Публікація

Про деякі нові риси правозахисного руху в Україні

Дві обставини стимулювали мене написати цей текст. По-перше, взаємовідносини правозахисних організацій з державою за останні три роки дещо змінилися порівняльно з періодом 1994-2004 рр., і виникли деякі нові феномени, які доречно було б розглянути. По-друге, обіцянка розповісти, чому ХПГ підтримала кампанію щодо просування Катерини Левченко до „прохідної” частини виборчого списку блоку НУ-НС на дострокових виборах 2007 року.

Спочатку нагадаю про деякі загальні речі. Зазвичай громадська організація репрезентує ті або інші інтереси певного прошарку населення, тоді як правозахисна організація захищає індивідуальні права, які належать всім людям, тобто те уявлення про справедливість та цінності, яке склалося в даному суспільстві. Правозахисні організації – типовий продукт розвиненого громадянського суспільства, їх головна функція – контроль над діями (або боротьба з бездіяльністю) державного апарату щодо реалізації та забезпечення прав людини. Вони мають захищати свободу людини, її право „вільно чинити власною долею”[1] від держави, яка постійно порушує це право. Втім, оскільки будь-яке право людини є одночасно обов’язком держави забезпечувати реалізацію цього права, і цей обов’язок держави стаття 3 Конституції навіть проголосила головним[2], правозахисні організації мають допомагати та сприяти державі в здійсненні цього обов’язку. Тому активіст правозахисту не може не бути до певної міри державником: він завжди апелює до державних органів та їхніх посадових осіб з метою усунути порушення прав людини або, якщо це неможливо, мінімізувати наслідки порушення та домогтися відшкодування завданих збитків. Отже, місія правозахисних організацій полягає в захисті прав людини від держави і одночасно сприянні державі в забезпеченні і захисті прав людини.

Співпраця правозахисних організацій з державою відбувається шляхом діалогу. Темою його є реальне дотримання державою прав людини, а характер визначається принципом „чесного співробітництва неоднодумців” (Сергій Ковальов): ми допомагаємо державним органам в забезпеченні прав людини там, де наші позиції збігаються, і протидіємо порушенням прав людини усіма доступними законними засобами. Діалог цей буде результативним, якщо його учасники поважають один одного і є рівноправними. Рівноправність можлива тільки тоді, коли учасники однаково інформовані, і тому доступ до інформації, яка знаходиться в розпорядженні державних органів і стосується прав людини, є вкрай важливим.

Діалог навряд чи буде ефективним, якщо активісти правозахисту будуть перебувати в стані суцільної конфронтації з державою і прокурорським тоном винуватити владу у всіх бідах. Я думаю, що краще бути толерантними і не забувати, що в державних органах працюють такі самі люди. На мою думку, краще пошукати причини своїх невдач у власних діях. Крім того, слід добре пам’ятати: якщо правозахисні організації не будуть достатньо професійними, якщо кваліфікація активістів правозахисту буде нижчою, ніж кваліфікація державних службовців, то успішна співпраця між ними просто неможлива.

Діалог не буде ефективним, якщо він буде лукавим, коли держава створює кишенькові громадські організації, чи підтримує зв’язки тільки з тими, хто її беззаперечно підтримує. Він так само не буде ефективним, якщо посадові особи держави будуть ставитися зверхньо до правозахисних організацій, якщо активісти правозахисту будуть почуватися залежними.

Незалежність є необхідною передумовою діалогу правозахисних організацій з державою. Звідси випливає, що вони не повинні фінансуватися з державного бюджету, оскільки в цьому випадку втрачається незалежність. Бюджетне фінансування правозахисних організацій, на мою думку, буде можливим, коли діалог досягне рівня усталеної співпраці на засадах взаємодовіри і взаємоповаги. Для цього держава повинна достатньо цивілізуватися, створити  низку національних установ, які заохочують і захищають права людини, а правозахисні організації – ставати справді сильними, впливовими і професійними.  Отже, фінансування правозахисних організацій з бюджету, на мою думку,  – справа далекого майбутнього.

У 2004 році владці зрозуміли, що вони можуть отримати від громадських активістів  реальну допомогу. Феномен помаранчевого Майдану також спонукав владу шукати шляхи взаємодії з громадськістю. Тому розпочався пошук відповідних механізмів – почали з’являтися громадські ради, громадські колегії при органах виконавчої влади та обласних державних адміністраціях. Проте левова більшість з них виявилися безпорадними: до справжнього діалогу із вказаних вище причин були не готові або посадовці, або громадськість, або обидві сторони. Складніше виглядає ситуація щодо громадських рад, які стосувалися прав людини. Так, Національна комісія із зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Президентові України виявилася ефективною. 

Доволі ефективною також була Громадська рада з питань забезпечення прав людини при Міністерстві внутрішніх справ. А коли почали створювати регіональні громадські ради при обласних управліннях МВС, то їхня ефективність напряму залежала від розуміння керівництвом управлінь необхідності існування ради і наявності в регіоні сильної правозахисної організації, яка вже працює в сфері забезпечення прав людини в діяльності МВС. Там, де ці речі збігалися – регіональні ради запрацювали. Якщо такої організації не було, або начальник управління був внутрішньо не готовий сприйняти ідею громадського контролю, в тих регіонах громадські ради напівживі. Семінар 20 листопада за участю представників регіональних громадських рад цілком підтвердив цю тезу. Отже, ідея громадських рад з прав людини є перспективною, проте для її реалізації правозахист має стати значно міцнішим.

Останні 5-7 років виявився новий феномен: почали з’являтися державні службовці з правозахисним мисленням, і їх стає все більше. Характерні риси такої людини: формування світогляду в період перебудови або після здобуття незалежності, відсутність досвіду дорослого життя в радянському соціумі, прихильність до Інтернету, знання однієї або двох іноземних мов, зв’язок з правами людини за характером роботи. Я зустрічав таких людей у Міністерстві юстиції, серед помічників депутатів парламенту, серед викладачів навчальних закладів МВС тощо. Наявність таких державних службовців дозволяє думати про створення національних державних установ, які захищають та заохочують права людини.

У нас існує тільки одна така державна установа – інститут парламентського Уповноваженого з прав людини, але його штат якраз укомплектований головним чином державними службовцями із великим радянським досвідом чиновництва. Тому перспективною видається ідея створення інших державних інституцій такого штибу – Комісії з прав людини, Бюро з прав людини, Інституту з прав людини тощо. Такі державні установи мають працювати відповідно до Паризьких принципів ООН[3], зокрема, принципів незалежності, неупередженості, автономності та політичної незаангажованості. За характером роботи ці установи подібні недержавним правозахисним організаціям. Тому в штаті таких установ можуть працювати й активісти громадського правозахисту. При цьому вони певною мірою втратять свою незалежність. Крім того, одразу виникає конфлікт інтересів, оскільки державний службовець має місію захисту прав людини від тої ж самої держави. Дотримання Паризьких принципів здатне суттєво пом`якшити конфлікт інтересів.

Бажано, щоб працівники таких державних установ були безпартійними. Звичайно, те ж саме стосується і активістів громадського правозахисту: на мою думку, вони не повинні бути членами політичних партій і депутатами парламенту. На мій погляд, правозахисні організації зобов’язані бути принципово позапартійними і не повинні підтримувати ту або іншу партійну платформу у виборчих кампаніях, політичний вибір повинен залишатися справою особистого вибору кожного члена правозахисної організації.

Проте постає питання: чи бажано, щоб люди з правозахисним світоглядом були депутатами парламенту та місцевих рад? Вони мусять чітко зрозуміти, що, коли вони йдуть в депутати, то  перестають бути правозахисниками і втрачають незалежність, навіть якщо залишаються безпартійними. Політика і правозахист, взагалі кажучи, несумісні. Тим не менше, я  думаю, що це корисно для правозахисту: такі депутати могли б проводити ідеї прав людини в парламенті і радах. Мати в парламенті однодумців, які спрямовані на вирішення проблем захисту прав людини, – це необхідна умова досягнення успішних результатів. Тому я вважаю природною і зрозумілою підтримку таких кандидатів в депутати. Це повною мірою стосується Катерини Левченко.

Досвід співпраці з Катериною Левченко, коли вона була на посаді радника міністра внутрішніх справ з прав людини, а потім в 2006 році стала депутатом Верховної Ради за партійним списком „Нашої України”, був цілком позитивним. І в МВС, і в парламенті її діяльність в усіх вимірах була спрямована на правозахист – відповідну законопроектну роботу, поширення інформації про права людини, захист жертв порушень прав людини у конкретних випадках. Будучи державним службовцем, Левченко була одночасно правозахисником – за своїми діями, стилем і характером праці. Слід зауважити, що, коли всіх депутатів її фракції запрошували вступити до лав партії „Наша Україна”, Левченко відмовилася, оскільки усвідомлює себе саме правозахисником, тобто позапартійною людиною за визначенням. Можна тільки мріяти, щоб таких працівників на державній службі ставало все більше. І невипадково вона повернулася працювати в громадський сектор після розпуску парламенту.

Ця оцінка – більше, ніж просто мої особисті думки. Її поділяють усі колеги, хто співпрацював з Катериною Левченко. Вона завоювала цілком заслужену добру репутацію в громадському секторі. Звичайно, майже всі ми були зацікавлені, щоб вона потрапила до парламенту під час дострокових виборів, щоб завершити ті справи, які були розпочаті. Тим більше, що це співпадало з її бажанням. Але виявилося, що її потрапляння до парламенту є дуже проблематичним.

Як стало відомо з різних неофіційних джерел, політичні сили, побоюючись знову „перебіжчиків”, мають намір включати до виборчих списків тільки членів партій, що входять до блоків, а безпартійних там бачити не хочуть (ці чутки опосередковано підтвердилися пізніше, коли Катерині Левченко відвели „почесне” 415 місце). І тоді виникла ідея домогтися від блоку „Наша Україна” включення Левченко в прохідну частину списку. Народився відкритий лист, під яким збиралися підписи на сайті „Майдан”, що викликав таку несподівано бурхливу і різку реакцію. Підписантів звинуватили ні більше, ні менше, як в зрадництві, брехні, застосуванні подвійних стандартів і ще бозна в чому.

Проте, якщо відкинути емоції і притлумити власні почуття міри і смаку, то в сухому залишку можна побачити лише три обвинувачення: опоненти вважають, що, по-перше, порушений принцип нейтральності правозахисних організацій на користь блоку „Наша Україна”; по-друге, має місце втручання у внутрішньопартійні проблеми формування виборчих списків; по-третє, взагалі правозахисні організації не можуть просити про такі речі у партій. Я наведу точну цитату з листа Олени Волочай, члена правління УГСПЛ: „Но чтобы правозащитные организации обращались за милостыней к партии с просьбой включить в список кого-либо из своей среды – это кажется просто маразмом! Вы можете представить себе Хельсинкский Комитет какой-либо скандинавской  страны, подписавшийся под воззванием включить в партийные списки своего участника? Я не могу себе такого представить. Неужели же нужны строгие правовые регуляции, чтобы общественные организации, особенно правозащитные, поняли, что партии – это партии, а НПО – это НПО. Что власть – это власть, а гражданское общество – это гражданское общество.”

 Я не можу погодитися з цими обвинуваченнями. Якщо уважно подивитися на текст листа, то йдеться виключно про місце в списку НУ Катерини Левченко. Жодного слова немає про підтримку цієї політичної сили, жодного слова немає про інших фігурантів списку, хоча підписанти могли би висловити багато поганого щодо політиків, які включені до списку, і при цьому до прохідної частини. Що ж стосується „обращались за милостыней”, то цей лист є скоріше вимогою,  ніж проханням. Ще до цього відкритого листа, на початку липня, УГСПЛ звернулася із звичайним, непублічним, листом, де вимагала включення Катерини Левченко до першої десятки в списку НУ.

І жоден з опонентів навіть не подумав, що відкритий лист та інші дії, з ним пов’язані, були невеличкою кампанією, спрямованою на захист політичного права Катерини Левченко бути обраною до парламенту! І що цей захист в даному випадку значно важливіший, ніж академічні міркування на тему, чи може правозахисна організація писати листа до політичної партії, і якого. 

Розглянемо детальніше питання порушення політичних прав в даному випадку. Конституційна реформа 2004 р. започаткувала справжню кризу пасивного виборчого права. Відповідно до статті 38 Конституції „громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування”. Проте Закон про вибори до парламенту вільного доступу громадян до пасивного виборчого права не передбачає. Як пише Всеволод Речицький, „в Україні склалася парадоксальна ситуація, коли обиратися на пост Президента можна через грошову заставу і самовисування, а стати кандидатом у депутати районної чи обласної ради – лише через партійний список”[4]. А якщо політичні партії будуть включати до виборчих списків виключно своїх членів, то це буде брутальне порушення Конституції – порушення права бути обраним. Це було б фактичне введення імперативного мандату явочним порядком. І тому протидія цьому поверненню радянського „демократичного централізму”, який, здається залишається ідеалом для політичної еліти України, є річчю принциповою. При існуючій виборчій системі автономним особистостям, які хочуть брати участь у політичному процесі, але не хочуть приєднуватися до жодної партії (кожна з яких дивним чином нагадує КПРС), нема чого робити. Їх інтелект та організаційні здібності не використовуються, і це підсилює занепад політичних еліт.

Повертаючись до кампанії щодо Катерини Левченко, зауважу, що наші часті публічні виступи щодо порушення політичних прав в червні-липні привели до того, що в виборчому списку НУ-НС таки з’явилися безпартійні. Катерина Левченко отримала 115 місце і не потрапила до парламенту, але я не вважаю це поразкою. Ця кампанія в черговий раз продемонструвала, що громадянське суспільство має своїх достойних лідерів і готове висувати до держави і політичних сил свої вимоги. Такі дії сприяють усвідомленню громадськими організаціями своїх інтересів, збільшенню взаємодопомоги і, в кінцевому рахунку, посиленню правозахисних організацій. А бурхливе обговорення, яке пройшло, суцільне нерозуміння деякими колегами ясних, здавалося б, речей, на мою думку, було корисним для лікування хвороби росту.

Підсумовуючи, зазначу, що правозахист в Україні фактично відкрив новий етап – створення спільно з державою національних інституцій, які заохочують та захищають права людини, та співпраці з ними.



[1] Це об’єднання усього комплексу прав людини в одному реченні належить Олександру Винникову

[2] „Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави” (стаття 3 Конституції України)..

[3] Український переклад див. в брошурі „Національні установи, які займаються захистом і заохоченням прав людини” за адресою http://www.khpg.org/index.php?id=1143730650

[4] Всеволод Речицький. Стан та динаміка конституційного законодавства. – В кн.: „Права людини в Україні – 2006. Доповідь правозахисних організацій”. – Харків, Права людини, 2007, с.55.

Якщо помітили помилку на сайті, будь ласка, виділіть текст та натисніть ctrl-enter.

Приєднуйтесь

Робiмо велику справу разом!
Підтримати Стати волонтером Пройти стажування

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: