Нове інтерв’ю з серії “Правозахисниці, що змінюють Україну”, яка присвячена жінкам, що співпрацюють з Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Героїнею цього випуску стала юрист нашої спеціалізованої приймальні з питань Криму Анна Рассамахіна.

Анна Рассамахіна у 2008 році отримала диплом юриста із відзнакою у Національній юридичній академії України ім. Ярослава Мудрого.  До Української Гельсінської спілки з прав людини працювала юристом у кількох компаніях, надавала юридичний супровід, представляла інтереси у судах тощо.

– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

– Насправді це відбулось досить випадково. Я переїхала із Севастополя в Київ після його окупації, в травні 2014 року. В мене не було роботи, але мене це не лякало. В Севастополі в останні роки я працювала юристкою на декількох підприємствах. Приблизно таку роботу й шукала в Києві. Правозахисна тематика була мені взагалі незнайома. Але раптом я потрапила на співбесіду в УГСПЛ. Тоді тільки починався проект спеціалізованої громадської приймальні УГСПЛ зі справ Криму. Я вирішила спробувати цілком нову для себе сферу. Так в 30 років почалась моя правозахисна діяльність, і схоже, це надовго.

– Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

– Я закінчила Національну юридичну Академію України імені Ярослава Мудрого в 2008 році. В останні роки я проходжу численні тренінги для правозахисників.

– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

– Я працюю зі специфічною тематикою – це внутрішньо переміщені особи (ВПО) та право тимчасово окупованих територій. Хоча, насправді, це дуже широкий перелік питань. ВПО стикаються з тими ж самими проблемами, що і всі інші мешканці України, просто більшість з них знаходиться у гіршому стані, порівняно з тими, хто не покидав своїх домівок.

Переселенці скаржаться на неефективність державних органів, байдуже ставлення до них держслужбовців, недостатні соціальні виплати. Ніхто не готувався до окупації, а держава неспроможна швидко та якісно реагувати на такі складні виклики, тому проблем з ВПО більш, ніж достатньо.

Тимчасова окупація також створює багато правових питань. Це майнові питання мешканців окупованих територій, освітні, питання паспортизації, право на свободу пересування та багато іншого. Здебільшого я захищаю людей в суді, хоча доводиться також виступати в ЗМІ з інформацією по тимчасово окупованим територіям, готувати інформаційні матеріали, пам’ятки для нашої цільової аудиторії. Кожного дня одні питання розв’язуються, а нові виникають.

Найчастіше ми перемагаємо, адже ми маємо справу з відвертими порушеннями закону та прав людини. На жаль, поки що кожне таке порушення долається з величезним напруженням, а юристи, що займаються такими справами, повинні мати високу кваліфікацію. Іноді доводиться витрачати багато сил просто через те, що чиновники не читають закон, або не володіють ґрунтовними правовими категоріями. Але я впевнена, що з часом ситуація зміниться, тому що бачу достатню кількість мотивованих, високопрофесійних людей, з якими ми робимо одну справу.

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

– Ні, не доводилось, адже наша приймальня працює виключно з тимчасово окупованими територіями.

– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– Почну дещо здалеку. Я вважаю, що причиною більшості проблем України і однією з головних причин Майдану стала майже повна відсутність діалогу між владою та суспільством. Так би мовити, не існувало протоколу спілкування між ними. Зараз цей протокол, ці правила спілкування дуже повільно та поступово формуються, і в цьому процесі, на мій погляд, дуже важливу роль відіграють українські правозахисники.

Найчастіше ми перемагаємо, адже ми маємо справу з відвертими порушеннями закону та прав людини.

З 2014 року з’явилось безліч правозахисних, некомерційних організацій найрізноманітніших напрямів. Іноді ці організації діють дещо хаотично, роблять зайві речі, недостатньо співпрацюють між собою, але головне – вони ведуть безперервний діалог з органами влади. Й потроху формуються усталені форми спілкування. Якщо це спілкування є швидким та ефективним – держава може розвиватись та бути успішною. Звичайно, ми поки в самому початку цього шляху. Наша пострадянська, пост-тоталітарна система влади з трудом долає цю інерцію, але я впевнена, що все попереду.

– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

– На мій погляд, головний виклик та головна небезпека – це спокуса здатись, кинути все одного дня. Тому що поки невеличкі результати потребують надлюдських зусиль, і це дуже стомлює. Якщо людина занурена в правозахисну діяльність, в неї складається враження, що навколо лише негатив, а всі зусилля марні. Тому для окремих правозахисників та для правозахисного руху в цілому треба помічати невеликі перемоги та досягнення. Треба пам’ятати, що всі ці досягнення мають накопичувальний ефект й рухатись далі.

–  На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

– Мені важко відповісти на це питання. Я бачу багато ініціатив, заходів та тренінгів з гендерної тематики, але чи є це достатньо – не можу сказати, адже займаюсь зовсім іншою сферою. Гадаю, що гендерні проблеми зараз є дуже актуальними для України – тож чим більше цієї уваги, тим краще.

– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

– Наше суспільство крізь проникнуте насильством. Насильство щодо підлеглих, до незнайомих людей, насильство над дітьми, над сексуальними меншинами, неприйняття груп людей за різними ознаками. Гендерне насильство – лише частина цієї великої проблеми. Звичайно ж, треба працювати окремо з гендерним насильством – створювати реабілітаційні центри для жертв насильства в родині, гарячі лінії, надавати безкоштовну юридичну та психологічну допомогу, лобіювати прийняття законодавства проти насильства, займатись просвітницькою роботою по темі насильства. Все це дає очевидний ефект та знижує рівень насильства.

Якщо людина занурена в правозахисну діяльність, в неї складається враження, що навколо лише негатив, а всі зусилля марні. Тому для окремих правозахисників та для правозахисного руху в цілому треба помічати невеликі перемоги та досягнення.

Але крім цього суспільство має поступово розвиватись до рівня, коли гендерне насильство, насильство в родині буде чимось неприйнятним. Сьогодні фізичне та сексуальне насильство в родині вже сприймається більшістю як неприйнятне, а ось психічне та економічне насильство, на жаль, ні. Багато дорослих людей вважають ці види насильства внутрішньою справою родини. Потрібно формувати повагу до людської гідності, свободи вибору людиною свого власного шляху, свободи вибору статевої поведінки, свободи народжувати або не народжувати дітей.

Поки переважна більшість в Україні тією чи іншою мірою розділяє застарілі стереотипи щодо ролі жінки, в першу чергу, як матері та дружини, неповноцінності самотньої та бездітної жінки і так далі, – буде зберігатись підґрунтя для гендерного насильства. В мене є надія на нові покоління, які формуються за межами цієї системи поглядів.

– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

– Мене надихають мої колеги, мої власні професійні перемоги та досягнення, які, на щастя, бувають досить часто. Але найбільше надихають та дають сили наші клієнти, з якими ми працюємо. Серед них я зустрічаю сильних, впевнених людей, які вперто рухаються до своєї мети. Сподіваюсь, мені теж вдається комусь давати надію та натхнення. Так ми й рухаємось разом, і в цілому можу сказати, що я дуже щаслива людина.

Підготувала Тамара Марценюк