11 грудня 2017 р. в рамках Асамблеї країн-учасниць Міжнародного кримінального суду відбувся сайд-івент за участі юристів Української Гельсінської спілки з прав людини. Мета заходу – розкрити роль Міжнародного кримінального суду у притягненні до відповідальності за тяжкі злочини, вчинені в Україні. Експерти презентували подання до Міжнародного кримінального суду стосовно вчинення воєнних злочинів на території Криму та сходу України. Багато роботи вже зроблено як громадськими організаціями, так і правоохоронними органами, але ще більше попереду. Але чого варто очікувати від Міжнародного кримінального суду Україні?

Джерело фото: сторінка Anton Korynevych у соціальній мережі Facebook

4 лютого 2015 р. Верховна Рада України зробила другу заяву, якою визнала юрисдикцію Міжнародного кримінального суду «…з метою притягнення до кримінальної відповідальності щодо передбачених статтями 7 та 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду злочинів проти людяності, воєнних злочинів, скоєних на території України починаючи з 20 лютого 2014 року і по теперішній час вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій “ДНР” та “ЛНР”, яких визначить прокурор Міжнародного кримінального суду» (прим. – повний текст Заяви за посиланням: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/ru/145-19). Це означає, що офіс прокурора Міжнародного кримінального суду на даний час вправі здійснювати попередній розгляд ситуації в Україні у контексті вчинення воєнних злочинів та злочинів проти людяності. Але варто зауважити, що сама юрисдикція має територіальний, а не персональний принцип. Тобто щодо злочинів, вчинених на території України, а не конкретними особами – представниками Російської Федерації.

Наразі загалом ситуація в Україні в Офісі прокурора перебуває на стадії попереднього розслідування. Щодо подій на сході Україні аналізуються два важливі питання: який саме збройний конфлікт має місце (власне факт наявного збройного конфлікту вже не оспорюється); які саме злочини були вчинені на даній території – їх характер та масштабність.

Відносно характеру збройного конфлікту у 2016 р. у своєму звіті Офіс прокурора визначив, що самопроголошені «Л/ДНР» варто вважати сторонами збройного конфлікту неміжнародного характеру, при цьому активні дії Російської Федерації з 14 липня 2014 р. варто розцінювати як «…наявність паралельно і збройного конфлікту міжнародного характеру…» (прим. – текст Звіту за 2016 р. за посиланням: https://www.icc-cpi.int/iccdocs/otp/161114-otp-rep-PE-Ukraine.pdf). У Звіті за 2017 р. крім цього було зауважено, що «…Канцелярія Прокурора розглядає заяви про те, що Російська Федерація в цілому здійснювала контроль за озброєними групами на сході України, щоб встановити: чи можна вважати збройний конфлікт, який вважався б неміжнародним, за своєю природою є міжнародним…» (прим. – текст Звіту за 2017 р. за посиланням: https://www.icc-cpi.int/iccdocs/otp/161114-otp-rep-PE-Ukraine.pdf). Тому на перспективу як громадським організаціям, так і правоохоронним органам варто зауважити на доведення факту здійснення Російською Федерацією загального контролю за діяльністю збройних груп самопроголошених «Л/ДНР», якщо ми прагнемо підтвердження існування на сході України збройного конфлікту міжнародного характеру у чистому вигляді.

Відносно самих злочинів, то у 2016 р. зазначалось про задокументовані більш ніж 800 випадків вбивств, руйнувань цивільних об’єктів, утримання під вартою, зникнень, тортур та жорстокого поводження, сексуальних та гендерних злочинів. Вже у 2017 р. говориться про більш ніж 1200 випадків за тими ж видами злочинів. Знову ж, Офіс прокурора розглядає дії вчинені не тільки незаконними збройними формуваннями під час конфлікту, а й українською стороною. Наприклад, ось про що зазначається у Звіті за 2017 р.: «…українські служби безпеки утримували під вартою без дотримання належної правової процедури як цивільних осіб, так і ймовірних членів озброєних груп, а сили «ДНР» та «ЛНР» своєвільно утримували під вартою і в багатьох випадках піддавали жорстокому поводженню цивільних осіб, підозрюваних у підтримці України, а також військовослужбовців ЗСУ…». Попередньо можна зауважити, що вказаний у обох звітах перелік не є виключним для ситуації на сході України. Варто лише більш уважно переглянути статті 7 та 8 Римського статуту, перелік злочинів проти людяності та воєнних злочинів, щоб оцінити поле для подальшої роботи з Міжнародним кримінальним судом. Те ж саме можна сказати і щодо статистичних даних.

Щодо задокументованих фактів Офіс прокурора посилається на дані Управління Верховного комісара ООН з прав людини. Всі дані, які збираються Моніторинговою місією ООН в Україні періодично публікуються в їх звітах, де можна подивитися на задокументовані результати роботи та характер зафіксованих порушень (прим. – з текстом останнього з періодичних звітів Моніторингової місії ООН можна ознайомитися за посиланням: http://www.ohchr.org/Documents/Countries/UA/UAReport20th_UKR.pdf). Крім того, при аналізі використовується інформація, отримана від державних органів, міжурядових та неурядових організацій. Також у Звіті 2017 р. було зазначено про врахування позиції України у Міжнародному суді ООН у справі проти Російської Федерації у зв’язку з ймовірним порушенням Міжнародної конвенції про фінансування тероризму.

Якщо не вдаватися більше до аналізу самого тексту останнього Звіту Офісу прокурора, а подивитися більш загально на процес відносин України з Міжнародним кримінальним судом, то варто виділити основні тенденції. По-перше, на даний час інформації у Офісі прокурора недостатньо для відкриття розслідування ситуації в Україні. Тому варто продовжувати роботу з документування та передавати якісну інформацію щодо здійснення контролю Російською Федерацією за діями самопроголошених «Л/ДНР» та фактів вчинення воєнних злочинів та злочинів проти людяності на сході України. По-друге, Міжнародний кримінальний суд дотримується принципу комплементарності у своїй роботі. Це означає, що пріоритет у проведенні розслідування віддається саме національних правоохоронним органам та процесам у національних судах. Все залежить від нездатності та неспроможності державних інституцій. Навіть коли розслідування буде відкрито, в якості обвинувачених будуть розглядатися топ-виконавці у ієрархії відповідальних: ті, хто організовував, віддавав наказ, був найжорстокішим по відношенню до жертв. Середня і нижня ланка винуватців все одно залишиться під прицілом національних процесів, і про це не варто забувати. По-третє, Україна вже заявила про намір ратифікувати Римський статут Міжнародного кримінального суду у 2019 році, але просто ратифікації для національної системи недостатньо. Вже варто продумувати шляхи його імплементації до національного права, зокрема – внесення змін до Кримінального кодексу України. Адже злочини проти людяності взагалі не передбачені національним законодавством України, а воєнні злочини обмежуються лише двома загальними статтями, з якими правоохоронним органам доводиться працювати вже четвертий рік.

Якщо дивитися на перспективу, думати про врегулювання конфлікту та механізми перехідного правосуддя (зокрема щодо притягнення до відповідальності), то не можна вживати напівкроків. Україна, виснажуючись бойовими діями, не зможе уникнути їх наслідків, і це вже варто зрозуміти та зробити все, щоб вони не були настільки болісними у майбутньому.

Далі буде…