Юлія Науменко – адвокат, яка наразі співпрацює з Українською Гельсінською спілкою в рамках проекту щодо надання правової допомоги мирним громадянам, постраждалим на сході України. Гендерна експертка Тамара Марценюк поспілкувалась правозахисницею про освіту з прав людини, гендерні проблеми в Україні та інші актуальні теми.

– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

– Моє перше знайомство з правозахисним рухом відбулося в 2012 році, коли в нашій державі постало гостро питання щодо заборони мирних зібрань, особливо мирних зібрань ЛГБТ-спільноти. В цей час мною було прийнято участь в оскарженні в судовому порядку заборони проведенню мирних зібрань, а в подальшому – підготовки заяв до Європейського суду щодо порушення прав громадян на вільне вираження своїх поглядів та права на мирні зібрання.

Після цього я брала участь в ряді справ щодо дискримінації за ознаками статі, раси, сексуальної орієнтації, станом здоров’я, інвалідності. Після загострення ситуації на сході України я почала співпрацювати з УГСПЛ та захищати права постраждалих мирних громадян під час проведення АТО, чим активно продовжую займатися і зараз.

– Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

– Із 2005 по 2010 роки я навчалася у Білоруському державному університеті на юридичному факультеті, спеціальність «правознавство», спеціалізація адвокатура і нотаріат, диплом спеціаліста. Пізніше, у 2010-2011 роках здобувала освіту в Університеті економіки і права «КРОК», також – на юридичному факультеті, отримала диплом магістра за спеціальністю «правознавство». А у  2013 році отримала право на здійснення адвокатської діяльності.

У 2014-2015 році супроводжувала справу щодо звільнення жінки через її вагітність. Українськими судами так і не було визнано факту дискримінації, але після повторного розгляду справи наймодавця було зобов’язано виплатити жінці заробітну плату за час роботи на підприємстві.

Під час навчання в Білоруському державному університеті, в 2008-2010 роках, працювала в юридичній клініці. У 2009 році брала участь у школі з прав людини в Литві, пізніше – у семінарах щодо захисту прав потерпілих в Європейському суді з прав людини, а також в Міжнародному кримінальному суді.

 – З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

– Захист прав постраждалих від катувань, мирних громадян на сході України (полонені, поранені, вбиті, особи, житло яких було зруйновано), постраждалих від дискримінації.

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

– Так. У 2012-2013 році я супроводжувала справу щодо визначення проживання дитини жінки, яка була хвора на ВІЛ. Через її хворобу місце проживання дитини було визначено з батьком. Національними судами України було залишено без змін рішення суду першої інстанції. Але жінці вдалося домовитись з батьком та бабусею дитини щодо проживання дитини з нею.

У 2012-2013 роках супроводжувала справу щодо зґвалтування дівчини. За результатами розгляду справи насильника було визнано винним та засуджено до 5 років позбавлення волі.

Необхідно змінювати ставлення до ситуацій з насильством правоохоронних органів та суспільства.

У 2014-2015 році супроводжувала справу щодо звільнення жінки через її вагітність. Українськими судами так і не було визнано факту дискримінації, але після повторного розгляду справи наймодавця було зобов’язано виплатити жінці заробітну плату за час роботи на підприємстві.

– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– На мій погляд, найбільші успіхи правозахисного руху в Україні полягають в тому, що в нашій державі реалізується право на мирні зібрання, привертається увага до питань дотримання прав наших громадян в АР Крим, в тому числі, й кримськотатарського народу, дотримання прав громадян на території Донецької та Луганської областей, проблем гендерної рівності, проблем людей з інвалідністю, ЛГБТ-спільноти, людей, які знаходяться в місцях несвободи.

– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

– На мій погляд, наразі правозахисний рух в Україні стикається з викликами, пов’язаними із дотриманням прав людини на окупованій території АР Крим, окупованих території Донецької та Луганської областей, а також правами тимчасово переміщених осіб, питанням звільнення полонених осіб.

– На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

– Останнім часом у правозахисній діяльності все більше уваги приділяється гендерному насильству. Зокрема, питанню насильства в сім’ях, ратифікації Стамбульської конвенції. Але наразі не дуже багато уваги в правозахисній діяльності приділяється гендерній рівності у питаннях працевлаштування, рівної заробітної плати, наявності стереотипів щодо декретних відпусток жінок та обов’язків жінки у сім’ї та вихованні дитини.

– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

– Я вважаю, що в Україні гендерне насильство – це досить серйозна проблема. Для її вирішення потрібно проводити інформативну роботу з жінками, доводити, яким чином захистите себе, куди звертатися у випадках насильства. Необхідно змінювати ставлення до ситуацій з насильством правоохоронних органів та суспільства.

– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

– У правозахисній діяльності найбільше мене надихають люди, їх довіра і віра в мене. А також віра в справедливість та позитивне вирішення питань.

Підготувала Тамара Марценюк