Відкриваючи цей блог, визначимо його концепцію. Тут будуть публікуватися позиції щодо Місцевого індексу прав людини: ініціативи УГСПЛ, спрямованої на вимір якості реалізації прав людини на місцевому рівні, від невеличких населених пунктів до міст-мільйонерів.

«Права людини-права людини…», – скаже перша група скептиків. «Тут людям нема за що прожити, держава воює, а вони все про права людини».

Що ж, критичне мислення, це важлива риса українців. Ми просто поглянемо на цю фразу детальніше.

Нема за що прожити = важко знайти роботу, несправедлива оплата праці (право на працю та належну оплату за неї – ст. 23 Загальної декларації прав людини, ст. 43 Конституції України), або відсутність можливості заробляти на прожиття чи мати державну підтримку  для людей з обмеженими можливостями (рівність прав незалежно від будь-яких ознак, право на достатній життєвий рівень, право на соціальне забезпечення – статті 7, 22, 25 Загальної декларації прав людини, статті 24, 46, 48 Конституції України), або незручні умови для відкриття і заняття власним бізнесом – ст. 42 Конституції України).

Держава воює = тут прав людини задіяно теж багато. Так, обов’язок захищати Вітчизну – перший серед обов’язків громадян України (ст. 65 Конституції України), а ряд прав людини у умовах надзвичайного стану обмежуються (правовий режим антитерористичної операції до таких режимів належить) – ст.64 Конституції України. Але повага до прав людини при мобілізації, правові гарантії військових, їх соціальний захист, життя і здоров’я захисників та мирного населення – це все категорії сфери прав людини і цей перелік ще можна продовжувати і продовжувати.

Тобто права людини – це один із вимірів звичайного і повсякденного існування і взаємодії людини і держави. Права людини навколо кожного з нас і логічно, що їх якість реалізації можна оцінювати.

«Нащо так деталізувати все, є важливі права, а всіляких дрібних і специфічних — хоч греблю гати», – Скаже друга група скептиків.

Так, у суспільній свідомості права людини об’єднуються у групи “важливих та резонансних”, що заслуговують невідкладного реагування і “дрібних та повсякденних”, з якими люди звикли миритися і чекати, що вони колись запрацюють. Задумаймося, наскільки ми сприймаємо порушенням прав людини черги в центрах надання адміністративних і соціальних послуг, майже стовідсотково “чоловічі” представницькі органи на місцях і стовідсотково “жіночі” відпустки з догляду за дитиною, відсутність пандусів та захисту приватної інформації (персональних даних) у комунальних підприємствах і організаціях. Останніми роками до цих питань додалися нові сфери: порушення прав військових та звільнених з військової служби, вимушених мігрантів. Але хіба ці “дрібні” права не стосуються кожного з нас, хіба наше суспільство не має вимагати від держави all inclusive у правах? Коли з наших коштів стягуються податки – в нас же не запитують – вибирайте, за які права ви сплачуєте, а за які – ні?

«До чого тут місцевий рівень?», – запитають треті. «Адже центральна влада вирішує, на які потреби виділити кошти з бюджету, в пріоритеті ті сфери, що фінансуються на вищому рівні, тому найголовніші права покладаються на сфери різних величезних міністерств, зокрема тих, що мають в підпорядкуванні правоохоронні органи, медицину, освіту, сферу соціального захисту».   

Насправді, те, що права людини сприймаються як відповідальність загальнодержавної влади, всіляких незалежних від місцевих громад поліцій та прокуратур – є міф, зручний для місцевої влади. Завдяки ньому місцеві органи виконавчої влади та місцевого самоврядування відсторонюються від забезпечення прав людини.

Але сьогодні, вважаємо, настав час цей стереотип змінити. Адже місцеве самоврядування отримує повноваження і фінансові можливості для того, щоб питання щодо реалізації прав людини ставилися і до цих органів. Одним словом цей процес називається “децентралізація” і для експертного супроводження цієї реформи з позиції прав людини ми і започаткували ініціативу, яка зараз називається “Місцевий індекс прав людини”.