«Я плакала. Минуло 16 років, це майже все моє адвокатське професійне життя на даний момент», – так відреагувала адвокатка Євгенія Філіппова на звістку про перемогу в Європейському суді з прав людини у справі «М.К. проти України». 

Розпочалася історія з того, що Євгенія Філіппова взяла участь  у навчальному курсі з прав людини для юристів «Використання національних і міжнародних механізмів для захисту прав людини в стратегічних справах», який організували Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ)  та Харківська правозахисна група (ХПГ). Це був 2007 рік, Євгенія тільки отримала свідоцтво адвоката і одну з перших справ, яку підтримала команда юристів УГСПЛ. 

Жінка, яка звернулася по допомогу правозахисників, була військовою за контрактом. Під час медичного обстеження в неї виявили ВІЛ, але не повідомили про це особисто. В той же час, її діагноз розголосили іншим людям та звільнили зі служби. 

«В цій справі шкода була завдана в момент розголошення лікарської таємниці, то ж якось врегулювати конфлікт і виправити ситуацію було вже складно, – згадує Євгенія Філіппова. – Втім клієнтка не дуже хотіла відразу йти до суду, ми подали скаргу на дії лікарні до прокуратури, яка на той час могла розглядати подібні звернення, але ніякого ефекту це не мало».

Суд першої інстанції розглядав справу важко і довго, згадує адвокатка – постійні перенесення засідань, відомова у позові. 

«Байдужість завжди дивує і викликає розпач, скільки б років не працювала у судах, – зазначає Євгенія Філіппова. – Цікаво, що один із суддів в апеляції дуже голосно переконував інших суддів, що порушення є – було чутно навіть у залі, але йому не вдалося змінити думки колег. Все одно, я дуже вдячна йому за думку, що була висловлена».

Вже тоді команда юристів УГСПЛ розуміла, що це, скоріше за все, стратегічна справа для Європейського суду з прав людини ЄСПЛ. У 2013 році адвокати підготували заяву до Європейського суду. 

15 вересня 2022 року ЄСПЛ виніс позитивне рішення в цій справі, хоч і не за всіма пунктами заяви. Гарна новина розчулила М.К.: вона зізналася, що вже не вірила не тільки в «перемогу» у справі, а й загалом в те, що її ситуації хтось може зарадити, ще й довести її правоту на такому високому рівні.

Про деталі справи, найскладніші моменти, рішення ЄСПЛ та подальші кроки розповідає адвокатка УГСПЛ, юристка Центру стратегічних справ, Орина Чилутьян, яка працювала разом з командою над цією справою. 

Що змінює рішення ЄСПЛ?

Як і інші рішення ЄСПЛ, що мають прецедентний і прикладний характер, рішення у справі «М.К. проти України» буде використовуватися у вузькій правозастосовній практиці як «рішення про розголошення ВІЛ-статусу», тому що воно стосується порушення статті 8 Конвенції, тобто права на повагу до приватного життя, адже особиста інформація про пацієнта належить до його приватного життя.

Для заявниці, яка безуспішно на національному рівні намагалася довести, що її права було порушено, нарешті настав момент справедливості, і в якості компенсації вона отримає 5 000 євро від держави. 

А для кожної людини ця справа – важливий урок про те, що держава має обмежене коло засобів як для захисту прав людини, так і для розслідування випадків, коли ці права могли бути порушені. Зокрема, це стосується доказів. Кожен з нас має знати свої права і обов’язки, бути уважним до того, як відбувається комунікація з медичними спеціалістами, як оформлюються документи тощо.

Через те, що в справі більше питань, ніж відповідей, рішення на користь заявниці ухвалене всього чотирьма суддями ЄСПЛ проти трьох, які не погодилися з висновками більшості і сформували спільну окрему думку. Але про це трохи згодом.

Деталі справи

Почати варто з самої історії, яка передувала виникненню справи. Детально історію можна прочитати тут, але предметно ми зупинимося на наступному.

Далекий для нас 2005 рік:  жінку-військовослужбовицю госпіталізували на щорічний профілактичний медичний огляд, який мав підтвердити її професійну придатність до служби. Мета цього огляду – впевнитися у тому, що стан здоров’я військовослужбовиці дозволяє їй виконувати завдання і обов’язки, покладені на неї відповідно до військового звання і спеціальності. 

На той момент ряд захворювань, внаслідок яких припиняли контракт та звільняли зі служби, визначалися Положенням «Про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах України», затвердженим Наказом Міністерства оборони України від 04.01.1994 року № 2.

Для нашої історії важливо знати три умови:

1)      жінки обстежувалися за ІІІ графою т.з. контингенту військовослужбовців, до якої відносилися також особи офіцерського складу, прапорщики та мічмани;

2)      для цієї категорії військовослужбовців виявлення інфекційних захворювань вірусної етіології, яким є гепатит С, в залежності від стану, означало би, що придатність до військової служби визначається індивідуально, надається відпустка або звільнення;

3)      виявлення ж ВІЛ у цієї категорії мало різні наслідки: висновок про непридатність до військової служби із зняттям з військового обліку або ж придатність до військової служби визначалася також індивідуально, як і у випадку з гепатитом С. Різниця полягала у тому чи є особа «хворою», чи «ВІЛ-інфікованою»*[1].

Остання умова видається особливо цікавою. У Додатку 2 до зазначеного Положення надавалися такі пояснення: оглянуті за графою III направляються до регіональних центрів СНІДУ для поглибленого обстеження з подальшим прийняттям рішення військово-лікарської комісії (ВЛК) про ступінь придатності до військової служби.

Заявниця (М.К.) проходила службу за контрактом вже п’ятий рік, тож процедура щорічного огляду для неї була доволі рутинна і передбачувана. Зрештою, кожен з нас проходив подібний скринінг, який включає елементарні аналізи та первинний огляд у різних спеціалістів.

Але цього року М.К. помітила, що забір крові відбувався частіше, пояснень від лікарів госпіталю вона не отримувала. Водночас, в анамнезі вона мала хронічний гепатит С. Знаючи, що в такому випадку рішення про її придатність до служби визначається індивідуально, зайва перевірка не викликала підозр. Після всіх обстежень М.К. отримала епікриз, в якому передбачувано зазначався хронічний гепатит С в ремісії. Але разом з тим була і рекомендація до звільнення від виконання службових обов’язків на 14 діб.

Епікриз видали 2 грудня 2005 року. Грудень – нетиповий календарний місяць: рік добігає кінця, попереду низка неробочих і святкових днів, вдалий момент для відпусток, навіть вимушених.

Лікарі запропонували М.К. написати заяву про виписку з госпіталю «за власним бажанням у зв’язку з сімейними обставинами», вона погодилась. Лікарі попросили її власноруч записати, що вона «зобов’язується виконувати рекомендації лікарів» і «претензій до медичного персоналу не має», вона написала.

Ви могли впізнати в цій ситуації себе, адже такою є, принаймні була, стандартна практика в багатьох закладах охорони здоров’я, тож і М.К. не надала цим обставинам особливого значення.

20 лютого 2006 року, за 2 місяці до закінчення контракту, М.К. звільнили зі служби «за станом здоров’я». Вона була шокована, адже не збиралася кидати службу.

І тут в історії відкривається одразу купа неправильних дій,  які формують справу як таку: 

• під час госпіталізації  кров М.К. без її відома протестували на наявність ВІЛ;
• результати тесту, який виявився позитивним, не повідомили М.К.;
• одразу після виписки М.К. її медичні документи направили до центральної ВЛК, що визнала її непридатною до військової служби;
• свідоцтво про хворобу М.К. з даними про ВІЛ, яке вона так і не отримала,  направили до її військової частини, що стало підставою для звільнення її зі служби;
• її партнер, пан К., також військовослужбовець, під час відвідування госпіталю дізнався від лікарів, що М.К. є ВІЛ-позитивною та повідомив про це її матері;
• мати М.К. особисто вимагала від лікаря госпіталю підтвердити цю інформацію, і це було зроблено;
• під час оформлення виписки із госпіталю та звільнення зі служби М.К. підписувала всі надані їй бланки, відгортаючи куток кожного паперу, не ознайомлюючись зі змістом документів. Це призвело до того, що вона неусвідомлено підписала датовану 18.11.2005 року «інформаційну згоду на проходження тесту на ВІЛ».

Особливістю цієї справи також є те, що мати М.К. працювала у місцевому центрі СНІДу, та добре була обізнана про згадані вище три умови, які є важливими в цій історії. Відсторонення від служби не відповідало стану здоров’я доньки за епікризом (при наявності гепатиту С в ремісії), тому мати попросила М.К. здати тест на наявність ВІЛ. Отримавши результати, М.К. вперше дізналася, що є ВІЛ-позитивною. Тим не менш, лише за нею залишалося право повідомити цю інформацію третім особам, в тому числі своїй матері.

Опускаючи всі емоційні моменти цієї історії, зокрема щодо з’ясування описаних обставин, варто сконцентруватися на тому, як міг все оцінити об’єктивний спостерігач, тобто з чим мав справу ЄСПЛ.

Проведення тесту на ВІЛ та повідомлення результатів М.К.

Ні суди на національному рівні, ні ЄСПЛ не вдалося переконати в тому, що тестування крові М.К. на ВІЛ провели, фактично, без її згоди. Адже вона, хоч і «заднім числом», але підписала відповідний бланк. 

Європейський суд підкреслив (п.31), що у будь-якому випадку М.К. мала ознайомитися зі змістом офіційних документів, у разі потреби звернувшись за допомогою до члена сім’ї чи третьої особи. Відтак, скарги М.К. щодо порушення права пройти тестування добровільно та анонімно, відхилили.

Натомість, у справі були відсутні докази того, що результати тесту були доведені до відома М.К. Попри те, що національні суди не знайшли в цьому проблеми, Європейський суд звернув увагу на те, що чинні на момент подій Закон України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» та Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 року N 2026, вимагали письмової фіксації такого повідомлення.

Також дозволю собі припущення, що для ЄСПЛ могла виглядати доволі підозрілою позиція представників госпіталю:

• на виконання законодавства ВЛК госпіталю було повідомлено М.К. про те, що свідоцтво про хворобу направлено до Центральної ВЛК для затвердження, а звідти до місця проходження служби, військової частини;
• в зв’язку з тим, що після виписки з госпіталю, М.К. вибувала до місця проходження служби, військової частини, з метою нерозголошення діагнозу, їй на руки було видано виписний епікриз з історії хвороби, де діагноз був вказаний не в повному обсязі, без зазначення про ВІЛ.

 Відтак, Суд зазначив, що право на повагу до приватного життя М.К. було порушено, адже лікарня не повідомила її про результати тестування на ВІЛ. 

Розкриття ВІЛ-статусу М.К. третім особам

Розголошення інформації партнеру

 Під час розслідування на національному рівні пан К. відмовився давати будь-які свідчення і жодного разу не з’явився в суді. Медичний персонал заперечував обговорення стану здоров’я М.К. з паном К. Відтак, національні суди відкинули відповідні звинувачення щодо розголошення за недоведеністю, а Європейський суд зазначив, що просто не має достатніх даних, щоб зробити висновок, що пану К. взагалі було відомо про ВІЛ-статус заявниці, тому вважав цю частину скарги неприйнятною.

 Розголошення інформації матері

 І мати М.К., і лікарі госпіталю свідчили в національному суді. Їхні покази збігалися в тому, що лікар госпіталю повідомила матері М.К., що її донька є ВІЛ-позитивною.

Національні суди трьох інстанцій не вбачали в цьому порушення прав М.К., підсумовуючи свої висновки так:

• М.К. не змогла довести, що вона не давала своєї усної згоди на розголошення такої інформації, і закон не вимагав жодної письмової згоди щодо цього;
• діагноз уже був відомий матері заявника;
• розголошення такої інформації близьким родичам, таким як батьки, мало на меті надання психологічної підтримки заявниці і не повинно розглядатися як розголошення інформації про її діагноз.

Європейський суд критично сприйняв таку позицію національних судів, зазначаючи, що при цьому вони не процитували жодного законодавчого положення, не пояснили як викладені факти співвідносяться з чинним законодавством і його тлумаченням.  Він нагадав, що національні суди перш за все мали керуватися нормами закону, який суворо охороняв конфіденційність такої інформації. Також визнав, що надання лікарнею інформації про стан здоров’я М.К. її матері: чи то у формі «інформування», чи «підтвердження», – не мало відповідної правової основи, яка б відповідала Конвенції, а тому не було здійснено «відповідно до закону» у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції. 

Розголошення інформації по місцю служби

 Питання щодо направлення інформації про стан здоров’я М.К. до її військової частини було особливо цікавим. Варто пам’ятати, що виявлення ВІЛ відбулося саме під час щорічного медичного огляду щодо придатності М.К. до військової служби, а наявність ВІЛ є підставою для зняття особи з військового обліку.

Той факт, що  документи про стан здоров’я М.К. після обстеження ВЛК були направлені до військової частини, не заперечувався ані під час національного розслідування, ані під час розгляду в ЄСПЛ. При цьому представники госпіталю посилалися на вимоги Положення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах України, затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 04.01.1994 року № 2 (у редакції, чинній на момент подій).

Дійсно, відповідно до п. 261 цього Положення, свідоцтво  про хворобу не пізніше двох  днів  після затвердження (одержання  із  штатної  ВЛК)  висилається  командиру військової частини,  у якій  проходить  службу  той,  хто  пройшов медичний огляд.

Відтак, з огляду на те, що втручання у право на повагу до приватного життя М.К. мало місце, і воно було здійснено відповідно до закону, ЄСПЛ аналізував, чи було таке втручання виправданим.

Європейський суд зазначив (п. 55), що у цій справі національні суди посилалися на Положення, як на правову основу для обробки даних про здоров’я М.К. Він підкреслив, що це Положення дозволяло командиру відповідної військової частини мати безперешкодний доступ до медичної інформації військовослужбовця без винятків до будь-якого діагнозу. Однак застосування окремих норм Положення до діагностики ВІЛ явно суперечило Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», який надавав особливий захист ВІЛ-інфікованим особам і встановлював вичерпний перелік осіб та установ, яким може бути надано інформацію про ВІЛ-позитивний статус особи, і цей закон не робив жодного винятку для розголошення відповідної інформації щодо військовослужбовців, для будь-якої мети.

Закон мав вищу юридичну силу поруч із Положенням, який був підзаконним актом, виданим Міністерством оборони України, а тому не міг вводити додаткові обмеження прав та обов’язків, передбачених законом.

За цих обставин ЄСПЛ підсумував, що не розуміє, чому норми Положення  могли переважати над нормами Закону, що не пояснили ані суди (під час розгляду на національному рівні), ані Уряд у своїх зауваженнях (під час розгляду в ЄСПЛ), не дивлячись на те, що М.К. постійно заявляла про цей важливий аргумент.

Таким чином, навіть визнаючи, що передача результатів медичного огляду М.К. до військової частини мала певну правову основу в національному законодавстві, ЄСПЛ визнав, що неузгодженість у законодавчій базі щодо такого важливого питання, як розкриття інформації про ВІЛ-статус особи, порушила вимогу «якості закону» відповідно до Конвенції та створила ситуацію, яку заявниця не могла передбачити у розумінні прецедентної практики Суду відповідно до статті 8 § 2 Конвенції.

З цього випливає, що втручання в приватне життя заявниці не було законним для цілей статті 8 Конвенції.

«Підводне каміння» справи

 ЄСПЛ розглянув по суті і визнав лише частину з заявлених у скарзі порушень, і це рішення було прийнято з перевагою в один голос. Варто не лише порадіти такій удачі, але і зробити висновки, чому так сталося.

Щодо відхилення скарги в частині порушення права на добровільне та анонімне проходження тестування на ВІЛ. Це питання правосвідомості кожного з нас. Докази – штука вперта, тому наявність підписаного бланку згоди вимагала збору цілої низки інших доказів на противагу. Тобто того, що підпис було здійснено, наприклад, під тиском, у стані, що виключає контроль та усвідомлення своїх дій, внаслідок введення в оману тощо. Такі докази мали бути достовірними, законними та якісно проаналізовані ще на національному рівні. 

На практиці це зробити доволі складно і сьогодні, не кажучи вже про 2005 рік, коли тема ВІЛ була не тільки табуйованою, але і менше вивчалася, в тому числі на предмет етики обміну інформацією. 

Європейський суд міг переглянути ситуацію і, навіть, прийняти версію подій заявниці, за підозри у «явному свавіллі» в діях судів при ухваленні рішень. Та, принаймні в цій частині, його не було. Говорячи простою мовою, ЄСПЛ зауважив: уважно читайте що підписуєте або користуйтеся сторонньою допомогою.

Показання ключового свідка – пана К., який по суті першим дізнався про ВІЛ-статус М.К., могли докорінно змінити хід справи.

Хоча ЄСПЛ підкреслив, що мати М.К. під час судового розгляду на національному рівні свідчила, що дізналася про діагноз доньки саме від пана К., який при цьому не розкривав джерела отриманої інформації, він також зазначив, що сама М.К. під час касаційного розгляду справи заперечувала, що її матері було відомо про діагноз на момент спілкування з лікарями (тобто саме від лікарів мати і дізналася про діагноз вперше). Тож, у Європейського суду не було достатніх даних, зібраних на національному рівні, які б дозволяли приймати конкретні рішення по цьому питанню.

Це має бути важливим сигналом для національної правозастосовної практики. Так, виглядає доволі логічним, що сама М.К. не мала достовірної інформації про те, в який момент, ким саме, в який спосіб, і в якій послідовності інформація про її ВІЛ-статус була повідомлена через госпіталь її матері та партнеру. Вона сама не була поінформована про діагноз тривалий час і дізналася про нього мало не останньою. 

До того ж, сама інформація про ВІЛ сильно змінила звичний хід подій в її житті, погіршила стосунки з партнером і сім’єю. Враховуючи те, що М.К. особисто ніколи не була свідком того, що лікарі відкрили інформацію про ВІЛ її партнеру і матері, її свідчення в судових процесах (через 3 – 7 років після подій) дійсно могли виглядати плутано і суперечливо.

Натомість, саме на національних органах лежить обов’язок розв’язувати такі суперечки і не залишати їх поза контекстом всієї справи.

Національний суд не скористався правом приводу ключового свідка – пана К., при тому, що мати М.К. прямо вказувала на нього як на особу, яка першою повідомила їй про ВІЛ-статус доньки. А військова прокуратура взагалі не вбачала в заяві М.К. «розголошення» в контексті кримінального права і відмовила в порушенні справи, тому ціла частина історії залишилась нерозкритою. 

Це дуже важливий пойнт, який ЄСПЛ не втомлюється повторювати: він не є ані першою, ані четвертою судовою інстанцією, а тому не може встановлювати факти чи замінити оцінку національних судів власною оцінкою фактів, тому що національні суди мають більш зручне для цього становище.

Саме плутанина фактів збентежила трьох суддів палати (Síofra O’Leary, Lado Chanturia, Arnfinn Bårdsen), незгодних з рішенням більшості. В окремій спільній думці вони підкреслювали, що ЄСПЛ має керуватися оцінкою фактів, зробленою раніше національними судами, і не робити це самостійно.

Так, зокрема, на їхню думку, ЄСПЛ мав дослухатися до висновку касаційного суду України про те, що заявниця все ж була повідомлена про результати тестування (навіть за відсутності письмових доказів) та не змогла довести, що не надавала згоди на розголошення її ВІЛ-статусу батькам або по місцю роботи. Так, настільки суворо і неухильно судді прагнуть дотримуватися субсидіарного принципу розгляду справ на рівні ЄСПЛ.

Вони підкреслили, що вимога про вичерпання національних засобів правового захисту була дотримана в цій справі, і це мало убезпечити Європейський суд від оцінки фактів та права, що вже було виконано національним судом/судами. Іншими словами, на думку суддів у меншості, Європейський суд не повинен був ставити під сумнів оцінку національних судів, адже «явних доказів свавілля» в цій справі вони не побачили.

З огляду на розподіл голосів (4 проти 3) при ухваленні рішення, українським юристам завжди слід пам’ятати про ставлення суддів до принципу субсидіарності, та не сподіватися на те, що ЄСПЛ більш справедливо чи уважно дослідить «очевидні» докази і факти, які вже вивчали чи «забули вивчити» національні суди.

Втім, як і інші юристи, які довели цю справу до ЄСПЛ, я щиро радію, що більшість суддів палати (Mārtiņš Mits, Ganna Yudkivska, Lətif Hüseynov, Kateřina Šimáčková) знайшли висновки національних судів доволі свавільними та необґрунтованими, вказавши їм на необхідність не тільки посилатися, а і чітко слідувати нормам закону.   

Однак, слід сказати, що слушним зауваженням суддів в окремій думці є питання щодо того, на що заявниця погоджувалася під час проходження медичних тестів, передбачених її контрактом, і це є центральним питанням її скарги за статтею 8.

Судді виразили своє занепокоєння тим, що загальне прочитання справи може також вказати на певні недоліки щодо того, як нормативно-правові акти, регуляторні органи та окремі роботодавці в Україні поводяться з конфіденційними медичними даними (або поводилися у відповідний час).

Дійсно, якщо існує обов’язок військовослужбовця проходити щорічний профілактичний огляд, який має на меті з’ясувати придатність до служби, а наявність ВІЛ (в окремих формах) може бути підставою для визнання непридатності, чи означає це автоматично, що тестування на ВІЛ в такому випадку є обов’язковим і не може бути добровільним та анонімним? Якщо ж ні, то військовослужбовець, маючи позитивний статус ВІЛ, з огляду на право не повідомляти таку інформацію про себе, буде продовжувати службу, фактично маючи протипокази до цього за станом здоров’я. Готової відповіді на це сьогодні немає. І, ймовірно, вона може бути знайдена не у правовій, а у медичній площині.

До речі, чинне Положення про військово-лікарську експертизу досі має ті ж умови, що і у справі М.К.[2]

16 років в очікуванні справедливості

У 2013 ми звернулися до ЄСПЛ, а у 2021 році вже відповідали на питання Суду та заперечення Уряду.

На цьому етапі було важливим співставити всі зібрані до цього моменту факти та правильно проаналізувати ситуацію, не залишаючи білих плям у справі, наскільки це можливо. Звісно, після багатьох років очікування «комунікації», саме так називається етап, коли Суд нарешті запитує, а Уряд вперше коментує для нього ситуацію, заявники мають менше мотивації до змагальності. Але важливо розуміти, що клієнт не чекає перемоги над чимось чи кимось, він чекає справедливості в контексті визнання порушення його прав.

І попри те, що через багато років людська пам’ять просто не може утримати іноді необхідну кількість деталей та нюансів, для кожного клієнта існує його власна правда – події, які мали місце в реальному житті. І наша задача, як юристів, правильно і повно представити цю історію перед Судом, якому і належить приймати остаточне рішення.

Хочу ще раз зауважити, що це рішення не буде умовно четвертим поряд з низкою рішень національних судів, і не стосується дій окремих осіб, які могли призвести до порушень, це рішення показує наскільки  держава, за допомогою своїх численних інститутів і правил, дотримується прав людини. 

Рішення, на які орієнтувалися

Доволі відомі рішення в контексті охорони конфіденційності приватної інформації, зокрема такої, що стосується стану здоров’я, у справах: Leander v. Sweden, Z v. Finland, Y v. Turkey, P.T. v. the Republic of Moldova, Surikov v. Ukraine, Malone v. the United Kingdom.

Як і у справі М.К. проти України, ЄСПЛ аналізував чи становить собою втручання у приватне життя збір і зберігання певної особистої інформації про неї, в яких формі і обсязі, чи є для цього законна підстава, для якої мети це здійснюється та чи достатньо ця інформація охороняється, щоб служити тільки цілям, для яких вона зібрана. 

Що далі?

Рішення стане остаточним через три місяці від 15 вересня 2022 року, тоді держава має почати виплату компенсації для клієнтки.

Перше позитивне рішення стає і останнім, та може використовуватися як джерело права на рівні з законом не тільки в Україні, а і в інших 46, вже без Росії, країнах світу. Тобто це рішення може бути ефективним інструментом запобігання подальшим подібним порушенням прав людини.

З огляду на те, що саме рішення містить застереження щодо поводження з конфіденційною інформацією про стан здоров’я пацієнта, зокрема, про статус ВІЛ, і «якість закону» в цьому контексті не відповідає нормам Конвенції, слід очікувати, що відповідні норми Положення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах України також потребуватимуть удосконалення.

Люди, які живуть з ВІЛ можуть звертатися до громадських приймалень Української Гельсінської спілки прав людини за юридичною допомогою.

Українська Гельсінська спілка з прав людини виконує проект «Налагодження механізму юридичного захисту прав осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД, які хворіють на ТБ та уразливих до ВІЛ груп населення» в рамках реалізації  проекту «Прискорення прогресу у зменшенні тягаря туберкульозу та ВІЛ-інфекції в Україні», що реалізується за фінансової підтримки Глобального фонду для боротьби з СНІДом, туберкульозом та малярією.

 

[1] *  Чинне на сьогодні Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затверджене Наказом Міністра оборони України від 14.08.2008  № 402, інакше визначає контингенти, що проходять медичний огляд за графами розкладу хвороб, та більш точно визначає критерії придатності, відповідно до загальноприйнятої міжнародної класифікації хвороб.

По-перше, зник акцент на статі військовослужбовця: до графи ІІ віднесені громадяни, військовослужбовці, які приймаються, призиваються та проходять військову службу осіб рядового, сержантського та старшинського складу, прапорщики (мічмани); до графи ІІІ віднесені громадяни, особи офіцерського складу, які приймаються, призиваються та проходять військову службу осіб офіцерського складу, офіцери запасу, які призиваються та проходять військову службу за призовом осіб офіцерського складу.

По-друге,  в той час як виявлення ВІЛ за кодами В20-В22 в будь-якому випадку матиме наслідком висновок про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку, виявлення ВІЛ за кодами В23, В24 для граф ІІ,  ІІІ означатиме або непридатність до військової служби або обмежену придатність, що визначається індивідуально. А у випадку діагностування безсимптомного носійства ВІЛ Z21 визначатимуться індивідуально придатність до військової служби або обмежена придатність.

 [2] 18.2. Медичний огляд громадян, які приймаються на військову службу за контрактом, проводиться ВЛК ТЦК, ВЛК військового комісаріату або гарнізонною ВЛК. Направлення на медичний огляд підписується військовим комісаром, начальником ТЦК.

… Перед оглядом усім кандидатам на військову службу за контрактом, крім кандидатів з числа військовослужбовців проводиться загальний аналіз крові, загальний аналіз сечі, біохімічний аналіз крові (цукор, білірубін, АЛТ), серологічний аналіз крові на антитіла до вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ), антиген до вірусу гепатиту “В” (HBsAg), антитіла до вірусу гепатиту “С” (anti-HCV), реакція мікропреципітації з кардіоліпіновим антигеном (RW), визначається група крові та резусналежність, проводиться рентгенологічне (флюорографічне) дослідження органів грудної клітки, ЕКГ. Усі кандидати (крім військовослужбовців) надають довідку про проведення обов’язкових попереднього та періодичного психіатричних оглядів, сертифікат про проходження профілактичного наркологічного огляду, а за медичними показаннями і результати інших досліджень.

18.5. Медичний огляд кандидатів на військову службу за контрактом проводиться згідно зі статтями Розкладу хвороб (графи II, III).

… У разі виявлення у кандидата захворювань, які передбачають індивідуальну оцінку придатності до військової служби, ВЛК приймає постанову про непридатність до військової служби за контрактом.

18.6. У разі відмови кандидата від обстеження, а також при виявленні захворювання, що перешкоджає проходженню служби за контрактом, ВЛК приймає постанову “Непридатний до військової служби за контрактом”.

18.7. Постанова ВЛК про придатність кандидата до військової служби за контрактом оформляється довідкою ВЛК у двох примірниках, яка затвердженню штатною ВЛК не підлягає і дійсна протягом шести місяців з дня медичного огляду. Перший примірник оформленої довідки додається до особової справи кандидата на військову службу за контрактом, другий примірник залишається у гарнізонній (госпітальній) ВЛК (ВЛК військового комісаріату) як додаток до книги протоколів засідань ВЛК.