Голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Геннадій Удовенко взяв участь у міжнародній конференції з питань додаткових/допоміжних форм захисту в Україні, Білорусі і Молдові, організованій Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців.

У своїй доповіді Голова Комітету наголосив на тому, що “початковий період законотворчої роботи у сфері міграції Україною фактично пройдено, ми маємо пакет законів, які регулюють окремі напрямки цієї сфери пов’язані з громадянством, свободою пересування громадян України та іноземців, правовим статусом іноземців та порядком імміграції в Україну”. Проте з часом стало очевидним, що існуючої законодавчої бази явно недостатньо для ефективного регулювання сфери міграції в державі та забезпечення повноцінного функціонування інституту притулку.

Де-факто, за словами Г.Удовенка, в Україні сьогодні перебувають десятки тисяч іноземців, правовий статус яких не визначено. Вони, у відповідності з чинним законодавством, не можуть отримати статусу біженця, оскільки не відповідають таким вимогам, і не можуть повернутись в країну постійного проживання з мотивів, пов’язаних з загрозою їхньому життю та здоров’ю. Таким чином, вони – типові нелегальні мігранти з усіма правовими для них наслідками.

Певною мірою, за його словами врегулювати зазначене покликаний проект Закону України “Про порядок надання притулку в Україні іноземцям та особам без громадянства”, прийнятий Верховною Радою України у першому читанні. Зараз ведеться робота  до другого читання з урахуванням експертних рекомендацій Ради Європи та Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців. Форму надання притулку, передбачену цим проектом, умовно можна назвати “конституційний притулок”.

В той же час в Україні вже досить давно існує законодавчо закріплена система захисту біженців, формування якої почалося з прийняттям у 1993 році Закону “Про біженців”. Подальша практика реалізації цього Закону виявила наявність в ньому серйозних юридичних прогалин, які потребували негайного розв’язання. Підготовлений у нашому Комітеті і прийнятий у 2001році Верховною Радою України новий Закон України “Про біженців”, за свідченням фахівців, в цілому забезпечив відповідність норм національного законодавства міжнародно-правовим стандартам у цій галузі.

З того часу Україна приєдналася до Конвенції ООН про статус біженців 1951 р. та Протоколу щодо статусу біженців, 1967 року і набула достатнього практичного досвіду у цій сфері. Водночас у світі відбулись події, що призвели до певної переоцінки суспільних цінностей та виникнення нових поглядів на проблеми, пов’язані з міграцією та роллю міграційних процесів в національній безпеці держав.

 Це, та ряд інших факторів свідчать, що знову з’являється потреба внесення змін і доповнень до Закону “Про біженців” та створення нових законодавчих актів у сфері міграції. Зокрема, залишається законодавчо не визначеними інші, відмінні від “конституційного притулку” та “конвенційних біженців”, форми тимчасового захисту іноземців, які з тих чи інших мотивів, зокрема визначених Європейською хартією з прав людини, не можуть повернутись в країну постійного проживання.

Слід зазначити, що Україні, вже в період існування як незалежної держави, декілька разів доводилось надавати притулок такій категорії осіб. Достатньо згадати події в Придністров’ї в 1991-1992 роках, коли протягом трьох місяців Україна прийняла з території Придністров’я та розмістила головним чином в Одеській області, близько 70 тис. осіб. Ще раніше в Україну з Республіки Грузія прибули та розселились близько 12 тис. турок-месхетинців.

Отже, актуальним зараз є питання законодавчого закріплення додаткових форм захисту. В практиці різних країн  використовуються різні форми такого захисту: тимчасовий територіальний притулок, гуманітарний притулок, статус екологічного мігранта, особи, що постраждала внаслідок бойових дій на території держави постійного проживання, тощо.

 “Головне, – за словами Г.Удовенка, – не назва, а наповнення, правовий статус, який держава може гарантувати таким категоріям осіб, орієнтуючись на міжнародні стандарти та враховуючи інтереси національної безпеки”.

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій