Історія, яку ви зараз маєте змогу прочитати – незвичайна. Колишній засуджений поскаржився до кіровоградської газети про те, що йому, після виходу з місць позбавлення волі, немає де жити та чого їсти. Головний редактор видання перейнявся розповіддю чоловіка і опублікував з ним інтерв’ю. Після появи публікації, управління державного департаменту з питань виконання покарань у Кіровоградській області звинуватило нещодавнього підопічного у споживацькому настрої та претензіях до суспільства. Його бажання їсти більше ніж один раз на день трактуються управлінням як відсутність покаяння за тяжкий злочин.

Почалося все з поданої нижче публікації за авторством Валерія М’ятовича, головного редактора кіровоградської газети “Народне слово”.

Коли зустрічаєшся з ним уперше, навіть на думку не спадає, що ця людина відбувала покарання за вбивство, що позаду в неї – роки ув’язнення. Спокійний, розважливий та й зовні не нагадує «зека» – чистий одяг, лице ретельно поголене. Проте за всим цим криється велика внутрішня боротьба. Зізнається: тримається з останніх сил. Якщо не допоможуть, каже, за себе не ручається, знову скоїть злочин, аби тільки розв’язати всі проблеми.

До редакції нашої газети Юрій Люшняк завітав за порадою «рухівців», які, вислухавши його сповідь про поневіряння і марні спроби «зачепитися» в цьому житті, сказали: «Зверніться в «Народне слово» – там не побояться розповісти громадськості про вашу біду».

Зазначу відразу, почуте вражає і наводить на певні роздуми. Втім, читайте самі і робіть висновки.

Оскільки деякі факти, наведені в цій публікації, потребують додаткової перевірки, конкретних прізвищ ми не називаємо.

Юрій Люшняк, як сам висловлюється, вів собаче життя: пив, похмелявся, а щоб було за що – крав. Одного разу його впіймали на гарячому й засудили до півтора року позбавлення волі. Коли відбував покарання, знайомий повідомив, що його рідну бабцю побив родич. Бабця три дні жила в сільській раді, а потім її відправили до Будинку пристарілих. Він передав кривднику, що розрахується з ним, коли звільниться, і слова свого дотримав: з кривдником він справді «розрахувався», але трохи не розрахував сили, і той через кілька днів помер. Тепер уже за грати його відправили на дев’ять років. Сьогодні він кається, що позбавив людини життя, і каже, що каятиметься до смерті …

«Зараз… прошу милостиню»

–  Юрію Петровичу, місяць тому ви опинилися на волі. Де нині мешкаєте?

–  В обласному центрі психологічної допомоги. Коли приїхав до Кіровограда, ночував у знайомих та швидко зрозумів, що нікому не потрібен. Бомжувати ж, як раніше, не хочу, хочу почати нове життя.

–  А бомжували?

–  Було. Після смерті сестри в дев’яносто сьомому. Пив, спав, де прийдеться. На той час уже залишився без квартири.

–  Що далі? Роботу маєте?

–  Ні. Шукаю.

–  За рахунок чого живете?

–  Щодня мені дають талон на обід.

–  Тобто ви харчуєтеся раз на добу, але ж для людини вашої комплекції цього замало, потрібно ще щось докуповувати…

–  А за що купувати? Грошей у мне немає.

–  Як же бути?

–  Не знаю… Не виключаю, що доведеться грабувати…

–  Ви до когось зверталися по допомогу?

–  Був у міській раді. Там від мене відмахнулися як від настирливої мухи. В облдержадміністрації вислухали і не тому все.

–  Зверталися до служби зайнятості, аби вам підшукали роботу?

–  Ні, бо в мене ні трудової книжки, ні навіть паспорта. За рік до звільнення я звернувся до адміністрації колонії, щоб допомогли отримати паспорт. Заповнив купу папірців, але документа так і не отримав, на волю вийшов з однією лише довідкою про звільнення, в якій, до речі, не вказано, скільки ж я заробив грошей.

–  Про які гроші мова?

–  У колонії я весь працював, і лише в 2007 році отримав близько вісімсот гривень. Коли звільнявся, мені сказали, що на моєму рахунку немає ні копійки.

–  Ким ви працювали?

–  Робітником теплиці. Вирощував огірки, помідори, капусту. Вихідних не знав, працював і в свята.

–  І вас випустили за ворота без грошей?

–  Так.

–  А як же добиралися до Кіровограда?

–  Так і добирався. Добрі люди допомогли, до яких звертався. Раніше для мене не було питання, де взяти копійку – у когось зняв шапку, в когось забрав сумку. Зараз я вирішив виправитися, тому прошу милостиню. Соромно, але іншого виходу поки що не бачу.

 

«Колонія – це не місце, де перевиховують…»

–  Ви не боїтеся, що комусь не сподобається ваша відвертість?

–  Ні. Навпаки, я хочу, щоб мене почули й багато що змінили в колонії. Бо коли ти там перебуваєш, ти навіть поскаржитися не можеш, а якщо будеш наполягати, то тебе згноять у ямі.

–  Що таке «яма»?

–  Підвальне приміщення, де неслухняні відбувають покарання. Щось на зразок карцера. Я не раз там бував. Якось все-таки зумів передати скаргу спецпрокурору. Приїхав він, викликав мене, вислухав та й каже: «Люшняк, іди працюй – ти все одно нічого не доб’єшся».

–  А про що ви йому розповідали?

–  Не тільки про те, що звільненим не виплачують гроші і вони змушені відразу, опинившись за воротами колонії, думати, де ті гроші взяти. Я скаржився на систему, на порядки, які потрібно змінювати. Бо колонія – це не місце, де перевиховують людину. Це місце, де вона вчиться скоювати злочини так, щоб не нести за це покарання. Така собі школа диверсантів… Коли я потрапив у колонію, мене начальство попередило: буду займатися наркотиками, випивкою – судитимуть. Я подумав: «І правильно». Але невдовзі побачив, що наркотики в колонії – поширене явище. Думаю: «Де ж вони беруться?». З’ясувалолся: їх заносять працівники адміністрації. Це мене почало мучити: виправна колонія і таке тут коїться. Почав я з цього приводу говорити з начальником оперативної частини майором Т. Він мене вислухав, нічого не сказав, а наступного дня посадив у яму на п’тнадцять діб. Щоб я менше цікавився й ляпав язиком. Перебуваючи в ямі, я пишу йому скаргу. Він мені каже: «Юро, навіщо ти лізеш туди, де ти можеш позбутися голови?». Чесно скажу: я злякався. Якщо начальник оперативної частини таке каже, то тоді все тут пов’язане. Через місяців два приїздить начальник управи. Я йому все розповів. Він мені тоді й каже: «Підете на дострокове звільнення, тільки менше говоріть». (І я справді звільнився достроково). Тоді я почав писати в Держдепартамент виконання покарань України, щоб провели перевірки, чим займається адміністрація колонії. З Кіровограда приїхав начальник оперативної служби, викликав мене й каже: «Що тобі, Люшняк, не подобається? Ти хочеш, щоб ми накрутили тобі ще два роки зверху?» «За що?» – запитую. «За наркотики!». «Як це?» «А підкинемо й скажемо, що вони твої. Навіть свідків знайдемо. Ти зрозумів? Пішов вон!». Я пішов.

–  Наркотики – це перш за все гроші…

–  І не малі. Скажімо, склянка «травки» коштує вісімсот-тисячу гривень. Інколи, щоб створити видимість боротьби з поширенням наркотиків, адміністрація влаштовує провокації. Наприклад, дають телефон засудженому й кажуть, щоб дзвонив знайомим і просив принести наркотик, а самі вже сидять у засідці й чекають… Ще дуже прибуткова річ – мобільний телефон. Якщо ти віддав його у зону, то за користування ним щомісяця отримуватимеш по двісті гривень. Зараз по колонії гуляє близько п’ятдесяти мобільних телефонів. Я навіть знаю окремі номери – можна зателефонувати хоч зараз. Цим «бізнесом» займаються всі – від прапорщика до заступника начальника колонії.

«Боюся, що голод штовхне на злочин»

–  Хтось сьогодні цікавиться вашим життям?

–  Ніхто. Нікому немає до мене діла. Коли приїхав до Кіровограда, зареєструвався в міліції, щоб не шукали на випадок чогось, на тому й усе. Зараз я живу в центрі психологічної допомоги, але через місяць-другий мене звідти попросять. Куди тоді мені йти? У деяких містах для звільнених з місць позбавлення волі відкриті реабілітаційні центри, а в Кіровограді їх немає, неначе й таких, як я, не існує в природі.

–  Що ви можете робити?

–  Я навчився вирощувати тепличні овочі й залюбки цим займався б. Головне, щоб було за що харчуватися. Зараз тримаюся, як мовиться, з останніх сил, але боюся, що врешті-решт голод штовхне на злочин. Я тому й прийшов до вам, щоб про мою буду прочитали чиновники й допомогли, якщо вони справді дбають про людей, про їхню безпеку.

Ось така відбулася у нас розмова. На останок Юрій попросив пожертвувати йому хоч кілька гривень, бо до наступного обіду потрібно чекати що добу…

На фото: Юрій Люшняк

А це -реакція на появу статті управління державного департаменту з питань виконання покарань у Кіровоградській області.

 

 

В розмові з представником УГСПЛ Валерій М’ятович зазначив, що не перестане висвітлювати цю тему. Він пообіцяв, що найближчим часом вийде продовження інтерв’ю з Юрієм Люшняком. Також пан М’ятович висловив занепокоєння подальшею долею колишнього в’язня. Адже, якщо відомості, про які зазначено в статті правдиві, комусь може бути вигідно, аби Люшняк або зник, або знов повернувся до місць позбавлення волі.

Продовження інтерв’ю шукайте на нашому сайті та в газеті “Народне слово”.