Олександр Грецький із Снігурівки Миколаївської області про «рускій мір» знає не з чуток. Він з родиною потрапив в окупацію. Сім’ї вдалось виїхати на підконтрольну Україні територію. Майже місяць життя під триколором з постійними обшуками позначився на самопочутті вагітної дружини – вона втратила дитину. Вже дев’ять місяців сім’я  мешкає у Кропивницькому, де Олександр виховує сина та волонтерить у Гуманітарному центрі. Про окупацію села Новокондакове Снігурівського району та важкий виїзд він розповів координатору громадської приймальні Української Гельсінської Спілки з прав людини у Кропивницькому, яка працює на базі ГО «Територія успіху», Євгену Козію та журналісту інформаційного порталу «Гречка» Валерію Лебідь. Інтерв’ю проведено в рамках глобальної ініціативи «Трибунал для Путіна».  

Раніше Олександр не надто слідкував за суспільними процесами в країні та навіть війна, що триває з 2014 року, його не особливо хвилювала.

– Коли в 14-му році окупували Крим і почались бойові дії в Донецьку, Луганську, ми цього не розуміли, у нас вдома цього не було. Це були студентські роки, я був у Німеччині. Більше займався навчанням і практикою, та працював. Мені було 20 років, не до того якось було, – пригадує чоловік. 

24 лютого усе кардинально змінилось. Адже бойові дії безпосередньо торкнулись Олександра. 

– О 6 годині ранку подзвонив друг: «Саня, почалась війна». Спросоння вiдразу нічого не зрозумів. Коли він вже закричав: «Саня, війна!», я вибіг на подвір’я і побачив все власними очима. У мене як дивитись з хати  навскоси –Чорнобаївка і Херсон. Я побачив звідти чорний дим та почув вибухи, – розповідає Грецький.

Село Новокондакове, де мешкала родина, швидко потрапило в окупацію. Почались обшуки. 

– 25 березня, коли до нас російські військові зайшли вдруге – це вже були неадекватні люди. Шниряли усюди. Був обід, дитина вже лягла спати і дружина – коло неї, – згадує чоловік. – Почали ногами двері відкривати, всі шафи перевернули, жінку перелякали з дитиною.  Чуємо, на сусідній вулиці, що вище, кричать люди – техніка зайшла. А у нас там склади, зерновий тік. Ворота повідкривали, заганяють техніку. Людям, які жили поруч, сказали: «У вас є півгодини, ми заїжджаємо і будемо тут жити». Сто метрів – і вони коло нас.

Чоловік пішов з батьком поцікавитись у нових «сусідів», що відбувається і до чого їм готуватись. Коли підійшли ближче, побачили тридцять бурятів.

– Питаю: «Хлопці, ви надовго?» «Ми нічку, дві переночуємо, а там видно буде». – Коли ж я побачив, що вони мородерять, зрозумів, що треба тікати, бо тут хорошого нас вже нічого не чекає. 

25 березня 2022 року родина Олександра була змушена залишити батьківський дім та шукати порятунку на Кіровоградщині. Окупація та стресовий виїзд з перевірками на блокпостах призвели до непоправного – родина втратили доньку, яка мала народитись за кілька місяців. 

– 28 березня в дружини о п’ятій ранку різко почав боліти живіт. Ми швидко зібрались і поїхали в пологовий. Через те, що вона сильно перенервувала на останньому блокпості, в нас народилась мертва дитина, – розповів чоловік. 

Про окупацію, виїзд на підконтрольну Україні територію, життя батьків протягом 8 місяців під триколором – дивіться у відео. 

 Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнного злочину Росії, розкажіть нам це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й ми з вами зв’яжемося. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі і покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, в рамках ініціативи Т4Р, задокументувано понад 29 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Всі дані документатори вносять в загальну базу, яка оновлюється щодня.

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим внаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо в 18 областях країни. Щоб дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.