У рамках запровадження перехідного правосуддя, незалежно від країни та характеру збройного конфлікту, завжди постає питання – якою може бути амністія для колишніх комбатантів? І чому таке питання виникає?

По-перше, обговорення амністії ініціюється не лише з боку комбатантів /«повстанців»/«сепаратистів»/ «заколотників» та ін., але й їхніми родинами, що автоматично збільшує групу зацікавлених осіб щонайменше втричі. І таку кількість населення не кожна країна може дозволити собі ігнорувати.

По-друге, Протокол ІІ до Женевських конвенцій прямо встановлює, що після воєнних дій органи влади «…прагнуть надати якомога ширшу амністію особам, які брали участь у збройному конфлікті, та особам, позбавленим волі з причин, пов’язаних зі збройним конфліктом».

Чому ж питання амністії зустрічає такий опір під час запровадження перехідного правосуддя, якщо воно підкріплюється не лише бажанням частини населення, але й міжнародними вимогами?

Тут слід визнати непопулярну для інституту амністії річ.

Положення амністії після збройного конфлікту сприймаються сьогодні критично не лише через певну різницю умов 1970-х років, коли писалися Женевські конвенції. До уваги береться й світовий негативний досвід застосування амністій, який за останні 15 років втратив підтримку навіть з боку керівництва ООН. Причиною тому стала практика застосовуваних широких амністій, які не виправдали себе жодним чином, за виключенням унікальної ситуації та обставин Південно-Африканської Республіки.

За цих обставин ООН наголосила на необхідності більш ретельно розроблених законів про амністію, оскільки “…у мирних угодах, які підтримує ООН, не може міститись обіцянка амністії за геноцид, воєнні злочини, злочини проти людяності або грубі порушення прав людини” (К. Аннан, 2004).

Проте, попри скептицизм, кожна пост-конфліктна країна обов’язково проходить етап обговорення формату та масштабу амністії. Причиною тому є чи не найбільш вагомий аргумент – практичні міркування внутрішньої політики.

Якщо взяти умови України, то першим практичним аспектом є кількість осіб, які потенційно можуть підпасти під кримінальне переслідування. За досить приблизними підрахунками такими особами можуть бути більше 63 000 представників силових та правоохоронних формувань (військові, поліція, прокуратура) на окупованих територіях, з них понад 37 000 на території т.зв. «ДНР»/«ЛНР». Чи зможуть бути позбавлені свободи (за умови доказу вини) хоча б 30% цих осіб (за умови, що населення українських місць несвободи наразі витримує лише 44 000 засуджених? Тобто, збільшивши цю кількість майже вполовину? Навряд. Вихід один – вдатися як до альтернативних видів покарання, так і до амністії.

До проблем кримінального переслідування додається проблема катастрофічної нестачі слідчих та суддів. Це призводить, у свою чергу, до середнього щорічного навантаження на слідчого поліції від 80 до 200 проваджень, на прокурора – близько 350-600 проваджень. Щомісячне навантаження судді місцевого загального суду складає 57 справ та матеріалів. Минулого року в українських судах знаходилося понад 26 тис. справ, провадження в яких тривало більше одного року, понад 4 тис. справ, які перебували у проваджені більше 2 років, та 2303 справи, які перебували у провадженні суду більше 3 років. Чи зможе ефективно бути вирішена проблема правосуддя за таких умов без застосування альтернативних видів покарання та амністії (повної, часткової або умовної)? Навряд.

Другим практичним аспектом є державні інтереси у справах, пов’язаних із розслідуванням воєнних та міжнародних злочинів. Не секрет, що Велика Британія вдалася до амністії терористів з Північної Ірландії в обмін на інформацію, необхідну органам слідства. У певних випадках свободу отримували навіть колишні бойовики, які отримали до дев’яти довічних строків ув’язнення. Ця вимушена акція була настільки непопулярною серед британців, що прем’єр-міністр регулярно здійснював неофіційні особисті візити до родин загиблих «на чашку чаю», аби знизити рівень соціальної напруги.

Досить можливо, що після закінчення конфлікту на Донбасі Україна також буде вимушена вдатися до актів амністії, аби довести у міжнародних судових інстанціях вину Російської Федерації та добитися виплати репарацій.

Третім практичним аспектом застосування амністії є необхідність досягнення соціальної рівноваги та стабільної безпеки на рівні громад. Першою спробою у цьому напрямку можна вважати Закон України «Про недопущення переслідування та покарання осіб – учасників подій на території Донецької та Луганської областей» від 16.09.2014 р., який неофіційно називають законом про амністію. Закон передбачає звільнення від відповідальності «учасників збройних формувань», членів самопроголошених органів у Донецькій і Луганській областях, а також людей, які протидіяли проведенню антитерористичної операції. Закон через недосконалість отримав виключно критичні відгуки юристів. Проте основний вектор його змісту усе ж пролягає не у сфері кримінального покарання, а у спробі знизити рівень ворожнечі та несприйняття серед різних верств населення. М. Гнатовський справедливо підмітив: «Закон про амністію на Донбасі настільки недосконалий, що, вірогідно, не розрахований на те, щоб його застосовувати, а розрахований скоріше на те, щоб показати договороспроможність учасників переговорного процесу з боку України».

Отже, попри непопулярність самої ідеї амністії у пост-конфліктному суспільстві причини обговорювати цей механізм як складову перехідного правосуддя усе таки є. Підходи до використання інституту амністії можуть передбачати проведення національного референдуму, формування механізмів альтернативних видів покарання та люстраційних заходів, деталізацію умов, строків та обсягу амністії для кожної категорії осіб. До цього слід додати необхідність тривалої та узгодженої роботи академічної спільноти, міжнародних експертів, практичних працівників правоохоронної та судової систем. Сподіваємося, що у держави вистачить політичної волі до просування у цьому напрямку.