Проблеми забезпечення права на справедливий суд – О. Овчаренко

Автор: Комарова Ольга

08.03.2017

ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД

ПРО АВТОРА

Овчаренко Олена Миколаївна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри організації судових та правоохоронних органів Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого.

ЄВРОПЕЙСЬКІ СТАНДАРТИ ПРАВОСУДДЯ: НОВІ ПІДХОДИ Й НОВІ ВИКЛИКИ

2016 рік ознаменувався низкою важливих рішень, ухвалених європейськими інституціями у галузі забезпечення права на справедливий суд.

13 квітня 2016 р. на 1253-му засіданні заступників міністрів Комітет Міністрів Ради Європи ухвалив План дій щодо РЄ щодо посилення незалежності та неупередженості судової влади. Його метою є визначення способів спрямування й підтримки держав-членів з боку РЄ на шляху здійснення заходів, необхідних для посилення незалежності та неупередженості судової влади. У Плані запропоновано здійснити захист і посилення судової влади в її взаємовідносинах з виконавчою та законодавчою гілками влади шляхом вжиття заходів з метою: (а) забезпечення незалежної та ефективної роботи судових рад, якщо вони існують, зокрема шляхом вжиття заходів, спрямованих на деполітизацію процесу обрання чи призначення суддів; (б) забезпечення належної участі судової гілки влади в обранні, призначенні та підвищенні суддів на посаді з обмеженням надмірного втручання в цей процес з боку виконавчої влади або парламенту; (в) обмеження надмірного втручання виконавчої влади або парламенту щодо притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності або звільнення з посади, зокрема через дисциплінарні комітети судових рад або інші відповідні органи суддівського самоврядування, які повинні бути повністю вільними від політичного або іншого впливу і видаватися такими; (г) забезпечення того, що представники виконавчої та законодавчої гілок влади поважають авторитет судової влади і утримуються від неналежної, необ’єктивної або такої, що має виключно політичну мотивацію, публічної критики окремих суддів та їхніх рішень, а також судової влади загалом; (д) забезпечення того, що повсякденне управління судами здійснюється в ефективний і обґрунтований спосіб на основі правових норм і без неналежного втручання з боку виконавчої та законодавчої гілок влади[i].

Венеціанська комісія надала відповідь на запитання: чи може суддя нести особисту відповідальність за рішення, винесені на національному рівні, які стали предметом скарги до Європейського суду з прав людини, за наслідками якої було встановлене порушення Європейської конвенції з прав людини державою, або ухвалене дружнє врегулювання або надана одностороння декларація – без фактичного встановлення вини національним судом проти цього судді. На думку цього поважного європейського органу, коли Євросуд визнає порушення Конвенції, з цього не обов’язково випливає, що судді на національному рівні відповідають за це в першу чергу і повинні бути піддані критиці виключно через їх тлумачення і застосування закону. “Відповідальність без індивідуальної вини, доведеної судовим вироком, перешкоджає професійній свободі суддів інтерпретувати закон, оцінювати факти і зважувати докази в справах, як визнано європейськими стандартами. Відповідно до цих стандартів, помилкові рішення повинні бути оскаржені через апеляційний процес, а не шляхом визнання суддів відповідальними, якщо тільки помилка не відбувається через злий умисел або грубу недбалість з боку судді… Відповідальність суддів, спричинена негативним рішенням Європейського суду з прав людини, повинна ґрунтуватися виключно на висновку національного суду про наявність умислу або грубої небіласті в діях судді. Рішення Європейського суду з прав людини не може використовуватися як єдина підстава для відповідальності судді. Загалом, судді не повинні нести відповідальність за регресним позовом за виконання ними своїх функцій з відправлення правосуддя згідно з професійними стандартами, встановленими законом (функціональний імунітет). Виявлення Європейським судом з прав людини порушення Конвенції про захист прав та основоположних свобод не обов’язково означає, що судді на національному рівні можуть піддаватися критиці за їх тлумачення та застосування закону (тобто порушення можуть випливати із системних недоліків у державах-членах, наприклад надмірно тривалості провадження, коли особисту відповідальність неможливо встановити», – говориться у висновку^{^[ii]}.

12 жовтня 2016 р. Парламентська асамблея Ради Європи прийняла дві резолюції по Україні, в яких російсько-українська війна називається «російською агресією» і міститься заклик до РФ вивести свої війська з Донбасу. Зокрема, у резолюціях констатуються масові порушення прав людини у Криму, а також у самопроголошених «республіках Донецька і Луганська» («ДНР» та «ЛНР»), які ПАРЄ не визнає легітимними суб’єктами міжнародного права; визнається військова присутність РФ у Криму; вказується, що РФ де-факто здійснює контроль над територіями «ДНР» і «ЛНР» і, в силу цієї обставини, несе відповідальність за захист місцевого населення; підкреслюється невиконання обома сторонами конфлікту Мінських угод.

ПАРЄ закликала Україну вжити низки заходів у сфері забезпечення прав та основоположних свобод жертв конфлікту, зокрема:

ефективно розслідувати всі випадки серйозних порушень прав людини, імовірно скоєних у всіх районах, що знаходяться під їх ефективним контролем;
залучити осіб, винних у цих порушеннях, до відповідальності, тим самим перешкоджаючи будь-яким іншим подібним порушенням у майбутньому;
надати максимально можливу компенсацію жертвам цих порушень;
приєднатися до Римського статуту МКС;
повністю виконати мінські угоди;
спростити, наскільки це можливо, повсякденне життя жителів непідконтрольних територій і переміщених осіб з цих районів за рахунок скорочення адміністративних процедур щодо доступу до виплати пенсій і соціальної допомоги та сприяння доступу жителів до правосуддя шляхом належного оснащення і кадрового забезпечення судів в районах, підконтрольних уряду, чия юрисдикція була поширена на непідконтрольні території;
регулярно переглядати і зважувати рішення України про відхилення від виконання Міжнародної конвенції з громадянських і політичних прав, а також Європейської конвенції з прав людини, виходячи з принципів необхідності, пропорційності і недискримінації[iii].

10 листопада 2016 р. Консультативна рада європейських суддів затвердила Висновок № 19 (2016) «Про роль голів судів», присвячений аналізу правового статусу очільників судових установ. У документі визначено роль і повноваження голів судів, порядок їх виборів, строки перебування на посаді, звільнення з посади, правовий статус Голови Верховного Суду. Зокрема, висновок окреслює такі повноваження голів судів: представництво суду та своїх колег-суддів; забезпечення ефективного функціонування суду та, у такий спосіб, удосконалення служби суду суспільству; здійснення юрисдикційних повноважень (п. 6). Здійснюючи свої повноваження, голова суду захищає незалежність та безсторонність суду в цілому та кожного з суддів, а також діє повсякчасно як охоронець цих цінностей та принципів (пп. 6, 7). Якщо голови судів наділені повноваженнями щодо збору інформації та оцінки роботи відповідного суду й індивідуальних суддів, відповідні прозорі правові запобіжники мають бути визначені, щоб забезпечити безсторонність та об’єктивність такої оцінки (п. 22). Також підкреслюється, що голови судів повинні забезпечувати найкраще адміністрування правосуддя (п. 24) й ніколи не мають вдаватись до дій чи вчинків, які можуть бути загрозою суддівським незалежності та безсторонності (п. 25)[iv].

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ І УКРАЇНА У 2016 РОЦІ

Останні декілька років Україна стає традиційним лідером з-поміж країн-членів Ради Європи щодо кількості поданих скарг до Європейського суду з прав людини. Цей Суд, який формально не належить до судової системи України, сприймається українцями як важливий інструмент захисту своїх особистих прав і свобод.

Так, за даними видання «Українська правда», у 2016 р. наша країна опинилася на другому місці після Італії за кількістю поданих заяв і скарг. Протягом 2016 р. Євросуд виніс 70 рішень, в яких Україна визнається винною у порушенні принаймні однієї зі статей конвенції, що не є найвищим показником (щодо Росії винесено 222 таких рішення, щодо Туреччини – 77, Румунії – 71). В частині з цих рішень об’єднані справи кількох заявників. Натомість, у значно більшій кількості випадків Україна визнала свою вину і виплатила запитану заявником суму у відповідності до механізму односторонньої декларації. За рік таким чином вирішено 482 скарги, що є вкрай високим показником. Також Україна активно використовувала механізм дружнього вирішення суперечки, в рамках якого Київ узгоджує із заявником іншу суму компенсації, а заявник – знімає претензії до держави. Цей механізм також застосовується лише у випадках, коли держава знає, що порушила конвенцію і точно програє справу, однак юридично – не визнає порушення. Виплати від України за скаргами, поданими раніше до ЄСПЛ, у 2016 році мають отримати більше 1000 українських заявників[v].

Чи не найчисельнішою категорією скарг, які подаються українцями до Страсбурзького Суду, є справи, які стосуються анексії Криму та збройного конфлікту на Донбасі, починаючи з березня 2014 року. Станом на початок 2017 р. громадяни України подали 3 619 індивідуальних скарг проти Росії в Європейський суд з прав людини[vi]. Деякі з цих скарги подані також проти України або проти обох держав. У своїх позовах Україна звинувачує Російську Федерацію у порушенні численних прав людини. Зокрема, йдеться про грубе порушення положень статей 2 (право на життя), 3 (заборона тортур і негуманного ставлення), 5 (право на свободу і безпеку), 6 (право на чесний судовий процес), 8 (право на приватне життя ), 9 (право на свободу віросповідання), 10 (право на свободу висловлення думок), 11 (право на свободу зібрань та зборів), 13 (право на ефективний засіб правового захисту), 14 (право на заборону від дискримінації) Європейської конвенції (Конвенція про захист прав і основних свобод людини) та статей 1 протоколу 1 (захист власності) та статей 2 протоколу 4 (свобода пересувань) Конвенції. У більш ніж 175-ти вказаних справ були застосовані тимчасові заходи (які, на думку Євросуду, доцільно вжити в інтересах сторін чи в інтересах належного здійснення провадження у справі) на підставі Правила 39 Регламенту Суду, за якими відповідний Уряд – Росії або України, зобов’язали поважати права людей, позбавлених свободи, або тих, які вважаються зниклими без вісті.

5 липня 2016 р. Європейський суд з прав людини по одній зі справ, пов’язаних зі збройним конфліктом в Україні, прийняв ухвалу щодо неприйнятності заяви через брак доказів, поданих заявниками (справа Лісний та інші проти України та Росії). Цю заяву подали три українці щодо обстрілу їх домівок під час військових дій, які почалися у квітні 2014 р. Серед доказів заявники подали лише свої паспорти із пропискою, не надавши жодних інших підтверджень пошкодженню свого майна. Незважаючи на те, що Суд за деяких обставин досить лояльно відноситься до зміни наведення доказів під час збройних конфліктів, аплікатам вказали, що оскільки вони не доклали належних зусиль для збору доказів на користь своїх позовів, останні були приречені до невдачі.

НОВЕЛИ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Два окремих розділи КУ присвячені безпосередньому регламентуванню організації судової влади – розд. VIII «Правосуддя» і розд. ХІІ «Конституційний Суд України». 2 червня 2016 р. був ухвалений Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», який став логічним продовженням судової реформи. Нова редакція Основного Закону набула чинності 30 вересня 2016 р.

У розд. VIII нової редакції Основного Закону закладені основні підвалини організації судової системи (територіальність, інстанційність, спеціалізація, єдність, поширення судової юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, обов’язковість судових рішень), її ланки (місцеві, апеляційні суди, Верховний Суд України, підсистеми спеціалізованих судів), основи статусу суддів (незалежність, недоторканність, незмінюваність, вимоги до професійних суддів, основні засади процедури їх призначення, підстави звільнення суддів з посад та припинення їх повноважень), державне фінансування органів судової влади, повноваження і склад Вищої ради правосуддя як органу, який є відповідальним за забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та висококваліфікованого суддівського корпусу, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

До конституційних гарантій суддівської діяльності слід віднести: гарантування незалежності й недоторканності судді Конституцією і законами України (ч. 1 ст. 126); імунітет судді, що виражається в особливому порядку затримання й арешту судді (ч. 3 ст. 126 КУ); заборону будь-якого впливу на суддів (ч. 2 ст. 126 КУ); захист професійних інтересів (ст. 130^-1 КУ); виключення можливості відповідальності судді за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку (ч. 4 ст. 126 КУ); безстрокове призначення судді Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом, на конкурсних засадах (ч. 1 ст. 128 КУ); гарантування державою фінансування й належних умов для функціонування судів і діяльності суддів (ч. 1 ст. 130 КУ); притягнення до юридичної відповідальності осіб, винних у неповазі до суду й судді (ч. 5 ст. 129 КУ); забезпечення державою особистої безпеки суддів і їх сімей (ч. 8 ст. 126 КУ); обов’язковість судового рішення (ст. 129^-1 КУ); здійснення суддівського самоврядування для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів (ч. 2 ст. 130 КУ). Відповідно до ч. 2 ст. 130 Основного Закону розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Основні новації конституційної реформи у галузі судоустрою зводяться до наступного:

можливість визначення обов’язкового досудового порядку урегулювання спору законом (ч. 4 ст. 124 КУ);
участь народу у відправленні правосуддя виключно у формі суду присяжних (ч. 5 ст. 124 КУ);
право України визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду (ч. 6 ст. 124 КУ);
новий порядок утворення, реорганізації й ліквідації суду виключно законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя (ч. 2 ст. 125 КУ);
безстрокове призначення суддів Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя за результатами конкурсного добору (ч. 1, 2 ст. 128 КУ);
звуження суддівського імунітету: «Без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину» (ч. 3 ст. 126 КУ);
заборона притягнення судді до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку (ч. 4 ст. 126 КУ);
нові підстави звільнення судді та припинення його повноважень (ч. 6 і 7 ст. 126 КУ);
обов’язковість судового рішення (ст. 129^-1 КУ);
реорганізація Вищої ради юстиції у Вищу раду правосуддя зі значним розширенням її повноважень (ст. 130 КУ). Відповідно до нових повноважень Рада:
забезпечує здійснення дисциплінарним органом дисциплінарного провадження щодо судді;
утворює органи для розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів;
ухвалює рішення про звільнення судді з посади;
надає згоду на затримання судді чи утримання його під вартою чи арештом;
ухвалює рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя;
вживає заходів щодо забезпечення авторитету правосуддя та незалежності суддів;
ухвалює рішення про переведення судді з одного суду до іншого, рішення про відрядження судді до іншого суду того самого рівня і спеціалізації;
погоджує кількість суддів у суді;
затверджує Положення про Єдину судову інформаційну (автоматизовану) систему, Положення про Державну судову адміністрацію України та типове положення про її територіальні управління, Положення про Службу судової охорони, Положення про проведення конкурсів для призначення на посади державних службовців у судах, органах та установах системи правосуддя, Положення про Комісію з питань вищого корпусу державної служби в системі правосуддя, Порядок ведення Єдиного державного реєстру судових рішень;
погоджує Типове положення про апарат суду, Положення про порядок створення та діяльності служби судових розпорядників;
надає обов’язкові до розгляду консультативні висновки щодо законопроектів з питань утворення, реорганізації чи ліквідації судів, судоустрою і статусу суддів, узагальнює пропозиції судів, органів та установ системи правосуддя стосовно законодавства щодо їх статусу та функціонування, судоустрою і статусу суддів;
здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення своєї діяльності; бере участь у визначенні видатків Державного бюджету України на утримання судів, органів та установ системи правосуддя;
затверджує за поданням Державної судової адміністрації України нормативи кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів;
погоджує в установленому порядку перерозподіл бюджетних видатків між судами, крім Верховного Суду;
призначає на посаду та звільняє з посади Голову Державної судової адміністрації України, його заступників;
визначає за поданням Голови Державної судової адміністрації України граничну чисельність працівників Державної судової адміністрації України, у тому числі її територіальних управлінь (ст. 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя»).

Розділ ХІІ КУ визначає повноваження, склад і порядок формування Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції, правовий статус суддів цього Суду. Так, судовою реформою 2016 р. змінено повноваження цього Суду: виключено право Суду здійснювати офіційне тлумачення законів України й запроваджено інститут конституційної скарги. Відповідно до ст. 151-1 КУ КС України вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) закону України за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України. Конституційна скарга може бути подана в разі, якщо всі інші національні засоби юридичного захисту вичерпано. Суддям Конституційного Суду надано додаткові гарантії їх правового захисту, зокрема це:

Конкурсні засади добору суддів КС України (ч. 3 ст. 148 КУ);
Заборона впливу на суддю КС України у будь-який спосіб (ч. 2 ст. 149 КУ);
Надання згоди на затримання або утримання під вартою чи арештом судді КС України до винесення обвинувального вироку судом виключно Конституційним Судом України, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (ч. 3 ст. 148 КУ);
Заборона притягнення судді КС України за голосування у зв’язку з ухваленням Судом рішень та надання ним висновків, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку (ч. 4 ст. 148 КУ);
Заперечення особистої безпеки суддів КС України та членів їх сімей державою (ч. 5 ст. 148 КУ);
Ухвалення рішення про звільнення з посади судді КС України Судом щонайменше двома третинами від його конституційного складу (ч. 3 ст. 149^-1 КУ).

17 листопада 2016 р. група народних депутатів України (С. А. Алєксєєв, Н. В. Агафонова, Л. О. Ємець та ін.) подала до парламенту проект Закону України «Про Конституційний Суд України» (реєстр. номер 5336^-1), в якому визначаються підвалини організації й діяльності цього Суду в нових умовах. Наразі цей законопроект, взятий за основу профільним комітетом Верховної Ради України, очікує на своє ухвалення.

ОСНОВНІ НОВАЦІЇ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО СУДОУСТРІЙ І СТАТУС СУДДІВ» від 2 червня 2016 р., що набув чинності 30 вересня 2016 р. зводяться до наступного:

Повернення до трирівневої системи судоустрою, яка скрадатиметься із місцевих, апеляційних судів й Верховного Суду як найвищого судового органу; також діятимуть як суди першої інстанції два спеціалізованих суди – Вищий антикорупційний суд й Вищий суд з питань інтелектуальної власності; можливо, у майбутньому будуть створені антикорупційні суди на регіональному рівні;
Нові кваліфікаційні вимоги до суддів, зокрема підвищення мінімального віку для кандидата на посаду судді до 30 років й мінімального стажу роботи у галузі права до 5-ти років;
Реорганізацію судів загальної юрисдикції, зокрема конкурсний добір до нового Верховного Суду; Новий Верховний Суд має приступити до роботи кінця березня 2017 р. після призначення принаймні 65 суддів цього Суду. На посаду суддів найвищого судового органу вперше в історії незалежної України претендують не лише судді, а й науковці-правники та адвокати. У конкурсі, який проводить Вища кваліфікаційна комісія суддів України, беруть участь 653 претенденти;
Створення при Вищій кваліфікаційній комісії суддів України Громадської ради доброчесності, яка складається з авторитетних представників громадськості й уповноважена надавати висновки щодо доброчесності кандидатів на посади суддів;
Усі судді повинні пройти первинне кваліфікаційне оцінювання задля того, щоб підтвердити свій рівень компетентності, доброчесності і дотримання етичних стандартів; судді, що не пройдуть кваліфікаційне оцінювання, будуть звільнені;
Нові обов’язки судді, зокрема обов’язок підвередити законність джерела походження свого майна й щороку подавати декларації родинних зв’язків й доброчесності, а також електронну декларацію про доходи й витрати;
Нові підстави для відповідальності судді, які у тому числі передбачають звільнення судді за вчинення істотного дисциплінарного проступку й порушення обов’язку підтвердити законність джерела походження майна;
Перерозподіл повноважень між органами суддівського самоврядування – Вищою радою правосуддя, Вищою кваліфікаційною комісією суддів України й Радою суддів України у бік зміцнення статусу Вищої ради правосуддя.
Підвищення рівня фінансового забезпечення судів і суддів.

РІВЕНЬ ДОВІРИ ДО СУДУ ТА РІВЕНЬ КОРУМПОВАНОСТІ СУДОВОЇ ГІЛКИ ВЛАДИ

Відповідно до даних Європейського соціального дослідження 2013 р. рівень довіри до судової системи в Україні за 5-бальною шкалою складав 2,1 бали^{^[vii]}. Загальний рівень довіри до суду в 2013 р. в Україні, за даними Програми сталого розвитку ООН, оприлюдненими у 2016 р., складав не більше 16 %, що становив один із найнижчих показників у світі^{^[viii]}. Національні опитування надають судовій гілці влади ще нижчий кредит довіри, що склав у цифрових значеннях 10 % у 2016 р^{^[ix]}.

Аналіз чисельних соціологічних досліджень щодо виміру легітимності вітчизняної Феміди надає змогу зробити два висновки:

По-перше, що жителі України, які самі стикалися з судами, зверталися до суду, оцінюють їх роботу набагато вище, ніж ті, хто ніколи не бував в судах, і формує свою думку на підставі негативної інформації в ЗМІ, заяв політиків і чуток про незаконність прийнятих судами рішень. Якщо у першої групи респондентів рівень довіри до судів коливається від 30 до 45 %, то у другої – ніколи не перевищує поріг у 10 %.

По-друге, рівень довіри до судової гілки влади на протязі останніх 10-ти років суттєво не підвищується й не знижується, коливаючись в районі 5-10 %. Такий висновок є досить невтішним для ініціаторів судової реформи і люстрації в судовій системі, адже означає, що всі здійснені на протязі цього часу заходи не впливають на рівень сприйняття українцями вітчизняної гілки влади.

Досить типовим для національного сприйняття судової системи є характеристика її як однієї з найбільш корумпованих сфер державного сектору. Такий висновок зумовлений причинами як суб’єктивного (негативне сприйняття суддів населенням), так і об’єктивного (прийнятність корупційних практик на рівні суспільної свідомості) характеру.

За даними НАБУ, за 2016 рік відомство, якому підслідні корупційні злочини, порушило кримінальні провадження стосовно 39-ти суддів. На початку 2017 р. НАБУ зареєструвало 11 кримінальних проваджень за результатами дослідження електронних декларацій суддів[x].

Варто підкреслити, що аналіз даних попередніх років свідчить про невисокий рівень розкриття корупційних злочинів, вчинених суддями. У 2015 р. ВККС України задовольнила 90 подань Генерального прокурора України про відсторонення суддів, з яких 12 – за хабарництво. На початок 2017 р. лише 4 судді з даного переліку звільнені з підстав порушення присяги або набрання законної сили вироками щодо них, 1 подав у відставку, 1 знаходиться у розшуку, 2 знаходяться під слідством.

За даними світового рейтингу корумпованості країн, який щороку публікує міжнародна організація Transparency International, у 2016 р. Україні посіла 130-те місце. І хоча такий результат можна вважати певним прогресом порівняно з 2014 роком, коли Україна була на 142-й сходинці цього рейтингу, нашій країні треба докласти ще багато зусиль в сфері протидії корупції.

На фоні наведених даних не викликає подиву висловлені наприкінці 2016 р. пропозиції громадської організації «Всеукраїнська антикорупційна палата» створити «Велике журі правосуддя», яке буде «судити» суддів, підозрюваних в недоброчесності й корумпованості. До складу журі пропонується включити громадських активістів[xi]. Безумовно, такий аналог «суду Лінча» знаходиться поза межами правового поля. У той же час 2016 рік став знаковим для судової системи в плані запровадження юридичних механізмів попередження й протидії корупції в судовій системі.

Відповідно до Порядку здійснення контролю за дотриманням законодавства щодо конфлікту інтересів в діяльності суддів та інших представників судової системи та його врегулювання (затв. рішенням РСУ від 4 лютого 2016 р.)^{^[xii]} Рада суддів України здійснює контроль за дотриманням законодавства про конфлікт інтересів з метою попередження та запобігання виникненню конфлікту інтересів, а також його самостійного врегулювання суб’єктами конфлікту інтересів у такі основні способи:

підготовка, затвердження та своєчасне оновлення нормативно-правових актів щодо виявлення, розкриття, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів у діяльності суб’єктів конфлікту інтересів,
інформування, роз’яснення та навчання суб’єктів конфлікту інтересів стосовно змісту нормативно-правових актів щодо конфлікту інтересів з метою підвищення їх здатності до самостійного виявлення, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів,
запровадження системи добровільного розкриття та реєстрації суб’єктами конфлікту інтересів переліку приватних інтересів, наявність яких може вплинути на об’єктивність та неупередженість під час прийняття рішень,
реєстрація, облік, розгляд та прийняття рішень за розглядом обов’язкових повідомлень про реальний або потенційний конфлікт інтересів в діяльності суб’єктів конфлікту інтересів, що надійшли відповідно до ч. 7 ст. 131 Закону України «Про судоустрій та статус суддів в Україні»,
реєстрація, облік, розгляд та прийняття рішень за зверненнями інших осіб з повідомленням про конфлікт інтересів у діяльності суб’єктів конфлікту інтересів,
регулярний моніторинг стану дотримання законодавства про конфлікт інтересів суб’єктами конфлікту інтересів,
за наявності належних підстав, звернення до компетентних органів щодо притягенння до відповідальності за порушення законодавства про врегулювання конфлікту інтересів,
інформування громадськості стосовно змісту нормативно-правових актів та рекомендацій щодо конфлікту інтересів, а також щодо діяльності Ради в сфері контролю за дотриманням законодавства про конфлікт інтересів та його врегулювання,
підготовка та публікація Радою щорічного звіту на основі результатів своєї діяльності щодо контролю за дотриманням законодавства про конфлікт інтересів та його врегулювання^{^[xiii]}.

У разі неможливості врегулювання конфлікту інтересів самостійно в порядку, передбаченому процесуальним законодавством, або іншим шляхом, суддя звертається до Ради з метою зовнішнього врегулювання конфлікту. Для зовнішнього врегулювання конфлікту інтересу суддів, Рада суддів України може ухвалити рішення про рекомендацію щодо:

усунення особи від виконання завдання, вчинення дій, прийняття рішення, не пов’язаних зі здійсненням правосуддя, чи участі в його прийнятті в умовах реального чи потенційного конфлікту інтересів;
усунення відповідного приватного інтересу з наданням підтверджуючих це документів Раді,
перегляду обсягу службових повноважень особи, не пов’язаних зі здійсненням правосуддя;
переведення особи на іншу посаду або в інший суд;
звільнення особи;
відкликання особи суб’єктом обрання (щодо членів ВККС України).

Отже, роль Ради суддів України в здійснені контролю за додержанням вимог законодавства щодо регулювання конфлікту інтересів у діяльності судів полягає у таких аспектах: (а) здійснення превентивних заходів щодо запобігання конфлікту інтересів в судовій системі; (б) врегулювання конфлікту інтересів в судовій системі; (в) ініціювання питання про відповідальність судді у разі виявлення ознак правопорушення під час розгляду і вирішення питання про конфлікт інтересів у судовій системі.

Важливими новаціями у сфері протидії корупції для суддів стало подання ним декларацій доброчесності й родинних зв’язків, моніторинг способу життя судді й електронне декларування доходів.

Декларації доброчесності та родинних зав’язків суддів подаються ними щорічно до 1 лютого шляхом заповнення на офіційному веб-сайті ВККС України. Форми цих документів затверджує Комісія, вимоги до їх змісту чітко визначені Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (статті 61, 62). Декларації є відкритими для загального доступу через оприлюднення їх на офіційному веб-сайті ВККС України. За відсутності доказів іншого відомості, подані суддею у деклараціях, вважаються достовірними.

Подання декларації доброчесності судді та декларації родинних зв’язків судді, а також забезпечення відповідності своїх витрат офіційно отримуваним доходам – невід’ємні обов’язки судді, порушення яких тягне дисциплінарну відповідальність, наслідком якої може бути звільнення судді з посади. Ще одним новим обов’язком судді є підтвердження законності джерела походження майна у зв’язку з проходженням кваліфікаційного оцінювання або в порядку дисциплінарного провадження щодо судді, якщо обставини, що можуть мати наслідком притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, викликають сумнів у законності джерела походження майна або доброчесності поведінки судді (ст. 56 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). З метою встановлення відповідності рівня життя судді наявному у нього та членів його сім’ї майну і одержаним ними доходам, органи, які здійснюють протидіяю корупції, проводять моніторинг способу життя судді. Відповідно до ст. 59 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» такий моніторинг може бути проведений на вимогу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищої ради правосуддя та в інших випадках, визначених законом. Органом, уповноваженим на проведення моніторингу, є Національне агентство з питань запобігання корупції. Результати моніторингу способу життя судді можуть також використовуватися для оцінки дотримання суддею правил суддівської етики й включається до суддівського досьє.

Згідно вимог антикорупційного законодавства суддя повинен до 1 квітня кожного року подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Майнові декларації суддів підлягають обов’язковій повній перевірці у НАЗК. У 2016 р. відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо особливостей подання службовими особами декларацій про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру у 2016 р.» від 15 березня 2016 р. № 1022-VIII усі судді подали свої майнові декларації в електронній формі з метою їх оприлюднення на офіційному сайті НАЗК.

КАДРОВІ ПРОБЛЕМИ У СУДОВІЙ СИСТЕМІ

За даними Ради суддів України станом на 2 грудня 2016 р. штатна чисельність суддів в судах України складає 7968, а фактично працює 6228 суддів. З них здійснювати правосуддя мають право 4937 — 62% від штатної чисельності. 13 суддів досягли граничного віку перебування на посаді, у 914 закінчився п’ятирічний строк повноважень, 26 суддів відсторонені від посад, 205 не прийняли присягу, 73 прикріплені до інших судів, 525 мають намір звільнитися з судової системи у відставку або за власним бажанням. Найбільш загрозлива ситуація склалася в апеляційних судах. З 1431 судді майже чверть — 331 особа має намір звільнитися (23%), а у загальних апеляційних судах цифра сягає 29%^{^[xiv]}.

На початок 2017 р. даними ВККС України^{^[xv]} 4 місцевих судів загальної юрисдикції тимчасово не працюють через відсутність суддів, у 72 судах заповненість штатних посад суддів не перевищує 50 %, у 12 судах кількість суддів, які можуть здійснювати правосуддя, не перевищує показника 25% від фактичної чисельності (Харківський окружний адміністративний суд, Луганський окружний адміністративний суд, Каланчацький районний суд Херсонської області, Золочівський районний суд Львівської області, Мостиський районний суд Львівської області, Сколівський районний суд Львівської області, Менський районний суд Чернігівської області, Тернівський міський суд Дніпропетровської області, Рівненський окружний адміністративний суд, Мар’їнський районний Донецької області, Волочиський районний суд Хмельницької області, Нетішинський міський суд Хмельницької області). У Луганському окружному адміністративному суді з 28 суддів можуть здійснювати судочинство лише 5 суддів (18%). У Менському районному суді Чернігівської області з 5 суддів може здійснювати повноваження лише один суддя (20%). У Рівненському окружному адміністративному суді з 14 суддів можуть здійснювати повноваження лише 3 судді (21%). У Харківському окружному адміністративному суді з 38 суддів можуть здійснювати повноваження лише 8 суддів (21%). По одному судді можуть здійснювати правосуддя у 65 судах України, у 191 суді – по 2. Мешканці окремих регіонів України взагалі не мають доступу до правосуддя. У Магдалинівському районному суді Дніпропетровської області ця ситуація не вирішується з 01.03.2015 року[xvi]. Брак суддів негативно позначається як на якості, так і на оперативності відправлення правосуддя, що у цілому призводить до порушення права людини на справедливий суд.

Причин кадрового голоду в судах декілька: по-перше, у судовій системі близька 1000 суддів-п’ятирічок, у яких завершився строк повноважень, але яких Верховна Рада не обрала безстроково, оскільки вона не вирішувала ці питання більше двох років поспіль. Наразі вирішенням цього питання зайнялася Вища рада правосуддя, яка має провести перевірку матеріалів по цим суддям, що передані їй парламентом на прикінці 2016 р., і внести відповідні подання до Президента України про призначення суддів (за результатами перевірки суддівських досьє та співбесіди). По-друге, суддів звільняють за люстраційними процедурами. По-третє, велика кількість суддів уходить у відставку через небажання проходити кваліфікаційне оцінювання, декларувати свої доходи, доводити їх законність й підтверджувати рівень своєї кваліфікації. По-третє, трапляються затримки із приведенням суддів до присяги Президентом України. ВККС України зволікає із вирішенням питання про проведення конкурсів на посади в судах загальної юрисдикції, не вирішує питання тимчасового відрядження суддів до інших судів, незважаючи на наявність такого механізму в Законі України «Про судоустрій і статус суддів». Ситуація вже досягла критичної позначки, зважаючи на наведені вище цифри. У чинному законодавстві відсутній дієвий механізм передачі нерозглянутих справ та подання позовів до інших судів у разі тимчасової непрацездатності усього складу суду, тому можна цілком очевидно фіксувати відсутність доступу до правосуддя на територіях, на які поширюється юрисдикції відповідних непрацюючих судів. У разі звернення українців до Європейського суду з прав людини останній обов’язково визнає порушення права громадян на доступ до правосуддя через наявність територій, на яких не поширюється судова юрисдикція, навіть враховуючи ту обставину, що така ситуація є тимчасовою.

РЕЗУЛЬТАТИ ЛЮСТРАЦІЇ В СУДОВІЙ СИСТЕМІ засвідчують досить низький рівень дієвості заходів, спрямованих на очищення суддівського корпусу. За Законом України «Про очищення влади» від 14 жовтня 2014 р. № 1682-VIІ відповідні перевірки суддів завершилися у грудні 2015 р. Станом на 16 жовтня 2016 р. Мін’юст звернувся до Вищої ради юстиції у період з серпня 2015 р. по березень 2016 р. з поданням про звільнення суддів на підставі порушення ними вимог щодо несумісності, стосовно 70 суддів. Із подань Мін’юсту до ВРЮ щодо звільнення 70-ти суддів на підставі Закону:

не розглянуто ВРЮ – щодо 16-ти суддів;
незавершені провадження ВРЮ – щодо 27-ми суддів;
є рішення ВРЮ про внесення подання на звільнення з підстав, передбачених Законом – щодо 1 судді;
завершені провадження за зверненнями Мін’юсту – щодо 26-ти суддів (а саме, залишено без розгляду, зупинено розгляд провадження, відмовлено у внесенні подання на звільнення за порушення вимог щодо несумісності).

З отриманих Мін’юстом копій висновків ВРЮ вбачається, що превалююча підстава не задоволення звернень Мін’юсту сформульована з посиланням на п. 54 Регламенту ВРЮ, відповідно до якого: «У випадку, якщо на момент розгляду питання про звільнення судді Радою суддя звільнений з посади або його повноваження припинені, заява (висновок, подання) залишається без розгляду».

31 суддя з 70, щодо яких Мін’юст звертався до ВРЮ звільнені відповідними суб’єктами з підстав, не передбачених Законом України «Про очищення влади» (за власним бажанням, у зв’язку із закінченням строку повноважень, у зв’язку із відставкою, за порушення присяги, у зв’язку з набранням законної сили обвинувальним вироком щодо судді).^{^[xvii]} Також є інформації щодо 42 суддів, які не подали заяви про проходження перевірки, що є підставою для їх звільнення з посади відповідно до п. 5 ст. 12 Закону України «Про очищення влади»^{^[xviii]}.

Отже, можна зробити висновок, що органами судової влади, зокрема Вищою радою юстиції, фактично саботується процес виконання приписів Закону України «Про очищення влади», оскільки законодавство не містить механізму автоматичного звільнення судді за результатами люстраційної перевірки. Аналогічну тенденцію спостерігаємо і щодо скасування у судовому порядку рішень ТСК й ВРЮ щодо звільнення суддів за порушення присяги за процедурами, передбаченими Законом України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» № 1188-VII^{^[xix]}. В обґрунтування таких рішень вищих судових органів покладаються формальні процедурні порушення, допущені органами дисциплінарної влади через колізії законодавства, яке регламентувало дисциплінарне провадження щодо судді в різні періоди^{^[xx]}. Непослідовність правової позиції Вищої ради юстиції й Вищого адміністративного суду України полягає також у тому, що до деяких суддів, до яких, на думку Мін’юсту, мають бути застосовані заборони, передбачені Законом України «Про очищення влади», вони реально застосовуються, у той час як переважній більшості суддів вдалося уникнути відповідальності^{^[xxi]}.

Досить цікавими є результати дії Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» від 8 квітня 2014 р. № 1188-VII. Автоматичній люстрації за Законом України № 1188-VII підлягали судді, які обіймали адміністративні посади в судах. Відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1188-VII з дня набрання чинності цим Законом вважаються такими, що звільнені з адміністративних посад, голови вищих спеціалізованих судів, їх заступники, голови апеляційних судів, їх заступники, голови місцевих судів та їх заступники. З дня набрання чинності цим Законом вважаються такими, що звільнені зі своїх посад, також секретарі судових палат вищих спеціалізованих судів, їх заступники та секретарі судових палат апеляційних судів. Аналіз переобрання відповідних суддів у квітні-вересні 2014 р. засвідчив, що більше 80 % суддів, які втратили свої адміністративні посади за цим Законом, були переобрані колективами судів. Це дало підстави деяким громадським активістам та експертам стверджувати про неефективність цього елементу люстаційного механізму. Варто відзначити, що у більшості судів переобрання очільників пройшли у досить цивілізованій формі, без будь-яких конфліктів або скандалів. Водночас громадські активісти фіксували і досить гучні з’ясування відносин у деяких судах, і факти «викупу» голосів суддів, і факти повторних голосувань, якщо з першої спроби обрати керівництво суду не вдалося. На щастя, такі випадки були одиничними.

Повністю виконаним можна вважати лише припис ст. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1188-VII. З дня набрання чинності цим Законом повноваження членів Вищої ради юстиції, крім тих, які перебувають у цьому органі за посадою, та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України припиняються. Вища рада юстиції та Вища кваліфікаційна комісія суддів України формуються відповідно до закону з урахуванням вимог, встановлених пунктом 4 цього розділу, у частині призначення членів Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з’їздом суддів України.

Станом на 1 червня 2015 р. до ТСК надійшло 2192 скарг громадян, з яких Комісія визнала прийнятними лише 309, розпочавши по ним провадження щодо перевірки неправомірних дій суддів. Ухвалено 41 висновок про порушення присяги у діях 46 суддів, які спрямовані до ВРЮ. До ВККС спрямовано 12 висновків про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. До Генеральної прокуратури України не спрямовано жодного провадження.

Станом на 14 квітня 2016 р. ВРЮ завершила розгляд висновків ТСК, у яких виявлено ознаки порушення присяги судді. Йдеться про справи 46-ти суддів. Рада рекомендувала звільнити 29 з цих суддів за порушення присяги, відмовила у внесенні подання на звільнення 7-ми суддів і передала відповідні справи до ВККС України для накладення інших дисциплінарних стягнень, відмовила у звільненні 9-ти суддів. Щодо одного судді розгляд справи припинено у зв’язку із його мобілізацією, і щодо одного судді справу було залишено без розгляду через неналежне оформлення справи.

Не всі матеріали ТСК встигла розглянути. Відповідно до ч. 5 ст. 2 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» заяви, що надійшли після закінчення визначеного цією статтею строку, а також заяви, щодо яких ТСК не встигла прийняти рішення до закінчення своїх повноважень, передаються до Вищої ради юстиції для продовження їх розгляду за загальною процедурою. У зв’язку зі спливом строку повноважень ТСК листом від 7 квітня 2016 року завершила передачу до Вищої ради юстиції заяв та доданих до них матеріалів, щодо 305 суддів, щодо яких нею не були прийняті рішення, при тому що фактично ця Комісія припинила свою діяльність ще 10 червня 2015 року, коли ухвалила останні висновки. Станом на 9 червня 2016 року щодо шести з 11 матеріалів прийнято рішення про відкриття дисциплінарних справ стосовно суддів. Щодо решти були прийняті рішення про відмову у відкритті дисциплінарних справ, про передачу матеріалів до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та про залишення без розгляду, у разі, коли судді вже були звільнені з посад з інших підстав, та у випадку смерті судді. Таким чином, наразі очевидно, що не всі матеріали ТСК стануть підставою відповідальності судді. Наразі у Вищій раді юстиції триває робота щодо пришвидшення розгляду й вирішення справ відповідної категорії.

Узагальнення практики ТСК і ВРЮ по справах ТСК свідчить про наступне:

(а) основною причиною звільнення суддів за порушення присяги за Законом України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» від 8 квітня 2014 р. є умисне та грубе порушення ними приписів КПК України, ЦПК України або КУпАП, Закону України «Про судоустрій та статус суддів», статей 5, 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод під час гострого соціального конфлікту в Україні з 21 листопада 2013 р. по 22 лютого 2014 р., що спричинило незаконне притягнення пересічних громадян до кримінальної або адміністративної відповідальності (рішення ВРЮ від 5 листопада, 17 листопада, 26 листопада, 3 грудня, 17 грудня, 18 грудня 2015 р.)^{^[xxii]}.

(б) звільнення суддів тягне здійснення правосуддя на територіях, не підконтрольних Уряду України, що має явні ознаки порушення присяги. Так, діючи за власною ініціативою, 276 суддів АР Крим після анексії півострову Російською Федерацією, отримали громадянство РФ, взяли участь у конкурсі на зайняття посади судді РФ, за результатами якого указом Президента РФ призначені суддями судів, створених РФ на окупованій території Криму, і з цього часу здійснюють правосуддя в Криму від імені іноземної держави (рішення ВРЮ від 24 грудня 2015 р.); 26 грудня 2016 р. ВККС України ухвалила рішення про звільнення 100 кримських суддів, які своєчасно не виявили бажання перевестися на територію, підконтрольну Уряду України;

(в) здійснення особами, наділеними статусом судді України, правосуддя від імені незаконних утворень – ЛНР і ДНР, трактується органами дисциплінарної влади як порушення присяги судді;

(г) звільнення суддів також є наслідком зайняття суддею посади, перелік яких визначено ст. 3 Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 р., у період з 25 лютого 2010 р. по 22 лютого 2014 р., внаслідок чого суддя має бути звільнений з посади за несумісністю.

ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ДОСТУПНОСТІ СУДІВ ДЛЯ НАСЕЛЕННЯ

Мусимо констатувати, що переведені у 2014-2015 рр. на підконтрольну Уряду територію суди Донецького та Луганського регіонів не можуть цілком відповідати критеріям територіальної доступності та зручності розташування, однак вже сам факт відновлення діяльності цих установ (повного або часткового) слід оцінити позитивно. Так, людині, яка перебуває на непідконтрольній Уряду території, щоб дістатися до суду, який знаходиться на території України, треба подолати значну відстань, минаючи блокпости та небезпечні ділянки траси, які можуть обстрілюватися терористами. Відстань, яку раніше, в мирні часи, люди додали за декілька годин, може займати цілий день. Це робить суди для українських громадян, які вимушено, з об’єктивних причин, перебувають на території ЛНР або ДНР, недоступними[xxiii]. Не набагато краща ситуація із фізичним доступом до судів осіб, які виїхали з непідконтрольної території, оскільки територіальна підсудність судів змінилася, як і місце проживання цих громадян, які вимушені чекати на судовий розгляд на території, далекій від їх нового місця проживання.

Ще одна проблема, з якою останнім часом зіткнулися вітчизняні суди, є узгодження територіальної юрисдикції судів із відповідною юрисдикцією правоохоронних органів. Ухвалення нового антикорупційного законодавства, законодавства про прокуратуру та інші правоохоронні органи протягом 2014-2016 рр. суттєво змінило як підсудність, так і підвідомчість значної кількості кримінальних проваджень. Правоохоронні органи, побудовані за новим законодавством, не обов’язково поширюють свою юрисдикцію на певну адміністративно-територіальну одиницю, вони можуть мати іншу територіальну підвідомчість, яка об’єднує декілька адміністративно-територіальних одиниць або частин таких одиниць. Так, в системі органів НАБУ функціонує 7 територіальних управлінь, кожне з яких поширює свою юрисдикцію на декілька областей. До цієї ж системи прив’язана і підсистема підрозділів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. В системі органів прокуратури, яка покликана здійснювати процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, передбачено існування 178 місцевих прокуратур замість 638 міських, районних, міжрайонних та районних у містах прокуратур, що діяли до набуття чинності Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 р. В середньому територіальна юрисдикція місцевої прокуратури охоплює 5 адміністративно-територіальних одиниць міського, районного рівня з чисельністю населення понад 150 тис. осіб. Отже, на одну місцеву прокуратуру в середньому припадає майже 4 місцеві суди.

Суди ж першої інстанції наразі побудовані відповідно до адміністративно-територіального устрою держави, тому зміна підвідомчості правоохоронних органів вимагає узгодження їх роботи із судовими органами, зокрема зі слідчими суддями та судами, які розглядають кримінальні провадження по першій інстанції. Це вимагає ухвалення відповідної нормативної бази. Виникають також і фізичні незручності: місцеві суди територіально віддалені від головного офісу місцевої прокуратури, або знаходитися територіально незручно до відповідного суду, що спричинює складнощі у прибутті прокурорів до суду, наданні й отриманні необхідних процесуальних документів та ін.

Актуальною для судової системи у 2016 р. залишалася проблема забезпечення доступом до судів так званих маломобільних груп населення. Існують окремі державні будівельні норми «Суди», які регулюють можливість приведення будівель суду до міжнародних стандартів. Це ДБН В.2.2-26:2010, який застосовується при проектуванні нового будівництва або реконструкції приміщень судів. Дані норми набули чинності з 01 жовтня 2010р., і стосується функціонально-планувальної організації приміщень залів судових засідань, робочих приміщень суддів та працівників апарату суду, допоміжного та обслуговуючого призначення, інженерного обладнання, а також на приміщення загального призначення для відвідувачів. Як показали результати дослідження РГБФ «Право і Демократія», проведеного в рамках реалізації проекту: «Проведення моніторингу забезпечення рівного доступу осіб з особливими фізичними потребами до правосуддя», зазначені вище нормативи в українських судах не дотримуються. На даний час більшість вітчизняних судів є недоступною для інвалідів, які пересуваються на спеціальних візках[xxiv]. На початку 2016 р. громадська організація інвалідів «Креавіта» здійснила перевірку дев’яти районних судів і Апеляційного суд Харківської області. Активістами організації була вивчена доступність прилеглої території, паркування, внутрішній простір, зали засідань, санвузли. У підсумку жодна будівля судів не виявилося доступною повністю. Загальні проблеми – це відсутність спеціальних паркомісць, ліфтів, тактильної і звукової інформації, обладнаних санвузлів, а також вузькі вхідні двері, високі пороги. Крім того, є суди, в які ведуть так звані «двері-вертушки», проїхати через які на візку просто неможливо[xxv]. Аналогічна ситуація спостерігається по всій країні й у 2016 р. суттєвих зрушень по даному питанню не спостерігалося.

Усі наведені чинники негативно позначається на фізичній доступності судів для населення.

ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОЇ ДОСТУПНОСТІ СУДІВ ДЛЯ НАСЕЛЕННЯ

Протягом останніх декількох років існує тенденція до поетапного зростання розміру судових витрат, насамперед через здороження послуг адвокатів й підвищення ставок судового збору.

Варто відзначити, що держава не має повноважень регулювати оплату гонорарів адвокатів, оскільки це питання узгоджуються виключно на договірних засадах між адвокатом і клієнтом, однак у 2016 р. на державному рівні були зроблені кроки, що стимулюватимуть підвищення відповідних ставок у майбутньому. Статтею 131^-1 нової редакції Конституції України встановлюється монополія адвокатури, адже виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. Зазначена конституційна новела, отримала неоднозначну оцінку, але має бути виконана у найближчому майбутньому, що неодмінно призведе до обмеження участі представників у судових процесах, які не є адвокатами, що в свою чергу позначиться на можливості вибору особою представника в бік його звуження, а також сприятиме зміні умов роботи з клієнтами осіб, які мають свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю.

З 01 січня 2016 року відповідно до Закону України «Про судовий збір» та Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 р.» ставки судового збору помітно підвищилися. Так, розмір збору за подання позову майнового характеру фізичною особою або фізичною особою-підприємцем коливався від мінімальних 551,20 грн до 6 890,00 максимальних грн. Позов немайнового характеру для цієї ж категорії осіб коштував 551,20 грн, а для юридичних осіб – 1 378,00 грн. Помітно дорожче вартувала для звичайних громадян апеляційна (від 303,16 – 1 515,80 грн) й касаційна судові інстанції (від 661,44 – 1 653,60), а також звернення до Верховного Суду України (від 716,56 – 1 791,4). При цьому максимальний розмір судового збору при оскарженні рішення суду Законом не обмежений. Враховуючи встановлений на 2016 розмір заробітної плати в сумі 1600 грн й загальний низький рівень життя українців, на фоні економічної кризи й військових дій на Сході країни, високі ставки судового збору не сприяли покращенню рівня доступності правосуддя.

ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОСТУПНОСТІ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ

У Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015 – 2020 рр.[xxvi], затвердженої Указом Президента України від 20 травня 2015 р. № 276, одним із завдань, спрямованих на забезпечення спрощення доступу громадян до безоплатної правової допомоги, визначено розширення можливості надання як первинної, так і вторинної правової допомоги у цивільних та адміністративних справах, у тому числі, й на регіональному рівні. 2016 рік ознаменувався подальшим розширенням мережі місцевих центрів з надання безоплатної правової допомоги[xxvii] та впровадженням нових інструментів забезпечення доступу населення до правової допомоги. Зокрема, у 2016 р. місцеві центри з надання безоплатної правової допомоги прийняли 38466 письмових звернень про надання безоплатної вторинної правової допомоги, ухвалили 34126 рішень про надання такої допомоги й видали 30720 доручень про призначення адвоката[xxviii]. Регіональними центрами з надання безоплатної вторинної правової допомоги за 2016 р. видано загалом 81 868 доручень для надання такої допомоги[xxix]. При цьому середній показник відмов від адвокатів по Україні складає 7-9 %, досягаючи у 4-х регіонах 10-13 %. Такі цифри свідчать про задоволеність громадянами якістю роботи адвокатів, які надають безоплатні правові послуги за кошти держави.

За даними Координаційного центру з надання правової допомоги «з метою розширення доступу до безоплатної правової допомоги для соціально-вразливих категорій громадян, у тому числі на тимчасово окупованій території України (на базі гуманітарно-логістичних центрів, що розташовані в районах контрольних пропускних пунктів Донецької області), місцевими центрами з надання безоплатної правової допомоги впродовж 2016 р. здійснювалась робота щодо утворення та розвитку мережі дистанційних пунктів доступу до безоплатної правової допомоги та здійснення виїздів мобільних консультаційних пунктів (виїзних прийомів громадян).Протягом 2016 року центри утворили та забезпечили роботу 1371 дистанційного пункту доступу до безоплатної правової допомоги, та здійснили 7444 виїзди мобільних консультаційних пунктів (виїзних прийомів громадян). Загальна кількість громадян, яка звернулася за отриманням консультацій та роз’яснень з правових питань під час роботи дистанційних пунктів доступу та мобільних консультаційних пунктів, склала 36228 осіб. Одним із найпоширеніших способів організації роботи дистанційних пунктів доступу до безоплатної правової допомоги, що успішно застосовується місцевими центрами для зручного та оперативного спілкування з клієнтами, є використання Skуpe-зв’язку, зокрема через розгалужену мережу бібліотечних установ у рамках проекту «Бібліоміст». Найчастіше громадяни зверталися за консультаціями з питань їх соціального захисту, зокрема порядку призначення державної соціальної допомоги, надання житлових субсидій, пенсійного забезпечення, оформлення спадщини, отримання пільг учасниками АТО та соціального захисту їх сімей, надання адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам, у тому числі для покриття витрат на проживання та оплату житлово-комунальних послуг.

Ще одним інструментом для забезпечення доступу до безоплатної правової допомоги є проведення виїзних консультацій громадян в рамках роботи мобільних консультаційних пунктів доступу. Загальна кількість осіб, яка звернулася за отриманням консультації та роз’яснень з правових питань під час виїздів мобільних консультаційних пунктів (виїзних прийомів громадян) склала 25 797 громадян»[xxx].

У цілому можна відзначити надзвичайно високий рівень організації роботи системи безоплатної правової допомоги в Україні, яка почала свій розвиток лише у 2011 р., а наразі налічує 550 центрів та бюро безоплатної правової допомоги, які складають повноцінну й розгалужену систему забезпечення доступу громадян до правосуддя. За свідченням міністра юстиції України Павла Петренка, «український досвід надання безоплатної правової допомоги в суді у кримінальних провадженнях, а також цивільних та адміністративних справах визнано одним з найкращих на міжнародному рівні. Тож не дивно, що низка країн вже висловили бажання перейняти наш досвід під час створення власних систем безоплатної правової допомоги»[xxxi].

Протягом 2016 р. єдиною проблемою системи надання безоплатної правової допомоги залишалося питання забезпечення доступу до неї окремих вразливих верств населення, зокрема учасників бойових дій та внутрішньо переміщених осіб, яким профільне законодавство не надавало жодних пільг. 5 січня 2017 р. набув чинності Закон України «Про Вищу раду правосуддя», яким розширено коло осіб, які мають право на безоплатну вторинну правову допомогу. Таке право набули близька 1,7 млн внутрішньо переміщених осіб й більше 275 тис ветеранів війни, у тому числі учасники бойових дій. Також було суттєво спрощені критерії малозабезпеченості особи, які надають право на безоплатну правову допомогу, що розширює масштаби застосування відповідного законодавства й створює додаткові гарантії для доступу громадян до суду.

ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕЛЕКТРОННОЇ ДОСТУПНОСТІ СУДІВ ДЛЯ НАСЕЛЕННЯ

До складників електронного правосуддя можна віднести розроблення та впровадження в судах систем електронного документообігу, технології відеоконференції та sms-інформування учасників судового розгляду, доступ до текстів судових рішень через єдиний державний реєстр судових рішень, он-лайн трансляцію окремих судових засідань. Забезпечення електронної доступності судів сприяє суттєвій економії коштів Державного бюджету й приватних осіб, спрощенню й помісному пришвидшенню судового розгляду, автоматизації й стандартизації процесів діловодства у суді, та підвищенню якості відправлення правосуддя у кінцевому результаті.

Програма «Електронний суд» була розроблена Державним підприємством «Інформаційні судові системи» у 2012 р. за сприяння Державної судової адміністрації України. Однак лише у 2016 р. були зроблені значні кроки у напрямку впровадження проекту «Електронний суд».

Основна даного проекту полягає в налагодженні процесу оперативного обміну інформацією в електронному вигляді між судовими установами, учасниками судового процесу, а також іншими державними структурами з метою забезпечення справедливого та неупередженого правосуддя в Україні.

Відповідно до інформації на офіційному веб-порталі судової влади, система «Електронний суд» передбачає дві основні опції: надсилання процесуальних документів електронною поштою учасникам судового процесу та надсилання судової повістки у вигляді SMS-повідомлень^{^[xxxii]}.

Для отримання процесуальних документів в електронному вигляді потрібно:

Зареєструватися в системі обміну електронними документами між судом та учасниками судового процесу (завести поштову скриньку електронного суду), розміщеній на офіційному веб-порталі судової влади України за адресою: mail.gov.ua.
Подати до суду заявку про отримання процесуальних документів в електронному вигляді, яку необхідно роздрукувати на офіційному веб-порталі судової влади України у вищевказаному розділі. Процесуальні документи у відповідній справі, що видані після дати подання вказаної Заявки до суду, будуть надходити в електронному вигляді на зареєстровану електронну адресу учасника судового процесу в домені mail.gov.ua, зазначену в Заявці.

Положення щодо вимог до документів, їх формату, електронного підпису тощо містяться у Тимчасовому регламенті обміну електронними документами між судом та учасниками судового процесу (затв. Наказом ДСА України 07.09.2012 р., № 105). Так, у документі зазначається, що кожен окремий документ повинен бути відсканований і завантажений в систему подачі документів у вигляді окремого файлу з обов’язковим скріпленням його електронним цифровим підписом. Кількість файлів повинна відповідати кількості документів, що подаються до суду, а найменування файлів повинно відображатись у переліку документів, що наводиться в супровідному листі (позовній заяві тощо).

На вимогу суду, як на стадії підготовки справи до судового розгляду, так і на стадії судового розгляду, подані в електронному вигляді документи і матеріали повинні бути надані особами, які беруть участь у справі в оригіналі.

Вимоги до документів:

– позовна заява, заява, скарга, інші документи, які подаються в електронному вигляді, повинні відповідати формі і змісту, передбаченим відповідним процесуальним кодексом.

– у разі надіслання в електронному вигляді відзиву на позовну заяву, зустрічного позову, інших документів і матеріалів Користувач вказує номер справи, що розглядається з його участю.

– у разі подання заяви (клопотання) окремо від позовної заяви, відзиву на позовну заяву, зустрічного позову, заяви про вступ у справу, а також документів, що направляються в суди вищих інстанцій, Користувач зазначає відповідний номер справи.

На стадії перегляду судових актів Користувачі вибирають вид перегляду – апеляційне оскарження.

Усі процесуальні документи, які надсилаються до суду електронною поштою, повинні бути скріплені електронним цифровим підписом відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис».

Питання, пов’язанні із електронним діловодством суду також регулюються Наказом ДСА від 17.12.2013 р., № 173 «Про затвердження Інструкції з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ». Положення Інструкції передбачають автоматизовану (електронну) технологію обробки, обліку та контролю документів (справ, матеріалів чи проваджень) за допомогою автоматизованої системі діловодства суду.

Порядок роботи з електронною поштою визначається Положенням про порядок використання ресурсів локальної комп’ютерної мережі в ДСА України, територіальних управліннях ДСА України, місцевих та апеляційних судах загальної юрисдикції, затв. наказом ДСА України від 04.12.2013 р., № 164.

Суттєвою проблемою на даному етапі розвитку вітчизняної Феміди є незадовільний стан забезпечення судів й суддів комп’ютерною технікою, яка відповідає сучасним програмним вимогам та стандартам інформаційної безпеки, а також недостатній рівень фінансового й організаційного забезпечення проектів інформатизації судової системи.

Також переведенню органів судової системи України до електронного документообігу ускладнюють такі фактори:

– брак кваліфікованих кадрів у галузі інформаційних технологій у державних установах, особливо в місцевих органах державної влади;

– недостатнє розуміння користувачами системи електронного документообігу в органах державної влади основних завдань, які має вирішувати електронний документообіг, та психологічна непідготовленість працівників до використання нових інформаційних технологій;

– низький рівень комп’ютерної грамотності суспільства, що ускладнює перехід до електронного документообігу у взаємодії між державними установами і громадянами^{^[xxxiii]}.

ФІНАНСУВАННЯ СУДОВОЇ СИСТЕМИ

Бюджет судової системи України на 2016 рік склав 3,5 млрд грн на забезпечення здійснення правосуддя місцевими, апеляційними та вищими спеціалізованими судами. У 2017 р. Державна судова адміністрація України запропонувала збільшити бюджет судової системи до 8,63 млрд. грн, що на 62% більше, ніж у минулому році. За даними Ради Європи, у 2014 р. середній європейський показник бюджетування судових систем становив 60 € на душу населення, водночас половина країн витратила менше 45 € на душу населення. Значно відрізняється ситуація у 6 країнах, де витрати на душу населення становлять менше 20 €, а також у 5 країнах, де відповідні витрати перевищують суму в 100 € на особу^{^[xxxiv]}. Україна, безумовно, входить в означені 6 країн, де рівень фінансування судів є недостатнім.

Розмір базового розміру заробітної плати суддів та доплат, які виплачуються ним, свідчать про належний рівень стимулювання плідної суддівської діяльності^{^[xxxv]}. Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 30 мінімальних заробітних плат, установлених законодавством, судді апеляційного, вищого спеціалізованого суду – 50 мінімальних заробітних плат, суддів Верховного Суду – 75 мінімальних заробітних плат, що визначається поетапно з 2017 до 2020 р. Оцінити рівень підвищення суддівської винагороди можна шляхом зіставлення цифр. Так, з 1 січня 2017 р. розмір мінімальних заробітних плат складатиме 3200 грн, посадовий оклад судді місцевого суду – 48 000 грн, судді апеляційного суду – 80 000 грн. У той же час розмір середньомісячної заробітної плати по Україні у 2016 р. коливався від 4362 грн у січні до грн у 5406 листопаді[xxxvi]. Водночас право на отримання такої оплати праці судді набуває лише після проходження кваліфікаційного оцінювання (п. 23 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII).

НАВАНТАЖЕННЯ НА СУДДІВ

Однією із тенденцій судової системи останніх років стало зменшення кількості справ, які суди розглядають упродовж року: якщо в середині 2000-х років ця цифра сягала 8-10 млн справ і матеріалів щорічно, то у 201-2015 рр. вона знизилася до 4 млн. Основною причиною є фактична втрата Україною частини своєї території – Криму й Східних областей. Ця тенденція має відобразитися й на зменшенні кількості суддів в судах, однак це має відбуватися без ризику порушення строків судового розгляду та якості розгляду справ. За даними дослідження Ради Європи, європейською тенденцією є скорочення кількості судів і, як наслідок, збільшення розміру судів, до складу яких входить все більше суддів, а також набуття судовою системою все більшої спеціалізації[xxxvii]. Ще один тренд, помічений у Європі, відзначається стабільністю рівня зайнятості суддів протягом останніх чотирьох років. У середньому на 100 000 жителів припадає 21 суддя. Проте ця цифра відповідає дуже різним реаліям: судовий апарат держав Центральної та, особливо, Східної Європи продовжує працювати зі співвідношенням суддів на душу населення істотно вищою ніж у країнах Західної Європи.

ПРОБЛЕМИ ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ

За даними Голови ВС України Я. Р. Романюка, протягом 20 останніх років рівень виконання судових рішень не перевищує 5%. Заборгованість держави перед громадянами України за рішеннями судів у 2016 р. становила 450 млрд грн[xxxviii]. У структурі звернень українців до Європейського суду з прав людини скарги на невиконання або тривале виконання рішень національних судів стабільно посідають одне з перших місць серед інших категорій справ.

У 2016 р. ознаменувався реформою системи виконання рішень суду. Так, 5 жовтня 2016 р. набрав чинності Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 р. № 1404-VIII, який викладено у новій редакції, та Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 2 червня 2016 р. № 1403-VIII. Основна мета цих законів – запровадження в Україні інституту приватних виконавців, які будуть здійснювати примусове виконання судових рішень.

Ключові новації законодавства про виконавче провадження зводяться до наступного:

Примусове виконання рішень покладається на державних і приватних виконавців. Державна система виконання судових рішень залишається незмінною. Приватний виконавець – це суб’єкт незалежної професійної діяльності, який має свідоцтво про право на здійснення діяльності приватного виконавця та посвідчення приватного виконавця. Міністерство юстиції України забезпечує ведення Єдиного реєстру приватних виконавців. Кожен приватний виконавець матиме свій округ – район, місто. Коло повноважень приватного виконавця також обмежено Законом;
Запроваджується Єдиний реєстр боржників;
За прийняття виконавчого документа до примусового виконання стягувач зобов’язаний заплатити авансовий внесок; Винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової. Основна винагорода, залежно від виконавчих дій, які підлягають вчиненню у виконавчому провадженні у вигляді: (1) фіксованої суми – у разі виконання рішення немайнового характеру; (2) відсотка від суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі, за виконавчим документом. Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України.
При відкритті виконавчого провадження строк для самостійного (добровільного) виконаннярішення боржнику не надається.
Виконавець при відкритті виконавчого провадження зобов’язаний одразу накласти арешт на майно (кошти) боржника.
Після відкриття виконавчого провадження виконавець зобов’язує боржника подати декларацію про доходи та майно.
Визначення вартості майнаборжника має здійснюватися за взаємною згодою стягувача та боржника, якщо такої згоди не досягнуто – для оцінки майна залучається суб’єкт оціночної діяльності – суб’єкт господарювання.
Реалізація майнаборжника здійснюватиметься на електронних торгах.

Наразі досить важко оцінити дієвість новацій системи виконання судових рішень, оскільки не сформована практика застосування відповідних норм і положень законодавства. Планується, що інститут приватних виконавців розпочне свою діяльність в першому кварталі 2017 р. Однозначно, створення альтернативи державній системі виконання рішень суду у вигляді приватних структур посилить конкуренцію між ними й сприятиме підвищенню рівня дієвості цього інституту. Водночас неминуче здорожчання послуг як державних, так і приватних виконавців, створюватиме ризики для доступу громадян до суду. Проблемою також може виявитися розбудова виконавчих округів, передбачених новим законодавством для приватних виконавців. Останні поширюються на територію області, АРК, міста Київ та Севастополь, ігноруючи адміністративно-територіальний устрій на рівні міст і районів. Отже, матиме місце невідповідність судових й виконавчих округів, що може створити практичні складнощі.

Українська Гельсінська спілка з прав людини

Публікація

Проблеми забезпечення права на справедливий суд – О. Овчаренко