Ви коли-небудь виготовляли закордонний паспорт? А – якщо так – то чи запитували Вас, нащо він Вам, що будете з ним робити, як будете використовувати? А якщо й запитували – то чи коректні це запитання?

Цілком нормально, коли про мету використання закордонного паспорта у Вас поцікавиться друг або родич – можливо ви можете разом спланувати гарну подорож до Італії чи Франції. Але неприйнятно, коли такі запитання лунають від представників органів влади. Оформлення закордонного паспорта – це послуга. Підстава для її отримання – громадянство, відповідний вік і кошти, які людина сплачує за надання послуги.

“ч.2 ст. 20 Закону України про єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус: Кожен громадянин України має право на отримання паспорту громадянина України для виїзду за кордон у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.”

Скористатися послугою – право. Кабінет Міністрів України зобов’язаний створити механізми, щоб кожен громадянин міг цією послугою скористатися. Що людина робитиме із закордонним паспортом після його отримання – не повинно бути предметом дискусії, доки це використання відбувається в межах дозволеного законодавством. Невикористання закордонного паспорту не заборонене. Іншими словами, людина може виготовити закордонний паспорт і почепити його в рамці на стіні. І це буде її особиста справа, і це буде нормально.

Про що ж ця історія?

Є засуджений, громадянин України, який до ув’язнення проживав у Криму. Для цілей цієї публікації назвемо його Петром.

Одного зимового дня Петро висловив бажання оформити паспорт громадянина України для виїзду за кордон. Петро розпочав зі звернення до офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, звідки його заява була скерована до відповідних служб.

Державна міграційна служба – орган, який уповноважений на виготовлення закордонних паспортів, відповіла, що справді законодавство передбачає таке право, але – прикрість – не передбачає порядку оформлення закордонного паспорту для тих, хто перебуває у місцях позбавлення волі. Тому задовольнити заяву Петра неможливо. Приблизно таку ж позицію висловило ДП “Документ”.

Петро ж виявився наполегливим і, отримавши відмову, звернувся за допомогою до місцевого центру БВПД. Центр провів перемовини із регіональними підрозділами УДМС та ДП “Документ” і, начебто, історія мала б вже тут завершитися позитивно для Петра – йому пообіцяли, що оформлять закордонний паспорт в порядку виїзду за місцем знаходження особи (такий порядок, наприклад, передбачений для осіб, які не можуть прибути для оформлення самостійно через стан здоров’я). Виїзна послуга коштує дорожче, але вона можлива, передбачена законодавством і застосовується на практиці. Але не для всіх, як виявилося.

Процес, ніби, розпочався. Рівненська ДМС дала відповідне доручення Рівненській філії ДП “Документ”, щоправда – разом з тим знову порадила Петру звернутися до центрального офісу цього підприємства для отримання роз’яснення щодо порядку виїзного оформлення. Та свою позицію ДП “Документ” висловило ще у березні 2019 року і ця позиція була негативною. Тож – дива не сталося.

Зрештою, почекавши ще кілька місяців, заявник подав позов до суду.

На четвертий місяць розгляду справи, на полі з’являється ще один гравець – підприємство “Українські спеціальні системи”, яке зобов’язане забезпечувати безпеку зібраних в процесі оформлення закордонного паспорту біометричних даних. Але… підприємство повідомляє (вже у грудні 2019 року), що у нього “відсутня технічна можливість  надати послугу конфіденційного зв`язку у Національній системі конфіденційного зв`язку з наданням в користування захищених цифрових каналів зв`язку на базі мобільного зв`язку в установах виконання покарань” і, “таким чином, можливість надання послуги виїзного оформлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон у Державній установі де відбуває покарання позивач, у відповідача відсутня в силу технічної неможливості.”

Тобто, спочатку ДМС стверджує, що не може оформити заяву на отримання закордонного паспорта просто через те, що оформлення паспорта для осіб, які відбувають покарання – не передбачено законодавством, хоча передбачено що кожен громадянин має право на оформлення закордонного паспорту. А вже за 8 днів до винесення рішення у справі виявляється, що причина навіть і не в тому. Вони б і раді, але “немає можливості через технічну неможливість” забезпечити конфіденційність персональних даних у разі виїзного оформлення заявки в місці несвободи. Про це, схоже, спочатку забули, а потім раптом згадали.

А що каже суд?

А суд змішує категорії і процесуальні та матеріальні права. Проводячи аргументацію через законність підстав позбавлення волі, суд стверджує, що “паспорт громадянина України для виїзду за кордон є засобом для реалізації права на виїзд за межі України, якого позивач позбавлений у визначений законом спосіб”. Безперечно – людина в ув’язненні, нікуди не поїде. Обґрунтування логічне … було б.

Але, уявімо собі ситуацію:

Сьогодні день, коли в Петра закінчується строк відбування покарання. Він гарно поводився, працював і вийшов на свободу без необхідності адміністративного нагляду. Простими словами – може йти/їхати куди і коли йому захочеться цієї ж миті. В тому числі й за кордон.

Ми вже знаємо, що Петро з Криму, як і знаємо сучасну ситуацію з Кримом. За роки, проведені в ув’язненні Петро, звісно ж, не мав змоги придбати собі альтернативне житло та і він не має де проживати. Але Петро має родичів десь за кордоном, які готові його прийняти і вже навіть підшукують йому роботу – нехай приїжджає хоч сьогодні.

Та Петро не може цього зробити, бо йому не дозволили оформити паспорт для виїзду громадянина України за кордон, поки він був в ув’язненні. Де він буде жити протягом часу оформлення – теж мало кого цікавить.

Свобода пересування звісно ж обмежена, але доти, доки існують законні підстави. Суд у своєму рішенні так і зазначає. Проте, на момент звільнення таких підстав вже не буде. Саме тому – право отримати послугу із оформлення паспорту для виїзду за кордон, хоч і пов’язане зі свободою пересування, не є взаємозалежним. Власне, тому і строк дії закордонного паспорту встановлюють не разово, а на кілька років, як правило, і людина сама вирішує, чи вона захоче ним будь-коли скористатися.

Чому засудженим не можна?

Бо причина, швидше за все, не у реальних причинах, але в реальних стереотипах. Суспільство ладне позбавляти засуджених (часто, особливо не вникаючи в обставини справ) – усіх прав, які лиш можна уявити. При цьому кожен хоче жити в країні, де поважають закони. А закон визначає конкретні достатні покарання за конкретні вчинки. І це означає – що людина обмежується лише у тих безпосередньо визначених правах, але щодо усіх інших прав, гарантованих на рівні законодавства – то в держави існує обов’язок створити такі умови та механізми, щоб слово “кожен”, якщо вже воно включене у правову норму – не ставало вибірковим. Про це суспільство, включаючи державні органи й суд, схоже, воліє забувати.

А ще – вочевидь, система не хоче створювати прецеденту, бо це незручно, страшно, невідомо.

Замість епілогу

Ми вже зазначали, що Петро наполегливий та цілеспрямований – тож готовий у цій справі йти до кінця. Апеляцію на рішення суду першої інстанції він вже подав і звертатиметься й до Європейського Суду з прав людини, за потреби.

Петро розуміє, що це справа не просто про можливість отримати закордонний паспорт, будучи в ув’язненні, а про повагу до людської гідності і здоровий глузд.

Наразі апеляційний суд має вибір – продемонструвати повагу до прав людини або ж до традицій системи стереотипів.

Довідково:

Громадська приймальня в м. Рівному працює з серпня 2014 року. Особливо в останні роки до нас надходить досить багато звернень від засуджених. З Петром ми познайомилися під час виїзного прийому до установи, де він відбуває покарання ще у 2018 році.

Матеріал підготувала координаторка ГП УГСПЛ в м. Рівному Марія Цип’ящук