Із 25 листопада по 10 грудня 2018 року триває щорічна міжнародна кампанія «16 днів проти насильства», покликана привернути увагу до важливості забезпечення гендерної рівності у світі та протидії гендерному насильству.

УГСПЛ підтримує акцію увагою до цієї тематики. Чергове інтерв’ю спецпроекту «Правозахисниці, які змінюють Україну» пропонує бесіду із правозахисницею Катериною Левченко, фахівчинею і активісткою з багаторічним досвідом протидії ґендерному насильству та розбудови політики рівних прав і можливостей для жінок і чоловіків.

Катерина Левченко – Урядова уповноважена з питань ґендерної політики, докторка юридичних наук, професорка. У 2004-2006 та 2008-2010 роках – радниця Міністра внутрішніх справ України з прав людини та гендерних питань, заступниця керівника Апарату Міністра, народна депутатка 5-го скликання, і більше 20 років – з 1997 по 2018– президентка Громадської організації «Ла Страда – Україна». 

Авторка докторської дисертації «Управління процесами формування ґендерної політики в Україні (організаційно-правові аспекти)» (Національний університет внутрішніх справ, 2003), авторка і співавторка понад 300 наукових праць (серед яких монографії, статті тощо).

Постійна дописувачка матеріалів на гендерну і недискримінаційну тематику у соціальних мережах. Нагороджена відзнакою Президента України – орденом княгині Ольги  ІІ та ІІІ ступенів, Почесними грамотами Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України.

За глобальним рейтингом міжнародної організації Apolitical в 2018 році увійшла в число 100 найбільш впливових осіб в світі, які працюють для досягнення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

У правозахисний рух, а саме у жіночий рух я прийшла на початку 1990-х років завдяки своїй науковій діяльності. Я вивчала філософію, читала різноманітних західних авторів і авторок, писала дисертацію, викладала студентству культурологію і соціальну філософію. І крок за кроком я почала знайомитися із роботами Барта, Фуко, Крістієвої, інших філософів, які говорили про бінарні опозиції, дискримінацію. Саме тоді з’явилося у моєму словнику поняття «фемінізм» та «ґендерна рівність».

Ці теоретичні пошуки спонукали мене до практичних дій, тому що стало зрозуміло, що у нашому суспільстві те суспільне різноманіття, про яке зазначали ті чи інші автори і авторки, не відображено. Дуже часто люди не задумуються, яке різноманіття їх оточує, бо вважають, що структури на мікро та макрорівнях є досить сталими.

Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Освіту, зокрема, із прав жінок я здобувала самостійно, а також завдяки партнерським організаціям із Польщі, Голландії, Німеччини інших країн, завдяки колежанкам з українського жіночого руху. Моя залученість не лише до жіночого руху в України, а й міжнародного давала можливість отримати кращий досвід роботи та розуміння проблем. Це було ще до вступу України до Ради Європи, прийняття Конституції України та Закону України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків».

Але загалом самоосвіті я завжди приділяла велике значення. Складала екстерном іспити. А з 1995 року я уже почала роботу над своєю докторською дисертацією, яка була присвячена процесам формування ґендерної політики в Україні. Захистила її я в 2003 році.

З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

Це, безперечно, тематика прав жінок, ґендерна політика, попередження насильства проти жінок і дітей, боротьба із домашнім насильством і торгівлею людьми, співпраця держави та громадянського суспільства, ефективне управління та протидія корупції, освіта в галузі прав людини та багато чого іншого.

На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні, зокрема, того, що бореться за рівні права і можливості жінок і чоловіків?

За ці 25 років незалежності України дійсно змінилося розуміння важливості питань ґендерної рівності у правозахисному русі. Зокрема, змінилося ставлення до жінок, зсув  від більш такого традиціоналістського, патерналістського (захисного) – який панував у перші пострадянські роки та загалом радянські – до модернового підходу, який базується на засадах Загальної декларації з прав людини, яка говорить «Кожна людина   повинна  мати   всі   права  і  всі  свободи, проголошені цією Декларацією,  незалежно від раси,  кольору шкіри, статі,   мови,   релігії,   політичних   або   інших   переконань, національного чи соціального походження,  майнового, станового або іншого  становища».

Відбувається серйозний злам у ставленні на рівні політичних еліт. Це добре видно на таких прикладах, як діяльність Міжфракційного депутатського об’єднання «Рівні можливості», сучасного Уряду, де питання гендерної рівності названі як пріоритетні. Варто додати, що в уряді багато у цьому напрямку робить Віце-прем’єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Іванна Климпуш-Цинцадзе, у функціях якої є координація гендерної політики, що також дуже важливо.

Окрім того, жіночі організації уже стали важливими суб’єктами формування гендерної політики.  Ми знаємо, що зміни в історії завжди робить меншість. Нам дуже важливо, щоб ця рухлива меншість усвідомлювала цінність, важливість, економічні та соціальні переваги гендерної рівності. Адже більшість завжди запитує – а що нам із цього буде, із цієї гендерної рівності, який зиск? Нам бракує подібної візуальної статистики, аби переконати таких людей.

Варто взяти приклад із ЄС, які підготували підрахунки щодо того, скільки виграють економіки країн, де жінки більш активно залучаються до ринку праці. Хочу додати, що при цьому розвивається інфраструктура, яка забезпечує сферу підтримки догляду за дітьми, причому не тільки для жінок, а й для чоловіків. Тобто, загалом є чимало прикладів, але їх важливо також перекладати на ту мову, яку зрозуміла пересічним людям. А також, аби цей зиск було видно на рівні села, селища та області. Наразі у процесах децентралізації також береться до уваги гендерна компонента.

Разом з тим ми є в останні тижні свідками публічних образ жінок з боку політиків, приниження їх людської гідності, недовіри до професійності. Сексистський зміст образ жінок-політиків є продовженням так званого «побутового» сексизму, який виправдовується політиками та фактично «легітимізує» його для суспільства, що нівелює зусилля держави та громадськості  в протидії дискримінації та ґендерної нерівності. Ці образи спрямовані проти всіх жінок, але перш за все тих, хто сьогодні активно займається політикою, державною діяльністю і тих, хто планує це. Сексизм стає реальною демотиватором політичної участі жінок і реальною перешкодою її розширення.

На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

Варто зазначити, що багато років правозахисні організації «не бачили» питання прав жінок і досить поверхово до нього ставилися. Не випадково у 2006-2007 роках робилося дослідження на замовлення Фонду «Відродження» про зв’язок правозахисного і жіночого руху. Тому що в сучасному погляді на права людини не можливо не зазначати про такі питання як ґендерна рівність.

Натомість ми бачимо, що навіть зараз далеко не усі правозахисники готові сприймати ґендерну тематику як серйозну та варту увагу. Хотілося б, аби цій темі приділяли дійсно більше уваги, не лише формально і не тільки завдяки донорам, які передбачають у проектах ґендерну компоненту, а завдяки розумінню важливості тематики рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. Але є і позитивні приклади змін, які надихають на співпрацю і спільну роботу!

Ґендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Немає такого одного рецепту, який допоможе вирішити усі проблеми. Це питання є доволі комплексним. Але ґендерна нерівність, ґендерна дискримінація є тим підґрунтям, на якому виростають такі проблеми як гендерне насильство. Дуже важливо, аби суспільство та люди, які займаються правами людини розуміли, що таке ґендерна дискримінація.

Мої більше ніж 20 років досвіду роботи в організації «Ла Страда», яка саме займається запобіганням та протидією насильству свідчать, на жаль, про те, що чимало людей ставляться до інших людей як до речей, як до власності. Це стосується ставлення до дітей, дружини. Взагалі неповага до людської гідності є однією з причин насильства.

Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Я думаю, що бажання позитивних змін і більше справедливості! Бажання того, щоб жінки могли користуватися усіми правами, які мають люди, і не чути про їх обмеження у зв’язку із тим, що ти- жінка. Віра в те, що розпочата з колежанками, подругами, однодумцями ще 25 років тому робота хоча і поступово, але приносить позитивні результати. І підтримка моєї родини та друзів!