Спеціальний проект УГСПЛ «Правозахисниці, які змінюють Україну», який розпочався восени 2015 року, є серією інтерв’ю з активістками зі всієї України, які працюють у різноманітних сферах правозахисту та представляють різноманітні правозахисні організації (у тому числі, й УГСПЛ). Цього разу Тамара Марценюк пропонує уже 50 ювілейне інтерв’ю із громадською активісткою, юристкою і правозахисницею Лесею Василенко, яка працює у сфері забезпечення прав ветеранів і ветеранок АТО.

Леся Василенко – засновниця і голова громадської організації «Юридична Сотня», у якій займається аналізом проблем у сфері соціально-економічного забезпечення учасників АТО, підготовкою проектів змін до законодавства тощо. Окрім того, із січня 2014 року працює консультанткою і координаторкою проекту «Чорна Книга злочинів проти людяності, скоєних проти учасників протестного руху в Україні в період з 21 листопада 2013 р по 21 лютого 2014 р» у Громадській Комісії з розслідування та попередження порушень прав людини в Україні.  Членкиня Ради Реанімаційного пакету реформ та експертка групи Національна безпека і оборона.

До Революції Гідності отримала досвід роботи в корпоративному праві та секторі енергетики. Була помічницею радника Міністра палива та енергетики України по проектам альтернативної енергетики в Україні, консультанткою із питань зеленої енергетики компанії KCG Investment Consulting тощо.

Юридичну освіту здобувала в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Шевченка, а також в Університетському коледжі Лондона (University College London), зокрема, зі спеціальності – міжнародне екологічне право та права людини. Леся працює над кандидатською дисертацією з тематики екологічних прав людини, будучи аспіранткою кафедри міжнародного права університету ім. Шевченка.

У 2016 році увійшла до переможниць проекту «Kyiv Post» про 30 українців/українок, які досягли успіху до того, як їм виповнилося 30 років. Дописувачка статей про збройні сили, ветеранів, гендерні аспекти армії тощо на Українській правді, Дзеркалі  тижня тощо. Постійна гостя із виступами на Громадському радіо.

1. Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

За фахом я юристка і отримувала відповідну освіту. Бакалаврську та магістерську роботи я писала про механізми захисту прав людини, зокрема, розглядала міжнародні суди із захисту прав людини. Окрім того, отримувала закордонну освіту в UCL (University College London), де також вивчала тематику прав людини. Але у професійній сфері я спочатку працювала в юридичних фірмах і не завжди мала змогу застосовувати ті знання, які отримала в галузі прав людини, оскільки здебільшого працювала над справами у сфері приватного права.

Лише під час Революції Гідності мені вдалось почати займатись діяльністю за безпосереднім профілем освіти. Після Євромайдану була сформована Комісія із розслідування злочинів режиму Януковича проти учасників Революції. Я мала змогу долучитися до роботи цієї Комісії як волонтерка. Мої завдання полягали в організації процесу інтерв’ювання постраждалих під час Майдану і складанні бази даних злочинів, яка мала слугувати суттєвим елементом доказової бази, що подавалася до Міжнародного кримінального суду.

З того часу вся моя подальша діяльність будувалась відповідно до розвитку подій в Україні. Я доволі швидко переорієнтувала власні волонтерські зусилля на надання фахової підтримки спершу постраждалим Революції Гідності, а згодом – з розвитком бойових дій на Сході – пораненим, сім’ям загиблих та власне самим учасникам та учасницям бойових дій. Я досить швидко зрозуміла, що індивідуальних порад та консультацій замало для того, щоб глобально вплинути на ситуацію та покращити становище наших захисників та захисниць.

А отже, вже в перший рік правозахисної діяльності я почала займатись розробкою систематичних законодавчих рішень у сфері ветеранських спав та соціально-правового захисту військовослужбовців. Відповідно також створила умови для отримання достовірної і постійно оновлюваної інформації.

2. Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

Із цією тематикою ми працюємо опосередковано. Якщо ГО «Юридична Сотня» отримує звернення від жінок-військовослужбовців чи ветеранок, то ми, звісно, надаємо допомогу. Жінки багато звертаються на гарячу лінію Юридичної сотні як члени сімей ветеранів. У нас третина звернень надходить від тих, кого ми називаємо «третіми особами» – це друзі, родичі, близькі особи ветеранів та військових. 70% таких третіх осіб складають жінки (дружини, матері, сестри).

Крім того, ми залучені у дослідження «Невидимий батальйон 2.0: повернення ветеранок до мирного життя» (уперше презентоване 6 грудня 2018 року), яке курують Марія Берлінська та Оксана Іванців (Інститут гендерних програм). Зокрема, експертки Юридичної сотні працювали над розділом про соціально-правовий захист ветеранів і ветеранок, які брали участь у відсічі російської агресії проти України. У цьому розділі йдеться про законодавче регулювання становища і потреб ветеранок, аналізуються програми соціального захисту ветеранів і пропонуються рекомендації щодо забезпечення належного рівня послуг та підтримки від держави як для жінок, так і для чоловіків, які брали участь в бойових діях.

3. На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

За останні роки у правозахисному русі чимало змінилось. Було зроблено суттєві кроки у напрямку підвищення правосвідомість населення України, зокрема, щодо того, які кожен громадянин має права, де вони закріплені і що треба робити, аби їх відстояти. Безумовно, збільшилась кількість громадян з про активною позицією, які знають, хочуть і можуть відстоювати свої права.

Але, з іншого боку, досі залишається доволі високий рівень загальної зневіри населення щодо того, що щось можна зробити самостійно, немає довіри до системи судів і не має бажання налагоджувати цивілізовану комунікацію з бюрократичною державною машиною. Тобто для правозахисників роботи ще багато.

4. Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

Як на мене, недовіра становить найбільшу проблему. Я часто спостерігаю тотальну недовіру як всередині спільноти громадських активістів, і ще частіше – між громадськістю і владою. Є певне скептичне ставлення і у громадян до правозахисників та різного роду громадських діячів. В той же час до державних інституцій ще більша недовіра.

Звичка перебувати у стані гойдання між «зрадою» та «перемогою» не дає об’єднати зусилля і спільно впроваджувати необхідні зміни, вимагати реформ.

Третій запобіжник розвитку – це амбіції окремих організацій та їх лідерів, які стають на заваді формування дієвих коаліцій та просуванню сталих змін. Ці ж амбіції є фактором впливу і на сталість самих організацій.

Проте я вірю, що з кожним роком збільшується критична маса людей зацікавлених у змінах та у співпраці для їх найбільш ефективного досягнення. Ці люди і серед представників влади, і неурядових організацій, і просто пересічні громадяни. Ця критична маса свідомих громадян – саме те, що потрібно правозахисному руху в Україні.

5. На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

Останні роки досить популярна гендерна тема. Але не завжди є розуміння про що саме йде мова, а відповідно популярність гендерної тематики не завжди позитивна. На мою думку потрібен час. Має бути сформована звичка і змінене ставлення, відповідно зміниться і культура населення.

Саме слово гендер досить нове для більшості українців. Поки що немає чіткого і однозначного розуміння, що це таке. Немає сформульованих сталих понять, пов’язаних із цим словом. Потрібно час як мінімум для усталення термінологічного апарату у цій сфері.

Окрім того, важливо не тільки говорити про гендерну тематику і права людини, а їх відстоювати на практиці в повсякденному житті. Для мене – це значить впровадження відповідного виховання в школах і дошкільних закладах, виховання в собі гендерно-сенсетивних звичок.

6. Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Це, передусім, просвітницька робота із цієї тематики серед різних верств населення, у тому числі, щодо поваги у взаємодії та спілкуванні. Це досить базові речі, яких не вистачає не лишень у контексті гендерного насильства, а загалом у взаємодії різних членів суспільства.

Варто бути готовими, що робота щодо культурних і суспільних змін триває досить довго, адже руйнування стереотипів потребує певного часу і координації зусиль, у тому числі, різних груп правозахисників і правозахисниць.

7. Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Я дуже люблю спостерігати за новими проектами, які засновуються досить молодими діячами, що мають свіжі погляди, по-інакшому дивляться на проблематику, пропонують нові підходи і відстоюють сучасні принципи ведення проектів та взаємодії.

Проте, сталим джерелом натхнення для мене є мій тато – Володимир Василенко. Він з першого покоління правозахисників незалежної України, хоча ще задовго до розпаду Радянського Союзу почав відстоювати права нашої держави. Про батька можна говорити багато, але для мене – це взірець невтомної праці і досягнення мети, незалежно від обставин. Він виховав у мене підвищене почуття справедливості та віру в те, що будь-яку систему можна зламати.