Я – Куценко Кирило з міста Рубіжне Луганської області. Приїхав понад два місяці тому до міста Сколе Львівської області, до палацу Гределя. Виїхав через те, що розбомбили – спочатку нашу квартиру, потім дім бабусі, і вже неможливо було жити, бо ні світла, ні газу, ні води, ні їжі – нічого не було. Виїжджали як могли, хто – куди, під обстрілами.

Інтерв’ю підготував Тарас Війчук. Джерело: сайт ХПГ

– Чи відчували Ви наближення війни, що розпочалась 24 лютого?

– Взагалі, слідкували за новинами, а десь за два тижні до війни проїхала колона танків наших на Варварівку – це ближнє село до нас. Я казав усім, що скоро щось розпочнеться, але ніхто не вірив. У перший день війни у нас ще нічого такого не було, десь 5-6-го березня все почалось у нас, у Рубіжному: захопили Варварівку і почали йти на Рубіжне. Я жив у 6-му мікрорайоні, це навпроти цієї Варварівки. 7-го березня, об одинадцятій ранку мені в хату залетів снаряд. Ми встигли спуститися з дівчиною, мамою та сестрою у підвал. Щойно спустились – одразу щось прилетіло. Десь за півгодини закінчилось. Я піднявся, відкрив двері і побачив, що все ніби вивернуте. Дві діри в балконі. Мій дім стояв ось так, ребром, а залетіло з іншого боку.  Поряд стояла ще будівля, влучили в 4-й поверх прямим попаданням. Там багато було вбитих,  когось завалило, хтось поранений був. Приїжджали МНС, там, як я чув, десь завалило підвал. Там сиділи люди і їх завалило, але я знаю, що їх дістали.

Наступного ранку ми виїхали до бабусі, у неї був свій дім, дім був розділений на 4-ох господарів. Там стали жити я, бабуся, мамин друг,  мама, сестра і дідусь,  і через стіну жила сусідка, їй було 91 рік. Червоному хресту не було можливості її годувати, поїти, але у неї був газ. Поки у неї був газ, то ми в неї готували і годували її. А потім, десь числа так, 17-18 березня, я просто не пам’ятаю, коли саме це було, обстріляли вулицю. У нас поряд був технікум, і там були ЗСУшники наші, їх сильно обстрілювали. Поряд ще була Нова Пошта, бомбосховище, там сиділи люди, там не було жодного солдата. Росіяни обстрілювали наш район, ЗСУ і Нову Пошту. Потім наші хлопці відійшли набагато далі, але вони (росіяни – ред.) увесь район повністю зачистили вщент. Вони спочатку просто проїхали  на танку, побачили, що нікого нема, але все одно все зрівняли із землею. Почалось з того, що прилетіло в сусідній двір, загорівся дах, згорів дім, ми речі які змогли, винесли у двір. У сусідів була машина. Сусідів не було, ми самі машину ледве завели, якось виїхали під обстрілами. Потім повертатись – а вже і двору немає, тому що дві ракети ще прилетіло прямо у наші речі, тобто просто порожньо було.

– Як проходили бойові дії в Рубіжному?

– З одного боку стояли наші, з іншого – росіяни, а в центрі ми. Тобто вони обходили один одного, як по колу. Наші хлопці дуже довго тримали оборону міста, хоча, майже, два місяці вже були майже у кільце взяті на окраїні Рубіжного. І там, навіть, не було де вести бої, там вже просто пустирі були, стріляли сильно. Коли, до речі, ми добирались до ДК на Південному, звідки мав бути зелений коридор, і вже підїжджали, почали стріляти росіяни у напрямку зеленого коридору, хоча була домовленість. Влучили вони у край ДК цього, але нікого не вбило…

– Чи були Ви свідком руйнування цивільних об’єктів?

– На нашій вулиці всі будинки зруйновано. Вулиця Берестова, 52 (це будинок  моєї бабусі) і майже кожний будинок по нашій вулиці. У кожний будинок щось залетіло, щось влучило, тому що обстріли нашої вулиці були багато разів. Будіинок нашої бабусі стояв найдовше. Навпроти нас в будинку сусідів немає криші, влучали у двір двічі. Спочатку влучили слабенько: лише паркан розлетівся. А потім вже так, що повилітали вікна, дах. Район близько парку, парк, у ньому технікум, – майже все зруйновано. Там Нова Пошта, де люди намагались укритись, де ДСНС наші зробили, що можна було зарядити телефони, поки ще зв’язок якийсь був, поставили генератори, можна було налити води, тому що бігати далеко за водою було лячно.

Був випадок, коли люди стояли заряджали телефони, набирали воду біля автостанції – прилетів снаряд – і близько 20 загиблих. Я не знаю, як вони стріляли. Не те, що вони  промахнулись. Танк їздить, знає, що немає військових, і стріляє прямо по будинках.

– Чи відомо Вам про інші злочини росіян проти цивільного населення?

– У нас на вулиці жила бабуся, вона сиділа із нашою сусідкою, тьотею Тасею. В її оселю залетів снаряд, зірвало дах і її поранило осколком у руку. Мій дідусь повів її до ДСНС на Нову Пошту під обстрілами, щоб їй хоча б забинтували руку, щоб водою промили, бо у нас була тільки кип’ячена зі снігу. На Новій пошті годували, там багато було людей, кімнат. Навіть ДСНС поставили телевізор, якось зловили українські канали. Я не знаю, як вони це зробили, з бубнами танцювали, мабуть, щоб можна було побачити якісь новини, тому що не було ніякої інформації, що і де відбувається. У мене, на приклад, дядько в Маріуполі досі з сім’єю. На окраїні. Їхня будівля стоїть, а все зруйноване…

– Як вдавалось знаходити продукти під окупацією?

– По воду ми бігали на Нову Пошту. Що було у підвалі, закрутки якісь, те й їли. Потім, коли вже місто розбомбили, був бій у центрі міста, біля автостанції. Там у нас стояв магазин «Сім’я», його розбомбили вщент, продукти прямо на вулиці лежали. Ми ходили, збирали. У когось із сусідів щось було, хто що знайшов. Сусіди знали, що у нас маленька дитина. Ну, як маленька? 7 років, але все одно… Тому вони нам приносили то яблука, то ще щось. У мене були цигарки, я вимінював їх на борошно, на хліб. Спочатку – на борошно, бо хліба не було. Кожного дня мама виходила і на вогні готувала ці коржики, суп. Потім дізнались, що у нашої сусідки все-таки є газ.  Звідки він йшов – не зрозуміло, але ми вже у неї готували. На вулиці сидіти було страшно, тому що сидиш, а кулі над головою пролітають, жах…

Бігали у місто з маминим другом Олександром, шукали їжу– щось знайшли в нашій квартирі, яку до цього розбили, щось по сусідам, по знайомим, наскребли по усьому місту і бігли назад вже, оббігали парк. Через нього було би скоріше, але ми знали, що там наші стоять і, якщо їх будуть обстрілювати, то….  Їх почали обстрілювати, і не лише їх, але й навколишні райони. Метрів за 10-15 пролетів снаряд перед нами. Ми встигли просто за секунду сховатися у ямку в гаражі. Ми з Олександром пересиділи, забігли потім в якусь будівлю теж пересидіти. Він ніколи не курив, але в цей момент закурив. Під обстрілами добрались додому.

Останнім часом уже було тяжко з їжею, майже, нічого не було. Робили похльобку із сала та з крупи якоїсь. Трохи крупи якоїсь,  якісь макарони, кісточки із шкіркою, що собакам давали – те й варили, тому що вже нічого не було.

– Як вам вдалось виїхати з окупованої території?

– Жили вже у селищі Південному, це частина Рубіжного. Прийшло повідомлення від дівчини, яка приїхала на Західну Україну набагато раніше.  Вона написала, що вона виїхала до Сколе. Майже щодня були зелені коридори від Южного. Я зібрався з дідусем… Ну як зібрався? Дали води, взяв два яблука, нічого більше не було, і все, в чому були… Бо речей вже не було, тут вже дали. І на двох велосипедах ми з дідусем поїхали. Я поки чекав автобус, зелений коридор, дідусь навідався до двоюрідної бабусі, вона теж жила неподалік, тому що зв’язку немає, нічого нема, ми не знаємо, хто із родичів живий, а хто – ні. Дізнались, що вона жива. Дідусь поїхав до мами, до бабусі моєї. Я виїжджав сам. Їхали ми спочатку на Львів, з пересадками, потім вже зі Львова – сюди, до Сколе, а потім, вже десь через дня три приїхала моя бабуся двоюрідна. Мати із сестрою, з другом своїм, з братом і сім’єю друга, бабусею та дідусем виїжджали до Дніпра.

–  Чи залишився хтось з ваших знайомих в Рубіжному?

– Коли приїхав сюди, то почав обдзвонювати друзів. Багато хто виїхав, але багато хто залишився ще в Рубіжному. Якщо раніше був ще якийсь зв’язок, то недавно знищили останню вишку, яка зв’язок хоч якось підтримувала. Раніше можна було хоча б в поле вийти подзвонити, а зараз – ніяк, ні додзвонитись, нічого взагалі.  Виїхав мій друг,  він зараз у Києві з мамою, як я знаю. Його вітчим приїхав до них пізніше. Вони не знали, де він.  В Рубіжному, я так зрозумів, його взяли в полон. Його били, запитували: «Де знаходяться ці точки, де що знаходиться?»  У іншого друга, я його ім’я не буду називати, вбили татка, осколок прилетів йому в руку. Намагалися вони виїхати на російську сторону, бо вже вибору не було, але не встигли. Багато друзів повиїжджали через російську сторону, тому що немає ніякого вибору:  у когось дому вже немає, їжі немає, довелось виїжджати. Деякі друзі змогли виїхати на українську сторону – це чудо.  Я просто був близько до української сторони, а деякі виїжджали вже після того, як зелений коридор закрили, коли почали сильно стріляти.  І раніше сильно було, а потім – ще сильніше почали стріляти, почали влучати, як казали, в хімічні цистерни. У нас був підрив хімічних цистерн, рожевий дим ішов. Через ліси, через поля вони дійшли до української сторони.

– Чи відрізнялися події 2014 року від подій 24 лютого?

– У 14-му році росіяни хотіли захопити Рубіжне, підірвали міст через Сіверський Донець, намагалися зайти з двох боків, але наші відбили. Пошкодили у 14-му році деякі будинки,  у мене постраждала хата у друга, йому з міномету залетіло в дах, але не розірвалось, просто міна пробила дах і ще 3 місяці була у даху. Доки він уже не піднявся за чимось, не побачив, що щось стирчить, і не визвав ДСНС. Були у когось розбиті вікна. Знаю, що когось у 14-му році вбило, але це було лише на краю міста.  Нас не захопили, наші хлопці нас відбили. Відбудували потім десь за пів року – рік міст цей, стояли блокпости і все. Інші міста більше постраждали.

Сєвєродонецьк – ближче до нас місто. Його теж хотіли в 14-му році завоювати, але там стояв завод з якимись хімічними виробами, тому сказали, що його не будуть захоплювати. І нас хотіли обійти, але у нас був завод «Зоря», вона робила вибухівку для будівництва, тож сказали, що якщо вони попадуть, то буде сильний вибух. Цього разу їх це не зупинило. Вони розбомбили цю «Зорю». Добре, що з неї майже все вивезли. Але все одно, коли вони в неї поцілили, був сильний вибух.

– Чи відчувало утиск російськомовне населення в Рубіжному?

– Якщо чесно,  в 14-му році у нас почалась українізація, російську мову вже не викладали у школах, а якщо викладали деінде, то, як іноземну. Не було російських класів.  Але все одно було нав’язування: «Вас там “бендери” з’їдять. Ми – Україна, але та Україна – нам не друзі». Забивали голову нам, хоч українізація була, але намагалися довести, що росія – також добре. У нас Рубіжне було майже все російськомовне, майже вся Луганська область – російськомовна, але ніхто нічого нам поганого не робив. Коли я приїхав до Львова, то спочатку розмовляв російською мовою, то мені ніхто нічого не казав, мене нормально прийняли, нас нагодували, нам найшли прихисток, нам надавали одяг. Коли я тут починав працювати, то я розмовляв російською. Те, що розповідають по російських новинах, – «Бандери всіх там їдять», – це маячня. Тут живеться набагато краще ніж у нас жилось, тому що люди тут – добрі, люди допомагають…