Нове інтерв’ю з авторської серії гендерної експертки Тамари Марценюк. Героїнею нового випуску стала юристка та правозахисниця Юлія Нузбан.

Юлія Нузбан отримала юридичну освіту в Київському міжнародному університеті в Україні та Університеті Амстердама в Нідерландах. У 2005-2009 роках координувала молодіжне крило Amnesty International Україна та згодом розвивала стратегічні цілі організації як представниця наглядової ради. Стажувалася і працювала у низці міжнародних організацій, зокрема Парламенті Канади, Гельсінському фонді з прав людини в Польщі та Центрі досліджень голокосту та геноциду в Нідерландах.

З лютого 2010 року Юлія працює в Офісі Прокурора при Міжнародному кримінальному суді у Гаазі (Нідерланди), де займається розслідуванням та судовим переслідуванням міжнародних злочинів.

Авторка низки публікацій: найновіша робота на тему “Investigative Practices of Specialised War Crimes Units” («Слідча практика спеціалізованих підрозділів із воєнних злочинів») вийшла у 2018 році. У 2010 році надала інтерв’ю із критикою пенітенціарної системи України.

Також Юлія періодично виступає суддею на міжнародних судових симуляціях, читає лекції з міжнародного права англійською, російською та українською мовами для студентів і практиків. Наприклад, восени 2018 року виступила в Інституті міжнародних відносин із темою «Робота і роль Офісу Прокурора Міжнародного кримінального суду».

– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

– Справжнім “каталізатором” мого залучення до правозахисного руху стало знайомство із Міжнародною Амністією. Під час навчання на спеціальності міжнародне право в Київському міжнародному університеті одногрупниця розповіла про правозахисну організацію із незвичною назвою – Міжнародна Амністія. Наша розмова почалася із теми заборони смертної кари в Україні і роботи цієї організації у цьому напрямку. Мене це зацікавило, тож я зв’язалася з їхньою студентською групою при університеті. Згодом я дізналася, що це – всесвітньовідомий рух за права людини, який має реальний вплив на долі багатьох людей.

За роки роботи волонтеркою у Міжнародній Амністії мені пощастило познайомитися із багатьма цікавими людьми, зокрема Галиною Бочевою, Тетяною Мазур, Максимом Буткевичем, Ольгою Веснянкою, Антоніною Тараненко, Павлом Бєлоусовим, Євгенією Сльозкою, Галиною Рис, Світланою Побережець, Дмитром Гройсманом, Ольгою Дубінською та Євгеном Насадюком.

Тамаро, ми з тобою теж познайомилися завдяки Міжнародній Амністії. Досі маю гарні спогади про ті часи, коли ми співпрацювали на різних заходах та проектах в Україні в 2004-2009 роках. Ці люди формували не лише правозахисний рух в Україні, але і мене як особистість, за що я їм вдячна.

До знайомства із Міжнародною Амністією мені були добре відомі історії українських громадських діячів, поетів та письменників, які боролися за право писати рідною мовою, критикувати аморальні дії влади та вільно висловлювати власні думки. Ліна Костенко, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Іван Світличний, Левко Лук’яненко та багато інших заклали основи сучасного правозахисного руху в Україні, причому часто – високою ціною. Їхні історії та приклади залишили глибокий слід у моїй свідомості.

– Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

– Права людини я вивчала як окремий академічний курс в Київському міжнародному університеті в Україні та Університеті Амстердама в Нідерландах. Крім того, я також навчалася на спеціалізованих літніх курсах із міжнародного права у Варшаві (Польща), Зальцбурзі (Австрія) та Гаазі (Нідерланди).

На практиці поглибила розуміння та застосовувала за роки роботи в Міжнародній Амністії в Україні, а також у Гельсінському фонді з прав людини в Польщі та Міжнародному кримінальному суді в Нідерландах.

– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

– З лютого 2010 року працюю в Офісі Прокурора при Міжнародному кримінальному суді. В першу чергу, ми застосовуємо міжнародне кримінальне право, але значний компонент нашої роботи потребує застосування міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини.

Фактично, міжнародні злочини – це систематичні, масштабні та грубі порушення прав людини, зокрема вбивства, переслідування, зґвалтування, рабство, сексуальне рабство, тортури, апартеїд, депортація і примусове переселення. Крім того, Римський статут вимагає тлумачити його положення відповідно до міжнародних стандартів захисту прав людини, наприклад право на справедливий суд, право на адвоката, право на ефективний захист, право на процедурну рівність сторін кримінального процесу, та право на відшкодування за скоєні злочини.

До речі, 17 липня 2018 року міжнародна спільнота відзначила 20-ту річницю з часу прийняття Римського статуту Міжнародного кримінального суду. На сьогодні Римський статут налічує понад 120 держав-учасниць, в тому числі всі держави Європейського Союзу. Україна досі не ратифікувала Римський статут, хоч і підписала його в січні 2000 року. З нетерпінням чекаю на той момент, коли Україна стане однією із повноцінних держав-учасниць цього знакового міжнародного договору, метою якого є покласти край міжнародним злочинам, в тому числі сексуальним та гендерним злочинам.

Наразі не працюю в Україні, але із великим інтересом слідкую за правозахисним рухом, подіями в правовій системі та розвитком громадянського суспільства. Планую з часом активно працювати над розбудовою та розвитком правової системи України.

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

– Так. Брала участь у різноманітних заходах та акціях, присвячених правам жінок. Під час Молодіжного форуму Міжнародної Амністії в Україні у 2006 році ми провели базовий тренінг на тему прав жінок для 12 учасниць і учасників.

У 2006-2008 роках ми організовували тематичні кінопокази та дискусії в Кіноклубі Києво-Могилянської Академії. Це був простий, але ефективний формат для висвітлення конкретної теми прав людини. Один із кінопоказів стосувався теми прав жінок.

Ми тоді показали фільм «Сестри Магдалини» (The Magdalene Sisters). Мова йде про так звані притулки Святої Марії Магдалини в Ірландії, де жінки та дівчата із “заплямованою” репутацією спокутували “гріхи”. “Гріхом” жінки могло стати її зґвалтування, народження позашлюбної дитини чи надмірна привабливість. Жінки в притулках працювали в каторжних умовах, де їх утримували примусово, піддавали тілесним покаранням і постійним приниженням. Ув’язнення були безстроковими, тож в таких катівнях провели життя та померли тисячі жінок. Притулки Магдалини працювали під покровительством католицької церкви, а останній закрили у 1996 році. Проблема, що висвітлюється у кінострічці, шокує своєю жорстокістю та спонукає до роздумів про фізичне і психологічне насильство щодо жінок.

У 2015 році почала працювати на справі Прокурор проти Онгвена в Міжнародному кримінальному суді. Ця справа стосується злочинів, скоєних в Уганді в 2002-2005 роках неурядовим збройним угрупуванням Господня армія спротиву під керівництвом Джозефа Коні. З кінця 1980-их років Господня армія спротиву викрала тисячі дітей: хлопчиків робили солдатами, а дівчаток – домашньою прислугою і нянечками в “сім’ях” офіцерів. Згодом, коли командири вирішували, що дівчата досягли статевої зрілості, їх примусово “одружували” на офіцерах. Дівчата ставали “дружинами”, народжували та виховували дітей у важких польових умовах, займалися “домашніми” справами та іноді йшли в битви. Обвинувачений, Домінік Онгвен, був одним із командирів в Господній армії спротиву. Онгвен обвинувачується у вчиненні ряду злочинів, особисто чи за посередництва підлеглих, зокрема поневолення, зґвалтування, сексуального рабства, примусового шлюбу та примусової вагітності щодо дівчат та жінок.

У квітні-травні 2018 року Прокурор та Представники потерпілих завершили виклад справи проти обвинуваченого. Адвокати Онгвена розпочали виклад справи захисту у вересні 2018 року.

Неодноразово бачила трансляції судових засідань в українських судах через Інтернет, де представники сторони обвинувачення та захисту у своїх аргументах посилаються на авторитетні стандарти ЄСПЛ. Це приклад того, як правовий захист прав людини стає реальною частиною судової системи України.

– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– Правозахисний рух став численнішим, помітнішим та впливовішим. Стало легше добиватися змін та відстоювати права – як кажуть, гуртом і батька легше бити. Та бити нікого не треба – правозахисники використовують інші методи. Наприклад, правозахисні організації та адвокати протягом багатьох років успішно представляють інтереси позивачів проти України в Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ) у Страсбурзі у Франції. Вони допомагають змінити роботу цілої системи завдяки окремим справам. Неодноразово бачила трансляції судових засідань в українських судах через Інтернет, де представники сторони обвинувачення та захисту у своїх аргументах посилаються на авторитетні стандарти ЄСПЛ. Це приклад того, як правовий захист прав людини стає реальною частиною судової системи України.

Правозахисники та юристи відіграли важливу роль в контексті протестів на Майдані в 2013-2014 роках, а також окупації Криму та збройного конфлікту на сході України. З одного боку, це ілюструє посилення їхнього авторитету та навичок, а з іншого – потребу підтримувати сильний та компетентний правозахисний рух в Україні.

– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

– У Великобританії та Нідерландах, де існує високий рівень правової культури та довіри до судової системи, професія юриста-правозахисника є поважною та престижною. Україна поки не досягла їхнього рівня, але ми на доброму шляху. Варто продовжувати орієнтуватися на країни із здоровою судовою системою, високими стандартами захисту прав людини, прозорими державними процесами, відповідальними політиками та верховенством права.

У 2014 році Україна зіштовхнулася із новою, донедавна незнаною проблемою – насильством проти жінок та іншими порушення їхніх прав в контексті збройного конфлікту та окупації. Це стосується недотримання прав та дискримінації жінок-військових та жінок-волонтерок; систематичних зґвалтувань під “прикриттям” війни; домашнього насильства з боку чоловіків, що повертаються з війни із психологічними травмами; додаткового психологічного, економічного та фізичного навантаження на матерів, які виховують дітей за фактичної відсутності батька-військового. На додаток до вже існуючих, правозахисний рух повинен зосередити достатньо уваги новим проблемам – а це питання зацікавленості, кваліфікацій та ресурсів.

– На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

– Мені важко дати однозначну оцінку. На національному рівні хотілося би бачити спільні тематичні та тривалі проекти за участі таких впливових організацій як Міжнародна Амністія в Україні, Ла Страда, Гельсінська спілка з прав людини, Харківська правозахисна група, окремих активістів і активісток, юристів і юристок. Мені здається, вони були би ефективнішими, аніж окремі невеликі заходи та проекти, особливо разові. На регіональному рівні хотілося би бачити більше авторитетних місцевих організацій, які би займалися гендерними проблемами із розумінням регіональної специфіки.

Одна із тем, якій необхідно приділити більше уваги – гендерне представництво на середніх і високих посадах в приватному та публічному секторі. Показовим прикладом є Конституційний Суд України, який покликаний гарантувати забезпечення рівних конституційних можливостей для чоловіків і жінок. У складі Конституційного Суду України на сьогодні є лише дві жінки. Це близько 12% в країні де, за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року, жінки складають понад 50% населення.

– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

– Окрім систематичної та довгострокової підтримки з боку держави, без якої важко досягти ґрунтовних змін, нам необхідно усвідомити, що проблема гендерного насильства стосується всіх, а не лише жінок.

Також варто навчитися грамотно відстоювати власні права та інтереси – для цього не обов’язково бути юристом чи юристкою. Це стосується розподілу обов’язків у сім’ї, порушень власних прав (потенційними) роботодавцями, дискримінації жінок, сексуального та гендерного насильства.

Особисто та неодноразово зіштовхувалася із гендерним насильством та дискримінацією в Україні та Нідерландах. Перша реакція – часто шок, приниження та сором. Що робити в таких ситуаціях? Все залежить від ситуації, але в жодному разі не можна сприймати це за норму. Іноді достатньо просто поговорити із кривдником та пояснити, що певна модель поведінки – неприйнятна. Коли проблему неможливо змінити самостійно, варто заручитися підтримкою близьких людей та тих, хто зіштовхувався із подібними ситуаціями. В інших випадках варто відразу написати офіційну скаргу, звернутися в поліцію чи до кваліфікованих спеціалістів, проконсультуватися у юриста чи правозахисної організації, або звернутися до суду.

Ролі жінки та чоловіка у суспільстві – це значною мірою фікція, штучно змайстровані конструкції, яких нас вчать із дитинства. Були часи, коли рожевий колір вважався чоловічним, а блакитний – жіночним. Цей простий приклад – гарна ілюстрація того, що гендерні атрибути та ролі є соціальною конструкцією, яку за бажання можна переписати. Не варто боятися змін – деякі традиції чи моделі поведінки потрібно міняти і це нормально.

– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

– Бажання та можливість допомогти тим, кому це потрібно. Мої дідусь і бабуся – лемки, яких дітьми депортували в повоєнні роки із рідних земель в Польщі до України під час операції «Вісла».

Дідусь розповідав, як одного дня озброєні “поліцаї” прийшли на їхнє подвір’я в селі Воля Нижня та наказали спакувати речі і залишити родинний дім за годину. Власна хата, родичі та сусіди, речі, город, сад, худоба, а також рідні гори та знайомі місця за годину стали чужими і недосяжними, просто спогадами із дитинства. На нове місце везли лише те, що вдалося зібрати за годину та донести до станції. Людей перевозили товарними вагонами за сотні кілометрів – в невідоме. Маленькі дітки, вагітні жінки, хворі, старші люди та люди з інвалідністю – такі “деталі” до уваги не бралися. На новому місці, серед українців, теж виявилося непросто – лемки були “іншими”, довелося будувати життя заново, безцеремонно розкиданими по селах та регіонах.

Мої дідусь і бабуся – одні із багатьох лемків, чиї долі поламали отак просто, бо могли. Ніхто за такі варварські дії відповідальності не поніс і ніхто не повернув депортованим сім’ям втрачене майно. Шкода лемківській культурі та ідентичності виявилася непоправною – асиміляція майже затерла їх. Правда, це не завадило моїм бабусі та дідусеві прожити чесне життя з любов’ю та добротою в серці. Часто думаю, що якби тоді існували дієві механізми захисту їхніх прав, якби існувала культура поваги до прав та свобод людини та верховенство права, то цього би не сталося. Власне, правозахисники і юристи працюють над тим, щоб попередити подібні ситуації та відновити втрачені права.

Це інтерв’ю містить особисті думки, які не обов’язково співпадають із офіційною позицією колишніх чи поточних працедавців. Cпілкувалась Тамара Марценюк