Для здійснення неупередженого правового аналізу проведення конституційної реформи важливою є не лише всебічна сутнісно-змістовна характеристика запропонованих для внесення до Основного Закону змін, але й дослідження її процесуально-процедурних аспектів.

Як відомо, до обговорення першого законопроекту про внесення змін до Конституції України долучилися не лише експерти, а й широка громадськість. Згодом зазначений законопроект зазнав суттєвих трансформацій і на його основі було розроблено та внесено до українського парламенту кілька нових законопроектів. Причому інколи досить схожих між собою (як, наприклад, законопроекти за реєстраційними № 4105 та № 4180).

Взагалі конституційна реформа виявилася досить дивною, оскільки суб’єктами законодавчої ініціативи до українського парламенту було направлено протягом короткого проміжку часу одразу три законопроекти про внесення змін до Конституції України. Усі ці проекти були розглянуті Конституційним Судом України, який визнав їх такими, що в цілому відповідають статтям 157 і 158 Конституції України (висновки Конституційного Суду України від 30 жовтня, від 5 листопада та 10 грудня 2003 року).

Проте Конституційний Суд України, розглядаючи законопроект за реєстраційним № 4105 (так само як і законопроект № 4180), чомусь не звернув увагу на дуже важливу обставину. Так, у статті 103 Конституції цим проектом запропоновано встановити, що “Президент України обирається Верховною Радою України”. Однак це положення входить в протиріччя з положенням статті 71 Конституції України про те, що “вибори до органів державної влади… здійснюються на основі… прямого виборчого права”, оскільки запровадження виборів глави держави парламентом означатиме перехід до непрямих виборів. Це протиріччя є очевидним, адже статті 71 та 103 Конституції України співвідносяться між собою як загальна та спеціальна норми. Отже, цей законопроект є логічно незавершеним. Елементарна логіка вимагала з самого початку внесення відповідних змін і до статті 71 Конституції. Але в такому разі з огляду на те, що стаття 71 розміщена у розділі ІІІ Конституції, законопроект про внесення таких змін до Основного Закону мав би вноситися до Верховної Ради України не менше ніж двома третинами від конституційного складу парламенту (ч. 1 ст. 156 Конституції України).

Зазначена обставина не була врахована й самими народними депутатами – ініціаторами законопроекту. Саме тому його подали до Верховної Ради України лише 233 народні депутати України, а не триста, як того вимагає Конституція[1].

Крім того, слід було б зважити й на те, що протягом 1991-1999 років в Україні склалася певна конституційно-правова практика обрання глави української держави саме шляхом прямих виборів. Тому не буде перебільшенням твердження про прямі вибори Президента України як усталену конституційну традицію. До того ж і виборці вже звикли обирати главу держави (як і представницькі органи держави, Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування) шляхом прямих виборів. Безумовно, непрямі вибори ще не означають того, що вони є недемократичними. Проте у конкретній ситуації, коли тричі протягом восьми років (з 1991 по 1999 роки) вибори глави держави здійснювалися безпосередньо виборцями, перехід до непрямих виборів означатиме очевидне обмеження їх прав.

Вимоги ст. 157 Конституції України мають аналізуватися у нерозривному зв’язку з ч. 3 ст. 22 Конституції України, відповідно до якої “при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів (а Конституція, як відомо, це Основний Закон, тому на неї поширюється дія цієї норми) не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”. Активне виборче право в Україні протягом тривалого часу (і в період чинності Конституції УРСР 1978 р., і з моменту набуття чинності Конституцією України 1996 р.) складається з кількох правових можливостей, серед яких і право обирати главу держави безпосередньо. Перехід до непрямих виборів Президента України при збереженні права обирати представницькі органи держави, Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування означав би звуження змісту виборчого права передусім для тих виборців, які вже брали участь у попередніх виборах глави держави. Разом з тим й ухвалення у майбутньому закону про порядок обрання глави держави парламентом означало б порушення ч. 3 ст. 22 Конституції України. До того ж за умови внесення зазначених змін відбулося б і кількісне зменшення політичних прав на одне право, тобто “звуження обсягу існуючих прав”.

Таким чином, викладені міркування дають усі підстави для попереднього висновку про те, що з самого початку була порушена процедура подання до Верховної Ради України деяких законопроектів про внесення змін до Конституції України, оскільки запропоновані на той час зміни безпосередньо стосувалися Розділу ІІІ Конституції України. Тому подання такого законопроекту мало відбуватися не відповідно до ст. 154 Конституції України, а згідно з вимогами ст. 156 Конституції України. Ухвалення зазначеного законопроекту повинно було б здійснюватися не за процедурою, передбаченою у ст. 155 Конституції, а у порядку, встановленому ст. 156 Конституції України. Тобто такий законопроект мали подати до Верховної Ради України не менше двох третин конституційного складу парламенту. Згодом не менше двох третин конституційного складу парламенту мали б ухвалити його після всебічного розгляду та винести на затвердження референдумом. Слід зазначити, що законодавець свідомо запровадив ускладнену процедуру внесення змін до розділів І, ІІІ та ХІІІ Конституції України з метою забезпечення стабільності конституційного ладу та конституційної системи, недопущення у майбутньому будь-яких спроб окремих політичних сил “виправити під себе” Основний Закон, змінити чи “підправити” існуючу виборчу систему.

Більше того, ініціатори зазначених змін з огляду на наше складне історичне минуле, коли прямі вибори лише декларувалися (оскільки в бюлетенях вказувався лише один безальтернативний кандидат і тому вибори були “без вибору”) та з урахуванням того, що практика вільних і прямих виборів в Україні у буквальному їх розумінні не така вже й тривала (адже вона була започаткована порівняно недавно), повинні були б більш обережно поставитися до зміни порядку виборів глави держави. При цьому слід було б врахувати й положення про те, що відповідно до Основного Закону України “єдиним джерелом влади в Україні є народ” (ч. 2 ст. 5) та про те, що “право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові” (ч. 3 ст. 5). А оскільки спосіб обрання глави держави складає одну з головних засад демократичної держави, то й змінювати його слід було б попередньо визначивши ставлення до цього з боку електорату, тобто зініціювавши проведення з цього питання всеукраїнського консультативного референдуму. Тим більше, що запроваджено такий порядок було лише у 1991 р. шляхом доповнення Конституції УРСР 1978 р. главою 12-1 “Президент України” (ст. 114-3), а знову підтверджено у 1995 р. з укладенням Конституційного Договору (ст. 21) та у 1996 р. з ухваленням першої Конституції незалежної України (ст. 103).

Не менш важливо проаналізувати й порядок розгляду законопроекту про внесення змін до Конституції. У Розділі ХІІІ Основного Закону України передбачається два шляхи внесення змін до Конституції, які суттєво відрізняються між собою: 1) до розділів І, ІІІ та ХІІІ Конституції; 2) до решти розділів Конституції. Про перший шлях уже згадувалося раніше. Тому зупинимося на другому, адже саме цим шляхом пішли прибічники конституційної реформи. Особливістю цього способу внесення змін до Основного Закону є те, що він передбачає так званий “подвійний вотум”, тобто ухвалення законопроекту спочатку на одній сесії парламенту, а потім на наступній. Сенс подвійного вотуму полягає передусім у тому, щоб парламентарі після закінчення сесії мали змогу ще раз переосмислити запропоновані зміни, переконатись у їх доцільності та нагальній необхідності й тим самим уникнути можливих необачних рішень з цього питання, а згодом, на наступній сесії, знову остаточно підтвердити свою волю та впевненість шляхом голосування.

Подвійний вотум уже давно відомий у світовій конституційній практиці, причому у деяких країнах задля забезпечення стабільності Конституції та конституційного ладу використовується такий його різновид як “подвійний вотум з пронесенням через вибори”, тобто за внесення змін до Конституції спочатку голосує один склад парламенту, потім законопроект відкладається, а вже після проведення чергових парламентських виборів цей проект знову виноситься на розгляд нового складу парламенту. Відповідні зміни вносяться лише тоді, коли й новий склад парламенту погодиться з рішенням своїх попередників та ухвалить цей законопроект вдруге. Так, наприклад, Конституція Греції, яка набула чинності 11 червня 1975 р., передбачає досить оригінальне поєднання обох різновидів “подвійного вотуму” при внесенні змін до Конституції. Зокрема, у розділі ІІ Конституції Греції, у якому вміщено лише одну статтю 110 (вона складається з шести пунктів), виокремлюються такі етапи: 1) розгляд пропозиції щодо перегляду Конституції; 2) розгляд рішення про перегляд Конституції парламентом наступного скликання; 3) розгляд (за певних умов) пропозиції щодо перегляду Конституції парламентом наступного скликання. Пропозицію щодо перегляду Конституції можуть внести не менше п’ятдесяти депутатів. Рішення про необхідність перегляду Конституції ухвалюється грецьким парламентом більшістю в три п’ятих від загальної кількості депутатів. Причому голосування проводиться двічі з інтервалом не менше одного місяця (тобто передбачено “подвійний вотум”). А от за змістом передбачені зміни розглядаються уже парламентом наступного скликання на своєму першому засіданні (тобто передбачено “подвійний вотум з пронесенням через вибори”) і ухвалює їх абсолютною більшістю[2].

Специфіка українського варіанту подвійного вотуму під час внесення змін до Конституції полягає в тому, що відповідний законопроект про внесення змін до усіх розділів (крім І, ІІІ та ХІІІ) може бути подано до парламенту або Президентом України, або не менш як третиною парламентарів від конституційного складу Верховної Ради (тобто не менш як 150 народними депутатами України) (ст. 154 Конституції). Такий законопроект може бути подано як у сесійний, так і у міжсесійний період, оскільки будь-яких застережень з цього приводу Конституція не містить.

Потім зазначений законопроект має бути поданий до Конституційного Суду України для розгляду та надання висновку щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції (ст. 159). Що й було зроблено восени 2003 р.: Голова Верховної Ради почергово направив до Конституційного Суду України кожний із законопроектів про внесення змін до Конституції, а Конституційний Суд України ухвалив висновки про відповідність цих законопроектів статтям 157 і 158 Конституції України. Причому висновок на законопроект, поданий народними депутатами А. Матвієнком, В. Мусіякою, А. Мартинюком, Ю. Ключковським, О. Морозом та іншими (реєстраційний № 3207-1), було ухвалено 30 жовтня 2003 р. з певними застереженнями (лише одне положення цього проекту визнано таким, що не відповідає вимогам статті 157 Конституції, – віднесення до повноважень Верховної Ради тлумачення законів), а висновок на проект С. Гавриша, Р. Богатирьової, К. Ващук, М. Гапочки, П. Симоненка та інших (реєстраційний № 4105) – 5 листопада 2003 р.

До розгляду у Верховній Раді України було прийнято другий законопроект (реєстраційний № 4105). Хоча був ще й третій, який взагалі передбачав обрання глави української держави парламентом уже в 2004 р. і так само був визнаний Конституційним Судом таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України (реєстраційний № 4180).

24 грудня 2003 р. Верховна Рада України спочатку ухвалила Постанову “Про зміну способу голосування щодо законопроекту про внесення змін до Конституції України (реєстр. № 4105)”, а згодом цього ж дня Постанову “Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України (реєстр. № 4105). Як було зазначено у офіційному друкованому органі Верховної Ради України газеті “Голос України” № 246 від 25 грудня 2003 р., “лише після 12-ї години 276 депутатів з більшості та фракції КПУ в першому читанні схвалили законопроект про внесення змін до Конституції України (проект Медведчука-Симоненка, який передбачає у 2006 році вибори Президента парламентом). Через пошкоджену систему “Рада” депутати голосували підняттям рук”[3].

Однак виникає ціла низка запитань, які ставлять під сумнів ухвалені парламентом рішення, оформлені у вигляді відповідних постанов.

Перше. 24 грудня 2003 р. стенограма пленарного засідання не велася. На Web-сайті Верховної Ради України подається інформація лише про 51-е пленарне засідання від 23 грудня 2003 р. та про 52-ге засідання від 25-го грудня 2003 р. Взагалі Голова Верховної Ради, як відомо, 23 грудня не закрив 51-е пленарне засідання і воно начебто автоматично продовжувалося після чергової, так званої “парламентської” ночі, коли в сесійній залі залишалося майже 50 депутатів. Проте блокування парламентської трибуни, місць президії та подіуму не може виправдати відсутність стенограми, оскільки, знайшовши можливість поставити законопроект на голосування, головуючий мав би організувати також стенографування та складання протоколу, проведення реєстрації народних депутатів, зазначення точного формулювання питання, яке винесено на розгляд, фіксацію (документування) результатів голосування тощо.

До того ж у ст. 2.1.5. Регламенту Верховної Ради встановлено, що “у сесійний період робочий день Верховної Ради… починається о 10 годині і триває до 18 години”, а продовження засідання понад визначений час можливе “не більше, ніж на 15 хв.” А от “інші одноразові зміни часу роботи можуть здійснюватися, якщо за це без обговорення проголосувала більшість депутатів”. Причому “за звичайних обставин рішення про продовження пленарного засідання після 18 години приймається Верховною Радою не пізніш як на ранковому засіданні того ж дня”. Але, як свідчить аналіз стенограми пленарного засідання, таке рішення того дня на ранковому пленарному засіданні не було ухвалено. Тому не закривати пленарне засідання головуючий на засіданні не мав права.

Друге. Сумнівною є легітимність прийнятого рішення щодо попереднього схвалення законопроекту саме з огляду на те, що воно було ухвалене в умовах, коли місця президії і парламентська трибуна були заблоковані, тобто в умовах досить таки незвичних і дуже близьких до надзвичайних. Зрозуміло, що така обстановка не сприяє ухваленню виваженого та обґрунтованого рішення з будь-якого питання порядку денного, стосовно будь-якого законопроекту, а особливо з такого надзвичайно важливого питання як внесення змін до Конституції.

Третє. Не зовсім зрозуміло, яким чином було визначено, що за проект проголосувало саме 276 народних депутатів. З огляду на ситуацію, що склалася навколо ухвалення вказаного рішення, широкий загал слід було б ознайомити з матеріалами роботи Лічильної комісії Верховної Ради України. Однак ні на Web-сайті парламенту, ні в пресі не було подано з цього питання достатньої інформації. Результати голосування можна було б перевірити, наприклад, шляхом друкування на основі відеозйомки кількох панорамних фотознімків та використання їх для уточнення кількості голосів, поданих на підтримку законопроекту.

Четверте. Жодне рішення, яке стосується внесення змін до Конституції, не може бути ухвалене на позачерговій сесії. Взагалі скликання позачергової сесії в день відкриття відповідно до вимог Основного Закону чергової сесії суперечить Конституції і здоровому глузду. Необхідність скликання позачергової сесії може бути обумовлена лише якимись виключними обставинами і лише у міжсесійний період. У день початку роботи чергової сесії (відповідно до ч. 1 ст. 83 Конституції України чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року, а 3 лютого саме й було першим вівторком лютого 2004 р.) скликати позачергову сесію абсолютно неприпустимо. Більше того, відповідно до п. 2 ст. 2.3.2. Регламенту повідомлення про скликання позачергової сесії Верховної Ради має бути опубліковане не пізніше як за три дні до її відкриття. Але у жодному офіційному виданні таке повідомлення не було надруковано.

Всебічний аналіз змісту ст. 155 Конституції України дає підстави для висновку про те, що голосування по проекту щодо внесення змін до Конституції України має відбуватися на двох саме чергових сесіях. Причому на першій черговій сесії його має ухвалити абсолютна (проста) більшість депутатів від конституційного складу парламенту (тобто не менше 226 народних депутатів), а на наступній черговій сесії Верховної Ради України (саме так зазначається у ст. 155 Конституції) за нього повинна проголосувати кваліфікована більшість, тобто не менш як дві третини від конституційного складу парламенту (не менше трьохсот народних депутатів).

П’яте. Жодні обставини (в тому числі й блокування трибуни) не можуть виправдати ухвалення будь-якого рішення без обговорення, тим більше коли воно стосується внесення змін до Конституції України. Однак Постанова “Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України” була ухвалена Верховною Радою України взагалі без обговорення. Це прямо суперечить ст. 6.4.6. Регламенту Верховної Ради України, відповідно до якого “розгляд і прийняття законопроекту Верховною Радою включає: обговорення і схвалення основних положень в основному, обговорення і схвалення постатейно та в цілому (розгляд в трьох читаннях)”. Вважаю, що зазначена вимога має поширюватися на розгляд законопроекту про внесення змін до Конституції і на попередній, і на наступній сесії, тобто кожного разу обов’язково складатися з трьох читань. Перше схвалення законопроекту називається у ст. 155 Конституції попереднім лише з метою його термінологічного відмежування від остаточного і немає нічого спільного з попереднім розглядом законопроекту у комітетах (ст. 6.3.1 Регламенту Верховної Ради України). Але 24 грудня 2003 р. схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України фактично відбулося без розгляду.

Звичайно, будь-який правознавець, так само як і будь-який уважний та прискіпливий читач може поставити під сумнів правомірність посилання на відповідні положення Регламенту Верховної Ради, оскільки його було ухвалено ще 27 липня 1994 р., причому не законом, а постановою парламенту. Саме тому в аспекті дотримання процедури внесення змін до Конституції важливо проаналізувати можливість використання у практиці роботи парламенту та в процесі будь-якої дискусії зазначеного Регламенту Верховної Ради України.

Чинна Конституція України (ч. 5 ст. 82) вимагає, щоб “порядок роботи Верховної Ради України” було встановлено “законом про регламент Верховної Ради України”. Конституційний Суд України також вважає, що „порядок проведення голосування на пленарних засіданнях Верховної Ради України, в тому числі випадки та підстави переголосування, підлягають врегулюванню відповідно до частини п’ятої статті 82 Конституції України в законі про регламент Верховної Ради України” (п. 2 Рішення Конституційного Суду України від 7 липня 1998 р. № 11-рп/98).[4] Але „підлягають врегулюванню” – це лише побажання на майбутнє. А от як бути сьогодні, якими нормативними актами мають керуватися парламентарі до ухвалення закону про регламент Конституційний Суд України не встановив.

Безумовно, відсутність такого закону свідчить про безвідповідальне ставлення українського парламенту (причому одразу другого, третього і четвертого скликань) до виконання конституційних приписів. Особливо дивує позиція депутатів третього парламентського скликання, які протягом усього терміну скликання (а це чотири роки – з 1998 по 2002) так і не спромоглися ухвалити зазначений закон. Однак відповідно до п. 1 Перехідних положень Конституції України (Розділ XV) “закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України”. Отже, Регламент Верховної Ради 1994 р. може діяти частково й сьогодні, а парламент не лише має право ним керуватися, але й зобов’язаний його дотримуватися. Усі положення цього Регламенту, які прямо не суперечать Основному Закону, мають діяти у повному обсязі. Яким же чином відмежувати чинні положення Регламенту від тих, що не мають юридичної сили і не повинні діяти? Найкращим варіантом було б вилучення нечинних положень самим парламентом шляхом внесення відповідних змін і доповнень та ухвалення його законом. Пізніше можна було б ухвалити новий закон про регламент. Можливим, хоча й не зовсім бажаним, є варіант, коли б ті положення Регламенту, які не відповідають Конституції, встановив Конституційний Суд України. Але у зв’язку з відсутністю відповідного звернення та значне перевантаження Конституційний Суд України цього ще не зробив. Тому у кожному конкретному випадку визначати, чи відповідає Конституції те чи інше положення Регламенту має той суб’єкт, який його застосовує чи до нього звертається (так само, як і стосовно переважної більшості законів та інших нормативно-правових актів). Так, якщо у відповідній главі чи положенні Регламенту йдеться про Президію Верховної Ради, а Конституція не передбачає створення такого органу, то це означає, що зазначене положення є нечинним з 28 червня 1996 р. Тому главу 4.5. Регламенту “Президія Верховної Ради” слід вважати нечинною повністю. Так само нечинним є положення про те, що у разі запровадження на території України воєнного та надзвичайного стану Верховна Рада збирається на позачергову сесію без скликання у триденний термін (п. 4 ст. 2.3.2. Регламенту), оскільки воно суперечить ч. 3 ст. 83 Конституції України, в якій встановлено, що у такому разі “Верховна Рада збирається у дводенний строк без скликання”. Аксіомою є положення про те, що “Конституція України має найвищу юридичну силу” (ч. 2 ст. 8 Конституції України). Тому повинно діяти наведене положення Конституції, а не норма Регламенту. Так само прямо суперечить Конституції України ст.3.2.2. Регламенту у тій її частині де йдеться про більшість від фактичної кількості народних депутатів України, повноваження яких визнані і не припинені у встановленому законом порядку, оскільки чинна Конституція використовує інше формулювання – більшість від конституційного складу (ст.91 Конституції України). Отже, суб’єкти правовідносин мають таким же чином аналізувати й співставляти норми будь-яких нормативно-правових актів з нормами Конституції і керуватися на практиці у будь-яких спірних випадках саме останніми, діяти виключно на підставі Основного Закону держави.

Шосте. Будь-який законопроект, і особливо законопроект про внесення змін до Конституції, має бути заздалегідь надано народним депутатам для попереднього ознайомлення та завчасного опрацювання. Причому терміни надання законопроекту про внесення змін до Конституції є більш тривалими (у порівнянні зі звичайним законопроектом) саме з огляду на їх особливе значення для забезпечення сталого й одночасно динамічного розвитку суспільства і держави (до першого читання – не пізніше як за 14 днів до розгляду, до другого – не пізніше як за 16 днів, до третього читання – не пізніше як за 6 днів). А оскільки ні другого, ні третього читань взагалі не було, то й терміни відповідні не було дотримано. До речі, у офіційному друкованому органі Верховної Ради газеті “Голос України” № 246 від 25 грудня 2003 р. , також стверджується, що законопроект про внесення змін до Конституції України було ухвалено саме “в першому читанні”[5].

Сьоме. Законопроект про внесення змін до Конституції повинен бути затверджений не постановою, а законом. Однією з головних ознак закону є те, що він “регулює найважливіші, соціально значущі суспільні відносини”[6], а саме такими є відносини, які покликані впорядкувати конституційні норми. Зазначений закон має бути ухваленим абсолютною (або можна сказати – простою) більшістю від конституційного складу Верховної Ради за результатами трьох читань. За результатами третього читання парламент має ухвалити закон або про відхилення законопроекту, або про схвалення тексту законопроекту в цілому і винесення його на розгляд Верховної Ради на наступній черговій сесії.

Але навіть якщо стати на ту точку зору, відповідно до якої попереднє схвалення проекту про внесення змін до Конституції може бути ухвалене все ж таки не законом, а лише постановою, то й тоді слід буде визнати необхідність проведення трьох читань. У ст. 7.0.1. Регламенту прямо зазначається, що “проекти найважливіших постанов… розглядаються у трьох читаннях відповідно до правил, встановлених цим Регламентом щодо розгляду законопроектів”.

Восьме. Видається більш ніж сумнівним правомірність додаткового (по суті нового) розгляду законопроекту, уже розглянутого Конституційним Судом і саме з урахуванням його висновку схваленого 24 грудня 2003 р., та вилучення з нього цілої низки положень. Це фактично нове попереднє схвалення, чого Конституція не допускає. При цьому не слід плутати попереднє схвалення законопроекту в порядку ст. 155 Конституції та перше читання законопроекту (про що вже йшлося раніше) і тому не можна тішити себе ілюзіями про те, що Регламент Верховної Ради України фактично дозволяє проведення кількох перших (так само як других і третіх) читань законопроекту. Будь-які зміни, внесені до законопроекту (навіть якщо це вилучення одного з положень), мають означати повернення до початку процедури внесення змін до Конституції і вимагають нового звернення до Конституційного Суду з метою отримання висновку щодо відповідності проекту вимогам статей 157 і 158 Конституції. Видається, що саме таким чином слід розуміти п. 2 Рішення Конституційного Суду України від 9 червня 1998 р. № 8-рп/98 (справа щодо внесення змін до Конституції України), у якому зазначається, що „законопроект про внесення змін до Конституції України відповідно до статей 154 і 156 Конституції України може розглядатися Верховною Радою України лише за наявності висновку Конституційного Суду України про те, що законопроект відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України. У разі внесення в процесі розгляду у Верховній Раді України поправок до законопроекту він приймається Верховною Радою України за умови наявності висновку Конституційного Суду України про те, що законопроект з внесеними до нього поправками відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Суб’єктом конституційного подання з цих питань є Верховна Рада України”[7].

І лише після цього парламент може знову повернутися до процедури попереднього схвалення законопроекту (через три читання), а на наступній сесій ухвалити його остаточно (знову ж таки після трьох читань).

Таким чином, проведений аналіз дає достатні підстави для висновку про те, що попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України відбулося в українському парламенті з порушенням окремих правових норм (передусім процесуально-процедурних), що визначають порядок внесення таких змін.

[1] Голос України. – 2003. – 14 листопада. – № 216.

[2] Конституции государств Европы: В 3 т. / Под общ. ред. Л. А. Окунь­кова. – М.: НОРМА, 2001. – Т. 3 – С. 690-691.

[3] Голос України. – 2003. – 25 грудня. – № 246.

[4] Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997-2001: У 2 кн. / Відповід. ред. канд. юрид. наук П. Б. Євграфов. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – Кн. 1. – С. 262.

[5] Голос України. – 2003. – 25 грудня. – № 246.

[6] Загальна теорія держави і права. – Харків: Право, 2002. – С. 299.

[7] Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997-2001: У 2 кн. / Відповід. ред. канд. юрид. наук П. Б. Євграфов. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – Кн. 1. – С. 222.