудового рабства, в яке потрапляють громадяни України в Російській Федерації).

– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

– Ще зі школи я цікавилася діяльністю Української Гельсінської групи, шістдесятниками, усім, що стосувалося теми боротьби за права людини в часи Радянського Союзу та репресій. Читала багато дисидентської літератури. Потім, працюючи журналісткою та редакторкою у газеті «День», мене також цікавили теми, пов’язані з правами людини. Очевидно, що існує прямий і глибокий зв’язок зі станом країни, суспільства часів незалежності та радянським спадком.

Так сталося, що якраз напередодні Євромайдану я прийшла працювати в Центр громадянських свобод. Як зараз пригадую, що наше спілкування з Лесею Матвійчук розпочалося з акції під посольством Китаю на захист політв’язнів, які утримуються владою Китаю. Далі прийшла познайомитися з організацією і – залишилася там. Це був березень 2013 року, наприкінці листопада почалися відомі події, був створений Євромайдан SOS і з того часу, як мені здається, розпочалася моя діяльність, яку можна назвати правозахисною.

– Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

– Я не маю «правозахисної» і навіть юридичної освіти. Вчуся на ходу. Я не часто беру участь у тренінгах, бо більшість із них, поклавши руку на серце, мені видаються беззмістовними – значно більше розумієш, втрапивши на судове засідання. Але з тих навчальних програм, які я згадую як конструктивні та корисні – це тренінг, який проводив Молодіжний правозахисний рух, який взагалі дав мені розуміння концепції прав людини (це було у 2013-му, якраз коли я почала працювати в цій сфері), а також кількаденний тренінг Харківської правозахисної групи, особливо в частині лекції Станіслава Речицького щодо конституціоналізму.

Загалом (хоча Ви мене про це не запитували, але я все ж таки скажу), я вважаю, що дисципліна (чи дисципліни) із поясненням, що таке права людини, навіщо потрібна конституція і, наприклад, на що має, а на що не має права поліція, в такій країні як наша, з таким колосальним репресивним спадком, мають бути обов’язковим елементом шкільної програми. Я знаю, що ця ідея давно обговорюється і що реалізувати її не так просто, але це було б надзвичайно важливо.

– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

– Переважно це теми довкола подій останній років – порушення прав людини у зв’язку з військовою агресією Росії проти України: Крим та зона АТО, а також розслідування цих порушень Україною. Намагаюся відстежувати також кілька справ Майдану, зокрема, щодо так званих тітушок. Ця тема здається мені принциповою, бо зв’язок представників влади з криміналітетом (що у випадку пострадянського простору належить до «традиційних цінностей»), як на мене, є одним із головним джерел порушень прав людини, який, до того ж, вдало замаскований під «банальний кримінал».

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

– Ні, саме із цим аспектом мені працювати не доводилося. Принаймні, поки що.

– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– Те, що відразу спадає на гадку – це «мобілізація» і адекватна реакція на події 2013-2014 років в Україні, зокрема, на масові арешти. Наскільки успішно відреагувала правозахисна спільнота на подальші події міжнародного збройного конфлікту, наскільки вловила потенціал своєї ролі в цих подіях і реалізувала цей потенціал, – для мене поки що не зовсім зрозуміло (особливо щодо зони АТО), це покаже час. Поки що видається, що місія була виконана лише фрагментарно.

– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

– Мені здається, що великою проблемою є відсутність зв’язку спадковості із дисидентами радянських часів. Я розумію причини і розумію, що це окрема розмова, але мені здається, що загалом це нас послаблює.

Проблемою є також конфлікти в середовищі, часом – нездорова конкуренція, відсутність згуртованості, але це, як відомо, характерна проблема загалом для України і, думаю, для будь-якого незацементованого ліберального середовища. Як у Північній Кореї строєм ми ходити точно не будемо. Часом, давайте говорити чесно, нам також бракує відповідальності та ефективності, наприклад. Це що стосується тих речей, які прямо залежать від нас. А те, що нам диктує історичний момент – це колосальний, неосяжний обсяг роботи. Це породжує ефект, коли певні теми взагалі залишаються в тіні. Наприклад, так звані «сепаратистські суди». Щотижня – десятки процесів по всій країні, найбільше – в Донецькій та Луганській областях. За великим рахунком, треба створювати окрему організацію тільки для моніторингу цих справ. Чи має хтось для цього ресурс? Питання риторичне. Тим більше, що постійно десь щось «підгорає»: то нові затримані «диверсанти» в Криму, то якісь законопроекти, які зазіхають на громадянське суспільство…

– На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

– Я в гендерній тематиці не працюю, тому не можу оцінювати коректно. Знаю, що є низка організацій, які працюють на цій ділянці, постійно бачу інформацію про проведення тих чи інших заходів. Але одна справа – скільки ми приділяємо цьому часу, інша справа – що тут ще дуже багато роботи.

– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

– Можу сказати загалом, що до того, як я потрапила в правозахисну сферу, я, як і багато хто в нашій країні, вважала, що з правами жінок в Україні все гаразд. Принаймні, мене ніхто ніколи не стримував у професійній діяльності з посиланням на мою стать. Існують також певні стереотипи про «матріархальність» українського суспільства. Можливо, це небезпідставно, але тепер, вже з перспективи, так би мовити, професійної розумію, як багато ще проблем тут. Наша загальна «печерність» позначається і на гендерних питаннях. Наприклад, той факт, що Україна не ратифікує Стамбульську конвенцію. При чому, з посиланням на церкву.

– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

– Мене надихають люди, польова робота. Не уявляю собі правозахисну діяльність як суто офісну. Це «натхнення», як правило, доволі травматичне – наприклад, спілкування з потерпілими, але інакше я швидко вигораю і втрачаю внутрішнє відчуття того, що моя діяльність взагалі комусь потрібна.

Спілкувалась Тамара Марценюк