Якби зараз усі 34 000 учасників збройних формувань т.зв. “ДНР”/”ЛНР” постали перед судом, то  українська Феміда змогла б визнати винними лише… 12 410 осіб. Чому так може статися?

У міжнародних документах першим напрямком перехідного правосуддя завжди згадується притягнення винних до відповідальності. До категорії винних при цьому потрапляють різні категорії людей (військові, повстанці, політики, урядовці та ін.), але з однією загальною ознакою – їх дії зробили можливою соціальну трагедію у суспільстві.

Звичайно, вина кожного з винуватців у розв’язанні громадянської війни або зовнішньої агресії, встановленні воєнної диктатури або проведенні геноциду також різниться. Саме тому особлива місія у пост-конфліктних країнах належить суду, що кваліфікує дії винних осіб як міжнародні, воєнні або загально-кримінальні злочини. На рішення суду особливо очікують жертви конфлікту, оскільки справедливий вирок є першим кроком для їх моральної сатисфакції та згодом може стати відправною точкою для мирного співіснування колишніх супротивників.

Чи готова сьогодні Україна до здійснення справедливого судочинства стосовно тих, хто вчинив злочини на окупованих територіях та в зоні конфлікту?

Ззовні виглядає, що так – потенційно українські суди можуть, за певних умов, виконувати свою функцію. Для посилення цієї функції у парламенті зареєстровано три законопроекти (№№6170, 7425, 7426), присвячені переслідуванню за прояви колабораціонізму та посиленню відповідальності за державну зраду. Проходить громадське обговорення законопроекту «Про прощення», що розширює компетенції суду в оцінці дій потенційно винних осіб.

У повідомленнях судових та правоохоронних органів ми можемо знайти, наприклад, 199 кримінальних проваджень, відкритих за ст.111 КК України (державна зрада) стосовно колишніх посадовців АР Крим. 439 з них вже повідомлено про підозру. З них – 74 колишніх депутатів Верховної Ради АР Крим, 56 – Севастопольської міської ради, 299 працівників правоохоронних органів.

Нібито усе добре. Проте, що ми будемо мати як результат розгляду цих проваджень в суді?

Ось тут українців чекає неприємний сюрприз. Згідно статистиці судових органів, лише 36,5% проваджень по кримінальним справам у 2017 р. закінчилися винесенням вироку. Якщо перенести ці показники на згадані 199 проваджень по фактам державної зради, то скоріш за все лише 73 провадження закінчаться винесенням вироків стосовно 160 осіб. За таким алгоритмом можна обрахувати ймовірний результат судового розгляду дій тих 34 000 комбатантів, які входять наразі до збройних формувань т.зв. “ДНР”/”ЛНР”. Навіть якщо усі вони постануть перед судом, то українська Феміда визнає винними… 12 410 осіб. Решта 21 590 буде звільнена з-під варти та визнана невинними. Чому так може статися?

По-перше, згадаємо, чи є в Україні ресурси для ефективного розслідування?

Ще в далекому 1992 році «науково обґрунтованою нормою навантаження» на слідчого вважалося 35 кримінальних справ на рік. Реальне навантаження вже в 1995 р. було 74 справи на 1 слідчого. В 2017 р. середнє навантаження складало від 80 до 200 проваджень. Навантаження на 1 прокурора у 2017 р. також складало від 350 (Львів) до 600 (Київ) проваджень на рік. Вочевидь, що при такому стані речей слідчі будуть або невиправдано довго проводити розслідування, або ж займуться лише провадженнями по справах т. зв. “ДНР”/”ЛНР”. Інші провадження пересічних громадян будуть вимушено відкладені «на потім».

По-друге, оцінимо – як зараз працює судова система?

У 2017 році щомісячне навантаження на кожного суддю місцевого загального суду було 57 справ та матеріалів. Реальним же строком для якісного розгляду в суді можна вважати не менше 10 днів на 1 справу (за умови якісної підготовки матеріалів). Саме тому у 2017 р. в судах було зафіксовано понад 26 тис. справ, кримінальне провадження в яких тривало більше одного року, понад 4 тис. справ, які перебували у проваджені більше 2 років, та 2303 справи, які перебували у провадженні суду більше 3 років. То чи є гарантія того, що дії комбатантів т.зв. “ДНР”/”ЛНР” будуть розглянуті відповідно до умов ефективного правосуддя?

Викладене свідчить про державну потребу створити значний кадровий ресурс слідчих, прокурорів, суддів, який дозволив би здійснити захист прав жертв конфлікту (в оптимальні строки, ефективно та неупереджено). В Руанді, наприклад, для того, аби 130 тис. воєнних злочинців були позбавлені волі, уряд створив 10 тис. судів та найняв на службу 250 тис. суддів.

Зрозуміло, що Україна для здійснення ефективного правосуддя може потребувати як міжнародної технічної допомоги, так й допомоги міжнародних експертів у сфері судочинства. Організаційно може бути необхідним створення тимчасової національної агенції з розслідування воєнних злочинів, а також «гібридних» судів із залученням суддів інших держав. Проте сьогодні для цього «неготовими» є відразу декілька компонентів – політична свідомість уряду, законодавство України, судова практика та кваліфікаційний рівень правоохоронців.

Будемо сподіватися, що при активній підтримці громадянського суспільства держава з часом буде спроможна витримати іспит міжнародними стандартами перехідного правосуддя.