1. Громадянство [1]

Протягом 2015 р. Російська Федерація (далі РФ) продовжувала проводити політику примушення населення Криму до прийняття російського громадянства на підставі Федерального конституційного закону (далі – ФКЗ) РФ № 6 «Про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення у складі Російської Федерації нових суб’єктів – Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя»[2], ст. 4 якого автоматично визнає громадянами РФ всіх громадяни України, які постійно проживали і були зареєстровані в Криму та місті Севастополі на момент прийняття цього закону.

Громадяни України, які залишились проживати на окупованій території, змушені звертатись за отриманням російських паспортів, без яких в 2015 р. стали неможливим реалізація права на освіту, працевлаштування, отримання медичних послуг, пенсійних виплат, а також через необхідність сплачувати значні податки від продажу майна тощо.

ФКЗ РФ № 19 від 29.12.14 р. «Про внесення змін до статті 4 і 12 Федерального конституційного закону «Про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення у складі Російської Федерації нових суб’єктів – Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя»[3], який набув чинності у 2015 р., фактично створив систему, яка примушує кримчан визнати себе лише громадянами РФ та «відмовлятися» від українського громадянства. Згідно з цим законом, жителі Криму отримали можливість відмовитися від свого другого «іноземного громадянства», подавши заяву та свій паспорт іншої країни у відповідні органи РФ. Норми закону сформульовані таким чином, що на території РФ зазначені особи будуть визнаватись такими, що не мають громадянства іншої держави. Для України та інших країн це положення закону є нікчемним, оскільки воно суперечить нормам міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини. Відповідно до українського законодавства, вихід з громадянства України може бути ініційований лише самим громадянином, а втрата громадянства – державою в особі уповноважених законодавством України органів. Метою такого порушення з боку РФ є перш за усе легалізація державних службовців в Криму, які на сьогоднішній день продовжують залишатися громадянами України.

Згідно іншого ФЗ РФ № 142 «Про внесення змін до статті 6 та 30 Федерального закону «Про громадянство Російської Федерації» і окремі законодавчі акти Російської Федерації», громадяни України, які примусово «отримали» російське громадянство, були зобов’язані з початку 2016 р. звертатись до органів Федеральної міграційної служби із повідомленнями про наявне в них «громадянство іншої країни» – України. Цей закон встановлює можливість притягнення до кримінальної відповідальності за приховування факту наявності громадянства іншої країни[4] на підставі статті 330-2 КК РФ[5]. Несвоєчасне подання повідомлення про подвійне громадянство загрожує адміністративною відповідальністю у вигляді штрафу від 500 до 1000 російських рублів. Так званим кримським Управлінням ФМС було розміщене роз’яснення, що кримчани, які автоматично набули громадянства РФ в березні 2014 р., не повинні подавати повідомлення про наявність іншого громадянства[6]. В той же час на офіційному сайті ФМС було розміщене й інше повідомлення з роз’ясненнями щодо порядку та строків повідомлення кримчанами про наявність іншого громадянства[7]. Важливо зазначити, що Закон досі не містить жодних виключень для громадян, які проживають на окупованій території Криму та м. Севастополя, більш того, фактично його положення поширюються і на внутрішньо переміщених осіб, які покинули окуповану територію, але в них залишилось місце реєстрації в Криму. Такі особи опинились під загрозою бути притягнутими до відповідальності у разі відвідання Криму після 29 лютого 2016 р. – останньої дати подання повідомлення, передбаченого ФЗ РФ № 142-ФЗ.

Відповідно до ч. 4 ст. 5 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», примусове автоматичне набуття громадянами України, які проживають на тимчасово окупованій території, громадянства РФ не визнається Україною та не є підставою для втрати громадянства України[8]. Незважаючи на зазначені положення Закону, з боку українських прикордонників продовжувалась практика пошуку у громадян України, які перетинають пункти пропуску з Криму, паспортів, виданих російською окупаційною владою. Про це свідчать заяви правозахисників та звіт Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні[9].

Крім того, з боку української влади продовжувалось порушення економічних прав громадян України, які змушені були отримати російські паспорти. Зокрема, п.5 ст. 12.3 ЗУ «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» передбачає, що під час тимчасової окупації справляння податків і зборів, єдиного соціального внеску та застосування реєстраторів розрахункових операцій відносно території ВЕЗ «Крим» діють з урахуванням того, що для отримання права на податкову соціальну пільгу, передбачену ст. 169 Податкового кодексу України, фізична особа-резидент зобов’язана подати декларацію про відсутність громадянства держави-окупанта. Таким чином, декларуючи з одного боку невизнання примусового надання громадянства РФ жителям окупованої території, з іншого – українська влада продовжує їх дискримінацією за фактом такого громадянства, яке сама ж не визнає.

Рекомендації:

– Президенту України внести офіційне подання до Конституційного суду України щодо відповідності Конституції України окремих положень та в цілому закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України».

– Верховній Раді України внести відповідні зміни до закону України від 12 серпня 2014 р. No1636-VII «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» з метою скасування дискримінаційних положень, що стосуються осіб, які вимушено отримали російські паспорти.

– МЗС України вжити необхідних заходів для оповіщення по дипломатичним каналам МЗС інших держав та міжнародні організації про неможливість та протиправність автоматичного поширення російського громадянства на населення окупованих територій Криму.

 

2. Воєнні злочини в зв’язку з окупацією Криму

8 вересня 2015 Верховна Рада України, відповідно до п. 3 ст.12 Римського статуту, прийняла Декларацію про визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду ad hoc. Таким чином, Прокурор МКС уповноважений визначати, розслідувати і здійснювати судове переслідування осіб, винних у злочинах, що підпадають під юрисдикцію Суду, скоєних, зокрема, на території Кримського півострову, починаючи з 20 лютого 2014 року (офіційної дати початку окупації зазначених територій).

Як воєнні злочини та злочини проти людяності в Криму, за змістом Римського статуту Міжнародного кримінального суду, можна розглядати наступні діяння:

Воєнні злочини:

– незаконне, безглузде і великомасштабне знищення та привласнення майна, не спричинене військовою необхідністю (ст. 8(2)(а)(iv)); знищення або захоплення майна противника, за винятком випадків, коли таке знищення або захоплення наполегливо диктуються потребами війни (ст. 8(2)(b)(xiii)). Доказом вчинення вищевказаних діянь може служити націоналізація державою-окупантом близько 250 об’єктів державної та близько 300 об’єктів приватної власності, майна юридичних осіб, які не змогли або не встигли пройти перереєстрацію за законодавством РФ а також знищення приватної власності (детальніше в підрозділі Право власності).

– переміщення, прямо або побічно, державою-окупантом частини її власного цивільного населення на окуповану нею територію, або депортації чи переміщення населення окупованих територій або окремих його частин в межах або за межі цієї території (ст. 8(2)(b)(viii)).[10]

– примус захищених осіб до служби в збройних силах ворожої держави (ст. 8(2)(a)(v)). Доказом вчинення зазначеного діяння є поширення громадянства держави-окупанта на жителів окупованої території, що означає автоматичне поширення на них загального військового обов’язку. Підтвердженням вчинення даного злочину є проведення окупаційною владою на території АР Крим і міста Севастополя призовної кампанії.

– використання присутності цивільної особи або іншої захищеної особи для захисту від військових дій певних пунктів, районів або збройних сил (ст. 8(2)(b)(xxiii)). Доказом вчинення вищевказаних діянь може слугувати масова присутність цивільного населення при захопленні та блокуванні військових частин Збройних Сил України на території АР Крим та м. Севастополь. Серед цивільних осіб, які були присутні при захопленні/блокуванні військових частин і виступали в ролі живих щитів, було багато дружин та дітей українських військових, якими маніпулювали представники держави-окупанта, з метою не дати ЗСУ чинити опір при захопленні військових об’єктів.

Злочини проти людяності:

– насильницького зникнення людей (ст. 7(1)(і)). Представники Меджлісу кримськотатарського народу, а також правозахисники неодноразово заявляли, що за час окупації в Криму почали зникати безвісти представники кримськотатарського народу та проукраїнські активісти. Нові факти насильницьких зникнень фіксуються й в 2015 році. Так, в Сімферополі пропав кримський татарин Мухтар Арісланов, якого за словами свідків заштовхали в мікроавтобус і відвезли в невідомому напрямку люди в формі поліцейських[11]. В грудні в Керчі пропали ще двоє кримських татар, місцезнаходження яких досі невідомо[12]. За офіційними повідомленнями Прокуратурою АРК проводиться досудове розслідування майже у 30 кримінальних провадженнях за фактами зникнення громадян України на території півострову.

Рекомендації Уряду України:

– підтримувати активну співпрацю з НУО, правозахисними організаціями та Офісом Прокурора МКС протягом усього періоду збору інформації щодо воєнних злочинів, скоєних на території Криму.

– забезпечити впровадження на національному рівні системи «гібридного судочинства».

– розробити та впровадити програму захисту свідків і потерпілих у справах про воєнні злочини та злочини проти людяності.

 

3. Кримінальні та адміністративні переслідування

На противагу міжнародно визнаній позиції про нелегітимність так званого «референдуму» про приєднання Криму до Російської Федерації та про невизнання подальшої анексії Кримського півострову, окупаційна влада вживає системні заходи задля демонстрації «загальної підтримки» населенням Криму приєднання до РФ. Наслідком цього стала цілеспрямована політика РФ на окупованому півострові, спрямована на ігнорування, залякування та політичне переслідування частини населення, що не погоджується з окупацією півострова та придушення будь-яких проукраїнських настроїв у Криму. Така політика здебільшого спрямована на проукраїнських активістів та представників кримськотатарської громади та виражається в постійних обшуках, арештах, відкритті проваджень по кримінальних та адміністративних справах щодо активістів.

Одними з найбільш резонансних справ з політичних переслідувань громадян України в окупованому Криму стали так звана справа Ахтема Чийгоза й «26 лютого», та справа активіста руху Євромайдан Олександра Костенко. Обидві справи мають наслідком серйозні порушення прав людини та підтримані Центром стратегічних судових справ УГСПЛ.

Так, за наслідком подій, що відбулися 26 лютого 2014 р. в м. Сімферополь (в районі Верховної Ради АРК на одній території одночасно проходили 2 масових заходи з конфліктом інтересів проукраїнських та проросійських активістів) Слідчим комітетом РФ відкрите кримінальне провадження за фактами організації масових заворушень та участі в масових заворушеннях (за ч.1 та ч.2 ст.212 КК РФ). Всього в рамках справи «26 лютого» до кримінальної відповідальності притягується 9 осіб, справа по 6 з них знаходиться на розгляді так званого Верховного суду Криму (А. Чийгоз – обвинувачується в організації масових заворушень[13], Е. Кантеміров, М. Дегерменджі, Е. Емірвалієв, А. Асанов, А. Юнусов), 2 з них (Юнусов Т., Небієв Е.) вже засуджені до 2,5 і 3,5 років умовно, ще один знаходиться в розшуку[14].

Справа яскраво демонструє чисельні порушення прав людини та юридичні проблеми щодо дії кримінально-процесуального закону в просторі та по колу осіб (Російською Федерацією до кримінальної відповідальності притягнені громадяни України за дії, які мали місце на території України до окупації), щодо порушення принципу ясності та зрозумілості обвинувачення (пред’явлене обвинувачення обмежується загальними фразами, не містить вказівок на роль кожного з обвинувачених у вчиненні злочину), порушення принципу презумпції невинуватості (постійні публічні виступи представників окупаційної влади щодо винуватості зазначених осіб[15]) та ін. Ці юридичні проблеми, в поєднанні з відверто вибірковим підходом окупаційної влади Криму щодо притягнення до відповідальності організаторів і учасників двох мітингів, зокрема, той факт, що на лаві підсудних перебувають тільки представники кримськотатарського народу, які були учасниками «проукраїнського» мітингу та виступали за збереження територіальної цілісності України, свідчать про політично вмотивований характер кримінального переслідування обвинувачених осіб по справі «26 лютого».

В лютому 2015 року в Криму був затриманий, а в подальшому підданий тортурам, заарештований, притягнений до кримінальної та засуджений до 4 років та 2 місяців позбавлення волі проукраїнський активіст громадянин України Олександр Костенко за звинуваченням в нанесенні легких тілесних ушкоджень громадянину України (колишньому співробітнику українського спецпідрозділу «Беркут») на території України (Майдан Незалежності, м. Київ) у лютому 2014 р. та зберігання частин вогнепальної зброї[16]. Аналіз вказаної справи дозволяє зробити висновок, що фактичною метою переслідування Костенка було створення окупаційної владою «прецеденту» показової судової справи задля залякування проукраїнських активістів (багато з яких приймали участь в русі Євромайдан) та помсті активістам та учасникам Майдану. Захистом О. Костенко підготовлене звернення до Європейського суду з прав людини за фактами порушень ст. 3, ст. 5, ст. 7 та інших порушень ЄКПЛ[17].

Наявні й інші кричущі приклади переслідувань громадян в Криму. Так, наприклад, наприкінці січня 2015 р. в Севастополі було затримано чотирьох кримчан мусульман, яких обвинуватили в порушенні ст. 205.5 КК РФ («Організація діяльності терористичної організації»), зокрема їх підозрюють в членстві в організації «Хизб ут-Тахрир»[18]. Всім обвинуваченим (Р. Ваітов, Р. Зейтуллаєв, Н. Примов та Ф. Сайфуллаєв) обраний та протягом року не змінений запобіжний захід у вигляді арешту. При цьому варто зазначити, що вказана організація не була раніше заборонена законодавством України, а постійні обшуки у мешканців Криму з метою виявлення так званої забороненої літератури та залякування мусульман почалися саме з розповсюдженням російського законодавства на території півострову після окупації.

17 липня 2015 року було засуджено мешканця Бахчисарайського району імама мечеті члена Меджлісу Мустафу Яг’яєва до двох років умовно за п. «а» ч. 2 ст.282 КК РФ (розпалювання ненависті або ворожнечі з застосуванням насилля або погрози його застосування)[19]. При цьому приводом для притягнення імама до відповідальності став побутовий конфлікт з колегами по роботі, під час якого він виразив незгоду з приєднанням Криму до РФ. Реальними причинами може бути й громадська діяльність, відкрита проукраїнська позиція та членство в Меджлісі вказаної особи.

Кримінальному переслідуванню піддався й мешканець Роздольненського району Криму Балух Володимир, якого обвинувачують за ст. 319 КК РФ (публічна образа представника влади при виконанні службових обов’язків). Сам Балух В. повідомляє, що зацікавленість правоохоронних органів до нього викликана як його активною проукраїнською позицією, так і виявленим співробітниками ФСБ на його будинку прапором України, що був вивішений Балухом В. ще в знак солідарності з рухом Євромайдан.

Про масштаби та системність кримінальних та адміністративних переслідувань проукраїнські налаштованих громадян в Криму свідчать й так звані справи «3 травня»[20], затримання та притягнення до адміністративної відповідальності активістів 9 березня 2015 року[21], затримання проукраїнських активістів та журналістів телеканалу «Інтер»[22], чисельні затримання[23] та тиск[24] на проукраїнського активіста В. Шукурджиєва, утиски фактично останньої відкритої української спільноти в Криму – Української православної церкви Київського патріархату[25], та інші факти тиску та придушення з боку окупаційної влади будь-яких проявів проукраїнської позиції та супротиву окупації на півострові.

 

4. Свобода вираження поглядів

Головні тенденції щодо порушень у сфері свободи вираження поглядів у Криму полягають в продовженні активного застосування окупаційною владою так званого «охолоджуючого ефекту» (chilling effect), обмеження або скасування гарантій журналістської діяльності та регулюванні статусу засобів масової інформації.

Найбільша шкода свободі слова у Криму полягає у створенні загрози покарання або інших негативних наслідків за небажані висловлювання чи публікації, що в свою чергу призводить до формування звички до самоцензури серед кримських ЗМІ та журналістів.

Прикладом таких заходів, до яких активно вдається російська влада в Криму, є обшуки та допити журналістів. Наприклад, 13 березня 2015 року було проведено допит та затримання редактору ресурсу «Центр журналістських розслідувань» Наталії Кокоріної, а також проведено обшук в будинку, де мешкають батьки іншої кримської журналістки Ганни Андрієвської [26]. 2 листопада 2015 року було проведено обшук в будинку журналістки, колишнього редактора телеканалу АТР, Лілії Буджурової[27]. В схожій ситуації опинились і інші журналісти на півострові. Такі дії влади примушують журналістів замислюватися перед тим, як намагатися критикувати владу, оспорювати законність анексії Криму або торкатися інших непопулярних у Криму тем.

Іншу частину охолоджуючого ефекту створює криміналізація певних висловлювань. Зокрема, це стосується так званої екстремістської тематики, а також дискусій на тему законності включення Криму до складу Російської Федерації. Так окупаційної владою Криму було порушено кримінальну справу за статтею 280.1 КК РФ («Публічні заклики до здійснення дій, спрямованих на порушення територіальної цілісності Російської Федерації»[28]) щодо журналістки Ганни Андрієвської, яка одразу після окупації переїхала на материкову частину України. Причина відкриття справи була публікація статті «Волонтери батальйону «Крим» про добровольців з Криму, що беруть участь в АТО на Сході України [29]

Під тиском таких обставин велика кількість журналістів, не згодних з політикою російської влади, були вимушені залишити територію півострова. Цей процес розпочався одразу після окупації і продовжувався протягом 2015 року.

Хоча законодавство РФ і містить певні гарантії свободи вираження поглядів, коло осіб та видів діяльності, на які поширюються гарантії, є доволі обмеженою. Так, наприклад, інтернет-сайт набуває статусу ЗМІ лише у разі його реєстрації як такого (ст. 8 Закону РФ «Про засоби масової інформації»). За повідомленнями у ЗМІ[30] на початку грудня 2015 року з продажу був вилучений тираж газети «Адмірал». Як підставу вилучення було зазначено відсутність реєстрації ЗМІ.

Водночас статус журналіста з відповідними гарантіями набуває лише особа, яка співпрацює з зареєстрованими ЗМІ. Таким чином, велику кількість блогерів було позбавлено статусу журналіста через відсутність ЗМІ як такого.

Загальна тенденція до скорочування представників вільної журналістської професії у Криму та стимулювання самоцензури призводить до викривлення інформаційних повідомлень, замовчування певних тем, модерування політичної дискусії і монополізації інформаційного простору провладними агентами.

 

5. Право на свободу пересування та свободу вибору місця проживання

Міжнародне право прав людини гарантує кожному, хто законно перебуває на території будь-якої держави, право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання в межах цієї території, а також право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну[31]. Одні з наймасовіших порушень, що тривають з початку окупації з боку РФ та України є саме системні порушення права на свободу пересування.

Вплив РФ на реалізацію свободи пресування.

З точки зору міжнародного права окупація Криму є незаконною[32], тому будь-які посилання влади РФ на необхідність забезпечення того чи іншого «суспільного інтересу» шляхом введення додаткових обмежень права на свободу пересування не можуть бути визнані «законними» за змістом ст. 12 Пакту і ст. 2 Протоколу № 4 до ЄКПЛ. До такого ж висновку слід прийти і щодо спроб застосування вже існуючих в законодавстві РФ правил стосовно обмеження свободи пересування. Так, застосування до осіб, які проживали, або знаходились на законних підставах на території Криму, і не прийняли громадянство РФ правила про обмеження перебування іноземців в РФ[33], в тому числі, застосування до них адміністративного штрафу за «порушення міграційного законодавства» і видворення за межі Криму, або заборона на в’їзд до Криму[34], повинні розглядатися як порушення ст. 12 Пакту та ст. 2 Протоколу № 4. Вимога про необхідність оформлення зазначеною категорією осіб посвідки на проживання, саме по собі є втручанням у право на свободу пересування. Такий висновок можна зробити на основі аналізу рішення ЄСПЛ у справі «Татішвілі проти Росії»[35]. Якщо ж при цьому, до особи, що постійно проживала на території Криму до моменту його окупації і яка відмовилася оформляти посвідку на проживання, застосовуються заходи адміністративного впливу у зв’язку з порушенням «міграційного законодавства» держави-окупанта, то таке втручання, безумовно, слід визнавати порушенням прав людини.

Відмова влади РФ в дозволі виїзду з території Криму громадянину України, який загубив свій паспорт під час перебування в Криму, також є  порушенням права на свободу пересування. Така особа перебуває в особливо вразливому становищі, оскільки вона не може отримати жодного документа, який би засвідчував її особу і дозволив би виїхати за межі Криму. Ця особа також не може видати довіреність на іншу особу на представництво її інтересів в Консульстві України в РФ (м. Ростов-на Дону) або в Міграційній службі на «материковій» частині України (оскільки вона не може засвідчити свою особу перед нотаріусом). Всі ці ситуації є непоодинокими в Криму. Таким чином, цілий ряд вимог, що пред’являються законодавством РФ і окупаційною владою до осіб, які проживають або перебувають на території АР Крим та м. Севастополя, в питаннях свободи пересування та свободи вибору місця проживання необхідно розглядати як порушення зазначеного права.

Вплив України на реалізацію права на свободу пересування.

Відповідно до Конституції України (ст. 33), кожному, хто перебуває на її території на законних підставах, гарантується: свобода пересування по території України; право на вільний вибір місця постійного або тимчасового проживання на її території; право вільно залишати територію України. Зазначені права поширюються як на громадян України, так і на іноземців та осіб без громадянства. До останніх двох категорій застосовується обов’язкова вимога – законність перебування на території України. Обмеження зазначених прав можуть бути задіяні лише на підставі закону, але не на підставі підзаконних актів. Ще одне право, закріплене в ст. 33, поширюється виключно на громадян України і є абсолютним – право в будь-який момент повернутися в Україну. Положення відповідних статей КУ, ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», ЗУ «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» та ЦК України є узгодженими між собою і взаємодоповнюють одне одного.

Постановою від 04.06.2015 року № 367 КМУ затвердив Порядок в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї. Зазначений Порядок обмежив право на свободу пересування як громадян України, так і іноземців та осіб без громадянства.

Стаття 10 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі – ЗУ «Про окуповані території») встановлює, що «громадяни України мають право на вільний та безперешкодний в’їзд на тимчасово окуповану територію і виїзд з неї через контрольні пункти в’їзду-виїзду за умови пред’явлення документа, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України». Частина друга зазначеної статті передбачає, що «в’їзд іноземців та осіб без громадянства на тимчасово окуповану територію та виїзд з неї допускаються лише за спеціальним дозволом через контрольні пункти в’їзду-виїзду.

Порядок в’їзду іноземців та осіб без громадянства на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї встановлюється Кабінетом Міністрів України»[36].

Зі змісту статті 10 вбачається, що КМУ наділений законом компетенцією лише щодо встановлення порядку в’їзду/виїзду на територію Криму іноземців та осіб без громадянства. При цьому, слід враховувати, що:

– єдине обмеження у реалізації цього права, яке було передбачене законом, стосувалось необхідності попереднього отримання зазначеною категорією осіб спеціального дозволу;

– КМУ не було делеговано право на встановлення порядку в’їзду/виїзду для громадян України.

Таким чином, поширивши цей Порядок в’їзду/виїзду на громадян України, та передбачивши додаткові обмеження у в’їзді для іноземців та осіб громадянства, КМУ перевищив свої повноваження. А внесені постановою КМУ № 722 від 16.09.2015 року[37] зміни до Порядку не розв’язали існуючих проблем.

Крім того, «тимчасове» припинення авіа, залізничного та рейсового автомобільного сполучення з Кримом з березня та грудня 2014 року ставить під сумнів дійсність гарантії «вільного і безперешкодного» пересування в/з Криму. Сумнівна з правової точки зору форма прийняття рішення про припинення транспортного сполучення, у поєднанні з використаним офіційним приводом («посилення контролю і забезпечення безпеки мирних громадян зважаючи на погрози з боку диверсійних груп»)[38].

Масу проблем як для громадян України, так і для іноземців та осіб без громадянства породжують норми Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України».

Як приклад, ст. 7 цього Закону встановлює, що на фізичних осіб, які перетинають адміністративний кордон, поширюється дія положень розділу XII Митного кодексу України (особливості пропуску та оподаткування товарів, що переміщуються (пересилаються) через митний кордон України громадянами) відносно переміщення валютних цінностей, що створює додаткові перешкоди для громадян при в’їзді на територію окупованого Криму та виїзді з неї і може розглядатися як втручання у реалізацію права на свободу пересування.

У разі втручання у право на свободу пересування та свободу вибору місця проживання, це має відбуватись на основі неухильного дотримання норм національного законодавства та слідування встановленим принципам міжнародного права. У свою чергу, обмеження права на свободу пересування з боку окупаційної влади, яке не відповідає положенням українського законодавства, слід визнавати порушенням відповідних статей Пакту та ЄКПЛ, оскільки вони не можуть мати легітимної мети щодо осіб, які перебувають на окупованій території та яка залишається суверенною територією України.

Детальніший аналіз фактів та прикладів конкретних порушень права на свободу пересування та свободу вибору місця проживання наведено у тематичному огляді ситуації з правами людини в умовах окупації «Крим без правил», випуск № 1, підготовлений правозахисниками і незалежними експертами[39].

Рекомендації органам влади:

– переглянути положення Порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї, затвердженого постановою КМУ № 367 від 04.06.2015 року з метою приведення їх у відповідність до вимог статті 33 Конституції України, статті 2 Пакту та статті 2 Протоколу № 4 до ЄКПЛ;

– внести зміни до Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» з метою скасування положень, які обмежують право громадян України на «вільний та безперешкодний в’їзд на тимчасово окуповану територію».

 

6. Право власності

Сучасне міжнародне право стоїть на захисті права власності, що чітко випливає з положень окремих міжнародних договорів (ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ, ст. 46 Гаазької конвенції про закони і звичаї суходільної війни, IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни). Дії Російської Федерації, як держави-окупанта, продовжують призводити до масових порушень права власності на окупованих територіях АР Крим та міста Севастополь.

За даними, які основані на офіційних джерелах та рішеннях окупаційної влади, було націоналізовано більше 330 підприємств, установ і організацій що перебувають у державній власності та власності професійних спілок, а також 280 підприємств приватної форми власності. Масова націоналізація майна відбулася на окупованих територіях Кримського півострову ще у 2014 році. Проте, така незаконна націоналізація продовжилася і в 2015 році.

Зокрема, відповідно до прийнятих 28 лютого 2015 року постанов так званого «уряду» м. Севастополь «Про деякі питання націоналізації майна» № 123-ПП та №118-ПП, в державну власність передано рухоме і нерухоме майно, майнові права і нематеріальні активи 15 підприємств, які раніше знаходилися у приватній власності. Серед них, підприємства, які до 1 березня 2015 року не привели свої установчі документи у відповідність до законодавства РФ, а також не звернулись з заявою про їх внесення до єдиного державного реєстру юридичних осіб. Наприклад, ПАТ «Севморзавод» і ТОВ «Севморсудоремонт». У «власність міста» також було передано комплекс будівель аеропорту «Бельбек» та інше майно.

Крім того, держава-окупант продовжує знищення майна шляхом знесення об’єктів, які визнаються самочинним будівництвом, як правило в адміністративному порядку. За офіційними заявами окупаційної влади, в м. Сімферополь виявлено 450 таких об’єктів, в Сімферопольському районі – 590, в Судаку – 338, в Ялті – 225 і в Євпаторії – 36. При цьому місцевою владою робляться кроки зі знесення таких будівель, як правило, без судового рішення та без дотримання прав їх власників. Найбільш гучним таким порушенням є знищення окупаційною владою шляхом підриву 16-поверхового дому по вулиці Капітанській в місті Севастополі, яке відбувалось на підставі судового рішення з посиланнями на порушення умов дозволів, виданих ще української владою. Іншим прикладом порушення права власності може слугувати знесення 6 липня 2015 року торговельних павільйонів на ринку по вулиці Козлова у місті Сімферополі. Проведення цієї акції відбувалося за умов, які виключили будь-яку можливість для власників вивезти належне їм майно. Всього було демонтовано біля 360 торгових павільйонів.

Всі юридичні особи, які були зареєстровані на території АР Крим та міста Севастополь, відповідно до законодавства РФ підлягали обов’язковій перереєстрації. Відомі випадки, коли під приводом формальної невідповідності представлених документів у проведенні перереєстрації деяких юридичних осіб владою РФ було відмовлено. В подальшому майно таких юридичних осіб було націоналізовано.

Крім цього, через окупацію Криму продовжують існувати проблеми, пов’язані зі складнощами при евакуації майна з окупованої території на материкову частину України чи навпаки – з переміщенням майна на півострів; з оскарженням у судовому порядку правомірності приватизації державної чи комунальної власності; з неможливістю отримати назад грошову заставу, яка була внесена в якості запобіжного заходу в кримінальному процесі; з блокуванням банківських рахунків в Україні; з поширенням заборони на володіння майном іноземцями (наприклад, стосовно землі або медіа-ресурсів); з неможливістю закінчити розпочату приватизацію. Варто зазначити, що перелік наведених прикладів порушення права власності не є вичерпним. [40]

Рекомендації уряду:

– вжити заходів щодо створення умов та законодавчих засад задля евакуації майна осіб, які на законних підставах проживають в Криму з окупованої території на материкову частину України.

 

7. Дискримінація

Хоча на території Криму існують прояви дискримінації, які є «звичними» для суспільства, у зв’язку з окупацією півострову виник новий чинник та ознака дискримінації осіб за місцем проживання та реєстрації в Криму. Внаслідок окупації Кримського півострову Російською Федерацією всі особи, які мали місце проживання на його території, опинилися у вразливому становищі. Частина громадян була змушена переміститися на материкову частину України, решта – опинилися під фактичною юрисдикцією Росії. Однак ані законодавство України, ані законодавство Російської Федерації не було адаптоване для такої ситуації, що мало наслідком системні порушення та ураження в правах кримчан у порівнянні з іншими громадянами як з боку РФ, так з боку України.

Прикладом може бути законодавство Росії щодо статусу іноземців. Зазвичай іноземці мають особливий статус через відсутність особливого зв’язку з тією країною, до якої вони подорожують. Тому вони піддаються обмеженням щодо строку перебування, свободи пересування, тощо. Водночас внаслідок окупації Російська Федерація поширила дію свого законодавства на громадян України, які перебували у Криму та не здійснювали подорожей / переміщення на територію Російської Федерації. Відтак звичайні обмеження щодо перебування іноземців на території Росії перестали відповідати тим обставинам, у яких опинилися кримчани. Ця ситуація поширюється на велике коло питань, таких як працевлаштування, отримання медичних або соціальних послуг, тощо.

Наприклад, громадянин України Сінавер Кадиров, етнічний кримський татарин, який постійно проживав у Криму, наприкінці січня 2015 року був видворений з території Кримського півострова через порушення 90-денного строку перебування. Громадянин Б., який на момент окупації постійно проживав на території міста Севастополя, був звільнений з роботи через відсутність паспорта громадянина Росії з посиланням на роз’яснення Міністерства праці і соціального захисту Російської Федерації № 16-4/008-1757 від 14.08.2015 р. Відповідно до зазначеного роз’яснення з 1 січня 2015 року для продовження роботи на території Кримського півострову громадяни України мають отримувати патент, інакше трудовий договір підлягає розірванню на підставі пунктів 5-8 частини 1 ст. 327.6 ТК РФ. Громадянка України Г., що була зареєстрована в Криму, в грудні 2015 року була звільнена з роботи на підставі ст. 81 ТК РФ через неоформлення паспорту РФ. Такі ситуації стали типовими в 2015 році та примушують мешканців Криму брати паспорти РФ.

Через фактичну реорганізацію підприємства громадянка У. була звільнена з роботи. Фактичною причиною звільнення була наявність у неї п’ятьох дітей. Формально її просто не було працевлаштовано в установу, яка фактично є правонаступником реорганізованої установи, що діяла на підставі законодавства України.

Системними є факти відмови громадянам України, що не мають паспортів РФ, у доступі до медичних послуг навіть в екстрених випадках. Так, представники Харківської правозахисної групи оприлюднили факт відмови тяжко хворій громадянці України в Криму, яка зберегла саме українське громадянство, в медичному обслуговуванні через відсутність громадянства РФ, внаслідок чого жінка померла[41].

Варто також відзначити відсутність в Російській Федерації спеціалізованого законодавства з попередження насильства в сім’ї. Заперечення юрисдикції України над Кримським півостровом призвело до позбавлення жертв насильства у сім’ї спеціального захисту – навіть не дуже досконалу систему захисту, що діє в Україні, в Криму було зруйновано з початку розповсюдження на цю територію законодавства РФ.

Водночас спроби адаптації законодавства України до нових реалій окупації також призвели до дискримінації кримчан. Закони України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України», «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» містять цілу низку дискримінаційних положень. Перш за все, кримчани які залишили тимчасово окуповану територію України, продовжують піддаватися віктимізації. Цьому сприяє зарахування їх до окремої категорії «внутрішньо переміщених осіб» з реєстрацією як таких у відповідних державних органах. Залишається чинною постанова Національного банку України № 699 від 03.11.2014 року, якою всі кримчани під час користування банківськими послугами були прирівняні до нерезидентів[42]. В цьому контексті має значення застосування саме терміну «нерезидент», що саме по собі поглиблює ступінь віктимізації. Юристами УГСПЛ та ГО РЦПЛ[43] було ініційовано справу щодо оскарження вказаних положень та визнання їх дискримінаційними. У цій справі відбулися певні зрушення, які, однак, поки не призвели до усунення порушення: 01 вересня 2015 року Київський апеляційний адміністративний суд визнав частково недійсною постанову НБУ, натомість 24 грудня 2015 року Вищий адміністративний суд скасував усі рішення у справі та направив її на новий розгляд[44]. Таким чином, дію постанови Правління НБУ № 699 від 03.11.2014 року та її дискримінаційні положення було фактично знову відновлено у повному обсязі.

Інший приклад, це положення ст. 14 ЗУ «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України»[45], якими запроваджено мораторій на сплату іпотечних кредитів кримчанами, які залишили тимчасово окуповану територію та переселилися на материкову частину України. Однак такі гарантії є значно вужчими, аніж запроваджено для мешканців окупованих територій сходу України Законом України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції». Зокрема, це стосується як видів кредитів, на які поширюється дія мораторію, так і місця перебування особи.

На громадян України, які перебуваючи в Криму, були змушені отримати паспорт громадянина РФ, не поширюється дія ЗУ «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» (див. статтю 8 Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим»).

Попри декларативну норму ст. 8 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» про гарантування права голосу на місцевих виборах, голосування, що відбулося 25 жовтня 2015 року, продемонструвало, що реальні механізми забезпечення реалізації цього права внутрішньо переміщеними особами відсутні.

Рекомендації Кабінету Міністрів:

– активно сприяти усуненню будь-яких дискримінаційних практик та проводити ретельні експертизи законодавства щодо можливої дискримінації ВПО.

– забезпечити можливість участі ВПО у виборах на материковій частині України.

– забезпечити ВПО з Криму рівні з іншими ВПО права щодо зобов’язань за банківськими кредитами, користування іншими банківським послугами та рівний правовий статус в інших сферах.

– виключити з Закону України «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» положення, які обмежують гарантії щодо захисту банківських вкладів.

 

8. Документи цивільного населення на окупованих територіях

Правовий режим окупації створює для громадян України, які проживають на території Кримського півострова, системні проблеми з документальним підтвердженням особистого статусу та інших прав. Проблеми полягають у визнанні недійсними документів, виданих органами та/або особами, які здійснюють діяльність на окупованій території не у відповідності до законодавства України (стаття 9 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»[46]). Через відсутність на території АР Крим та м. Севастополя будь-яких державних органів України фактично всі документи, видані на цій території після початку окупації, є недійсними. Також відсутня можливість поновлення на території Криму втрачених дійсних документів виданих органами влади України.

Це призводить до істотного порушення цілої низки основоположних прав. Наприклад, відсутність/втрата паспорта створює складнощі або навіть унеможливлює виїзд громадянина України на материкову частину, оскільки відповідно до статті 10 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», громадяни мають право на вільний та безперешкодний виїзд з тимчасово окупованої території через контрольні пункти в’їзду-виїзду за умови пред’явлення документа, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України. За даними Адміністрації Державної прикордонної служби України, за 11 місяців 2015 року 55 осіб отримали відмову у виїзді на материкову частину України через недійсність зазначених документів.

Окрім того, невизнання документів є передумовою порушення багатьох особистих немайнових прав, таких як право на ім’я, право користуватися послугами представника, спадкування, тощо. Також виникають складнощі з підтвердженням фактів народження, смерті, родинних відносин, загальної середньої освіти, трудових відносин, тощо. Враховуючи, що більшість з зазначених прав та обставин є належними особі від природи, є невід’ємними та не є похідними від держави, ситуація ставить осіб, які проживають або перебувають на тимчасово окупованій території України, у вразливе становище.

До теперішнього часу ця ситуація залишається юридично не врегульованою. Міжнародні стандарти містять лише невелику кількість положень, які можуть бути використані для пошуку вирішення проблеми. Так, Консультативний висновок Міжнародного суду ООН (International Court of Justice)[47] від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії»[48], передбачає, що недійсність документів, виданих на окупованій території, не може поширюватися на документи, невизнання яких може зашкодити правам мешканців такої території.

З огляду на констатацію факту окупації Російською Федерацією АР Крим та м. Севастополя нелогічною виглядає позиція Уряду України щодо документів, виданих на окупованій території країною-окупантом. З одного боку, Україна визнає, що територія АР Крим та міста Севастополя окупована Російською Федерацією, отже на цій території діють положення IV Женевської конвенції «Про захист цивільного населення під час війни»[49]. Відповідно до статті 50 цієї конвенції держава-окупант повинна вжити всіх необхідних заходів для полегшення процедури встановлення особи дітей та реєстрації їхніх сімейних зв’язків.

З іншого боку, Україна цілковито не визнає такі документи та створює складні механізми встановлення юридичних фактів, що є загрозою порушення або навіть цілковитого позбавлення громадян, які проживають чи перебувають на окупованій території Криму, їх основоположних прав. Розпорядженням КМУ від 23.11.2015 р. № 1393-р[50] було затверджено план дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року, відповідно до якого держава взяла зобов’язання щодо розроблення адміністративної процедури державної реєстрації актів цивільного стану, якщо такі акти відбулися на тимчасово окупованій території України. Однак до сьогодні вказане питання не вирішене.

Рекомендації Уряду України:

– розробити і запровадити недискримінаційний механізм забезпечення реалізації невід’ємних прав населення, яке проживає на тимчасово окупованій території України.

– розробити із залученням неурядових організацій та міжнародних експертів адміністративну процедуру державної реєстрації актів цивільного стану, процедуру прийняття та врахування відомостей з документів щодо зміни ім’я, місця реєстрації, отримання загальної середньої освіти, трудових відносин, якщо такі акти відбулися та документи видані на окупованій території Криму.

 

 

[1] Розділ підготовили: Сергій Заєць, адвокат УГСПЛ; Дар’я Свиридова, юрист УГСПЛ; Роман Мартиновський, адвокат Регіонального центру з прав людини; Віталій Набухотний, юрист Регіонального центру з прав людини.

[2] http://www.rg.ru/2014/03/22/krym-dok.html

[3] http://www.un.org.ua/images/stories/Report_15_April_2014_en.pdf

[4] http://www.rg.ru/2014/06/06/grajdanstvo-dok.html

[5] http://www.consultant.ru/popular/ukrf/10_45.html

[6] http://www.92fmsgov.ru/?page_id=10212

[7] http://www.82.fms.gov.ru/press/news/item/51894/

[8] http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1207-18

[9] http://ua.krymr.com/content/article/26723730.html; http://www.osce.org/uk/ukraine-smm/172121?download=true

[10] Див. наприклад, «Крим без правил», http://crimeahumanrights.org/wp-content/uploads/2015/12/Crimea-Special_Edition.pdf

[11] http://www.sobytiya.info/news/15/55199

[12] http://investigator.org.ua/news/170005/

[13] http://precedent.in.ua/index.php?id=1454267808

[14] https://ovdinfo.org/story/delo-26-fevralya

[15] http://ru.krymr.com/content/news/27457627.html

[16] http://www.bbc.com/ukrainian/ukraine_in_russian/2015/05/150515_ru_s_kostenko_sentence

[17] http://www.pravda.com.ua/rus/news/2015/05/28/7069416/

[18] http://ru.krymr.com/content/news/27418588.html

[19] http://www.sova-center.ru/misuse/news/persecution/2015/07/d32453/

[20] https://zona.media/news/3-maya-tair/, http://ru.krymr.com/archive/newsru/20151207/16898/16898.html?id=27411289

[21] http://www.pravda.com.ua/rus/news/2015/03/9/7060920/

[22] http://www.telekritika.ua/profesija/2015-05-22/107383

[23] http://www.unn.com.ua/uk/news/1523831-rosiyski-prikordonniki-ne-pustili-v-krim-ukrayinskogo-aktivista, http://hromadskeradio.org/2015/08/12/v-krymu-advokata-iz-moskvy-zaderzhali-zasimf-popytku-sdelat-foto-s-flagom-u

[24] http://investigator.org.ua/news/168863/

[25] http://www.pravda.com.ua/inozmi/deutsche-welle/2015/04/30/7066310/

[26] http://dt.ua/UKRAINE/fsb-pislya-obshuku-zatrimala-krimsku-zhurnalistku-natalyu-kokorinu-166753_.html

[27] http://nmpu.org.ua/2015/11/sud-u-krymu-vidmovyvsya-zadovolnyty-pozov-budzhurovoji-proty-fsb/

[28] http://www.zakonrf.info/uk/280.1/

[29] http://investigator.org.ua/articles/150971/

[30]http://primechaniya.ru/home/news/9556/9812/

[31] П. 1, 2 Ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 13 Загальної декларації прав людини, ст. 2 Протоколу 4 до ЄКПЛ.

[32] Резолюція 68/262 ГА ООН від 17 березня 2014 року (http://www.un.org/en/ga/search/view_doc.asp?symbol= A/RES/68/262&referer=/english/&Lang=R).

[33] Йдеться про застосування положень Федерального закону РФ від 25 липня 2002 № 115-ФЗ «Про правове становище іноземних громадян у Російській Федерації», Федерального закону РФ від 18 липня 2006 № 109-ФЗ «Про міграційний облік іноземних громадян та осіб без громадянства в Російській Федерації» і постанови Уряду РФ від 15 січня 2007 № 9 «Про порядок здійснення міграційного обліку іноземних громадян та осіб без громадянства в Російській Федерації».

[34] Ст. 18.8 Кодексу адміністративних правопорушень РФ.

[35] «Татішвілі проти Росії» (Tatishvili v. Russia), № 1509/02, рішення від 22.02.2007 року, п. 45. Європейський Суд повторює, що він вже встановив, що вимога повідомляти органи внутрішніх справ кожного разу, коли заявники бажали змінити місце проживання або відвідати друзів сім’ї, було втручанням у їхнє право на свободу пересування (див. Постанову Європейського Суду по справі «Денізчі та інші проти Кіпру» (Denizci and Others v. Cyprus), скарги N 25316-25321/94 и 27207/95, ECHR 2001-V, §§346-47 і 403-04, і Постанова Європейського Суду по справі «Болат проти РФ» (Bolat v. Russia) від 5 жовтня 2006 року, скарга N 14139/03, §65).

 

[36] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/367-2015-%D0%BF/paran8#n8

[37] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/722-2015-%D0%BF/paran52#n52

[38] http://korrespondent.net/ukraine/3461420-sylovyky-obiasnyly-prekraschenye-transportnoho-soobschenyia-s-krymom

 

[39] http://crimeahumanrights.org/wp-content/uploads/2015/11/Crimea_Beyond_Rules_RU._Issue_1.pdf

[40] Див. наприклад «Крим без правил», випуск № 2 «Право власності», http://crimeahumanrights.org/wp-content/uploads/2015/11/Crimea_Beyond_Rules_RU._Issue_2.pdf

[41] http://www.sobytiya.info/news/15/58355

[42]  http://www.bank.gov.ua/doccatalog/document?id=11719725

[43] http://rchr.org.ua/index.php/uk/

[44] http://legalspace.org/ua/napryamki/zakhist-prav-krimchan/item/6179-vasu-rozhliane-kasatsiiu-natsbanku-na-rishennia-iake-skasovuie-status-nerezydentiv-dlia-krymchan

http://ukr.lb.ua/news/2015/12/24/324349_vishchiy_adminsud_znovu_zrobiv_krimchan.html

[45] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1636-18

[46] http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1207-18

[47] Міжнародний Суд є головним судовим органом ООН. Детальніше за посиланям: http://www.icj-cij.org/homepage/ru/

[48]  Legal consequences for states of the continued presence of South Africa in Namibia (South-West Africa) notwithstanding Security Council resolution 276 (1970), Advisory Opinion of 21 June 1971

[49] http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_154

[50] http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=248740679