Мені шістдесят п’ять років, я пенсіонер. До Львова приїхала з міста Харкова. Народилася на Сумщині — на кордоні України з росією. Колись росіяни ходили до нас до школи, а зараз у нас стріляють…

Інтерв’ю підготував Тарас Зозулінський. Джерело: сайт ХПГ

У сімдесят шостому році я вступила до навчального закладу в Харкові, а потім за розподілом поїхала працювати в місто Горький. Згодом повернулася до Харкова, вийшла заміж і залишилася. Працювала на будівництві, а коли діти народилися, пішла у садок вихователем. Далі працювала на заводі, потім у торгівлі, останнім часом на касі. Зараз я на пенсії. Іноді підробляю. Мені подобається вишивати, тому я вишиваю після роботи бісером. У мене є невелика дача, але вона знаходиться на кордоні з росіею та зараз там влаштувались окупанти.

Як минув ваш перший день повномасштабної агресії?

Ще двадцять третього ми гуляли у парку Горького та ні про що погане не думали. Лягли спокійно спати, а вранці прокинулися від вибухів та телефонних дзвінків. Я не очікувала взагалі, що може бути війна. Почалася паніка: що, куди, кому дзвонити? Донька зателефонувала, каже: «Мама, ми збираємось у бомбосховище. Збирайся, їдемо з нами». Але я вирішила залишитися вдома.

Чи зустрічалися вам події, в яких ви бачили злочинні дії проти таких мирних жителів, як ви?

На початку найбільше бомбили Північну Салтівку. Я теж живу на Салтівці, але старій. Вночі щось свистіло, летіло. Зранку вийшла, дивлюся — шибки валяються, розбитий магазин від вибуху. Щось горіло по вулиці Блюхера, там був чорний дим й весь район був у диму… Я вибігала, щоб щось купити дітям у бомбосховище. Особливо в магазинах уже нічого не було: якісь консерви, пряники. Щодня була стрілянина, систематично щось горіло. У нашому  районі снаряд упав перед школою по вулиці Гарібальді, там, де онук мій навчається. Дякувати Богові спочатку на дорозі вибухнув, але потім таки потрапив у будівлю школи.

За моїм будинком вибухнув снаряд. Я дзвонила, сказали, що там убило п’ятьох людей, зокрема вагітну жінку.

У старшої дочки була трикімнатна квартира на Північній Салтівці. Поцілив снаряд, і я не знаю, що там із квартирою. А молодша взяла кредит перед Новим Роком. До її квартири також поцілив снаряд.

Як минули ваші наступні дні? Як ви їхали з міста?

Декілька днів діти були в бомбосховищі. Потім донька зателефонувала та сказала: «Мамо, будемо виїжджати з міста». Дітям було дуже страшно. У мене дві онуки по п’ять років кожної та онуку вісім. Коли сирена, він закриває вуха та загалом починається паніка. Вони вирішили поїхати, та я поїхала з ними. Вранці на попутній машині доїхала до них у бомбосховище. Це було п’ятого березня. З бомбосховища нас зяті відвезли машинами на вокзал. На вокзалі стояли дуже довго, бо людей виїжджало багато. Ще й погода була жахлива: сумки стояли на снігу, а на них сиділи вкриті пледами діти. Мабуть, годин п’ять ми сиділи так на платформі. Над нами літали літаки, а ми не знали, наші це чи ні. Було страшно.

Можливо, у вас є що сказати росіянам?

Я до них завжди нормально ставилася. Але те, що вони вчинили з нашою країною, – просто нестерпно… Заберіть своїх дітей, вони теж гинуть тут! Наші гинуть, і ваші гинуть! І все це через вашого недоумка путіна. Невже вам не шкода своїх дітей та онуків? Ви вбиваєте дітей, безневинних людей! І взагалі, хіба дитячі садки, школи, торговельні центри, парки — це військові об’єкти? Що вони бомбардують? Екопарк розбомбили, звірів повбивали! Зупиніть свого «звіра»! Скільки можна це терпіти!