До вашої уваги нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала правозахисниця Маргарита Тарасова.

Маргарита Тарасова – координаторка проектів Української Гельсінської спілки з прав людини, моніторка Національного превентивного механізму проти катувань (НПМ), членкиня Координаційної ради при Уповноваженій ВРУ з прав людини. Спеціалізується на протидії катуванням та неналежному поводженні, захисту прав людини в умовах несвободи.

Маргарита займається аналітичною та адвокаційною роботою з просування міжнародних стандартів прав людини в Україні. Є співавторкою низки звітів, зокрема тіньового звіту універсального періодичного огляду (УПО) по Україні, дослідження «Практика фіксації катувань у місцях несвободи» (2020), “Фіксація та розслідування катувань у місцях несвободи. Аналіз законодавства” (2018).

 

Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

 Я вже погано себе пам’ятаю поза правозахисним середовищем. Але насправді, порівняно з багатьма моїми колегами, я долучилася до нього відносно недавно – у 2015 році. Я тоді була журналісткою, і тільки-но звільнилася з ТРК «Ера», де власник почав впроваджувати «темники», зокрема наполягав, щоб журналісти висвітлювали «закони 16 січня» як прогресивні та європейські. Я була єдиною з команди, хто пішла, довго не могла знайти роботу, і, мабуть, переживала певну кризу цінностей.

Тоді я познайомилася з чудовими людьми, які волонтерили в Amnesty International в Україні, і мені здалося, що це гарна нагода зайняти себе чимось корисним у період безробіття. Тоді я навіть уявити не могла, наскільки корисним буде для мене цей досвід.  Думаю, що волонтерство в Amnesty дало мені набагато більше, ніж я дала Amnesty. Там я познайомилася з Танею Мазур, тодішньою директоркою організації, і вона не просто надихнула мене на правозахист, згодом саме її рекомендація допомогла мені перетворити правозахист з хобі на професію.

Пізніше, готуючи матеріал про розслідування збиття Малайзійського Боїнга MH17 над Україною, я шукала інформацію про експертів, і натрапила на сайт Центру інформації про права людини (тепер ZMINA), де все було розкладено по полицях настільки професійно, що я одразу підписалася на всі соцмережі організації.

Це, очевидно, була доля, тому що за декілька місяців на їхній фейсбук сторінці я побачила оголошення про вакансію, на яку – звичайно ж! – подалася. І якраз тут в нагоді і стала рекомендація Тані Мазур! Не знаю, чи це вона переконала Таню Печончик, голову ZMINA, взяти мене на роботу. Сама Таня каже, що не могла пройти повз кандидатки, що народилася 10 грудня, у Міжнародний день прав людини. Але для мене, на той момент без жодного визначного досвіду у сфері, це був неймовірний кредит довіри. Досі не розумію, яким богиням дякувати за наступні неймовірні 5 років роботи пліч-о-пліч з найкращою у світі командою!

 Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Я отримала журналістську освіту. Як жартували у нас в КНУ ім. Шевченка: Що я вмію робити? Нічого? Буду журналісткою. Певною мірою це дає свої плюси, тому що коли ти журналістка, то маєш вміти швидко розбиратися в новому. А якщо не можеш розібратися – знайти тих, хто розбирається і вмовити їх все пояснити. Це дуже допомогло змінити сферу у свій час.

Звичайно ж, найбільший досвід і знання дала мені робота поруч з професіоналами – у проектах, на тренінгах, у коаліціях.

 З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

 З 2016 року, коли я приєдналася до Національного превентивного механізму, я працюю здебільшого з темою протидії катувань . Навіть якщо я не залучена до конкретного проекту, ця тема назавжди в полі моїх професійних інтересів. Мені здається, що певною мірою ставлення держави та її населення до катувань допомагає виміряти, наскільки суспільство в цілому готове приймати права людини як беззаперечну цінність. Якщо запитати випадкову людину на вулиці, як вона ставиться до катування, скоріше за все, вона скаже, що погано. Але та сама людина цілком може підтримувати “вибивання зізнання” з терориста, чи знущання співкамерників з педофіла, вважаючи це насильство виправданим. З цим буває важко працювати, але люди, які опиняються за гратами, повинні знати, що держава не завдасть їм шкоди. Так формується здорове суспільство, де є довіра та повага до інституцій, де безпека кожного важлива, незалежно від тяжкості вчиненого.

Але робота в громадському секторі завжди має свою специфіку, і мені часто доводиться працювати з новими темами. Наприклад, зараз я активно працюю з темою захисту прав людини в окупації.

 Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

З тематикою захисту жінок я працювала здебільшого в контексті захисту прав людини в місцях несвободи. Гендерний аспект в цій темі надзвичайно складний, і тому, як на мене, не отримує достатньо уваги. Це і питання катувань, які у випадку жінок часто передбачають сексуальне насильство, і питання материнства, народження дітей в умовах несвободи.

Пам’ятаю випадок, коли жінка позивалася до ЄСПЛ через те, що спочатку її змусили народжувати у кайданках, а потім умови тримання її та її дитини у Харківському СІЗО були настільки небезпечними, що суд навіть застосував Правило 39 через загрозу життю немовляти.

У 2016 році я працювала у проекті, пов’язаному із моніторингом поліцейського насильства щодо жінок, залучених у секс-роботу. На жаль, таке насильство досі сприймається як нормальна невід’ємна і неминуча частина цієї сфери.

 На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

Думаю, що правозахисники роблять серйозний внесок у порядок денний країни, в тому числі і в політику. Важко уявити, щоб сьогодні парламент чи уряд могли би ухвалити якусь дурню без активного спротиву громадського сектору.

Завдяки активним неурядовим гравцям Україна продовжує будувати демократію, попри систематичне згортання свобод у деяких сусідніх країнах. Не без зусиль та серйозних викликів, але стандарти прав людини підвищуються, і величезний успіх правозахисного руху якраз у тому, що він все активніше впливає на життя країни.

 Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

Думаю, що виклики у правозахисному русі багато в чому обумовлені викликами, з якими стикається вся країна. Це і збройний конфлікт, через який деякі правозахисники не можуть повернутися додому, але змушені постійно тримати руку на пульсі того, що там відбувається. Це і економічна, політична турбулентність, яка змушує організації згортати діяльність, відмовляти клієнтам у допомозі, звільняти співробітників. Це і певна розрізненість, подекуди брак консолідованості та несистемність.

Але громадські організації набагато гнучкіші та швидші у прийнятті рішень, ніж державний сектор чи навіть бізнес. У цьому наша сила.

 На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

В останні роки, як на мене, тематики побільшало, і чимало організацій почали звертати увагу на гендерний аспект своєї діяльності, комфорт і потреби жінок, з якими вони працюють.

 Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Непокаране зло зростає. Безкарність та ігнорування – це шлях до примноження та поширення будь-якого насильства, в тому числі гендерного. Думаю, що державі треба почати звертати увагу на постраждалих від насильства, на їхні потреби, на тенденцію неповідомлення про злочини, її причини, на практику «повторного зґвалтування», яке відбувається у поліцейському відділку, коли слідчий починає смакувати подробиці того, що сталося з жінкою.

Це комплексна проблема, зважаючи на те, наскільки слідчі завалені справами, наскільки ігноруються їхні власні потреби на роботі, в тому числі потреба навчатися та отримувати психологічну підтримку.

Але поки права та інтереси потерпілих не почнуть ставитися в пріоритет, ми будемо мати такий низький рівень довіри до правоохоронців, а разом з тим – неінформування про злочини та навіть самосуд.

 Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

Люди, з якими я працюю. Всіх не перерахуєш, але я надзвичайно вдячна тим, з ким ми поділяємо схожі цінності, з ким легко та приємно працювати з непростими проблемами.