27 червня 2019 року юристи Української Гельсінської спілки з прав людини виграли в ЄСПЛ чергову справу проти України. Держава знову буде платити за недоліки своєї судової системи. Чому так стається з разу на раз спілкуємося із юристкою Громадської приймальні УГСПЛ Вікторією Петрук.

Останні два роки УГСПЛ продовжує виконання проекту «Розвиток правової мережі для захисту прав людей, які живуть з ВІЛ/СНІД, представників ключових спільнот ЛЖВ та осіб, хворих на туберкульоз» за фінансової підтримки Благодійної організації «Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД». Юристи Мережі громадських приймалень та Центру стратегічного судового захисту УГСПЛ ведуть десятки судових кейсів. Наразі ЦСС УГСПЛ веде більше 30-ти справ в Європейському Суді тільки по цьому напрямку. 27 червня була виграна чергова справа.

Опис справи

Нікітенко Богдану Юрійовичу, 1969 р.н., у 2009 році був встановлений діагноз «цукровий діабет другого типу». Згідно з призначеннями, Заявнику щодня необхідно приймати препарати «Діабетон MR-60» і «Глюкофаж 9000».

22 лютого 2012 року був затриманий на вулиці співробітниками міліції і доставлений в РУВС Солом’янського району міста Києва. 23.02.2012 року Заявнику було оголошено підозру в скоєнні злочину  – ст.115 та ст.187 Кримінального кодексу України. 20.06.2012 року матеріали кримінального провадження були передані в суд першої інстанції – Солом’янський районний суд міста Києва. На даний час справа і перебуває на розгляді в суді першої інстанції. Судовий процес відбувається згідно з положеннями Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року.

Більше шести років Заявник знаходився в Лук’янівському СІЗО міста Києва. Неодноразові клопотання про зміну запобіжного заходу на не пов’язаний з перебуванням під вартою, відхилялися судом. Мотивувальна частина рішення була сформульована щоразу наступним чином: «Прокурор і потерпіла в судовому засіданні заперечують проти задоволення клопотання, вказуючи на тяжкість інкримінованого Нікітенко Б.Ю. злочину».

Прокурори і судді не брали до уваги наявність хронічної хвороби – цукрового діабету і загальне погіршення стану здоров’я, пов’язане з ускладненням супутніх діабету захворювань: серця, легенів, судин, суглобів, втрата зору, нирок. Всі ці роки Заявнику доводилося займатися самолікуванням ліками, що передавалися родичами.

Виїзди на судові засідання часто закінчувалися викликом швидкої допомоги. Так, швидка допомога лише за 2018 рік до Заявника виїжджала в суд тричі. Жодного разу Заявника не було госпіталізовано. Суди, знаючи, що до Заявника неодноразово приїжджала швидка допомога, постійно вказували на недостатність доказів поганого самопочуття Заявника.

12.07.2018 року, перед виїздом на чергове засідання Заявнику стало погано – знизився цукор, конвоїри викликали швидку, яка надала первинну допомогу. В той день під час судового засідання адвокат попросила змінити запобіжний захід на не пов’язаний із утриманням під вартою. Запобіжний захід судді змінили на не пов’язаний з утриманням під вартою.

Переклад рішення ЄСПЛ по справі знаходиться за посиланням.

Чому цей кейс є типовим для ЄСПЛ?

Заявник скаржився на надмірний строк тримання його під вартою під час судового розгляду справи, неналежний розгляд судами його клопотань про зміну запобіжного заходу та надмірну тривалість судового розгляду в цілому. ЄСПЛ визнав всі ці порушення, базуючись на власній сталій практиці по Україні та інших країн – так, судді ЄСПЛ посилаються на рішення в справах «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine) (заява № 40107/02, від 10 лютого 2011 року) та «Ігнатов проти України» (Ignatоv v. Ukraine) (заява № 40583/15, від 15 грудня 2016 року), в яких Суд вже встановлював порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі. Ситуація типова – десятки, а то й сотні людей потерпають від таких самих порушень.

В чому полягала претензія юристів і які будуть наслідки рішення Європейського суду?

Цим рішенням ЄСПЛ вчергове вказав на недосконалість нашої судової системи.
Так, тривалість розгляду справи заявника (більше шести років!) обумовлена не в останню чергу тим, що постійно змінювався склад суду у справі (а якщо він змінюється, справа новими суддями розглядається спочатку). Ми зазначали у скарзі до ЄСПЛ, що майже весь період з моменту затримання Заявник перебував під вартою, ізольований від суспільства , тому більш швидкий розгляд справи мав би бути пріоритетом.
Щодо ж утримання заявника під вартою, то проблема в наступному. Після того, як справа була передана на розгляд суду (тобто після закінчення досудового слідства), питання щодо того, чи й надалі утримувати заявника під вартою, чи ні, вирішував суд першої інстанції, оскільки законодавчо закріпленої можливості оскаржити до апеляційного суду таке рішення не було. Раз в два місяці суд переглядав законність підстав утримання під вартою  підсудного і вирішував, чи доцільно й надалі його утримувати під вартою.

Основна наша претензія до суду була пов’язана з тим, що у заявника різко погіршилось здоров’я протягом перебування під вартою, а суд ігнорував ці скарги і не вважав за потрібне обґрунтувати, чому погіршення здоров’я не є вагомою причиною змінити запобіжний захід.

Як вплинули останні зміни в законодавстві України на хід справи?

Зміни, які могли би вплинути, якби з’явилися раніше – це рішення Конституційного Суду України 13 червня 2019 року № 4-р/2019. Власне, Конституційний Суд вказав, що відсутність можливості оскарження окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті, є такою, що не відповідає Конституції. Якщо говорити простою мовою, то має бути можливість переглядати ухвалу про запобіжні заходи. Можливо, якби у нашого заявника була можливість оскаржити застосування запобіжних заходів до апеляційного суду, він би не перебував так довго під вартою….

Що на ваш погляд гальмує реформу судової системи?

Якщо говорити з огляду на ЄСПЛ, то зміни мали б відбуватися.. Адже ЄСПЛ вказує на порушення, які допускає держава і зобов’язує її сплатити сатисфакцію. І що далі? Видається логічним, що держава мала б поопікуватися тим, щоб в подальшому проти неї не було таких скарг. Але майже завжди зміни не відбуваються – держава сплачує сатисфакцію, а конкретну проблему, яка призвела до того, що ці гроші довелося сплатити, не розв’язує. І натомість отримує десятки аналогічних скарг.

Джерело yur-gazeta.com