У жовтні 2016 року до приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини у Львові звернувся громадянин Василь В. з проханням допомогти вирішити складну для нього правову ситуацію.

Суть справи полягала в тому, що у квітні 2015 року Василь В. був призваний на строкову військову службу. Коли він звернувся до роботодавця, там йому одразу ж порекомендували написати заяву, на підставі якої він був звільнений з роботи з оборонного державного підприємства у зв’язку із призовом на строкову військову службу згідно з п. 3 ст 36 КЗпП України. Водночас, його запевнили у прийнятті на роботу після звільнення зі служби.

Під час проходження служби, від товаришів у частині він дізнався, що за ними зберігається не лише робоче місце, але й середній заробіток за весь час служби за призовом.

По завершенню служби у квітня 2016 року Василь В. звернувся до Роботодавця і до органів контролю за додержанням трудового законодавства, однак там, посилаючись на правову складність ситуації, а також наявність власноручної заяви особи про звільнення з підстав призову, відмовилися виправляти ситуацію.

Тож перше питання, перед яким постав заявник – а чи має він дійсно право на гарантії, про які йому розповідали товариші ? з ним він прийшов до приймальні УГСПЛ у м. Львові.

«Ситуація, у якій опинився заявник зумовлена складністю правового регулювання статусу осіб, які були призвані на строкову військову службу у перехідний період початку 2015 року, – коментує юрист Львівської приймальні УГСПЛ Олег Ільницький. – Проблеми з несистемними та частими змінами до профільного законодавства про статус осіб, призваних для проходження військової служби та трудового законодавства, паралельний призов на строкову військову службу та за мобілізацією, визначення та дія «особливого періоду», зумовили істотні проблеми не лише для кадрових служб роботодавців, але й відверто складні для судового вирішення справ за правилами цивільного судочинства. Водночас, вказана справа ускладнювалася ще й тривалими строками після незаконного звільнення, бо ж як відомо у трудових спорах давність для звернення до суду взагалі скорочена».

Однак, комплексно опрацювавши законодавство, та, відновлюючи картину правового регулювання на момент виникнення спірних правовідносин, юристи приймальні прийшли до висновку, що спеціальне правове регулювання Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» в частині забезпечення гарантій для будь-яких осіб (збереження місця праці і середнього заробітку), які призвані для проходження будь-якого виду військової служби у цей період, має пріоритет над нормами Кодексу законів про працю України (які були приведені у відповідність лише у травні 2015 року). Більше того, єдина природа виконання завдань осіб, які проходять військову службу, незалежно від підстав проведення призову, вимагає рівності у підходах до забезпечення прав та інтересів військовослужбовців. Проходження ж строкової служби та вжиття заходів позасудового захисту прав, враховуючи юридичну складність ситуації для особи, були визнані судом першої інстанції достатніми підставами для поновлення строку звернення до суду.

27 березня 2017 року, після перегляду справи та тривалих дискусій учасників судового процесу щодо доведення озвученої правової позиції перед судом, Апеляційний суд Львівської області, куди звернувся Роботодавець після рішення першої інстанції, також підтримав правову позицію Василя В. та його представника, відхиливши апеляційну скаргу (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65668107).

«Звичайно, на сьогодні, вказана ситуація не має підстав для повторення, оскільки суперечливі підходи законодавця усунуті, однак вона дає інший важливий урок: боротьба за свої права не повинна зупинятися, незважаючи на складнощі, оскільки саме це дає можливість виправити Вашу ситуацію, а також надати сигнал усьому державному апарату про помилки та необхідність їх виправлення на майбутнє. У відстоюванні власних прав – ми боремося і за майбутнє держави, у якому нам разом жити» – вважає Олег Ільницький.

Центр правових і політичних досліджень “СІМ”