Північна Ірландія була ареною етнічно-політичного конфлікту понад тридцять років. З різних сторін у ньому брали участь парамілітарні угрупування, регулярна армія, поліцейські та спеціальні підрозділи.

Під час конфлікту загинуло понад 3500 осіб — 1854 цивільних, 1123 працівники сил безпеки, 545 членів парамілітарних угруповань.  Головною причиною протистояння було бажання частини населення об’єднатися з Ірландією, в той час як інша частина наполягала на подальшому перебуванні Північної Ірландії у складі Великої Британії. Тривалий конфлікт закінчився у 1998 році підписанням Белфастської угоди, яка дала старт мирним ініціативам.

Що може стати в нагоді українському суспільству з досвіду Північної Ірландії?

По-перше, принцип поступовості. Белфастська угода не була єдиним стратегічним документом, який би визначив мирне майбутнє після конфлікту. Скажу більше – навіть у самій Белфастській угоді не було зазначено більш-менш структурованого механізму відновлення справедливості або принципів примирення. Так, там були положення щодо прав постраждалих та необхідності підтримки жертв конфлікту, проте в угоді жодним чином не зазначено – що саме мала зробити держава для цього.

Тому Велика Британія уклала ще дві угоди – Угоду Сент-Ендрю (2006) між урядами Великої Британії та Ірландії, а також Угоду Хіллсборо (2010) між основними політичними партіями Північної Ірландії. Лише в цих документах, після 8-12 років встановлення миру, були визначені такі важливі речі, як програма реінтеграції колишніх ув’язнених з числа парамілітарних формувань, створення посади Комісара з питань жертв, підтримка ірландської та ольстерсько-шотландської мов, розподіл сфер повноважень місцевих органів правопорядку та правосуддя, подолання бідності та безробіття.

По-друге, принцип верховенства права та невідворотності покарання. Так, відразу після Белфастської угоди прем’єр-міністр Тоні Блер призначив спеціальну слідчу комісію для встановлення істини у кривавих подіях 30 січня 1972 року (Bloody Sunday Inquiry), коли британські військовослужбовці застосували зброю проти мітингувальників у Лондондеррі. Слідство тривало 12 років, проте воно визначило, що солдати втратили самоконтроль, в цілому діяли неправомірно, а згодом навмисно давали помилкові дані про перебіг подій. Відразу після виходу доповіді комісії прем’єр-міністр Девід Кемерон публічно вибачився від імені уряду Великої Британії перед сім’ями загиблих.

У 2006 року поліцейською службою Північної Ірландії була створена Група історичного розслідування (Historical Enquiries Team), яка переглянула обставини 3268 смертельних наслідків протистояння між 1969 та 1998 років. З урахуванням результатів роботи цієї Групи, досить пізно, лише через 14 років після встановлення миру, поліцейська служба Північної Ірландії оголосила у 2012 році початок більш детального розслідування обставин вбивств, що сталися 30 січня 1972-го.

23 січня 2013 року Канцелярія Поліцейського омбудсмана, після отримання додаткового бюджету 10 мільйонів фунтів стерлінгів протягом наступних шести років, оголосила про початок  історичних розслідувань скарг громадськості та смертей, що стосуються подій 1969-1998 рр.

По-третє, принцип мирного співіснування як основи сучасного суспільства. Розробка ідей примирення та боротьби із сепаратизмом є досить складною у пост-конфліктній країні. Проте Північна Ірландія наважилася розвивати цю тему як елемент внутрішньої політики. Для цього була запропонована ідея створення Центру врегулювання конфлікту (Conflict resolution centre) з бюджетом у 300 млн доларів, на базі якого можуть реалізовуватися освітні та дослідницькі проекти, працювати архів та виставковий простір. Додатково для розвинення ідей примирення Міжнародний фонд для Ірландії та Атлантичної філантропії (International Fund for Ireland and the Atlantic Philanthropies) надав Північній Ірландії 718 млн фунтів стерлінгів, в той час, як на цю сферу Європейський Союз виділив більше півтора мільярда фунтів.