Інтерв’ю підготував журналіст Олексій Сидоренко. Джерело: сайт ХПГ 

Микола Андрійович Костенко живе у селі Мощун на Лісній вулиці.

–  Чи думали, що може початись війна?

– Я про це думав іще з 2014 року. Я думав реально, що вони підуть далі. Тому, що я не дивився серіали, я читав новини, співвідносив усе. Я знав, що вони підуть далі. Я усім казав, що вони підуть.

– Чи готувались ви до війни?

– Ну вже 24-го числа збирали тривожну валізку, документи. Я коли прокинувся, ще нічого про війну не знав. Я дізнався, коли вже летіли вертольоти. Тут діти стояли, жінки стояли, гляділи, як вони боком йшли. Росіянин стоїть за кулеметом і дивиться. Я односельчан ганяв з вулиці. Щоб вони повтікали, поховались. Вертольоти йшли на Гостомель. Бомбили там. Хотіли висадити десант. Я нарахував десь біля п’ятнадцять-шістнадцять вертольотів. Вони йшли над селом спочатку, а потім над лісом.

– Ваші дії, що ви робили?

– Що ми реально робили? Он у погріб позатягували ліжка. Тут у нас в погребі ховалося три родини. Дружина, дочка, зять, онук, онука. От вони усі були у погребі. Ну періодично, як не було обстрілів, було тихо, то виходили. Я особисто у погребі не ховався.

– Як часто були обстріли?

– Дуже часто. А в останні дні це взагалі був жах. Дівчата поїхали, а ми залишились тут. Хлопці допомагали 72-ій бригаді, возили БК, рвали мости, а я тут по господарству: чай те, се. Дрони літали і вдень, і вночі над головою. Спали до останнього в хаті.

– Ви про евакуацію не думали?

– Ні. Я не думав і я не евакуювався. Я б узяв у руки зброю і пішов би їх мочити. Убивати! Я їх ненавиджу.

Пан Микола, на початку березня відправив родину у безпечне місце, а сам залишився у селі. 

– Сильно почали стріляти. Бомбити. Градами обстрілювати. Приїхали знайомі з дач, забрали родину. Спочатку у Миронівку, а потім уже в Червоноград. Під Львовом. Ми їх відправили, а самі залишились.

– Коли обстріляли ваш будинок?

– Це десь було четвертого, п’ятого, шостого, сьомого, до десятого, дев’ятого числа десь. Я ж іще ходив на Пущу, підробляв трохи. Добу відчергував, потім сюди. Там трішки сторожував. І три доби тут був. Хлопцям чай грів. Вони приїжджали з солдатами тут. Я їм готував чай, каву. У мене товариш є, він тут із хлопцями був у дзоті. У мене майстерня за хатою. Спочатку прилетіло туди. Потім у будинок. Потім до брата у будинок. І ось у цей будинок сусідський. Це було хвилин за 10-15. Тут усе вже горіло. Що прилетіло? Не знаю, але моментально спалахнуло, дуже сильно горіло. Я прийшов подивився… Ну які відчуття? Розпач, гнів. Які можуть бути відчуття? Мої діти, мої онуки скитаються зараз по людях.

– Розкажіть про свій будинок.

– Двоповерховий будинок. Що там було? Морозильна камера, холодильник, чотири телевізори, бойлер, ванна, комп’ютер, ноутбук. В мене дочка любить пекти, побутова техніка різна, для випічки, для всього. Ну все, що у нормальній сім’ї є, те було і у нас. Техніки було повно. В мене там дуже багато згоріло інструментів.

–  Майстерня вціліла?

– Ні, ні. Одні стіни стоять. Немає нічого там. Пусто.

– Розкажіть про злочини росіян проти цивільного населення.

– При обстрілі, першого вбили Сашка Топаля. Міною. Він маму хотів вивезти, машина стояла. Він сказав, що піде машину завести, дійшов до калитки – і вибух. Це я бачив, як він вбитий. Сашка лопатою збирав ходив.

Василь Васильович, з погреба виліз, уламком, розірвався снаряд, його уламком вбило.

Костенюка розстріляли росіяни. Заходили звідти, а жінці уламок потрапив у м’яке місце. Він біг і вони по ньому і… Все, розстріляли.

Швець Славко сидів у погребі, його у погребі прямо застрелили росіяни.

Ось по тій вулиці… Микола… Його вже мертвим знайшли у ліжку, його також вбили. Ну ймовірно, зайшли і це…

Коли прийшов (дев’ятого числа, здається), тут дуже багато лежало тіл орків. Отам далі, там їх дуже багато було. Я прийшов фотографував тещину хату, у неї теж таке саме, ну і дивився під ноги, щоб не було розтяжок. Сфотографував та й пішов. Потім знову прийшов собаку годувати, гляджу: повно поліції. Мене позвали  –  лежить мертвий орк. А я навіть не бачив його, коли попереднього разу приходив, просто туди не дивився… Я не знаю, як тут у селі, бо тут усе розбите, а там на дачах вони були. І жили там. Буряти, ну і кадирівці теж були. Були кадирівці. Тому, що є люди, які бачили кадирівців, бурятів. Особисто бачив.

–  Які плани на майбутнє?

– Відбудовуватися, жити, мати дітей онуків.

– Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Воно у мене змінилося ще в п’ятнадцятому році. В мене мати росіянка. У мене в росії, у Саратові, живе двоюрідна сестра, в п’ятнадцятому році вона сказала, що прийдуть наші війська і вона приїде мене захищати. Я перестав після цього з нею спілкуватися.

– І досі не спілкуєтесь?

– Ні! Я їх за людей не вважаю! Це орда! Це гірше орди!