Гендерна експертка Тамара Марценюк продовжує спілкуватись з жінками, які працюють в українському правозахисті. Цього разу героїнею нашої постійної рубрики “Правозахисниці, які змінюють Україну” стала юристка громадської приймальні Української Гельсінської спілки у Рівному Марія Цип’ящук.

Марія Цип’ящук – координаторка та юристка Громадської приймальні УГСПЛ у місті Рівному. Викладає в Національному університеті «Острозька академія» курс про права людини для політологів, юридичну психологію, веде практичні заняття з міжнародного приватного і публічного права. Також Марія – керівниця юридичної клініки “Pro bono”. Пише дисертацію на психологічну тематику в юридичних науках. Модераторка кіноклубу документального кіно про права людини DOCUDAYS UA у Рівному.

–  Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

– Я думаю, що історія мого залучення почалася ще із моєї волонтерської роботи в юридичній клініці. Це сталося ще на першому році мого навчання. Тоді воно не вкладалося саме в розуміння правозахисного руху. Але зараз, добре знаючи, як працює юридична клініка, я розумію, що цей сегмент досить близький.

У 2013 році я пройшла конкурсний відбір до школи Харківської правозахисної групи, відповідно поїхала на тижневу школу із прав людини у Харків. Це була прекрасна школа із абсолютно неймовірними людьми, серед яких була і Настя Мартиновська (вона зараз працює в центральному офісі УГСПЛ), Леся Матусевич та інші. І звідти у мене якесь таке захоплення відбулося тим, що я почула, що я дізналася. Потім я познайомилася зі своєю теперішньою координаторкою Лідією Тополевською, почала працювати як координаторка громадської приймальні у місті Рівне.

– Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

– Базу здобувала в Національному університеті «Острозька академія». Потім була школа Харківської правозахисної групи. А далі – сила силенна усіляких тренінгів, переважно ті, які організовувалися УГСПЛ.

– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

– Насправді у силу специфіки роботи громадської приймальні мені доводиться працювати із доволі різноманітною тематикою. Але мені особисто дуже імпонує питання доступу до публічної інформації. Минулої осені я була у складі моніторингової групи (спільний проект із офісом Омбудсмена), яка їздила до Харкова і проводила моніторинг дотримання законодавства у сфері доступу до публічної інформації у Харківській міській раді. До нас теж досить часто звертаються громадяни, досить активні, які чимось цікавляться, направляють запити з приводу тієї чи іншої інформації. Випливають досить цікаві речі, коли певні органи влади намагаються приховати ту чи іншу інформацію.

Також я дотично займаюся питаннями полонених, документуванням полонених. Ну і звичайно соціальні питання – це те, з чим ми постійно працюємо. Працюю також із АТОвцями, співпрацюю із ВГО “Юридична Сотня” в Рівному.

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

– У мене була одна єдина справа, коли звернулася жінка, яка скаржилася, що її колишній чоловік дуже жорстоко із нею та дитиною поводиться. На той момент вона втікла із помешкання, де вони із чоловіком проживали. Я їй надала первинну консультацію, наскільки це було можливо, адже робочий день уже завершувався. І далі ця жінка зникла на деякий час. Потім я дізналася, що чоловік цієї жінки був убитий, а жінка потрапила до в’язниці. Але оскільки я не є адвокатом, то не мала змоги представляти її у кримінальному провадженні. Тому наразі ось такий випадок можу згадати.

Окрім того, ми маємо стратегічну справу про дружину померлого військовослужбовця, який загинув у зоні АТО ще 26 серпня 2014 року. Але їй Міністерство оборони, Служба безпеки України майже рік направляли інформацію про те, що цей чоловік живий, що він у полоні, він є у списках, не переживайте, ми робимо усе можливе… А потім через волонтерів ця жінка дізналася, що її чоловік загинув майже відразу. І мені здається, що тут можна говорити про питання прав її як жінки, бо вона як матір і як дружина пройшла через дуже страшні моральні випробування.

– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– Успіх полягає у тому, наскільки багато людей він зараз об’єднує в собі. Зараз виникає чимало ініціатив, які напряму чи дотично працюють із правами людини. Далі це реформування основних соціальних інститутів на законодавчому рівні. Ми можемо багато говорити про реформування поліції, МВС – хоча це може бути одночасно і успіх, і виклик. Але, скажімо, введення посади поліцейського омбудсмена – це, як на мене, величезне досягнення. Воно однозначно пов’язане із діяльністю правозахисного руху. Далі досягненням є те, що наразі відбувається моніторинг різних суспільних процесів, діяльності органів влади на місцях (“паспортизація”) у тому числі, ситуацій на окупованих територіях України.

У першу чергу, треба донести до свідомості людей, що таке насильство, і чому воно пов’язане із гендером. Адже і жінки, і чоловіки можуть навіть не усвідомлювати, що проти них вчиняється насильство. Тим більше, в українському суспільстві насильство асоціюється, передусім, із фізичним втручанням, посяганням на фізичну цілісність. У той час, як насправді, більшість насильства – психологічне.

Завдяки правозахисному руху чимало громадян, які не можуть собі дозволити платну правову допомогу, все ж таки мають можливість реалізувати своє конституційне право на доступ до якісної правової допомоги. І, наостанок, підвищення правової свідомості населення. Тому що я навіть можу судити по Рівненщині – скільки у нас є наразі людей, наприклад, пенсійного віку, які виконують так звані параюридичні функції, допомагають захищати права у своїх громадах.

– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

– По-перше, критерії якості системи правової допомоги в цілому. Коли я почала працювати в громадській приймальні, до мене чимало людей зверталися стосовно проблем правової допомоги із боку деяких юристів. Я думаю, що ключова проблема тут полягає ще в самій юридичній освіті та якості професійної підготовки майбутніх юристів. По-друге, це відсутність інституційності. Більшість правових організацій працюють переважно на кошти грантової допомоги, які не несуть певної стратегічності, скажімо, на 5-10 років наперед. Немає стабільності на майбутнє. По-третє, це може бути зміна кадрів, яка випливає якраз із браку цієї стабільності.

– На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

– Я у своїй практиці не зіштовхувалася з очевидним порушенням прав жінок. Але якщо я дивлюся на ті міжнародні програми, які існують в Україні, з приводу гендерної тематики, то бачу, що останнім часом їй приділяється чимало уваги. Наприклад, проекти із попередження насильства у сім’ї.

Я є модераторкою кіноклубів DOCUDAYS UA у Рівному. Для нас організатори проводили уже чимало тренінгів у Києві. І ось у кількох з них проходить низка питань, присвячених гендерній рівності, збалансуванню, паритетності і так далі. Зокрема, Надія Чушак проводила тренінг про феміністичну критику в документальному кіно. І саме цей тренінг породив найбільшу дискусію.

Cказати, достатньо такої уваги чи ні – мені важко, адже я не бачу увесь масштаб цієї проблеми. Можливо, якраз гендерної тематики менше на практиці, тому що вона латентна і не виходить назовні. Жінки і чоловіки можуть її не усвідомлювати, бо так завжди було.

– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

– У першу чергу, треба донести до свідомості людей, що таке насильство, і чому воно пов’язане із гендером. Адже і жінки, і чоловіки можуть навіть не усвідомлювати, що проти них вчиняється насильство. Тим більше, в українському суспільстві насильство асоціюється, передусім, із фізичним втручанням, посяганням на фізичну цілісність. У той час, як насправді, більшість насильства – психологічне. З іншого боку, ті, що чинять насильство, теж можуть не розуміти, що вони роблять. Тому має бути чітке розуміння та роз’яснення.

Коли я почала працювати в громадській приймальні, до мене чимало людей зверталися стосовно проблем правової допомоги із боку деяких юристів. Я думаю, що ключова проблема тут полягає ще в самій юридичній освіті та якості професійної підготовки майбутніх юристів.

Далі слід доносити до свідомості людей, що це не має бути соромно розповісти про випадки насильства. Єдине от, яким чином жертви можуть про це розповідати. Особливо, якщо це стосується інтимних питань. Отут повинні бути служби, які б могли ефективно розслідувати подібні випадки. Є завжди питання доказовості. Наприклад, у випадку психологічного насильства у нас досить мало та неохоче залучають експертів-психологів, а самих кваліфікованих психологів бракує. Тобто, слід більш фахово розвивати інститут психологічної експертизи, аби фахівці могли встановити рівень шкоди, причинно-наслідковий зв’язок, лонгітюдність тощо. І ще щоб такі висновки були переведені у сферу доказовості, коли йдеться про притягення особи до відповідальності. Хоча б проведення роз’яснювальної роботи.

Стосовно фізичного насильства, то йому важко протидіяти у сім’ї через закритість цього соціального інституту. Український Сімейний кодекс оберігає приватну сферу, сім’ю, встановлює досить жорсткі межі невтручання та, звісно – як вже згадували вище, самі жертви насильства часто про це мовлять. Тож, для правоохоронця буває досить складно зарадити в таких ситуаціях. Однак, я певна, що існують шляхи вирішення цієї проблеми. Моя колега, як-от, Альона Матвійчук впродовж тривалого часу вивчала тематику протидії насильства у сім՚ї.

– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

– Психолог Маслоу сформував модель людських потреб, відомих як “Піраміда Маслоу”. Її основу складають базові потреби, а верхівку – соціальні. Золотою сердеиною задоволеності людських потреб є відчуття приналежності особи до певної спільноти. І коли ти відчуваєш, що ти є частиною певного середовища однодумців, друзів, коли ти приїжджаєш у абсолютно різні міста і тобі є куди піти, з ким поспілкуватися, обговорити усілякі справи – це надихає дуже сильно. До нас приходять клієнти, які зневірені у людях. А ти бачиш і відчуваєш, що у твоєму середовищі навпаки. Мене надихають, у першу чергу, отакі-от люди з великої літери.

Кажуть, що право – це наука добра і справедливості. А потім, у реальному житті стверджують, що не можна виграти справу, не давши якогось хабаря або не домовившись із кимось. Якщо у тебе немає зв’язків, то ти не пройдеш. Але тоді на школі Харківської правозахисної групи я познайомилася із великими людьми та юристами – Євгеном Захаровим, Людмилою Клочко, Аркадієм Бущенком, Всеволодом Речицьким та іншими – тими, хто власним прикладом доводить, що навіть найскладніші справи можна вирішувати абсолютно чесним і законним шляхом, хоча цей шлях часто набагато довший та складніший. Це був такий потужний мотиватор для мене особисто працювати. І це закладає фундаментальні цінності у роботі саме як юриста. Надихають конкретні результати, коли ти їх бачиш.

Звичайно, надихає мене моя родина, тому що робота не є легка фізично і морально. І підтримка в родині надає сили далі рухатись. І наостанок скажу, що мене дуже надихають собаки (ми з чоловіком двох забрали з двору додому – і це неймовірна радість) та мистецтво, особливо хореографія, якою я займаюся майже 20 років.

Спілкувалась Тамара Марценюк

Ця серія інтерв’ю присвячена активісткам, які працюють у різноманітних сферах правозахисту. Цього року ми святкуємо сорокаріччя Української Гельсінської Групи, піонерів українського правозахисного руху. УГСПЛ є її правонаступницею. Ми розробили внутрішньоорганізаційні політики гендерної рівності та недискримінації та прагнемо зробити українських правозахисниць більш видимими у суспільстві. Попередні інтерв’ю можна знайти за посиланням.