Інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк «Правозахисниці, які змінюють Україну». Учасницею чергової бесіди стала суддя і правозахисниця Ольга Федорів.

Ольга Федорів – кандидатка юридичних наук, суддя Артемівського міськрайонного суду Донецької області. Залучена до викладання у Національній школі суддів України для кандидатів на посаду судді, працівників апарату суду.

Вищу юридичну освіту отримала у Львівському національному університеті імені Івана Франка на юридичному факультеті. У 2014 році у Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого захистила кандидатську дисертацію на тему «Правовий режим земель лісогосподарського призначення» (спеціальність 12.00.06 «Земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право»). Закінчила дистанційне навчання від Лувенського католицького університету (Бельгія) на тему «Міжнародне право з прав людини», а також дистанційне навчання від Утрехтського університету (Нідерланди) на тему «Права людини для відкритих суспільств». Окрім того, Ольга завершила чимало навчальних програм у  Національній школі суддів  України.

Ольга Федорів також займається проблематикою захисту прав людини на Сході України. У 2018 та 2019 роках брала участь у Форумах суддів Донецької та Луганської областей, організованих Програмою Розвитку Організації Об’єднаних Націй в Україні спільно з Асоціацією розвитку суддівського самоврядування, де, зокрема, виступила з доповіддю про проблемні питання щодо відновлення втрачених судових проваджень, які залишилися на тимчасово непідконтрольній Уряду України території.  Протягом вересня – листопада 2019 року проходила курс за програмою Ради Європи з питань внутрішнього переміщення.

Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

Для мене вибір напрямку освіти був очевидним. Батько є адвокатом, тому правова література, розмови про право були постійними у сім’ї. Ще змалку мені видавалось, що для того, щоб захищати права людей, потрібно знати все, а маючи допитливий характер хотіла осягнути тонкощі цього мистецтва. Навчаючись в університеті на юридичному факультеті, я впевнилась, що зробила правильний вибір, і вже до кінця навчання знала, що хочу стати суддею. Я переконана, що суддею можна бути лише за покликанням, постійно розвиваючи гостроту розуму, об’єктивність сприйняття, аналітичні  здібності, розуміння людської природи і маючи чітке уявлення про верховенство права та розмежування права і закону.

Після університету я більше ніж пів року проходила стажування у суді та у 2008 році була прийнята на посаду помічника судді, де і пропрацювала до призначення суддею. У різні періоди, окрім звичної для помічника судді роботи, як то аналіз законодавства та судової практики, складання проектів процесуальних документів, я займалась кадровою роботою, готувала статистичні звіти, працювала зі зверненнями громадян. Тому до призначення суддею мені були відомі особливості діловодства суду. У суді я відчула, що тут право живе, його можна зрозуміти і спрямувати у русло справедливості.

Хоча суддів незвично називати правозахисниками, саме суд є майданчиком для остаточного вирішення спору, встановлення юридичного факту, визнання особи винною у разі вчинення нею правопорушення. І хто як не сам суддя стоїть на сторожі прав людини. Судді належить встановити юридичну істину, обґрунтувати її, зафіксувавши це, та нести відповідальність за прийняте рішення. Наявність прав людини можлива у взаємозв’язку людини та держави. Права в повній мірі реалізуються саме завдяки системі їх захисту, що і є основною функцією судової влади у державі.

Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

Я навчалась у Львівському національному університеті імені Івана Франка на юридичному факультеті та здобула кваліфікацію «магістр права». До речі, будучи фанаткою академічної освіти, у своїй же alma mater закінчила факультет іноземних мов (кваліфікація «спеціаліст філології. Викладач англійської та німецької мови та літератури») і факультет психології (кваліфікація «психолог. Викладач»). У 2014 році у Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого захистила кандидатську дисертацію, над якою працювала шість років, та маю науковий ступінь кандидата юридичних наук.

Зараз я постійно проходжу навчання у Національній школі суддів, беру участь як у дистанційних курсах, так і в очних семінарах, тренінгах. Також я закінчила дистанційні курси від Утрехтського університету, Нідерланди, на тему «Права людини для відкритих суспільств»; від Лувенського католицького університету, Бельгія, на тему «Міжнародне право прав людини»; від Університету Квінсленду, Австралія, на тему «Психологія кримінальної юстиції».

Для мене особистим досягненням є навчання на курсі «Стандарти прав людини в практиці адвокатів та суддів», організованому Українською Гельсінською спілкою з прав людини, який я закінчила у вересні 2019 року. Цей курс став відкриттям та унікальною можливістю зануритись у сферу захисту прав людини в контексті Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини.

У грудні 2019 року я закінчила курс для тренерів «Міжнародне гуманітарне право у національній судовій практиці», організований Українською Гельсінською спілкою з прав людини, Громадською організацією «Асоціація розвитку суддівського самоврядування» за підтримки проекту «Програма реформування сектору юстиції «Нове правосуддя». За результатами підготовки ми з колегами провели одноденний тренінг у м. Києві для суддів з питань застосування норм міжнародного гуманітарного права у національній судовій практиці та були залучені до роботи над методичним посібником для проведення одноденних тренінгів на цю тематику.

Загалом, так само як живе право, так і розвивається тематика захисту прав людини. Тому вважаю, що суддям потрібно постійно займатись самоосвітою, долучатись до нових освітніх проектів за можливості. Захист прав людини це справа динаміки і руху.

З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

Як суддя суду загальної юрисдикції я розглядаю спори, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових правовідносин; вирішую справи щодо встановлення юридичних фактів; адміністративні справи, тобто спори за участю суб’єктів владних повноважень. Також розглядаю кримінальні справи і справи про адміністративні правопорушення. Окрім того, я виконувала повноваження слідчого судді, тобто судді, який здійснює контроль за дотриманням прав людини під час досудового розслідування, розглядаючи, серед іншого, клопотання про застосування запобіжних заходів, проведення обшуку. Саме при розгляді цієї категорії справ чітко видно за яких умов держава має право втрутитись у права людини та у яких випадках.

На мою думку, правозахисний рух включає в себе не лише механізми безпосереднього захисту у випадку порушення права, а й елементи правової освіти. Надзвичайно важливим є формування правосвідомості та правової обізнаності широких верств населення. Тому, будучи суддею-спікером, брала участь у акції «Урок справедливості», ініційованій Асоціацією розвитку суддівського самоврядування,  в ході якої проводила уроки у школах, екскурсії для школярів у суді. Також завжди сприяю тому, щоб студенти вищих навчальних закладів змогли бути присутніми під час судових засідань в начальних цілях.

 

Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

Окремо з тематикою прав жінок я не працювала, однак розглядала справи щодо насильства в сім’ї. Пригадую також кримінальну справу про заподіяння тілесних ушкоджень, обвинуваченою у якій була жінка. Даючи показання та визнаючи вину, вона розповідала про те, що не змогла адекватно відреагувати на конфлікт з новим чоловіком, оскільки була залякана жорстоким поводженням попереднього, а тому не хотіла цього допустити знову.

Цей приклад є показовим, адже потерпілі не знають, куди можна звернутись за психологічною допомогою для реабілітації після фактів домашнього насильства. Так, суд покарає винних, проте потрібно також достатньо уваги приділяти не лише фізичному, а й психічному стану потерпілих.

На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

Як на мене, одним із найбільших успіхів правозахисного руху в Україні є відсутність замовчування. У випадку порушення права про це потрібно заявити. До прикладу, помітно збільшилась кількість звернень до суду. Проте «права висловитись» не достатньо. Особа повинна бути почута. Саме тому однією з основних гарантій правової держави є гарантія доступу до суду.

Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

Тенденції правозахисного руху є відображенням того, що відбувається у суспільстві. На мою думку, одним із основних викликів на сьогодні є захист прав постраждалих внаслідок збройного конфлікту на території України. На ці події повинні реагувати як органи державної влади, створюючи законодавчі механізми, запроваджуючи відповідні програми, надаючи гарантії, так і спеціалісти захисту прав людини. На даний час є багато питань, які потребують фахового вирішення, що стосуються проблем внутрішньо переміщених осіб, осіб, які втратили майно внаслідок збройного конфлікту.

На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

На сьогодні є багато навчальних програм з гендерної тематики. Однак мені видається, що досі каменем спотикання є невизнання чи неусвідомлення наявності гендерної дискримінації, а вирішенням проблем, з нею пов’язаних, можливе завдяки кваліфікованій роботі правозахисників.

 

Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

Гендерне насильство, а особливо насильство над жінками, є одним з найбільш розповсюджених способів порушення прав людини, що має довгострокові та масштабні наслідки, заважаючи жінкам реалізовувати свій потенціал.

Думаю, найбільш дієвим засобом боротьби з насильством є його попередження. Важливу роль у здійсненні превентивних заходів відіграє освіта шляхом виховання та роботи з молодими людьми задля сприяння побудови відносин, заснованих на взаємній повазі та гендерній рівності.

Можливо це лише мої суб’єктивні спостереження, однак видається, що традиційно склалось, що потерпілі від гендерного насильства, звертаючись по допомогу, часто повинні доводити саме свою невинуватість. У таких ситуаціях постає питання так званої провокації чи певної віктимної поведінки жертви. Так, обставини насильства повинні бути об’єктивно та повно досліджені, однак у напрямку доведення вини кривдника, а не невинуватості жертви. Звичайно, це не входить до повноважень суду, а є важливим напрямком у роботі представників потерпілих.

 

Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

У моїй роботі найбільше надихає можливість допомогти. Завжди прагну обґрунтувати своє рішення таким чином, щоб і сторонам, і сторонньому читачеві були зрозумілі мотиви його прийняття. Зрозуміло, що повністю задоволені судовим рішенням не можуть бути обидві сторони. Однак розуміння підстав його прийняття є однією з гарантій поваги до суду.

З цього приводу найбільше мені закарбувалась у пам’яті справа, коли я застосувала запобіжний захід у вигляді тримання під вартою неповнолітній особі. Виходячи із залу судових засідань після проголошення судового рішення, я почула слова матері підозрюваного, яка дякувала за безсторонній судовий процес.