Харківська правозахисна група 9 грудня провела в місті Харкові прес-конференцію присвячену до Міжнародного Дня прав людини.

10 грудня – День прав людини, і його у всьому світі відзначають як свято. Крім того, 10 грудня є традиційною датою для підведення підсумків з дотриманням прав людини в поточному році. Відзначаючи 55 річницю прийняття Загальної декларації прав людини, зауважимо, що жодне її положення не втратило своєї актуальності, саме в цьому полягає її цінність. Українські правники і політики з гордістю наголошують, що в Конституції України відбито повний перелік прав і свобод з Загальної декларації. Проте, чи забезпечені вони? Навпаки, мусимо констатувати масове, системне порушення прав і свобод людини. У цілому за часи незалежності в Україні, на жаль, не було прогресу з дотриманням прав людини, а у деяких питаннях, навіть, переплюнула комуністичну владу. Недарма на питання соціологів: “Чи забезпечуються в Україні права і свободи людини?” 56% опитаних відповіли “ні”, 18% – “так”, решта – “важко відповісти”.

Чомусь, згадуючи про конституційну реформу, ніхто не каже про розділ другий Конституції. А його необхідно змінювати в першу чергу. Просто знущанням сьогодні виглядає “право на житло”, “право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає право на достатнє харчування, одяг, житло”, “право на безпечне для життя і здоров’я довкілля” (ст. 42,43,44) й інші позитивні права. Пряма дія Конституції для норм, які гарантують соціальні, економічні і культурні права, неможлива. Тому необхідно або змінити ці норми Конституції подібно до того, як це зроблено в Конституції Польщі, де йдеться про гарантії не для всіх, а тільки для соціально слабких, або визначити мінімальні стандарти, наприклад, чітко вказати, що таке достатній життєвий рівень. Без цього статті 42-54 Конституції є звичайним лицемірством. Необхідно терміново змінити статтю 49, оскільки зрозуміло, що безкоштовна медицина сьогодні неможлива, і ця норма призводить до майже трагічного стану і хворих, і лікарів. Оскаржити порушення цих прав в суді неможливо. Конституційна система захисту прав і свобод в Україні фактично не працює, оскільки інститут конституційної скарги до Конституційного Суду вкрай обмежений, а можливістю отримати від Конституційного Суду тлумачення норм Конституції змогли скористатися буквально одиниці з декількох тисяч заявників. Необхідно розширити коло суб’єктів конституційного подання, додавши туди звичайні суди та фізичних осіб.

Порушення соціальних, економічних і культурних прав особливо виразне на тлі прийняття антисоціального бюджету на 2004 рік, до якого закладено зменшену мінімальну зарплатню при одночасному підвищенні цін на основні продукти харчування. Дорожчають і ліки, а з Нового року очікується ріст цін на них ще приблизно на 30%. Різниця в доходах найбагатших та найбідніших українців все зростає і вже в 8-9 разів більша, ніж у західних країнах. Це є дуже загрозливим явищем. Недарма, за даними Уповноваженого ВРУ з прав людини Ніни Карпачової, 7 млн. українців шукають працю за кордоном.

Проте найбільш значимою політичною акцією державної влади в Україні останнього часу є розгорнута офіційним Києвом кампанія інтенсивної політичної підтримки конституційної реформи. З цього приводу ХПГ вважає за потрібне заявити таке. Конституційна реформа в її нинішньому політичному вигляді та правовій редакції не відповідає реальним інтересам Українського народу ні в актуально фізичному часі, ні в абстрактному просторі перспектив державної політики. Вона є непослідовною за своїми організаційними методами, нещирою за морально-політичним змістом, легковажною за нормативно-правовими якостями та непередбачуваною за потенційними громадсько-політичними наслідками. Насаджувана діючою владою концепція конституційної реформи, перехід до виборів Президента парламентом, суттєве звуження президентських повноважень стосовно Уряду не поліпшує, а суттєво погіршує наш Основний Закон. Вона вочевидь звужує простір політичної керованості країною, «інфікує» хворобою парламентських чвар тепер уже й виконавчу гілку влади в країні. В морально-політичному плані реформа є також нещирою, бо на тлі гасел про демократизацію вдвічі зменшує обсяг виборчих прав громадян України і суперечить принципу прямих виборів, записаному в статті 71, Розділу ІІІ Конституції України.

Однією з найважчих залишається проблема застосування катувань та жорстокого поводження. Міжнародні організації – Комітет ООН проти катувань, Європейський Комітет з питань запобігання катуванням та жорстокому поводженню неодноразово вказували на відсутність регулювання доступу затриманого до лікаря і невдале регулювання доступу до адвоката. Проте ці питання залишаються невирішеними. Чинне законодавство так і не було змінене, і рекомендації Комітетів щодо введення юридичної заборони на проведення допиту затриманого без присутності адвоката за його вибором проігноровані. Навпаки, проект КПК навіть погіршує ситуацію з правами затриманих і великою мірою зводить нанівець право на захист. Залишається невиконаною також рекомендація відмовитися від практики направлення кримінальної справи судами на додаткове розслідування та законодавчо обмежити сумарний термін перебування під вартою під час слідства і суду (наприклад, двома роками, як це зроблено в Молдові). Відсутність такого обмеження призводить до того, що велика кількість людей роками проводять в СІЗО в умовах, які західні експерти дорівнюють до катування. Не справдилися також надії на передачу санкціонування взяття підозрюваного під варту від прокуратури до суду. В результаті на сьогодні в СІЗО перебуває 44.5 тис осіб, що на 15% більше, ніж у попередні роки. Кваліфікація катування в Кримінальному кодексі не відповідає визначенню катування в міжнародному праві і тому має бути змінена відповідно до статті 1 Конвенції ООН проти катувань. Необхідно виконати й інші рекомендації Комітету ООН проти катувань – реалізувати в законодавстві принцип неприпустимості свідчень, отриманих через катування, і встановити цілком незалежний механізм оскарження для того, щоб гарантувати негайні, незалежні і повні розслідування скарг на катування.

Загалом доступ до правосуддя залишається великою проблемою. Закон про правову допомогу, який регулював би надання її державою, так і не прийнятий, немає і доброякісного законопроекту. Великою проблемою є величезне недофінансування судової системи, яка не отримує навіть ті суми, які закладені в бюджеті. Сьогодні працює 3700 суддів, а потрібно 4500. За 9 місяців розглянуто 1.2 млн. цивільних справ, 2 млн. адміністративних справ, 150 тис. кримінальних справ, але терміни розгляду справ порушуються. Як можуть, наприклад, 20 суддів Палати Верховного суду по цивільних справах розглянути вчасно 16 000 справ, які знаходяться у касаційному провадженні?

Відсутність сучасного закону про недержавні непідприємницькі організації суттєво гальмує розвиток громадянського суспільства. Діє застарілий закон 1992 року «Про об’єднання громадян», недосконалість якого посилюється адміністративною та судовою практикою. Ступінь свободи діяльності українських НУО різко звужується також внаслідок відсутності закону про порядок проведення мирних публічних акцій. Українське законодавство взагалі не містить визначення таких понять, як «пікет», «наметове містечко» та інших. Органи державної влади та місцевого самоврядування досі користуються Указом ПВР СРСР від 18 липня 1988 року, який суперечить ст. 39 Конституції України, оскільки запроваджує суто дозвільний порядок проведення публічних акцій. На цей Указ за відсутності закону вимушені спиратися і суди. Але існуючий законопроект був відхилений на другому читанні. Прогалина в законодавстві залишається, що породжує численні конфлікти, які нерідко призводять до сутичок та застосування насильства. Достатньо згадати тільки про події 9 березня 2001 року, 16 вересня 2002 р., нещодавні ганебні події у Харкові, Донецьку, Сумах та інших регіонах України. Має місце не тільки незаконне перешкоджання проведенню масових публічних акцій, а й примусове заганяння працівників бюджетної сфери на масові заходи влади на кшталт нещодавнього так званого «громадянського форуму» в Харкові 14 листопада, де був дуже обмежений доступ для журналістів, а учасники навіть не знали, що саме вони обговорюють, оскільки останній проект конституційної реформи був їм невідомий.

У 2003 році можна було спостерігати масований наступ на права людини у низці законопроектів, які суттєво розширювали повноваження силових структур, прийняття і повномасштабна реалізація яких остаточно перетворила би Україну на поліцейську державу, – Кримінально-процесуального кодексу, «Про внесення змін до Конституції України», «Про боротьбу з тероризмом», «Про внесення змін до деяких законів України (у зв’язку з введенням в дію Закону «Про боротьбу з тероризмом»)», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо сфери охорони державної таємниці)», «Про телекомунікації», «Про моніторинг телекомунікацій», «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», «Про Державний реєстр фізичних осіб», «Про Єдиний реєстр персональних даних», «Про захист суспільної моралі» та інші. Деякі з цих законів були прийняті, деякі відхилені або повернуті для доопрацювання. Так, законопроект «Про моніторинг телекомунікацій», передбачає надмірні повноваження СБУ, не дає ясні і чіткі правові підстави для проведення моніторингу і не містить надійних гарантій проти зловживань. У цілому законопроект здатний викликати порушення прав людини й основних свобод і насамперед права на приватність. Закон «Про телекомунікації» перекладає фінансовий тягар по впровадженню системи моніторингу на провайдерів, «Про моніторинг телекомунікацій», передбачає надмірні повноваження СБУ, не дає ясні і чіткі правові підстави для проведення моніторингу і не містить надійних гарантій проти зловживань. У цілому законопроект здатний викликати порушення прав людини й основних свобод і насамперед права на приватність. Право на приватність порушують також усі законопроекти, покликані врегулювати ідентифікацію та реєстрацію особи. Усі вони передбачають впровадження універсального ідентифікаційного коду, який би застосовувався в усіх документах, що посвідчують особу. Але це призведе до можливості об’єднувати між собою різні реєстри (бази даних, в яких міститься та чи інша персональна інформація), тоді як з ч.2 ст. 32 Конституції України випливає неприйнятність збирання, зберігання, використання та поширення інформації про особу без її згоди. Розгляду усіх законопроектів, які порушують право на приватність, має передувати прийняття сучасного закону «Про захист персональних даних», який узгоджувався б з європейськими стандартами в цій галузі. Але законопроект «Про захист персональних даних», прийнятий у першому читанні, є недосконалим і потребує суттєвої переробки.

Слід відзначити, що правозахисні організації вже досягли такого ступеню розвитку, що в змозі об’єднувати свої зусилля у справі захисту прав людини та впливати на законотворчий процес. Так, відкритий лист 24 недержавних правозахисних організацій зупинив прийняття КПК у другому читанні, КПК був направлений на повну переробку, аналіз законопроекту “Про моніторинг телекомунікацій” переконав депутатів парламенту, що законопроект потребує додаткової фахової експертизи. Саме з посиленням впливу правозахисних організацій ми пов’язуємо нещодавні нападки в програмах “Проте”, “Вісті тижня” та вимога до СБУ та ДПАУ нардепа Симоненка перевірити діяльність недержавних організацій не тільки з точки зору законодавства, а й с точки зору національних інтересів.