У вівторок, 25 жовтня в Києві відбулося обговорення процесу документування порушень прав людини під час збройного конфлікту, ініційоване з нагоди відкриття Центру документування Української Гельсінської спілки з прав людини.

Під час круглого столу окремі питання за об’єктивних обставин не були озвучені присутнім. Проте від того вони не втрачають своєї актуальності. Серед них – питання недосконалості процедур, за якими відбувається пошук осіб, зниклих безвісті, проблеми ефективності розслідування, що здійснюється органами прокуратури, МВС та СБУ.

З оглядом на це я пропоную до вашої уваги власні тези, спрямовані на вирішення цих проблемних моментів.

Основна причина неефективної роботи з пошуку зниклих є відсутність координації дій між органами і структурами державної влади не тільки з неурядовими (волонтерськими) організаціями, але й між собою.

Пошуком безвісті зниклих, під час проведення АТО, за підслідністю займаються одразу декілька державних структур (СБУ, МВС). У кожної є власна база даних зниклих безвісті, повноваження, методика та інструменти пошуку. В результаті може трапитися так, коли один орган повідомляє рідним, що їх родич знаходиться в полоні, а інший – що  особа зникла та виявити її місцезнаходження неможливо.

Як правило, справа про зникнення безвісти військовослужбовців порушується органами МВС за попереднім місцем проживання цих військовослужбовців, оскільки заяву про зникнення подають родичі. Проте ж військовослужбовці зникають в зоні проведення АТО, тобто, формально, під час скоєння терактів. Чи не слід у такому випадку змінити практику та ініціювати порушення справи підрозділами СБУ за місцем події?

Наразі існуюча процедура розшуку занадто бюрократична, пристосована до мирного життя, через що не враховує нинішніх реалій, а тим більше специфіку збройного конфлікту.

Статистика кількості постраждалих цілком не відповідає дійсності – вона реально в рази занижена. Згідно чинного законодавства України, потерпілими можуть бути мати, батько, дружина, чоловік, діти зниклої безвісти особи. Але як правило, у кримінальних справах лише один з членів сім’ї  значиться потерпілим.

Вкрай необхідно кардинально змінити підходи та методи в роботі щодо розслідування злочинів, пов’язаних з порушенням принципів міжнародного гуманітарного права. Безкарність за вчинені вбивства підриває віру у справедливість, породжує скоєння нових воєнних злочинів та злочинів проти людяності. Необхідно суттєво змінити покарання за бездіяльність, недбальство та відверте ігнорування під час розслідування зазначених злочинів. Тут не повинно бути місця поясненням про безпідставність притягнення до відповідальності посадових осіб, які проводять досудове розслідування щодо випадків вбивств, катувань та жорстокого поводження, на кшталт: «відсутність доступу на території, де скоєно злочин», «пройшло багато часу», «невизначеність підслідності», «велика завантаженість». Принцип неминучості покарання повинен діяти по відношенню як до тих, хто скоїв злочин, так й до тих, хто безпідставно зволікає щодо покарання винних. На мою думку, необхідно розробити законопроект про внесення змін до законодавчих актів з метою створення дієвих механізмів ефективного, в рамках визначених термінів, розслідування зазначених вище злочинів, а також обов’язкового суттєвого покарання для посадових осіб, які винні в бездіяльності та  затягуванні розслідування цих злочинів.

Необхідно терміново розробити закони про соціальний та правовий захист цивільних полонених (заручників), безвісти зниклих цивільних осіб та членів їх родин, аналогічно існуючому Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також працівників  і службовців МВС,  та невідкладно прийняти їх.

Необхідним вважається розробка й прийняття закону щодо обов’язковості створення бази даних ДНК на всіх військовослужбовців (працівників, службовців) силових структур.

Геннадій Щербак,

голова ГО «Мирний берег»

фото – ВолиньPost