«Раніше ми ходили на роботу, а тут ми ходили на видобуток», — говорить 47-річний інженер Андрій Потаєнко, який виїхав із Маріуполя 24-го березня. За цей місяць він бачив, як танки розстрілювали дитячий садочок і житлові будинки, і навіть посварився із деенерівцями. Він говорить, що продовжує отримувати звістки про загибель знайомих через місяці після виїзду.

Інтерв’ю підготував Денис Волоха. Джерело: сайт ХПГ

У якій частині міста ви мешкали і коли ви почали чути перші обстріли?

Західний мікрорайон, зі сторони Бердянська. Якщо у 2014-му році наш мікрорайон був найбільш віддаленим від подій 2014-го року, то на цей раз нам дісталося. Ми найперші потрапили зі сторони Криму під удар.

Те, що потрібно виїжджати вже, ми відчули після того, як в місті відключили світло. Але тоді вже просто так виїхати з міста неможливо було. По-перше, нікого не випускали, тому що під містом вже стояли війська. І випускати людей мирних — це їх під розстріл випускати. І буквально за лічені дні почалися вже обстріли, почалося вже все.

Із 2-го березня іу нас вода відключилася і світла не стало, і дні за два-три у нас не стало газу. І все. Повністю без інформації, без світла, без газу, без води. Почали ми якось виживати.

Підписатися на Телеграм-канал «Трибунал для путіна»

Що означає «виживати»? Як виглядало ваше життя протягом цього місяця у воєнному Маріуполі?

Я набрав ванну води, технічна була. Була питна вода. Я перейшов до мами, щоб якось легше було, тому що вона також одна була.

Почали виходити надвір між обстрілами, там мешканці почали цеглини якісь, решітки [складати], десь дрова шукати.

Потім вже з дровами стало легше. У якому сенсі — коли почали розбивати будинки — вилітали дерев’яні лутки, вилітали якісь дерев’яні конструкції.

Якщо ми раніше жили і планували на тиждень, на місяць, на рік — куди у відпустку піти, коли відпустку запланувати, що купити, що придбати — то тут у нас плани на день.

Хліб, зрозуміло, один-два дні і все — хліба немає. Але в людей борошно є. Ми пристосувались. Потім вже якісь пампушки ліпили: з водою трішки борошно розмішали, щось додали, приготували. Смак першого коржика, коли вже тиждень не їв хліба — це делікатес якийсь вже був.

Кожен день — маленькі цілі, маленькі перемоги. Такий режим був життя нашого.

Де ви мешкали весь цей час? Ви продовжували залишатися у своїй квартирі чи спускалися до підвалу або до сховища?

Ні, ми жили в квартирі. У той час, коли починалися обстріли, ми виходили в тамбур, у нас великий тамбур поміж несучих стін. Виходили і сусіди в цей тамбур. Ми перечікували бомбардування там.

Ми жили на 4-му поверсі. Від уламків ці несучі стіни нас рятували, якщо б був прямий приліт — зрозуміло, що ми б усі загинули. Сиділи поміж цих стін і молилися, щоб у нас не влучила ніяка бомба.

Я так розумію, що снаряди падали поруч із вашим будинком? Можете пригадати, як це було?

Те, що запам’ятовується, — перший вибух. До цього були десь поблизу вибухи, але не поряд з будинком. Ми вже лягли спати і десь приблизно о першій ночі після повної тиші починається гул, який наближається. Напевно це не літак, а крилата ракета якась була. Потім ти прокидаєшся і моментальний вибух найпотужніший, коли відкрилися вікна навстіж. Запах горілого пороху. Цей гар миттєво заповнив всю квартиру. Це дуже потужний вибух під будинком. Потім я вже виглядав — це влучило у бетонну дорогу і уламком цього бетону розбило тоді перше вікно у нас.

Ще вночі я виглядав у вікно, дивлюсь — десь у кінці бульвару якийсь вогонь. Коли вже розвиднілося, виявилось, що це будинок горів навпроти. Там у нас ПортCity, навпроти ПортCity горів будинок. Влучило кудись у нижні поверхи і потихеньку вогонь переміщувався. Потім пів будинку цього вигоріло. Декілька днів горів.

Унаслідок обстрілів постійних у нас вибивало вікна на кухні, у спальні, у залі. Тобто повністю вікон немає. Усе розбилося. На вулиці, як на зло, почало холоднішати все більше і більше: -10 градусів, -12 градусів. За цей час, коли ми так знаходились, зрозуміли одне: якщо ти хочеш хоч якось під ковдрою зігрітися, потрібно себе примусити роздягнутись до нижньої білизни. Якщо ти будеш одягнений, ти ніколи не зігрієшся.

Будинок, у якому ми жили, чотирипід’їздний. Чотири влучання в нього було. Але до нас не залетіло. Приліт був у 8 поверх над нами. Обстріли були у них, як за розкладом. Ми знали: о 5 потрібно прокидатись

8-го березня я пробігся, племінника свого провідав, сестру привітав під цим бомбардуванням, а ввечері ми вже лягли спати. Десь о 20:45 стук у двері. Я виходжу: «Хто там?» А це стоїть мій брат, він також у цьому районі живе, тільки з іншої сторони: сестра через дорогу, а брат далі біля лікарні.

Стоїть брат із маленьким сином, сину 10 років. Каже: «У нас був обстріл, вибило всі вікна. Ми зараз до вас, а завтра вранці потрібно ще піднятися дружину забрати». Тільки їх вклали спати і заспокоїли сина його, проходить 1,5 години — знову стук в двері. Прийшла все таки дружина його разом із мамою, із тещею мого брата.

Вони на 9-му поверсі жили, а на 4-му поверсі почалась пожежа. Абияк спустилися з 9-го поверху, сіла в машину. Дороги завалені, дерева якісь валяються, впала вежа якась електрична. Каже: «Боюсь вмикати світло, щоб ніхто не підірвав». І вона в цій темряві якось до нас все ж таки доїхала. І після цього ми вже почали жити всі разом.

Підписатися на Телеграм-канал «Трибунал для путіна»

Чи взаємодіяли ви якось із військовими? Як із російськими, так і з українськими?

Наших бачили здалеку. Російські ці взаємодіяли. Взаємодіяли як: ось коли сім’я брата прийшла до нас, через день ми пішли до них у квартиру за залишками води, вони якісь речі собі взяти, щоб укриватися можна було. Ми утрьох сходили.

Згорілі багатоповерхівки і розмова з деенерівцями

Я йшов із баклажками води, у цей час вже біля під’їздів сиділи військові з білими пов’язками. Це чи російські, чи деенерівці ці. Коли йшли до брата, у дворі у них дві п’ятиповерхівки стояло. Дивимось — одна п’ятиповерхівка повністю чорна, друга. У нього дев’ятиповерхівка, шестипід’їздний будинок. Цілими залишились тільки два під’їзди. Їхня квартира не згоріла.

І коли надивився всього, що там відбувалось, повертаюсь назад, вони сидять біля під’їзду. Це вранці було, десь о 9:00. Щось на багатті собі теж гріють, я проходжу повз. Він мені каже: «Звідки воду несеш?» Я розвертаюсь. Це на емоціях на таких було. Я кажу: «Я вас не розумію», повертаюсь, і йду далі. Вони: «Що ти не розумієш!? Ану стій! Ти що не розумієш?»

Вони наздоганяють мене. Двоє молодих хлопців там були. «Що ти не розумієш?» Я вже зупинився, кажу: «А як вас зрозуміти? Ви подивіться, що ви з містом зробили. Як це зрозуміти?» Ви за що, кажу, оце робите? Ви звільняєте нас? Ви кажете, що звільняєте російськомовних мешканців Донбасу. Я російськомовний мешканець Донбасу. Мені що, потрібно свій язик відрізати через те, що я російською мовою розмовляю? Що мені зробити, щоб ви мене не вбили?

Тому що ви цілеспрямовано прийшли і вбиваєте нас, руйнуєте наші будинки, руйнуєте наше житло. Стріляєте по школам, по садочкам, повністю розбиваєте магазини. Усе ви розбиваєте і знищуєте. «А як ви нас 8 років — Донецьк бомбили?» Я кажу: «Ти порівняй Донецьк свій квітучий увесь із Маріуполем».

Якщо у 2014-му щось і перепадало Донецьку на околицях міста — це були одиночні прильоти. «А це тобі що — не околиця Маріуполя?» — Говорять вони. Ну отаке ось.

Підписатися на Телеграм-канал «Трибунал для путіна»

«Я тоді маленьким був»

Почали казати: «Показуй документи, роздягайся». Вони ж усе татуювання ці дивляться. Я йому потім кажу: «А ти пам’ятаєш, у 2014-му році, із чого все починалось?» Я йому хотів сказати, що там всі керівники, Стрєлкови усілякі, Гіркіни, — це все росіяни були. А він мені: «Н,і я не пам’ятаю. Я тоді маленький був».

Оце ось підросло це покоління, яке тоді маленьким було. Він і не пам’ятає, що там було, як воно було. Але зараз їм таке втюхали в голову — що вони нас «визволяють», і тут прямо нас пригнічують. Це вже покоління виросло таке. Яке прийшло сюди вчити нас, як нам потрібно жити.

Отака у нас взаємодія була з російськими військовими. Потім ми бачили [їх] лише зі сторони, У розмови більше з ними не вступав. Тільки бачили, як танки заїжджають до нас у двір. Там будинки старої забудови з вузькими доріжками, але танки якось там розвертались, якось проїжджали.

Стає танк біля одного будинку, розвертає свою пушку і стріляє в протилежний будинок. Там буквально 50 метрів між двома будинками.

Ми не знали, що від нього чекати, тому що він то в одну, то в іншу сторону. Потім він переїхав і починає за будинок стріляти. Вони розстрілювали там дитячий садок. Цей же [танк] поїхав кудись, з іншого боку інший вже танк під’їхав. Біля нашого будинку став і прямим наведенням дитячий садок луплять. Наші чоловіки, які ще тоді в будинку жили, кажуть: «Куди вони луплять? Там у цьому садку вже кілька днів як нікого немає».

Там ні військових не було, нічого. Але для них це загроза потенційна. Тобто там можуть знаходитись якісь військові люди, як вони думають, напевно. Ми намагаємось хоч якусь логіку в їхніх діях побачити. Вони смугами все розбивають. Заходять на цю територію, далі смугою розбивають будинки, все горить. Біля нас будинок з магазином АТБ повністю чорний стояв. Декілька разів туди прилітало, горів постійно.

Нашому будинку ще якось відносно пощастило, він не згорів. А так дуже багато було згорілих.

Підписатися на Телеграм-канал «Трибунал для путіна»

Чи були ви свідком інших атак на цивільних з боку військових? Як вони взагалі поводились?

У нас чотирипід’їздний будинок, людей дуже багато ще в домі було: тоді мало хто зрозумів і відразу виїхав. Здебільшого всі були вдома. Пробігає російський військовий біля під’їзду і всім повідомляє: «Термінова евакуація, біля ПортCity будуть автобуси, хто не поїде — у будинку будуть якісь дії відбуватися. Будинок під загрозою, що його знесуть сьогодні вночі».

Люди в паніці, бігають, спускають когось на милицях, якихось дідусів на руках виносять, на колясках.

У нас сусідка на першому поверсі — вона сама ледве ходила, у неї з хребтом проблеми були. Як виявилось, вона в цій паніці теж побігла разом з усіма, кинула свого лежачого чоловіка. Він вже декілька років лежачий. Наступного дня приходить донька цих людей, вона не чула цього. Вона в сусідньому будинку жила, а люди розбіглися, все.

У нас миттєво спорожнів будинок. З усього під’їзду залишилось буквально 5 родин. Ми поговорили між собою і вирішили: якщо це в Росію евакуація — ми нікуди не поїдемо. Ми ліпше тут залишимось.

Ми коли вже в Дніпро виїхали і на зв’язок потрапили, дзвонила сусідка з тамбуру. Каже: «А нас вивезли тоді до Росії. Сказали, що в Ростові будете жити. А зараз ми не в Ростові, кудись вивезли в інше місце. Я не знаю, як нам повертатись. Що нам робити? Ми ж не збиралися до Росії їхати».

Тобто їх туди завезли. Люди в паніці, з величезними очима, коли кидають своїх лежачих родичів. Це божевілля було якесь. Ось так вони евакуювали, ну, принаймні, спочатку, людей.

Ми сусідів цих дуже давно знали, все життя разом прожили, а донька приходить, батька свого питає: «Ой а де мама?» Він каже: «Я не знаю, я спав. Коли прокинувся — її вже нема». Він один. Він ні встати — нічого не може.

Підписатися на Телеграм-канал «Трибунал для путіна»

Чи тримаєте ви зв’язок із кимось іншим із тих хто виїхав до Росії?

У мене друг є, з яким ми колись давно навчались разом. Він, скажемо так, вимушено виїхав до Росії. Він жив на Східному мікрорайоні. Коли це все почалось, він переїхав на Лівий берег. А у нас же місто поділене річкою на дві частини. І коли розбомбили мости, виїхати в цей бік, щоб в Україну потрапити, там вже не можна було. І знаходитись із деенером цим на Лівому березі теж вже не можна.

Він все таки на машині виїхав до Таганрогу, там якісь родичі жили. Каже: «А що мені робити? Я зараз сюди привіз усіх. Те, що у мене гривні готівкою були, — вони нікому не потрібні. Картки не працюють. І те, що на картці було. Рублів немає. Доларів теж не було».

Потім вже я дізнався, що він все ж таки дружину з дитиною за кордон вивіз: вони через Естонію виїхали, він залишився поки в Таганрозі. Періодично робить пропуск, у Маріуполь заїжджає. Допомагає людям — комусь щось привезти, когось відвезти.

Розкажіть про вашу евакуацію з міста.

Коли в нашому районі більш-менш притихло, ми почули від різних людей,  що все таки можливо виїхати в бік Бердянська, через Токмак і Василівку. У брата машина була, дивом вціліла. Єдине — у лобове скло уламок прилетів, розбив скло. А так, вона на ходу була. Ми вирішили так: ми виїжджаємо 6 людей на машині брата.

Ми виїхали 24-го березня. Моя сестра з дітьми і з чоловіком — вони на свій страх і ризик вирішили виходити пішки. Узяли тачку, колись давно я зробив тачку на колесах, погрузили сумки, рюкзаки. Кожній дитині рюкзак, самі взяли сумки і пішки йшли на Нікольське. Туди достатньо далеко йти. І скільки вони не голосували, всі машини їдуть заповнені людьми, ніхто не підбирає.

Їм дивом пощастило, що їх підібрала машина, яка когось у Маріуполь відвозила і там дві людини тільки їхало. У Нікольському знову ж таки пощастило. Зять знайшов чоловіка, який погодився їх відвезти до Бердянська. Вони заплатили чи то 3000 гривень, їх довезли до Бердянська, там вони в центрі для переселенців поселилися.

Підписатися на Телеграм-канал «Трибунал для путіна»

Остаточно вирішили виїжджати, коли росіяни почали розселятися по квартирам

А ми виїжджали 24-го березня на машині. Купа блокпостів, на кожному блокпості перевіряють, багажник відкриваєш, речі перевіряють. У нас родина, вони більш-менш лояльно [ставилися]. Нас не змушували роздягатись. На наших очах чоловіків із автобусів виводили. Вони роздягались, знімали все до трусів. Татуювання перевіряли.

У Токмаку нам на блокпості росіянин, чи хто він там, каже: «Я вас далі на Василівку не пропущу, тому що Василівка не пропускає. Вас не пропустять, вам там ночувати ніде. Залишайтесь у Токмаку. Там є якась школа, де можна переночувати». І ми збирались вже в школі переночувати, вже направились туди. Потім дивимось — якийсь батюшка біжить у рясі, рукою махає, всіх повертає.

Виявляється, цей батюшка домовлявся, щоб пропустили два автобуси з дітьми. І він всіх розвертає: «Зараз будуть ці два автобуси з дітьми, і ви до нас приєднуйтесь, будемо виїжджати. Виїдем на Василівку, всіх пропустять».

Але на Василівці нас не пропустили. Ні автобуси не пропустили, ні машини не пропустили. Ми там ночували в машині, а вранці все ж таки дали добро. Ми поїхали вже нормально.

Перед тим як ми виїжджали, 23-го березня, я ходив ще до себе у квартиру. І коли повертаюсь, дивлюсь — у нас військові російські стоять біля під’їзду. Там і БТР їхній стояв, напевно рота солдат. Вони у нашому під’їзді на другому поверсі зламували квартири і розселялися.

І тут у нас уже вибору не було: потрібно звідси виїжджати. Якщо вони тут, хто їх знає. Може, вони як під Іловайськом — коридор будуть забезпечувати, а потім обстрілювати з наших вікон.

24-го ми збираємо вже сумки, вже збираємо машину. «Андрію!», — хтось мене кличе. Я обертаюсь, а там іде сім’я — моя двоюрідна сестра з чоловіком, з дітьми. Йдуть у брудному одязі — ми всі там так ходили, пропахлі багаттям. Сестра йде, плаче, ми обійнялися, поцілувалися. Каже «Нашого будинку немає».

Підняли їх до себе. Вони чекали, що їх повинні були вивезти в Урзуф чи в Ялту, тобто в сусідні селища, а потім — далі. Вони зараз теж на території України. Але коли вони вже збиралися наступного дня виходити пішки, приходить наша рідна тітка. Вона жила ближче до центру, на проспекті Металургів, у чотирнадцятиповерховому будинку, їй 75 років. Весь цей час ніякої інформації не було, пройти туди ми не могли, обстріли були. А тут вона прийшла пішки.

Останнім часом вона жила у сусідки на третьому поверсі, і звідти піднялась до себе в квартиру на 13-ий щось узяти. Каже: «Забарилася перед дверима і тут вибух. Я відчуваю, що навколо мене скрізь стіни».

Над нею звалилися плити і загорілася шапка, [яка] на ній була. На грудях у неї був ліхтарик, вона підсвітила, десь удалині побачила просвіт, почала на четвереньках повзти. У неї ноги хворі, вона ледве ходить.

Абияк сповзла цими сходами. У сусідки ще на 3-му поверсі жила — через 3 дні прилітає до сусідки снаряд. Сумочка в неї якась була, попросила хлопця молодого принести. Він проповз якось на 13-ий поверх, дістав їй хоча б сумку, де ліки були, документи, якісь гроші. І вона із цією сумкою пішки пішла на наш район.

Вона залишилась у сестри у квартирі, тому що пішки вона б не дійшла до Нікольського. Зараз у нас проблема — забрати тітку нашу якось.

Підписатися на Телеграм-канал «Трибунал для путіна»

Чи є серед ваших знайомих люди, які загинули під час війни?

Так, так. Кожен день дізнаєшся хороші чи погані новини.

Дуже хороший друг був, Микола, ми сім’ями товаришували. У Маріуполі вийшов Коля у школу №27 — там можна було підзарядити телефон. Потрапив він під «Град» і його вбило. Його дружина 9 днів не могла нічого з ним зробити: ні поховати, нічого. Потім усе-таки вона домовилась із якимись людьми, вони вивезли його на батьківщину, вони самі з Агробази, це селище біля Маріуполя. Поховали по-людськи, тому що у нас по Маріуполю купа [трупів] була.

Ось ми йдемо, тут могилки на зеленій смузі, могилки в дитсадках, могилки у дворах, у вирвах від бомб — люди їх розширювали, туди трупи складали і закопували. По всьому місту захоронення.

Я кажу: «Таню, ти просто героїня, є живих людей кидають, а ти свого чоловіка навіть труп не кинула». Правда, коли вже в Україну вона приїхала, через добу їй довелося доводити його смерть, тому що кажуть: «Ви неправильно його похоронили, незаконно». А як законно? Тут обстріли, а як потрібно було?

Потрібно було звертатися в лікарню, щоб зробили довідку. Яка лікарня, коли ми приходили до мого брата туди за речами, по воду, а в нього з вікон видно міську обласну лікарню №2, і ми дивимось туди, а там російський стяг на лікарні, там по території танки їздять, люди ходять. А вони хитрі, росіяни, вони у місцях, де вони самі дислокуються, роздають гуманітарку. Люди постійно там стоять, щоб наші не обстрілювали. І у дворі цієї лікарні вони ще й евакуаційні автобуси робили. Люди постійно там знаходились, у чергах. Сиділи там на своїх валізах, чекали виїзд.

Тобто вони прикриваються живими людьми, щоб наші їх не обстрілювали.

І куди їх потрібно було? У цю лікарню? Щоб справку ці орки видали про смерть її чоловіка? Слава Богу через суд їй підтвердили смерть.

Разом працювали, родина, мій співробітник з дружиною, у приватний будинок влучило — вбило всіх. Немає їх. Другий [випадок], теж співробітниця, вийшли вони у двір будинку, біля машини своєї стояли, щось із багажника діставали, пряме влучання міни в машину. Там ноги відірвало, руки відірвало, загорівся. Доки сусіди бігали, шукали вогнегасник, він згорів. А їй теж по ногам дісталося, у лікарню коли привезли, їй ампутували ногу, інша нога загіпсована, її відвезли потім до Макіївки у лікарню.

І це постійно. Кожен день якісь чи хороші чи погані новини: коли ти дізнаєшся, чи жива людина, чи її вже немає. На жаль, цей список загиблих, він не зупиняється.

Чим ви займалися до війни і що плануєте робити зараз?

Я інженер-конструктор, працював на заводі. Зараз, доки приїхали до Дніпра, доки влаштувалися буду шукати роботу. Працювати. Потрібно якось жити. А що робити…

На якому заводі ви працювали?

МРМЗ. Це ремонтно-механічний завод, він належав холдингу Метінвест, на території комбінату імені Ілліча знаходився. Кажуть, комбінат Ілліча не так сильно постраждав, як Азовсталь. Азовсталь зрівняли з землею, а комбінат Ілліча — те, що мені розповідали — там були влучання в район доменного цеху.

Підписатися на Телеграм-канал «Трибунал для путіна»

Вам відомо, що зараз із вашим будинком?

Будинок стоїть: і моя квартира, і будинок, де мама жила. У якому стані ми тоді виїжджали, поки так все і є. Розбиті вікна, побиті меблі. Ремонт якщо зробити, то нормально.

Яким вам запам’ятався Маріуполь перед вашим виїздом?

Пред виїздом… По-перше тоді ще зéлені не було: сіре місто, задимлене, і люди, які виходять, як на видобуток, кожного ранку.

Раніше ми виходили на роботу і знали, що для того, щоб нормально жити, потрібно працювати. Ми заробляли гроші, на ці гроші ми купуємо собі блага. А це повністю перелаштування всього. І ти вже починаєш не просто на роботу ходити, а як на добування якесь.

Частіше під обстріли потрапляли чоловіки. тому що жінки залишалися вдома, щось готували. А чоловіки ходили по району, шукали, займалися видобутком. І часто їх накривало. То мінами, то «Градами». І багато було таких випадків. Гнітючий стан.

Коли ми виходили приготувати їжу біля під’їзду, ми поставили імпровізований мангал, і в черговий раз їсти готувати дружина мого брата залишалися, сусідка з 5-го поверху, діти були. Я піднявся нагору, щось принести для готування їжі. Тиша була, і тут — вибух, міни падають.

Виходимо, сусідка з 5-го поверху каже: «Щось у мене по спині тече, щось не те». Виявилось, уламок прилетів, їй влучив у ногу, трішки в поперек. Але хоча б легенько пройшло по шкірі. Проте ні ліків, ні антибіотиків — нічого немає.

У цей же день два прильоти: у гараж влучило, біля нас вибухнуло і біля сусіднього будинку також. Наш сусід проходив повз будинок, йому також у поперек [влучило]. Добре, що шкіряний ремінь, але його пробило також, шкутильгав.

З якою метою обстріляли нас? Для чого це було? Тут наших давно не було. Але обстріли велися зі сторони ПортCity.

Що ви відчуваєте по відношенню до росіян зараз?

Що можна відчувати до цих людей, які нас за людей не вважають. Якщо вони заперечують саме існування українців. Нацистами вважають. Хоча нацист і націоналіст — це різні речі. А справжні нацисти це вони, тому що вони заперечують існування української нації взагалі. Вони затуманені люди, у них завіса.

Вони живуть у своєму паралельному світі зі своїми придуманими ідолами: ці георгіївські стрічки, це 9-те травня… І вони прийшли до мене вбивати. А що я можу відчувати? Окрім ненависті, що можна до них відчувати? Любити їх потрібно, поважати? За що? За те, що вони зруйнували моє місто, за те, що вони моїх друзів повбивали?

Таке враження, що там уся країна з’їхала з глузду. Я не знаю, що відбувається. Це якесь масове божевілля.

Матеріал підготувала Харківська правозахисна група у межах глобальної ініціативи «Трибунал для путіна».