Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну».

Ксенія Шиманська уже п’ять років працює у громадській організації «Центр громадянських свобод», заснованій у Києві в 2007 році для просування і впровадження цінностей прав людини в Україні та на територіях нових незалежних держав. Окрім того, Ксенія проводить тренінги у стилі фасилітації із використанням ігрових методик та психологічних практик, волонтерить у ЄвроМайдан-SOS. У вересні 2016 року брала участь в організації та проведенні миротворчого міжнародного фестивалю соціальних театрів «Роздоріжжя». Правозахисниця навчалася в Національному авіаційному університеті на спеціальності психологія та в Київському національному університеті внутрішніх справ на правознавстві.

– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

І тут трапилась нагода спробувати розібратись із основними принципами, поняттями і базовими нормами правозахисту. Я отримала шанс долучитись до навчання ОЗОНівців¹, яке проводила ГО «Центр громадянських свобод». Описати свою вдячність за нагоду ознайомитись із темою мирних зібрань мені досі бракує слів. Тоді Олег Анатолійович Мартиненко занурив у тему мирних зібрань, давши можливість відчути на практиці різницю між підходом до захисту державою її ж «слуг». Також ми приміряли захисне екіпірування правоохоронців із різних країн, щоб побачити різницю між тим, яка сила удару може дійти безпосередньо до тіла при застосуванні спецзасобів.

А ще я бачила, як горять очі у перших правозахисників і правозахисниць, із якими мені пощастило познайомитись. Спершу із Назарієм Боярським і Олександрою Матвійчук, а пізніше із – Олександрою Делеменчук. Вони мене підтримали і надихнули.

– Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

– Мені пощастило і я мала можливість навчатись у кращих. Це школи першого і другого рівнів із прав людини, які проводила Харківська правозахисна група (ХПГ); Міжнародна сесія Універсального курсу Міжнародної школи з прав людини, яку проводила моя рідна ГО «Центр громадянських свобод».

Крім того, були нагоди отримати нові знання і на вузькоспеціалізованих заходах, зокрема, на таких семінарах, як «Підходи до захисту у Східноєвропейських спірних суб’єктах», «Право на життя та заборона катувань, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження в практиці Європейського суду з прав людини», «Керівництво ООН щодо ефективного розслідування та документування катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання. Стамбульський протокол», «Дослідження злочинів у Міжнародному кримінальному суді (МКС) і аспекти безпечного документування в зонах конфліктів».

Дуже цікавим мені видається аналіз досвіду навчання у школі з прав людини, яку проводила Харківська правозахисна група і Міжнародна школа з прав людини і громадських дій (МШПЛГД). Найдивовижніше те, що їм обом притаманний погляд на права людини, який започаткував Марек Новицький, але в силу різного історичного досвіду і моделей правозахисту, вони мають різну аудиторію. Зокрема, ХПГ працює з активістами, які вже включені у правозахист чи обов’язково долучаться в майбутньому. А МШПЛГД – із активістами, які найчастіше ситуативно долучаються до громадських дій на захист прав людини. Воно й зрозуміло. У державі, де за участь у мирному зібранні можна сісти до в’язниці, бути звільненим з роботи чи отримати штраф .

– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

– Нині працюю із тими, хто були у полоні. Тут не можемо обійтись лише документуванням порушень прав людини, адже люди дуже часто залишаються сам-на-сам із своїми проблемами і їм нікуди піти. Тому допомагаємо всім, чим можемо. Дуже часто співпрацюємо із колегами і відправляємо до них за юридичною допомогою, гуманітарною, психологічною.

А ще реалізуємо величезний комплексний проект, який стосується реформи судової системи. Проектом охоплені всі сфери судової системи і дотичні структури. Тому працюємо із суддями, поліцейськими, прокурорами, потерпілими, обвинуваченими і, звичайно ж, із правозахисниками та адвокатами, щоб почути їх думку щодо реформування системи.

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

– Довелось одного разу, і цей досвід був дуже цікавим. Оскільки ми організовували навчання для представників ЛГБТКІ-організацій, рухів і просто активістів. І говорили про права жінок через права ЛГБТКІ. Не пригадую, щоб у інших заходах окрема увага приділялась правам, розділеним на основі гендеру.

Насправді, тематика дуже корисна. Особисто для мене це продемонстрував флешмоб у соціальній мережі [Facebook – ред.] #ЯНеБоюсьСказати, під час якого люди ділились своїми історіями про те, який досвід сексуального насилля їм довелось пережити.

Найбільше мене тоді шокували два факти. По-перше, масштаб проблеми. Це не просто проблема, а ціла катастрофа! Якщо стільки людей написали, а скільки ще мовчать? А скільки ще думають, що насилля – це норма. По-друге, це – кількість людей із юридичною освітою, які хоча б теоретично знають, як себе захистити. Але не захистили, не змогли.

– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– Правозахисний рух поповнився активістами, яким дуже близькою стала тема прав людини після подій на Майдані. Правозахисний рух, не зважаючи ні на що, все ж здатен об’єднуватись. Про що свідчить, зокрема, одна із останніх вагомих подій – спільний алярм багатьох правозахисних організацій навколо процедури обрання омбудсмена. А також, участь великої кількості правозахисних організацій у акціях (і не лише) для привернення уваги до питання політичних в’язнів в РФ.

Багато із правозахисників пройшли навчання чи стажування за кордоном, що дозволяє застосовувати інший погляд, стандарти і підходи у роботі. І надзвичайно збагачує її.

– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

– Після успіхів дуже легко писати про виклики, адже ставиш собі питання, чого не вистачає для більшої кількості успіхів і вищої їх якості. Мені видається, що ми дуже часто потребуємо єдності у правозахисній спільноті, професійного навчання із обміном досвідом, виходу із вузької правозахисної спільноти до всіх, кого потенційно може зацікавити сфера прав людини, а також психологічного розвантаження і елементарного фізичного відпочинку (певно, що всі, хто працює у громадському секторі, мене чудово зрозуміє). Особливо, в умовах триваючого конфлікту.

– На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

– Перепрошую, але не вважаю себе експерткою із цієї теми.  Єдине, що можу сказати – вона дуже на часі. Багато із моїх колег працюють, допомагаючи жінкам, які страждають від насильства в сім’ях, секс-працівницям, жінками, які вимушені були тікати із тимчасово окупованих територій і зараз розпочинають власну справу.

Я дуже ціную те, що роблять мої колеги. Адже, жінки дуже часто опиняються в уразливому становищі та потребують допомоги. Я ж обрала для себе іншу тему.

– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

– Я вже описала, як моє ставлення до насильства, зокрема сексуального, змінив флешмоб. А ще я бачу, скільки тренінгів та інших заходів, спрямованих на допомогу жінкам, проводять мої колеги. Тому, особисто для мене, гендерне насильство є очевидною проблемою, яка, безумовно, потребує уваги і системної роботи. 

Але не все для мене є очевидним. Наприклад, я часто зустрічаю у своїй психологічній практиці випадки, коли хлопчики і чоловіки страждають від психологічного насилля з боку протилежної статі, зокрема, матерів, дружин. Але набагато частіше бачу соціальну рекламу, де жінка виступає у ролі жертви.

Якщо коротко і саму суть, то думаю, що почати змінювати ситуацію на краще могло б допомогти таке. По-перше, просвіта – широке інформування про рівні права і можливості жінок і чоловіків. По-друге, це включення до програм зі шкільної освіти відповідного курсу. Додаткової уваги, як на мене, потребує робота у таких напрямках як стереотипи, толерантність, сексуальна освіта. Безумовно, найефективніше, що можна зробити – провести комплексне дослідження всіх сфер, де гендерне насилля проявляється, регулюється, через що виникає і як долається. А вже після цього варто розробити програму і затвердити її на державному рівні. Щоб держава, якщо і не допоможе, не заважала втілювати програму в життя силами громадського сектору.

– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

– Для мене, як, мабуть, для багатьох, життя ділиться на етапи. Одним із визначальних для моєї тоді ще не зрілої, але точно правозахисної думки, стало знайомство і робота із викладачкою філософії Петровою Ганною Миколаївною. За всі роки вивчення історії (школа, курси, репетиторство, перші роки університету) я, лише почавши вчити філософію, зрозуміла поняття “тоталітаризм”.  До речі, розкрити його природу мені допомогли монографії філософині Ханни Арендт. А закріпилось розуміння на практиці під час моніторингу судових процесів по фігурантам «Болотної справи» в Москві, коли я побачила роботу тоталітарної машини. До чого я? Людина, що розуміє глибинну суть речей, користуючись інструментарієм філософії (а такою для мене є пані Ганна) і при цьому є невиправною оптимісткою, надихала, надихає і надихатиме мене все життя.

А ще я маю друга і колегу, дружбою із яким я пишаюся і завжди впевнена у якості зробленої ним роботи. Це турботливий батько п’ятьох сонячних дівчаток, люблячий чоловік, відданий сім’янин, успішний бізнесмен, віруюча людина і експерт у своїй сфері Геннадій Щербак. Він безмежно надихає і не лише мене. Адже, у той час, коли всі вже втомились від теми конфлікту, Геннадій невпинно, системно, якісно і наполегливо продовжує надзвичайно важливу роботу із документування порушень прав людини. Хоча міг би залишити цю надзвичайно важку роботу і зайнятись справою, яка б дозволила забезпечити родину і спокійно спати.

А ще серед моїх друзів є справжній герой – Станіслав Черногор. Я запитала його, чому він повертається на Схід після деокупації його рідного міста. Станіслав відповів буквально таке: «Кто, если не я?» І справді, я маю задоволення спостерігати за роботою команди Станіслава. По-перше, це чудова команда, яку міг зібрати лише прекрасний керівник. По-друге, вони таки дійсно працюють. Що стосується високих кількісних показників, то їх легко можна знайти у звітах «Фонду розвитку громади». Але найголовніше це те, що Станіслав створює умови для роботи тим, хто цього потребує і всіляко підтримує їх у реалізації ініціатив, зокрема, у центрі «Старе місто» та у молодіжних центрах Авдіївки і Дружківки. Складно не надихнутись людиною, яка за свою правозахисну позицію мало не поплатилась життям під час окупації. А одразу після неї повернулась до міста, де втілює такі життєво необхідні проекти. Я переконана, що саме завдяки таким людям, як Станіслав, сміливо можна сказати, що Донбас – це Україна. Дякую Вам пані Ганно, Геннадію і Станіславе! Ми ще зробимо багато корисного.

Спілкувалась Тамара Марценюк

 

¹  Група громадського спостереження ОЗОН є добровільним об’єднанням активних громадян, які здійснюють громадський контроль за правоохоронними органами, судами та органами місцевого самоврядування. Детальніше на http://ccl.org.ua/diyalnist/