„Про свободу віросповідання та діяльність релігійних організацій” – саме так буде називатися закон України „Про свободу совісті та релігійні організації” відповідно до зареєстрованого 28 січня 2004 року вже третього проекту нової редакції цього закону. Автором проекту № 5041 є народний депутат України І.Стойко (фракція “Наша Україна”, член Комітету з питань свободи слова та інформації).

Можна у загальному сказати, що даний проект є цікавим та юридично виваженим. Хоча він і містить низку незрозумілостей та неточностей.

Проект передбачає скасування державного органу – Державного комітету України з питань релігій. Його функції повністю передаються Міністерству Юстиції.

Також проектом передбачено створення постійно діючої консультативної Ради при Президенті України, до якої би входили представники релігійних організацій, об’єднань громадян, експерти, юристи тощо. Її діяльність полягатиме в накопиченні даних щодо легалізації релігійних організацій в Україні, подання консультативну допомогу з питань застосування даного Закону, проведення юридичної та релігійної експертизи, надання офіційних висновків по запитах державних органів та релігійних організацій.

Також проектом передбачено повне безапеляційне повернення всього церковного майна, що перебуває у державній власності, за винятком об’єктів історичної спадщини. Якщо в чинному законі йде мова лише про культові споруди, то зараз мова про значно більший обсяг майнових претензій церкви до влади.

А стаття 6 проект передбачає, що:

„Викладання релігійно-пізнавальних, релігієзнавчих, релігійно-філософських дисциплін, які мають інформативний характер і вивчення яких не супроводжується проведенням релігійних обрядів, може включатися до навчальної програми державних навчальних закладів…

Викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники мають виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до людей інших віросповідань та які не сповідують релігію, а також виховувати державну свідомість.”

Цікаво автор проекту підійшов до питання рівності, зазначивши, що усі рівні незалежно від ставлення до релігії, „але Президентом чи прем’єр-міністром може бути виключно християнин, який присягне служити Україні та її народові на Євангелії”.

У проекті введено і таке нове для нас поняття, як нетрадиційні релігійні організації, якими є організації, які відокремилися від конфесій світових релігій, національних і регіональних конфесій, а їхнє віровчення, релігійні обряди й церемонії, організаційна структура не збігаються із якою-небудь із традиційних релігій. Тобто з цього визначення практично нічого не зрозуміло „хто” власне буде представником нетрадиційної організації.

У загальному можна сказати те, що не зважаючи на задекларовану мету про забезпечення свободи віросповідання, проект містить вже традиційний перелік положень, які можуть призвести до порушення цього права в контексті статті 9 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Нагадаємо, що в парламенті вже зареєстровано два альтернативних проекти нової редакції чинного закону. Після певних дискусій, та навіть обговорення в парламенті редакції урядового законопроекту, було прийнято рішення не ставити їх на голосування, а доопрацювати. Тепер це вже третій законопроект.

На жаль, в усіх законопроектах спірними для них є не положення щодо забезпечення реалізації свободи віросповідання (помилки всюди однакові), а виключно інституційні інтереси. Зокрема, найбільшими „каменями спотикання” виявляється є подальша доля існування Державного Комітету з питань релігій, питання про повернення конфіскованого церковного майна (вже не тільки культових споруд), а також декларування християнського спрямування держави з можливістю його викладання в державних навчальних закладах. Також є певна тенденція до обмеження можливості реєстрації релігійних організацій.

Володимир Яворський,

Секретаріат Ради українських правозахисних організацій