Політико-правовий коментар до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) від 30 вересня 2010 р.

Щойно вищезгадане рішення було опубліковане 1 жовтня 2010 р. на сайті Конституційного Суду, як вільна громадськість України почала коментувати його політичні та юридичні якості. Що ж стосується державних посадових і службових осіб або громадськості «невільної», то вона має терміново розпочинати «приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 р. в редакції, що існувала до внесення до неї змін» 8 грудня 2004 р.

Очевидно, що даний коментар надається на засадах не державної виконавської дисципліни, а академічної свободи. Щоб не плутати і не повторювати аргументи, спробую викласти низку особистих вражень в тезовій послідовній формі.

1. Чи вийшов в даному випадку Конституційний Суд України за межі своїх повноважень? Ні, не вийшов, бо контроль за процедурою внесення змін до Основного Закону України – це така сама рутинна частина його роботи, як і контроль за матеріальним змістом законопроектних конституційних норм. Більше того, всі юристи знають, що найпотужнішою гарантією правильності, відповідності до вимог Конституції України нових юридичних норм є досконало виписана процедура набуття ними чинності. Справжня демократія – це невизначені результати за умов суворого дотримання наперед визначеної процедури. Ця теза вважається аксіоматичною в конституційній науці і практиці. Належна процедура – це те, що дає достатній час і необхідні умови для інтелектуального штурму і розважливої самооцінки уповноважених на внесення змін суб’єктів. Процедура – це «кулінарія» виготовлення доброякісних юридичних продуктів.

2. Чи була порушена у 2004 р. відповідна процедура внесення змін до Основного Закону країни? Це питання є риторичним, бо всі, хто цікавиться конституційною практикою в Україні, знають, що була. Суд послався на два якісно різних типи порушень процедурного характеру, проте насправді їх було більше. По-перше, стилістично змінені редакції проектних конституційних норм не були передані на експертизу в Конституційний Суд. Мої опоненти можуть сказати, що не перевірені Судом поправки були редакційними і тому непринциповими. Можливо, але якщо парламент дозволятиме замінити навіть одне юридичне поняття його синонімом, то в підсумку зміст норми зміниться, бо абсолютних синонімів, як відомо, не існує. Крім того, всі знають силу синтаксису і граматики, а також те, що тут варто лише почати…

3. По-друге, поправки голосувалися разом (в «пакеті») із законопроектними нормами ординарного рівня. По-третє (що оминув у своєму Рішенні Суд), поправки були внесені в умовах фактичного надзвичайного стану. Адже на той час в країні ще залишалися вкрай розбурханими політичні й особисті пристрасті, авторитет чинного Президента був радикально підірваний, щойно припинилося блокування державних будівель і транспорту, вул. Хрещатик продовжувала заповнювати мітингова стихія. Очевидно, що такий контекст вважався б несприятливим для ухвалення змін до основного закону будь-якої країни.

4. Як говорить частина друга статті 157 нашого Основного Закону, «Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану». Хтось може сказати, що надзвичайний стан в Україні формально-юридично не було оголошено. Це так, але ж всі знають, що ізольований у приміській резиденції Президент Л.Кучма просто фізично не мав такої можливості. Політична криза зайшла надто далеко, запобіжні механізми не спрацювали, тому запроваджувати надзвичайний стан було вже пізно. В Україні мала місце Помаранчева (типологічно – оксамитова) революція – правдиве демократичне повстання, яке спікер Верховної Ради В.Литвин якось принагідно оцінив як можливий пролог до громадянської війни.

5. Ми також достеменно не знаємо, що має на меті процитована заборона із статті 157 Основного Закону: чи йдеться в ній про фактичний надзвичайний (сюди потрапляє будь-яка революція), чи тільки про той, що формально був проголошений Президентом і підтриманий Верховною Радою України. Якщо правильним є друге, тоді формальне проголошення надзвичайного стану тиранічним володарем могло б зірвати ухвалення будь-якої конституції. Таким чином, гіпотетичне тлумачення статті 157 не є самоочевидним.

Зокрема, навіть такий палкий критик Рішення Конституційного Суду від 30 вересня 2010 р. як Ю.Тимошенко в грудні 2004 р. вважала голосування депутатів від «Нашої України» за конституційні зміни (політичну реформу) зрадою їх власної революційної справи. При цьому засвідчену електронікою відсутність голосу «за» реформу від особисто В.Ющенка вона пояснювала на телекамеру власним позитивним (!) впливом на Віктора Андрійовича.

6. Ще більш неприйнятним в юридичному аспекті слід вважати так зване «пакетне» голосування конституційних змін разом із поправками до виборчого закону. У Рішенні від  30 вересня 2010 р. Конституційний Суд стримано зазначає: «Одночасне прийняття самостійних правових актів, предмет регулювання яких та визначені у статтях 91, 155 Конституції України процедури їх розгляду і ухвалення є різними, свідчить про порушення Верховною Радою України частини другої статті 19 Конституції України»… Насправді ж пакетне голосування призвело не просто до порушення юридичної техніки, а до неприпустимого з логічної точки зору реверсу в нормативному керуванні – стану, коли доля норм ординарного рівня (зміни у Закон «Про вибори Президента України») безпосередньо визначала долю норм конституційного рівня, якими на той час в Україні визначалася (sic) нова форма правління.

7. Крім того, з юридичної точки зору пакетне голосування є не тільки й не стільки одночасним, скільки сумарним. У пакет складаються різні законопроекти, які голосуються в одне – загальне стосовно всіх законопроектів волевиявлення. Уявімо собі на мить ситуацію: першим законопроектом з пакету передбачається уп’ятеро збільшити зарплату народних обранців, другим – змінити конституційну форму правління. Хто після цього сумніватиметься в успіхові політичної реформи? Миритися з подібним підходом – означає не що інше, як вважати (вслід за В.Ульяновим-Леніним) що благородна мета виправдовує будь-які засоби її досягнення. Але ж справді моральним і єдино виправданим є протилежне: не можна досягнути благородних замірів ницими способами чи інструментами. Колись професор В. Лефевр у своїй знаменитій книзі «Логіка совісті» писав, що антигуманний лозунг мета виправдовує засоби є типово більшовицько-радянським. І, навпаки, в суспільствах західного типу панує протилежне переконання, що значною мірою пояснює їх етичну привабливість і силу.

8. У своєму недавньому (01.10.10 р.) коментарі у «Kyiv Post» секретар Венеціанської комісії Т.Маркет заявив: «Венеціанська комісія не вважала Конституцію 2004 р. недемократичною», і що… «було несподівано дізнатись, що було визнано недійсною Конституцію, яка діяла шість років (і була застосовувана самим Конституційним судом)».

Але ж Конституційний Суд жодним чином не показав, що він вважає або вважав колись раніше Закон № 2222 від 8 грудня 2004 р. «недемократичним». Просто пряник політичної реформи, як засвідчив Суд, було подано у брудній обгортці, що й стало принциповою перешкодою для процесу юридичного перетравлювання. Крім того, Т.Маркет не враховує тієї обставини, що Конституційний Суд України, на відміну від судів в англосаксонській правовій системі, не має повноважень тлумачити Основний Закон у всіх тих випадках, коли це виглядає необхідним чи корисним. Конституційний Суд України може бути найгіршої думки про конституційну норму, але водночас має обов’язок коритися їй доти, доки не знайдеться відповідний суб’єкт конституційного подання, який поставить норму під сумнів.

9. В Інтернеті й на українських телеканалах нині дискутується питання про те, чи не повинні, у зв’язку з відміною конституційних змін 2004 р., бути проведені дострокові вибори Президента і Верховної Ради України, оскільки народ обирав ці органи з іншим, ніж це передбачає редакція Конституції 1996 р., обсягом повноважень. На цей реально існуючий закид можна відповісти таке. По-перше, народ обирає конкретних осіб на посаду депутата чи президента, але не визначає їхніх повноважень у даній якості. Визначення компетенції державного органу чи повноважень посадової особи – у даному випадку Верховної Ради і Президента України становить прерогативу Основного Закону, який стоїть вище від поточного народного волевиявлення чи просто бажання. Народ може врешті-решт змінити свою конституцію, але до тих пір, поки вона діє, він мусить коритися їй так само, як і державний апарат, держава в цілому. Як писав свого часу П.-А.Гольбах, конституція – це вуздечка для керманичів і народів, вона є вищим регулятором стосовно суспільства в цілому.

10. Очевидно, що для запобігання конфліктам у державно-правовій сфері перевибори державних структур (у випадку зміни їх компетенції) іноді дійсно можуть бути оптимальним способом виходу із ситуації (Ю.Барабаш). Проте слід брати до уваги те, що у нас подібні перевибори можуть мати місце лише за умови добровільної відставки Президента і саморозпуску Верховної Ради. Адже чинна Конституція і закони України не містять у собі подібних імперативів, про що й заявив 1 жовтня 2010 р. В.Литвин.

11. Що ж стосується висловленої в українському медійному просторі думки про те, ніби після Рішення Конституційного Суду в Україні більше не існує легітимної влади, то це очевидне перебільшення. Відміна політреформи відбулася з моменту оголошення Рішення про це Конституційного Суду, яке не має зворотної сили. Тобто всі повинні просто залишатися на своїх посадах, якщо посади збереглися. При цьому у окремих посадових осіб і державних органів змінився обсяг повноважень, але це само по собі не впливає на їх легітимність. Виборами народ, як вже зазначалося вище, віддає своїх кандидатів на «поталу» Основному Законові, який є вищим юридичним продуктом того ж таки народу. Почасти тому в Україні, як і у більшості цивілізованих країн світу, не визнають імперативного мандату. Легітимація живої політичної влади справді існує, але існує також і висхідна (первісна) легітимація абстрактної влади конституцій. Простіше кажучи, на визначення обсягу компетенції державних органів, так само як і на визначення повноважень президента чи іншої вищої посадової особи країни народ надає свою згоду раніше.

При цьому зв’язок між народною волею і компетенцією президента й парламенту здійснюється не на тактичному (вибори), а на стратегічному (ухвалення основного закону) рівні. Тобто саме по собі обрання конкретних людей на посади не впливає на обсяг їх повноважень, і навпаки. Зміна обсягу конституційних повноважень за нормальних обставин не має позначатися на конкретних політичних долях, бо в даному випадку йдеться про різні коридори політичного волевиявлення народу. Такі канали є автономними і безпосередньо не перетинаються.

12. Чи загрожує, за версією Ю.Тимошенко, відміна політичної реформи посиленням тоталітарних тенденцій в Україні? Не викликає сумніву, що опозиція має бути сторожем свободи і демократії в суспільстві і може попереджати про що завгодно. Проте нині виглядає так, що Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 р. не стільки провокує тоталітаризм, скільки ятрить душі політичних противників чинної влади. Те, що так невдало прагнув здійснити В.Ющенко, парадоксальним чином здійснила політична сила його основного опонента.

13. Втім, якщо відволіктися від моментів особистого протистояння, то можна побачити, що всі обрані народом влади в незалежній Україні діяли de facto за моделлю, яка була ближчою до Конституції 1996 р. ніж до того задуму, що його втілювала у собі українська «політична реформа». Своїм рішенням Конституційний Суд лише наблизив формальну Конституцію України до її більш органічного стану. Насправді українській політиці вже двадцять років бракує не рафінованого парламентаризму, а елементарної моральності, пристойного рівня загальної освіченості й політичної культури. Саме з позицій елементарної логіки конституційна модель зразка 1996 р. є суттєво кращою за модель зразка 2004 р.

14. Оскільки українська демократія є все ще відносно наївною і простою, головною загрозою для неї залишається популізм, слабкість політичної культури і вузькість пропозицій на політичного ринку. Тому так важливо знати, чи зупиниться В.Янукович на досягнутому. Якщо так, то поновлення чинності Конституції 1996 р. стане лише тимчасовим паліативом. Оскільки свободолюбна і демократична Україна варта суттєво кращого Основного Закону, конституційний процес в Україні має тривати далі. При цьому політичне суперництво В.Януковича і Ю.Тимошенко може виявитися більш драматичним, ніж це витікає з уже існуючого між ними політичного контрасту.