Час стає відчутною матерією для тих, хто кожного дня очікує на повернення рідних із чужих застінків. Саме для таких людей втрачають значення простір та слова. Для них цінності набувають дні та вчинки. Від кого мають чекати захисту матері, жінки, сестри полонених, для яких кожен день зв’язаний з попереднім єдиною надією – почути завітні слова «я повертаюсь»?

Джерело фото: bigmir.net

Починаючи з 2014 року, з моменту захоплення перших невільників, державний апарат отримав тяжкий виклик – допомогти наляканим рідним полонених. Стресова ситуація змусила останніх зібратися та цілеспрямовано оббивати пороги силових структур, правоохоронних органів, навіть вищих органів управління державою, щоб зрозуміти – що робити і чого чекати.

Першим центром акумуляції інформації щодо полонених стала Служба безпеки України. До Антитерористичного центру при СБУ почали сходитися дані про втрачений зв’язок з близькими у зоні бойових дій чи підтверджені факти полону. У вересні 2014 року було створено Міжвідомчий центр допомоги громадянам у питаннях звільнення полонених, заручників та віднайдення зниклих безвісти. За рік – у жовтні 2015 року – його заміною став Об’єднаний центр з координації пошуку, звільнення незаконно позбавлених волі осіб, заручників та встановлення місцезнаходження безвісти зниклих в районі проведення антитерористичної операції (далі – «Об’єднаний центр»). Указом Президента України № 533/2014 була запроваджена окрема посада Уповноваженого Президента України з мирного врегулювання ситуації в Донецькій та Луганській областях (далі – «Уповноважений»).

Не думаю, що варто вдаватись до сухих подробиць розгляду повноважень цих структур, краще розставити акценти, які є зараз, у 2017-му році.

Інформація щодо полонених продовжує накопичуватися Об’єднаним центром при СБУ. Нею активно користується Уповноважений на засіданнях гуманітарної підгрупи у рамках Мінського формату переговорів. І виходить так, що замість продуктивних новин та вирішення ситуації кожна матір та дружина полоненого лише розчаровується повідомленнями ЗМІ чи неповними відповідями структур. Зараз все відбувається  по суті так, як і у 2014-му році: все починалося із зустрічі зі стіною, так тією ж зустріччю і закінчується.

Але медаль має і іншу сторону – більш приземлену. Військовослужбовець перебуває у неволі. Він став жертвою злочину, який вимагає проведення ефективного розслідування (прим. – особливості кримінально-правової кваліфікації ситуації було проаналізовано у дослідженні УГСПЛ «Тотальна безкарність у зоні АТО: розслідування незаконних затримань та рабської праці» (http://helsinki.org.ua/wp-content/uploads/2016/10/2016-09-16__Brochure_Plen_ukr_210x297-1.pdf) та буде розглянуто у подальших публікаціях). Щоб мінімізувати ризик у майбутньому, коли цей же військовий може стати не жертвою, а злочинцем – доводиться звертатися і до правоохоронних органів. І тут до черги відвідин державних органів на тиждень, додаються ще пункти.

І залишився найбільш прагматичний складник процесу спілкування з державними органами – матеріальне забезпечення. Фактично, військовий незаконно утримується супротивником. Але ж за його життя і здоров’я відповідальна та військова структура, яка піддала його ризику, направила на Схід України для виконання бойових завдань. І що ж тепер? З формальної точки зору цей військовий має обліковуватися як полонений своєю ж військовою частиною. Він включається до списку бойових втрат особового складу, який безповоротно вибув із Збройних Сил України (прим. – відповідно до Наказу Міністерства оборони України від 26.05.2014 № 333).  При цьому його сім’я має право на виплату грошового забезпечення, належного цьому військовослужбовцю, відповідно до положень пункту 6 статті 9 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Весь тягар проблем лягає на плечі змучених людей, які довгий час живуть у режимі очікування. У них перед очима лише сьогоднішній день, який несе нову боротьбу, нові слова і обіцянки. Але на останніх все і завершується. Масові обміни пішли в небуття. 21 лютого якраз річниця проведення другого і останнього такого. Мінські домовленості стали найбільшою обіцянкою, яка перетворилася у примару. Спроби домогтися звільнення військового з неволі можуть приправлятися ще спорами з військовою частиною за отримання забезпечення. При цьому ніякої державної підтримки родина полоненого не отримує. Вони також є жертвами злочину. Вони також потерпають від несправедливості та негативних наслідків протиправних дій. Вони потребують психологічної підтримки, правової допомоги в першу чергу від держави, а не від сторонніх до їх горя осіб.

Стаття 71 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими визначає порядок листування невільників із своїми рідними: «…мінімум два листи та чотири поштові картки на місяць…».

Цей канал зв’язку – промінь сподівань та джерело сили для матерів, дружин, дітей на повернення їх захисників. Вони потребують зв’язку з їх близькими, які перебувають у неволі та реальної надії на їх повернення. Вони чекають, що полонені повернуться, а не будуть залишатися ставками у картковій грі на столі політики.

Далі буде…