Закон «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» від 16 січня 2014 року (законопроект № 3587)

Положення цього закону підривають фундаментальні основи кримінального судочинства, у якому можливість особи бути присутньою при розгляді кримінального обвинувачення проти неї є наріжним каменем.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, особа, звинувачена у кримінальному правопорушенні, має право брати участь у розгляді. Хоча розгляд, що відбувається за відсутності обвинуваченого, сам собою не суперечить статті 6, однак безперечно стається відмова у правосудді, якщо особа, засуджена заочно, не може згодом отримати від суду новий розгляд по суті обвинувачення, якщо не встановлено, що особа відмовилась від права бути присутнім та захищати себе або що він мав намір ухилитися від правосуддя (Sejdovic, 81-82).

Передбачені статтею 523-1 КПК підстави проведення заочного кримінального провадження, — а саме, що особа «повторно не прибула до органу досудового розслідування чи до суду без поважних причин або не повідомив про такі причини, або повідомлені ним причини визнані неповажними» — не можуть вважатися такими, що свідчать про безумовну відмову від права брати участь у розгляді справи. Як зазначає Європейський суд, «відмова від права має бути встановлена недвозначно і супроводжуватися мінімальними гарантіями, відповідними до її важливості» (Sejdovic, 86).

Закон не надає достатніх гарантій для особи, яку засуджено у заочному кримінальному провадженні, на ініціювання перегляду справи.

Фактично, закон створює ситуацію, коли нез’явлення особи до суду дає можливість скасувати фундаментальні гарантії справедливого судового розгляду. Слід зауважити, що навіть ухилення від суду у низці випадків не свідчить про однозначну відмову від гарантій правосуддя. Ухилення від суду є звичайним явищем у кримінальному правосудді. Саме для цього законом створено систему запобіжних заходів. І ця система стає непотрібною у разі, якщо наслідком нез’явлення до суду у кожному разі стає можливість заочного судочинства і заочного засудження.

Закон «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 16 січня 2014 року (законопроект № 3869)

Мирні зібрання

Цей закон встановлює низку обмежень щодо проведення мирних зібрань і фактично перетворює встановлений Конституцією України повідомний порядок проведення зібрань на дозвільний. Велика кількість дій, невід’ємних від проведення мирного зібрання, як то одяг, встановлення конструкцій, що використовуються як сцена, використання звукопідсилювальної апаратури, вимагають тепер відповідного дозволу від органу внутрішніх справ. У той же час Конституція встановлює, що мирне зібрання може бути заборонене лише судом, що передбачає, що й будь-які обмеження на форму проведення такого зібрання також можуть встановлюватися лише судом. За іншого тлумачення Конституційна норма втрачає свій зміст і перетворюється лише на ілюзорну гарантію права на свободу мирного зібрання.

Розгляд справи щодо неповаги до суду

До низки процесуальних кодексів внесені зміни щодо розгляду справи про неповагу до суду, яким суд, який став жертвою цього правопорушення, отримав повноваження виносити відповідне рішення. Це є очевидним порушенням права особи, що притягається до відповідальності, на справедливий суд.

Оскільки передбачене покарання за таке правопорушення є адміністративний арешт, обвинувачення у цьому правопорушення є кримінальним у значенні статті 6 Конвенції, а тому має задіяти усі гарантії, притаманні кримінальному процесу. Це, серед іншого, і право на незалежний та безсторонній суд, яке цими положеннями очевидно порушується. Це також право на достатній час і можливості для підготовки захисту, участь адвоката та інші. Україна вже програла низку справ у Європейському суді з прав людини внаслідок стрімкого розгляду справ про адміністративні правопорушення, що призвело до тотального порушення усіх гарантій обвинуваченої особи (див. рішення у справах Вєрєнцова, Корнєва і Карпенко). Крім того, закон прямо виключає можливість апеляційного оскарження такого рішення, що є порушенням права, гарантованого статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції з прав людини. Безумовно, існування таких положень призведе до масового порушення Конвенції та неабиякої кількості рішень Європейського суду проти України.

Екстремістська діяльність

Внесення до Кримінального кодексу статті 110-1 «Екстремістська діяльність» не додає ніякого нового змісту до кримінально-правового захисту.

Наприклад, стаття 110-1 визначає як інформацію «екстремістського характеру» такі повідомлення, які «закликають, обґрунтовують чи виправдовують необхідність здійснення діяльності щодо планування, організації, підбурювання, підготовки або вчинення дій з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу, посягання на територіальну цілісність, недоторканність, суверенітет держави, насильницького захоплення або утримання влади чи владних повноважень».

Але такі дії передбачені статтями 109, 110 та статтями Кримінального кодексу, які передбачають співучасть у вчиненні такого злочину.

Інша частина визначення «інформації екстремістського характеру» несе в собі небезпеку занадто широкого тлумачення, що матиме порушення свободи вираження поглядів.  Більшість дискусій на суспільно важливі теми можуть бути витлумачені як поширення інформації «екстремістського характеру». У сполученні з внесенням змін до статті 4 Закону України «Про громадські об’єднання» це створює небезпеку для будь-якої громадської активності.

За визначенням Європейського суду свобода вираження поглядів являє собою одну з важливих засад демократичного суспільства та одну з базових умов його прогресу та самореалізації кожного. Предмет пункту другого статті 10 застосовується не тільки до “інформації” чи “ідей”, які були отримані зі згоди чи розглядаються як необразливі чи як малозначущі, але й до тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та відкритості думок, без чого неможливе “демократичне суспільство”. Як передбачено в статті 10, ця свобода має винятки, які, проте, повинні чітко тлумачитись, та потреба в таких обмеженнях має бути переконливо встановлена (cf., Jersild v. Denmark, рішення від 23 вересня 1994, Series A № 298, п. 31)

Кримінальне покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі за поширення інформації є очевидним порушенням балансу між правом на свободу вираження та обмеженнями, які можуть накладатися державою на таку свободу. Цей дисбаланс поглиблюється дуже нечіткими визначеннями.

Продовженням обмеження свободи вираження є повернення криміналізації наклепу. Україна вже програла низку справ, пов’язаних із застосуванням кримінальної відповідальності за наклеп (Салов проти України, № 65518/01, Ляшко проти України, № 21040/02, 10 серпня 2006 року). Відтворення у сучасному законодавстві України практично ідентичної норми призведе до цілком передбачуваних порушень права особи на свободу вираження поглядів.

Законом вводяться суттєві обмеження на свободу отримання інформації. Фактично на підставі одного лише висновку невідомого експерта особа може бути обмежена в отриманні інформації через Інтернет. Законодавство хоча і допускає можливість оскарження обмеження в отриманні інформації, але перекладає на особу тягар ініціювання такого оскарження, доведення факту обмеження та його необґрунтованості. Враховуючи природу обмеження, такий тягар може бути непід’ємним у більшості випадків.

Обмеження діяльності громадських організацій

Закон вносить дискримінаційні зміни до Закону «Про громадські об’єднання» та до Податкового кодексу України, ставлячи в нерівне становище організації в залежності від джерел їх фінансування.

Навіть якщо залишити осторонь безграмотне використання визначення «іноземний агент» з метою викликати негативні асоціації у суспільстві щодо діяльності громадських організацій, закон містить серйозні вади, які призведуть до свавільного застосування закону

Крім того, закон містить низку невизначених термінів, таких як «політична діяльність», «політична акція», що сприятиме довільному застосуванню закону до організацій, які займаються звичайною громадською діяльністю. Досвід застосування таких норм в Російській Федерації свідчить саме про таку тенденцію до свавільного втручання у діяльність громадських організацій.

Наприклад у Росії суди розглядали к «політичну діяльність» підготовку правозахисною організацією  альтернативної доповіді до Комітету проти катувань. Деякі організації були покарані за розробку пропозицій щодо зміни виборчого законодавства. Розробка пропозицій щодо реформування поліції також викликала звинувачення у «політичній діяльності».

Оскільки ці норми закону були запозичені в російському законодавстві, очевидним є намір також запозичити звідти і таку ж правозастосовну практику.

Закон «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань»

Закон, серед іншого, звільняє від відповідальності службових осіб, які можуть бути причетні до вчинення злочинів. Це стосується особливо звільнення від відповідальності за злочини, передбачені статтею 365 Кримінального кодексу України, але не обмежується цією статтею (наприклад, звільняються від відповідальності службові особи, можливо причетні до «втручання в будь-якій формі в діяльність судді з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків або добитися винесення неправосудного рішення» (стаття 376 КК).

У низці випадків такі положення закону можуть бути зумовити неможливість притягнення до відповідальності службових осіб, діяння яких можуть розглядатися як катування та жорстоке поводження. Це прямо суперечить обов’язку держави провести ефективне розслідування кожного випадку застосування катувань чи жорстокого поводження, здатного призвести до встановлення та покарання винних.

Очевидно, що виконання цього закону приведе до масового та системного порушення міжнародних зобов’язань України та призведе до поглиблення системної проблеми безкарності правоохоронців, яка протягом багатьох років відзначається як системна проблема в Україні багатьма спостерігачами.