Нещодавно Верховна Рада України прийняла у першому читанні проект нової редакції закону України „Про Прокуратуру”, що був підготовлений представниками цього ж органу. Проект в багатьох нормах не відповідає Конституції України й міжнародним стандартам та є фактично поверненням до радянських часів.

Проект № 3757 від 10 липня 2003 року був поданий народними депутатами М.О. Потебенько та Ю.А.Кармазіним. Профільним комітетом є Комітет Верховної ради України з питань забезпечення правоохоронної діяльності.

Законопроект переповнений суперечливим нормами. Згадаємо лише декілька найбільш характерних для проекту.

Вже у статті 1 є декілька незрозумілостей, пов’язаних із пунктом 5 частини першої, де визначена додаткова функція Прокуратури:

„5) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.”

Цих повноважень не містить стаття 121 Конституції України, що визначає вичерпний перелік функцій прокуратури. Більше того, у пояснювальній записці автори згадують про зобов’язання України скасувати так званий загальний нагляд за дотриманням законів. Тепер, як бачимо, цей загальний нагляд переформульовано у гуманістичну оболонку. Бо нічим іншим як загальним наглядом і не можна назвати вказані функції. Бо спробуйте якусь діяльність відділити від прав людини та основних свобод: від права на підприємництво та прав споживачів до права на формування органів влади. Маємо ніщо інше як звичайне словоблуддя з метою зберегти непритаманні в демократичному суспільстві прокуратурі функції.

Теза про приховання функцій загального нагляду під захистом прав людини знаходить відображення і в статті 45 проекту, бо перевірки можуть проводитися не тільки за заявою заінтересованої особи, а і з ініціативи самого прокурора з метою „додержання законів про недоторканість особи, соціально-економічні, політичні, трудові, особисті права і свободи людини і громадянина, захист їх честі і гідності”.

Також слід згадати, що за проектом (стаття 15) право призначати звільняти Генерального прокурора надається Верховній Раді України, що суперечить чинній Конституції. Відповідно до неї парламент призначає, але звільняє Генерального прокурора Президент. Звичайно, можна казати, що ця норма виникла поруч із новим проектом змін до Конституції, але ж проект закону був зареєстрований ще літом минулого року. Але крім всього, це означає, що цей правоохоронний орган стає залежним від політичних угрупувань парламенту, а отже мови про справжню боротьбу з корупцією вести ніхто не буде.

Особливо непокоять певні права прокурора. Наприклад, відповідно до статті 5 проекту:

„Посадові особи і громадян зобов’язані з’явитись до прокурора за його викликом і дати пояснення з обставин, що з’ясовуються. У разі невмисного ухилення від явки без поважних причин посадова особа або громадянин за постановою прокурора можуть бути доставлені примусово органами міліції.”

Мова йде про якісь незрозумілі процесуальні дії у вигляді „пояснень” та примусовий привід, який є ні чим іншим як позбавленням свободи на певний термін без санкції суду, без злочину – просто для дачі пояснень. Таких повноважень не мають жодна прокуратура західних країн. Це та інші подібні положення приводить у стан повного нерозуміння західних експертів, які питають „для чого вам повертатися до радянської системи прокуратури?”.

При таких широких правах прокурора, права захисника у кримінальному процесі є просто нікчемними. Про реалізацію якого тоді принципу рівності сторін в кримінальному процесі можна говорити. Для цього просто порівняйте два закони: закон „Про адвокатуру” та „Про прокуратуру”, а тим більше згаданий законопроект. Про рівність обвинувачення та захисту мови навіть не йде. Таке положення є неприпустимим у демократичному суспільстві і становить серйозні підстави для порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Суперечливими та надто широкими є повноваження прокуратури по здійсненню представництва по цивільним справам у судах. Фактично він може долучитися до будь-якої цивільної справи аргументуючи це захистом порушених прав однієї зі сторін. Але знову ж таки порівняйте повноваження прокуратури (перевірки, обов’язкові до виконання акти та інше) та звичайного позивача. Все стане зрозумілим, що з такими повноваження „програти” справу просто неможливо. Тому слід значно звузити випадки такого представництва і лише за поданням органів опіки та піклування щодо відповідних осіб та коли в справі вирішується питання щодо прав і обов’язків органів влади. Вусі інші випадку, як на мене є надуманими і тягнуть порушення рівності сторін, вимог справедливого процесу та доповнюють тезу про фактичне збереження загального нагляду.

Частина 4 статті 7 визначає, що „Прокурори не зобов’язані давати будь-яких роз’яснень по сутності справ та матеріалів, що знаходяться у їх провадженні, а також представляти їх будь-кому для ознайомлення, крім випадків та в порядку, передбачених діючим законодавством”. Це положення не узгоджується з принципом гласності діяльності цього органу, визначеного частиною 2 статті 4 цього ж таки проекту. Ця норма викликає й низку інших заперечень. Взагалі викликає здивування підміна понять, що відбувається. У демократичних країнах під таємницею слідства мова йде про таємницю оперативно-розшукових заходів, але ні в якому разі про таємницю матеріалів усієї справи, хіба що це стосується охорони державної таємниці. В Україні ж ця фраза абсолютизується до того, що утаємничуються взагалі всі матеріали кримінальної справи, що є неприпустимо, оскільки фактично запроваджується таємне переслідування осіб, про які і згадувати нікому навіть не можна.

Але далі ще цікавіше, бо відповідно до частини 5 статті 7 проекту „ніхто не вправі без дозволу прокурора розголошувати матеріали досудового слідства та перевірок, які здійснюються органами, що ведуть боротьбу зі злочинністю”. Тобто ні адвокат, ні журналісти, ні потерпілі, ні обвинувачений не мають права публічно висловлювати свою позицію по певних кримінальних справах. Таке обмеження є необґрунтованим у демократичному суспільстві та є очевидним порушенням статті 10 Європейської Конвенції з захисту прав людини.

Окремо слід згадати про розподіл функцій слідства та обвинувачення у суді, оскільки відповідно до європейських стандартів слідство не є функцією прокуратури. Автори, розуміючи це, черговий раз утворюють взаємовиключні положення. У пояснювальній записці, зокрема, говориться, що „відмовляючись від досудового слідства, прокуратура залишає за собою право в рамках нагляду за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, прийняти до свого провадження будь-яку кримінальну справу при наявності обґрунтованих підстав про грубе порушення законодавства України органами досудового слідства”. Тобто з однієї сторони вони розуміють, а  от з іншої залишають функцію слідства за прокуратурою. Про це красномовно свідчить стаття 39 проекту:

„Вказівки прокурора, його заступника органами дізнання і досудового слідства щодо провадження досудового слідства, які даються відповідно до кримінально-процесуального законодавства, є обов’язковими для цих органів.”

Стаття 9 проекту містить чергову суперечність із Конституцією України. Зокрема, щодо можливості оскаржувати до суду будь-які дії органу влади чи її посадової особи. Проектом визначено, що:

„В органах прокуратури відповідно до їх повноважень розглядаються звернення громадян та юридичних осіб, що містять відомості про порушення законів та скоєння злочинів. Рішення, що прийняте прокурором за зверненням, може бути оскаржене прокурору вищого рівня або до суду у випадках, передбачених законодавством.”

Тобто у судовому порядку можна оскаржувати рішення прокурора тільки коли про це чітко вказано у законі, що прямо суперечить статті 124 Конституції України.

Також цікавим є те, що до системи органів прокуратури відповідно до статті 13 Проекту включено окрім іншого й „навчальні заклади по перепідготовці кадрів, науково-дослідні установи та друковані органи”. Взагалі не зрозуміло для чого Прокуратурі власні науково-дослідні установи та друковані засоби. Цим мали би займатися, очевидно, інші органи влади. Очевидно, прокуратура думає, що вона через власний друкований орган донесе її власну думку про суспільно-політичне життя в Україні, бо інші цього не роблять, а те що таке видання читають виключно в самій прокуратурі значення не має. І це в умовах коли у прокуратурі вперше з січня цього року почалася масова затримка у виплаті зарплат і грошей на розширення штату не вистачає, за що страждають працівники, бо давно відомо, що там суботу оголошено неофіційним постійним робочим днем для всіх працівників.

В проекті чітко та послідовно викладена система адміністративно-авторитарного управління цим державним органом, оскільки фактично влада генерального прокурора стає нічим необмеженою: від призначення практично всіх прокурорів до повного контролю за атестацією та дисциплінарним провадженням. В таких умовах просто неможливо боротися з так званою „круговою порукою”, що є однією з найголовніших умов корупції. Бо більше не існує в системі органів влади органу, який би здійснював нагляд за прокуратурою.

Як бачимо, проект продовжує утворення репресивної системи, спроба чого існує у вигляді Кримінально-процесуального кодексу України, що також невдовзі розглядатиметься в другому читанні.

Також даний законопроект не враховує європейські стандарти, міжнародні зобов’язання України, численні рекомендації міжнародних органів та організацій, зокрема резолюції Кабінету Міністрів Ради Європи щодо стану виконання Україною рішення Європейського суду з прав людини „Совтранавто-Холдінг” проти України, в якій чітко вказано на проблемні питання щодо правового статусу та повноважень прокуратури в системі органів влади.

Після прийняття проекту в першому читанні (за основу) депутати вносять свої поправки до нього протягом 14 днів. Після цього профільний комітет розглядає поправки і готує проект до другого читання. Якщо під час другого читання не виникає суперечок, тоді закон одразу приймається, що і відбувається дуже часто в парламенті.

Володимир Яворський,

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій