Гендерна експертка Тамара Марценюк продовжує спілкуватись з жінками, що співпрацюють з Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Героїнею вже п’ятнадцятого інтерв’ю з серії “Правозахисниці, що змінюють Україну” стала юристка Центру стратегічних справ УГСПЛ Віталія Лебідь.

З листопада 2015 року Віталія Лебідь працює юристкою Центру стратегічних справ УГСПЛ, а з 2013 року – викладає на кафедрі міжнародного права та порівняльного правознавства Київського університету права НАН України, а також пише дисертацію на тему «Взаємодія міжнародних неурядових організацій з органами ООН в сфері захисту прав людини». Авторка близько десяти наукових публікацій.

– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

– Ще навчаючись в університеті, я зацікавилася сферою захисту прав людини, а саме –діяльністю Європейського суду з прав людини. Читаючи рішення Європейського суду, мене вражала глибока філософія права, яка закладена у кожному з них, наскільки індивідуально судді підходять до вирішення кожної справи. Ці рішення для мене стали взірцем правосуддя. Тому, обираючи тему для наукового дослідження, я, не вагаючись, зосередилася на вивченні міжнародного права прав людини. В результаті я захистила магістерську роботу на тему «Практика Європейського суду з прав людини щодо  забезпечення права на справедливий суд», а потім розпочала роботу над дисертацією, яка теж присвячена темі захисту прав людини.

Частиною правозахисного руху я себе відчула під час Революції Гідності. У той час я активно брала участь у різних правозахисних ініціативах. У листопаді 2014 року я стала волонтеркою проекту УГСПЛ «В’язні війни» («Prisoners of war»). Метою цього проекту було визволення українських військових з полону та пошук зниклих без вісті в зоні АТО шляхом звернення до Європейського суду з прав людини. Саме тоді я зрозуміла, що в подальшому буду займатися правозахисною діяльністю. І це рішення було продиктоване в першу чергу тим, що я можу і хочу допомагати людям у боротьбі за справедливість.

Я також чітко усвідомила, що права людини – це не абстрактне поняття, яке закріплено в міжнародних документах, а дієвий живий інструмент у руках людини, направлений на захист від свавілля держави.

 – Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

– Основи прав людини я отримала у Київському університеті права НАН України. Як під час навчання, так і після я брала участь у численних тренінгах, семінарах, конференціях, організованих УГСПЛ, ОБСЄ, Європейським центром із захисту прав людини (European Human Rights Advocacy Centre, EHRAC), Центром міжнародного захисту (Centre de la protection internationale). На цих заходах я отримала унікальну можливість поспілкуватися та повчитися у «гуру» прав людини, таких як Володимир Буткевич, Вільям Шабас, Ганна Юдківська, Каріна Москаленко, Філіп Ліч. Ці заходи сприяли формуванню практичних навичок у сфері стратегічного судочинства.

– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

– Мені доводилося працювати з дуже широким спектром питань у сфері захисту прав людини. Я і надалі продовжую досліджувати різні напрямки та тематики. Вважаю, що завжди потрібно розвиватися на прагнути до розширення і поглиблення своїх знань та навичок.

Частиною правозахисного руху я себе відчула під час Революції Гідності.

Зараз я в основному працюю з тематикою захисту прав людини у психіатрії (доступ до суду недієздатних осіб, незаконне поміщення та утримання осіб у психіатричних закладах, право на альтернативну психіатричну експертизу та ін.), притягнення до індивідуальної відповідальності за рішенням Європейського суду з прав людини.

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

– Так, доводилося. На мою думку, це одна з найскладніших категорій справ. Дуже часто жінки, які стали жертвами насилля, бояться говорити про це та бояться боротися за свої права. Своїм знанням в цій сфері я багато чим завдячую семінару «Боротьба проти насилля над жінками шляхом судового захисту», проведеного експертами Європейського центру із захисту прав людини (EHRAC). На цьому семінарі брали участь представники різних закордонних неурядових організацій, які захищають права жінок. Саме тоді я зрозуміла, наскільки масштабною є проблема насилля проти жінок та гендерної дискримінації. Особливо ця проблема є гострою для країн, де зберігається сильний вплив релігії та культурних традицій, які продукують домінування чоловіків над жінками.

Наразі я супроводжую справу, в якій чоловік намагався визнати дружину психічно хворою та незаконно помістив її у психіатричну лікарню. Наші правоохоронні органи відмовляються проводити розслідування, кримінальну справу закривали, але ми домоглися відновлення розслідування. Проте правоохоронці й надалі відмовляються проводити слідчі дії. Тому в подальшому планується звернення до Європейського суду.

– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– Зараз правозахисний рух як ніколи активний. За останні роки в Україні з’явилося багато правозахисних ініціатив, громадських організацій, коаліцій правозахисників, моніторингових груп, освітніх заходів. Це важливе досягнення. Мабуть поштовхом стала Революція Гідності, яка показала, що український народ єдиний у захисті свої прав та свобод. Більше того, єдність правозахисного руху дозволяє максимально ефективно контролювати дії держави у всіх напрямках.

– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

– По-перше, повільність та кволість впровадження життєво важливих реформ у державі. Хоча в Україні наразі ініційовано багато необхідних змін, проте вони не реалізуються належним чином. Яскравим прикладом є затвердження Національної стратегії у сфері захисту прав людини, яка стала першим уніфікованим документом, у якому визначені ключові напрямки реформування. На жаль, правозахисники відзначають, що майже за півтора роки з часу затвердження Плану дій щодо реалізації Стратегії багато заходів залишаються взагалі не виконаними.

Необхідним є покращення якості соціально-психологічної роботи з жертвами насилля та підвищення ефективності корекційних програм для чоловіків, які вчиняють насильство або належать до групи ризику.

По-друге, це низький рівень правової культури у правоохоронній та судовій системі. Досі судді приймають неправомірні судові рішення, а правоохоронці відмовляються розслідувати злочини. Це нехтування нормами Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, рішеннями Європейського суду. Тому ми продовжуємо боротися за права людини вже на міжнародному рівні.

– На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

– Мені складно оцінювати об’єктивно, так як я не відстежую усіх ініціатив із гендерної тематики та не можу судити про їх ефективність. На мою думку, уваги стало приділятися більше, ніж у попередні роки. Тут варто відзначити ініціативи правозахисників з привернення уваги суспільства до проблем насильства проти жінок та сексизму: збільшення соціальної реклами, флешмоби у соціальних мережах #яНеБоюсьСказати, #HeForShe, #КонвенціяУПодарунок, акції на підтримку ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульська Конвенція).

Щодо того, чи достатньо уваги приділяється загалом, то достатність у цьому контексті важко виміряти. Мабуть, достатньо буде тоді, коли наша влада почує голос правозахисників і почне активно діяти у цьому напрямку, насамперед це необхідність ратифікації Стамбульської Конвенції та імплементація її положень у національне законодавство, прийняття Трудового кодексу України для забезпечення рівних можливостей у сфері праці, підвищення рівня правової обізнаності правоохоронців з питань гендерного насильства.

– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

– Як я раніше відмітила, це внесення змін до національного законодавства відповідно до міжнародних стандартів. Окрім цього, необхідним є покращення якості соціально-психологічної роботи з жертвами насилля та підвищення ефективності корекційних програм для чоловіків, які вчиняють насильство або належать до групи ризику, підвищення інформованості населення, вжиття заходів щодо заборони проявів сексизму у рекламі. Також вважаю, що важливим є долучення чоловіків до боротьби з гендерним насильством.

– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

– Надихає мене, в першу чергу, надія на справедливість у очах людей, які звертаються до мене за захистом своїх прав і, звісно, результат моєї роботи – допомога людям.

Підготувала Тамара Марценюк