«Усі запитували одне одного, чи всі живі, чи всі цілі»: історії людей, які пережили вибух у Смілі

На території Черкаської області вдень 29 грудня 2023 року було чутно вибухи. Російська ракета влучила у приватний сектор у Смілі. Це мікрорайон Гречківка, де немає військових частин або об’єктів. Самі жителі кажуть, це тихий спальний район. Тут є городи, є садки, є будинки. На город одного з домоволодінь і впала ракета, але від вибуху постраждало багато будинків.

Люди, які живуть тут і постраждали від вибуху, поділилися своїми історіями із документаторами громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини, яка працює на базі Черкаського правозахисного центру в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна». Історії опублікувало видання «Прочерк».

Всього за офіційним повідомленням влади було більше ста звернень від громадян – жителів мікрорайону – про різного роду руйнації. Більшість будинків мали пошкоджені дахи і вікна. Вікон потрібно було відновити 365 штук. 8 будинків не підлягають реконструкції і їх демонтовано.

«Знесені дахи, вибиті вікна, лежали порвані електричні дроти»

Валентин Алхімов не доїхав всього пару хвилин до будинку зі своєї роботи. Полегшено зітхає, радіючи, що близько п’ятнадцятої години дня 29 грудня нікого з рідних не було вдома, ні дружини, ні дитини. Дружина була на роботі, а його син у бабусі з дідусем.

– Я їхав додому з роботи і в машині тихо грала музика. Коли стався вибух, відчув якийсь шум в динаміку. Потім неприємне скрипіння. Звука вибуху не чув. Побачив вдалині дим. Я швидше поїхав додому, побачив зруйновані хати, знесені дахи, вибиті вікна. Лежали порвані електричні дроти. Я проживав по вулиці Левенця в будинку номер 59, ближче до мого будинку хати були найбільше зруйновані. У мене вікна і двері були вибиті, дах упав, стіни повідходили.

Чоловік під’їхав машиною так близько до свого дому, наскільки міг. На дорозі валялося каміння, цегла, різні уламки. Далі побіг, бо їхати було неможливо.

– Фактично, наш будинок був непридатний для життя. Тому він і втрапив згодом у список тих, що підлягали знесенню, – пригадує Валентин.

Він каже, що побачив, як з будинків стали виходити люди, хтось біг допомагати іншим. З погреба вийшов його пес, переляканий, але цілий.

Фото: Прочерк

– Я спершу закрив пса у вольєрі, щоб він не втік кудись з переляку. Вольєр був на диво цілий. Потім побіг у будинок, взяв гроші і документи, щоб були при мені. Тоді вибіг і став допомагати сусідам. Усі запитували одне одного, чи всі живі, чи всі цілі. Через декілька будинків бачив Надію Іванівна Голуб, яку виносили на ношах до карети швидкої допомоги, на жаль, жінка згодом померла в лікарні від нанесених травм. Також побачив сусіда, що живе вулицею навпроти, звати Славік. У чоловіка було посічене склом лице, йому зашивали пізніше рани, – пригадує Валентин.

 

Чоловік пригадує, що сусіди саме збиралися вивозити свиней, знаходилися надворі, тому вони теж дуже постраждали у той момент. На щастя, інші всі живі.

– Військових чи стратегічних об’єктів тут немає. Мирний житловий район. Прикро дуже через завдані руйнування. У перший день хто міг, повивозив деякі цінні речі. Поліція виставила патрулі. Вже наступного дня, 30 грудня, більше почали все оглядати, розгрібати завали. У нас в будинку з кожним днем до того моменту, поки будинок не знесли, тріщини розходилися більше, фундамент пішов тріщинами. У мене з дружиною і сином це було єдине місце проживання. Вбиральня, літній душ, два сараї були повністю зруйновані.

У дворі у Валентина стояв автомобіль кума, який поставив тимчасово машину. Звісно, був пошкоджений і автомобіль, зокрема, побите скло, дах.

– У сусідів, які хотіли вивозити саме свиней, також побило і автомобіль, що стояв біля хати. Теж було пошкоджене скло, побитий дах, капот… – пригадує Валентин.

«Якби лежав в той час на дивані, де відпочиваю, то весь був би у склі»

Олександр Личак з дружиною проживає по іншій вулиці – ім. Григорія Проскури, яка побудована перпендикулярно вулиці Левенця. Пригадує, що того дня на подвір’ї рубав дрова. Дружина також була на подвір’ї, від удару вона аж упала на землю. Хоча до цього, кажуть, шуму чи гулу ніякого не чули.

Фото: Прочерк

– Пролунав вибух, усе посипалося. Я вибіг з двору на вулицю. Дивлюся, все навколо поруйноване. У нас був пошкоджений дах, побиті вікна, на ганку вагонка повідпадала, у хаті полопала плитка, поламаний металевий паркан. Задня стінка будинку відійшла десь на 2 сантиметри. Одразу побіг надавати допомогу людям. Бо сам, на щастя, травм не зазнав. Багато людей було поранено. Всіх не перелічуватиму, бо це довго, адже тут всі живуть здавна, знаємо людей всіх давно. Побачив найбільш постраждалу Надію Голуб, порізаний склом був сусід Сергій. Адже від вибуху лопалися вікна. Багато будинків мали зруйнований дах. При тому, що тут проживали цивільні особи. Куди тут стріляти, не розумію, – каже пан Олександр.

Олександр Зайцев живе у хаті поряд з родиною Личаків. Каже, момент вибуху застав його в цеху, на роботі. Йому подзвонила дружина і сказала, що стався вибух. Родина Зайцева перебувала не в будинку, але дружина довідалася про вибух від людей.

– Вона мені подзвонила і сказала, що стався вибух на Гречківці. Я відпросився з роботи і пішов додому. Перше, що побачив – побитий дах, вибиті вікна, паркан понівечений, вибиті двері в гаражі. Також вхідні двері до хати були вибиті, замок геть вилетів. Майстерня і літня кухня теж постраждали. Звісно, будинки поряд теж були пошкоджені. Ближче до епіцентру вибуху більше пошкоджені, а чим далі, тим менше. Бачив, що в одній хаті дах просто впав всередину.

Через зимовий період рано починає темніти, та ще того ж дня волонтери допомогли чоловіку закрити дошками і плівкою вікна. Було холодно, електрики через порвані проводи у хаті не було. А пічку топити не хотів, щоб не ризикувати.

– Димохід на горищі теж був пошкоджений, тому боявся топити плиту, щоб через тріснутий димохід не потрапила на горище іскра і не було пожежі. Саме тому, я дуже вдячний волонтерам за допомогу, які закрили розбиті вікна. Я удома спав. Того дня було відносно тепло, не було опадів і тому вдалося переночувати, хоч було десь 14 градусів тепла в приміщенні. Вже наступного дня полагодили електрику і я обігрівався обігрівачем. А тоді вже сам поліз на горище, дещо замазав, полагодив, тоді вже й затопив плиту і у хаті стало затишніше, тепліше. Як бути далі, не знаю. Хата стара, глиняна, є тріщини, пошкодження, але не підлягає знесенню, тож очікую на встановлення вікон, – каже Олександр.

Чоловік показує кімнату, яка у хаті саме з того боку, який спрямований до епіцентру вибуху. Там стіна постраждала найбільше. І там вікна розбилися усередину, обсипавши склом всю кімнату.

– Там місце, де я відпочиваю з роботи. Саме там я б лежав, якби був у будинку в цей час. Тож добре, що мене якраз не було. Прийшовши, став збирати скло, вийшло дуже багато. Тепер поки вікна закриті дошками. Електрика і пічка є. Тож поки живемо так, – каже чоловік.

«Після першого шоку подзвонив рідним, близьким, багато хто приїхав і допоміг забити плівкою вікна»

Родина Романчуків теж перебувала того дня на роботі. Удома була лиш 15-річна донька, яка порізалася об розбите від вибуху скло. На щастя, хата родини стоїть дещо далі від епіцентру вибуху, проте і їх зачепило.

– Десь близько 15-ї години стався вибух. Мені подзвонила донька і сказала, що у нас немає вікон, у нас прильот. Все. Я поклав слухавку і дуже швидко приїхав додому, буквально через 5-10 хвилин,  – каже Петро Романчук. – Удома вже був син з невісткою. Доньці перемотували руки, порізані склом. Бо під час вибуху на неї спало вікно і таким чином вона порізалася. Приїхала швидка допомога і обробила вже детальніше руки. У нас були вибиті вікна, на гаражі побило шифер і вирвало двері, у літній кухні тріснула стіна і відійшла, на хаті дах, слава Богу, був цілим. Наш будинок по вулиці Левенця під номером 39, – згадує пан Петро.

Каже, одразу стали з’їжджатися усі служби, а це і рятувальники, і поліція, і газова служба тощо.

– Я б сказав, що це не просто цивільний звичайний мікрорайон, а спальний мікрорайон міста. І тут немає якихось об’єктів, які можна було б поцілити. Дуже шкода людей. Я бачив багато людей, які теж мали травми, але, звісно, насамперед переживав за доньку. Після першого шоку подзвонив рідним, близьким, багато хто приїхав і допоміг забити плівкою вікна, щоб у будинку можна було переночувати, а вже наступного дня ми детальніше стали оглядати і вулицю і сусідів, тоді я вже побачив більший масштаб пошкоджень, – каже Петро Романчук.

Фото: Прочерк

«У сусіда шкіра була порубана склом. Чув як шумів газ, десь іскрила електрична проводка»

Вячеслав Білик того дня був удома. Він працював на дворі по господарству. Дружина прийшла з нічного чергування і відпочивала. А син саме сидів в кутку біля розетки, заряджав телефон.

– Я рубав дрова, аж раптом хлопок. До цього я не чув, як щось летить абощо. Вибуховою хвилею розсипався сусідський парник, побачив, як в будинках вибуховою хвилею пошкодило дахи, побило вікна. Це було десь близько 15-ї години. Все відбулося раптово, – пригадує Вячеслав.

Сам він мав відчуття, немов його хтось вдарив. Вже за якийсь час, через пару днів, чоловік таки звернувся до лікарів, адже є підозра, що від вибухової хвилі його могло контузити.

Після вибуху Вячеслав каже, що побіг до будинку, побачив крізь розбиті вікна, як дружина обіймає сина, заспокоює. Завдяки тому, що син сидів у кутку кімнати, розбите скло не поранило його.

Тоді чоловік побіг далі до сусідів, у бік де підіймався вгору в повітря гриб від вибуху. Там, біля епіцентру вибуху, будинки були більше зруйновані.

– Дивлюся, хтось виходив з хатів, запитували людей, як почуваються. Врешті добігли до найбільш пошкоджених будинків. Знаю сусіда Сашка, шкіра була порубана склом. Чув як шумів газ, десь іскрила електрична проводка. Зрозумів, що треба і людину витягувати, і перекривати газ. Валялися інструменти по двору, я спробував перекрити газ, один кран зміг, інший забив ганчір’ям. Тоді побачили вже дружину Олександра, Надію, вона теж була постраждала. Зокрема, були глибокі рани, порізи, – зазначив чоловік.

Вячеслав каже, що швидко приїхали різні служби, медики, газовики, рятувальники. Його знайшла дружина, вони разом пішли додому. Він каже, що став оглядати свій двір. Найбільше постраждав дах. Також вікна і двері. Спершу здавалося, що деякі листки шиферу, які лишилися на даху, цілі, але коли їх намагалися поправити, розсипалися.

– Були волонтери, представники влади, підприємці. Бригада допомогла відносити дах, бо він був повністю зруйнований. Одна стіна відійшла від будинку, треба було також виправити ситуацію, вдавити її. У гаражі теж був зруйновний дах, були погнуті ворота. Також постраждала у дворі машина. Ми оперативно почали закривати дах, вікна, адже взимку могли піти в будь-який момент опади, – розповідає чоловік.

Сьогодні чоловік знаходиться на лікарняному. Має проблеми зі сном, проблеми з тиском. Дружина Вячеслава не зверталася до лікаря, але тепер також каже, що почувається гірше, проситиме на роботі лікарняний.

Порушення норм Міжнародного гуманітарного права

Голова ГО «Черкаський правозахисний центр» Тарас Щербатюк каже, що попри чітку заборону застосовувати будь-яку силу об’єктам цивільної інфраструктури, держава росія знову завдає шкоди цивільним.

– Статтею 51 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року передбачено, що цивільне населення як таке, а також окремі цивільні особи не повинні бути об’єктом нападів. Заборонено будь -які акти насильства чи загрози насильства, що мають головною метою тероризувати цивільне населення. ст. 8 Римського Статуту введено пряму заборону на умисне спрямування нападів на цивільне населення як таке або на окремих цивільних осіб, що не беруть безпосередньої участі у воєнних діях та напади на незахищені й такі, що не є військовими цілями, міста, села, помешкання або будівлі чи їх обстріл із застосуванням будь-яких засобів. Ракетна атака на м. Сміла є порушенням норм Міжнародного гуманітарного права та кваліфікується як воєнний злочин, та має бути розслідуваним Міжнародним кримінальним судом у Гаазі, – зауважує Тарас Щербатюк.

Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram юридичний | Telegram з анонсами подій Twitter Youtube


Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 61 тисяча воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим унаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо у 18 областях країни. Щоб дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.

Чоловік отримав інвалідність, а син дивом врятувався: історія родини з Херсонщини

Незадовго до повномасштабного вторгнення подружжя Осерських вийшло на пенсію та переїхало з Великоолександрівського району Херсонщини до селища Приозерного поблизу обласного центру. Вони відновили батьківський будинок й збиралися жити там із сином. Але ворог зруйнував їхні мрії. Чоловік отримав інвалідність, а син Денис врятувався дивом. Будинок зазнав руйнувань від російських обстрілів і підтоплення після підриву росіянами Каховської ГЕС.

Історію родини зафіксували документатори Херсонської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна». Текст розмови опублікувала медіаплатформа «Вгору».

Віктор Іванович Осерський працював головою сільради у Великоолександрівському районі, його дружина Наталія Миколаївна – бухгалтеркою. Будинок у Приозерному дістався жінці у спадок від батьків двадцять років тому. Спочатку родина думала його продати, але не зважилася:

«Цей будинок з татом, з мамою, власноруч зводили, – пояснює пані Наталія. – Знаю тут кожен камінчик. Згадую, а в мене – мурашки по шкірі. Це – пам’ять, родинне гніздо, оберіг. Батьків вже більше ніж двадцять років немає, але я відчуваю їхню присутність. Це сімейне вогнище».

Поки Осерські працювали, до Комишан могли навідуватися не часто. Будинок занепадав, недобрі люди його ще й пограбували. Повернувшись, Наталія Миколаївна з чоловіком взялися за відбудову. Економили кожну копійчину, але змогли провести газ, облаштувати парове опалення, зробити сучасний ремонт і мріяли нарешті відпочити. Але прийшов ворог. 

Наталія Осерська. Фото: медіаплатформа Вгору

«Окупанти до нас декілька разів заходили, – розповідає жінка. – Як господарі. І не питали дозволу. Нишпорили скрізь, все відчиняли, телефони перевіряли. Однією своєю присутністю принижували. А ти не можеш нічого зробити. Чоловік дуже переживав. Тиск у нього підіймався. А якось і зовсім зле стало».

Лікарі констатували у Віктора Івановича мікроінсульт. Після двох тижнів у лікарні чоловіку стало краще. Повернувшись додому, він навіть почав допомагати по господарству, порався на городі. Бо завжди був опорою для родини. Дружина з сином вже раділи, що чоловік подолає наслідки мікроінсульту. Але надія щезла 19 грудня 2022 року. У той день російські війська щільно обстріляли Приозерне. 

Фото з особистого архіву родини

Один зі снарядів влетів у кімнату, де за мить до цього відпочивав син Денис. 

Вибух не лише розтрощив кімнату, а й поруйнував фундамент, по стінах будинку пішли тріщини.

«Я відпочивав на ліжку, – досі як кошмарний сон згадує той день Денис. – Тут настав час батька до вечері підготувати. Пішов до нього і тільки почав перевдягати, – приліт. Навіть не розумів, що сталося. Прибігли сусіди, почали питати мене, батька, як почуваємося, чи не поранені. А батько на запитання не реагував. Швидка приїхала, батька одразу на ноші, лікар сказав, що його потрібно негайно ушпиталити. Поїхали, але повернулися, – під новий обстріл потрапили. Не приведи Господь знову таке пережити…»

Фото з особистого архіву родини

Через стрес від вибуху у Віктора Івановича стався важкий інсульт. Він перестав рухатися, розмовляти, розуміти реальність. Сину довелося залишити роботу і доглядати батька. Особливо переживали за його життя, коли почалася повінь через підрив РФ греблі Каховської ГЕС. 

«Боялися, що його не вивеземо, – пояснює пані Наталія. – Вулицю затопило, а вода швидко підіймалася. Ми з сином у чоботях могли ще пройти. Але як батька врятувати, якщо візок застрягне? Чи подужаємо на руках винести? Але встигли вивезти, візок зміг ще проїхати».

Родина досі оговтується після пережитого. Волонтери та знайомі допомагають їм знову відновлювати будинок. 

А Віктор Іванович ретельно виконує фізичні вправи, за допомогою яких Денис сподівається відновити здоров’я батька.

Родина Осерських. Фото: медіаплатформа Вгору

Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram юридичний | Telegram з анонсами подій Twitter Youtube


Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 61 тисяча воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим унаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо у 18 областях країни. Щоб дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.

«Що задумав, те і спрацювало» – як херсонський партизан звільнився з полону росіян

Житель Херсонської області Олег Єрмолаєв не просто партизанив в окупації на користь України, а ще й пережив полон та зміг з нього вибратися. Народжений у Сибіру учасник АТО на позивний «Мамай» і вже колишній полонений поділився своєю історією із документаторами громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини, яка працює на базі Черкаського правозахисного центру в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна»

Підготовка до вторгнення РФ

Олег Єрмолаєв до початку повномасштабного вторгнення Росії жив у Херсонській області. АТОвець мешкав з дружиною у селі Корсунка, на лівому березі Дніпра. Мав свій бізнес – піцерію у сусідньому населеному пункті Львове, що розсташований на правому березі.

Олег Єрмолаєв у 2018 році. Джерело: Олег Єрмолаєв / Facebook
Олег Єрмолаєв у 2018 році. Джерело: Олег Єрмолаєв / Facebook

60-річний Олег до російського вторгнення був готовий, адже він – колишній військовий, керівник обласної організації Правого сектора. Але, як виявилося, підготовка області до оборони була, м’яко кажучи, не надто потужною.

«Та який х*р готовий? Центр Херсона, у схронах СБУ лише два автомати, один РПГ. І все», – згадує Олег слова свого знайомого 24 лютого 2022 року.

Єрмолаєв залишився на Херсонщині. Згуртувався з іншими чоловіками. Уже разом організували спостереження і коригування вогню артилерії, зокрема і РСЗВ HIMARS.

 Олег Єрмолаєв (праворуч). Олег Єрмолаєв / Facebook)
Олег Єрмолаєв (праворуч). Олег Єрмолаєв / Facebook

Львове – не Львів, але не всі росіяни про це знають

Росіяни шукали Олега за місцем проживання, у Корсунці. А він в той час перебував у власній піцерії, у селі Львове. Ця назва спантеличила нетамтешніх і стала однією з причин порятунку Єрмолаєва від затримання. Окупанти подумали, що він переїхав у місто західної України.

«Я особистість досить відома в РФ, моє прізвище зазначене на російському сайті, який є аналогом українського Миротворця. Мене шукали. Але сусіди сказали, що я у Львові. І шукати перестали», – пояснює Єрмолаєв.

Як розповів Олег, росіяни затримали щонайменше 26 цивільних, колишніх учасників АТО, у Львовому. 

– Поки спецслужби не заїжджали в ці окуповані села, у мене було залізне алібі: “Я сибиряк, куда вы приехали?”. Я вільно спілкуюся російською, мене не чіпали. І ніхто із звичайних військових РФ і подумати не міг. А тоді вже ФСБ вирахувала.

26 вересня 2022 року, після семи місяців в окупації, Єрмолаєва затримали. Він тоді жив там, де мав би вести бізнес – у власній піцерії. Туди приїхали на БТР 15 недомих йому людей, зайшли у приміщення троє в масках. Один з них йому сказав: «Ай, Олежка, как долго я тебя искал!»

Полон. Утримання у таврійській катівні

Відвезли його, як міг зрозуміти, у Таврійськ, в Управління Північно-Кримського каналу: «Там була організована їхня катівня. Людей тримали в гаражах. Приміщення були набиті полоненими, коли мене привезли».

Окупанти ще не провели жодного допиту, але вже почали катувати Олега.

– Завели на територію в шапці, яка була натягнута на обличчя і зв’язана скотчем, щоб я нічого не бачив. Спочатку імітували повішення. Невідомий тримав мене за плече, одягнув на шию петлю, піджав її. Почекав-почекав, а реакції ніякої. Петлю зняв і закинув в приміщення, – згадує Олег.

 Будівля Управління Північно-Кримського каналу. Джерело: upkk.davr.gov.ua
Будівля Управління Північно-Кримського каналу. Джерело: upkk.davr.gov.ua

Єрмолаєва за півтора місяці полону тримали у трьох різних приміщеннях. Одне з них було підвальним і мало площу 2.5 кв. м. А утримували у ньому аж п’ятьох людей. 

У туалет водили один раз на день, в інший час чоловіки випорожнялися у пляшки, жінки – у бутлі. Електрика була не всюди, а з денним світлом ситуація склалася ще гірше: кімнати не мали вікон або ж їх затулили.

Полонених годували, але цієї їжі вистачало хіба що на підтримку життя бранців:

– Іноді їжу не давали або насипали одну чи дві тарілки каші на всіх. Але годували тим, що і солдатів, – якимось борщем або гречкою. Тільки без чаю, без нічого. Давали воду – півтори літри на день на одного. Мені доводилося економити: відливав потрошку, щоб можна було випрати білизну і шкарпетки, помитися.

Таке утримання уже можна назвати тортурами, але окупанти не зупинялися на тому, щоб завдати фізичного болю полоненим. На катуваннях спеціалізувалися слідчі ФСБ. Їх застосовували і до інших незаконно утримуваних. «Там чути», – пояснює Єрмолаєв.

– Коли приходили ФСБшники, всіх виводили по одному. Прив’язували дроти до пальців рук. Один ФСБшник бив струмом, інший – по голові, третій – лупив по нирках. Пізніше з однієї руки знімали дроти і клали їх в зуби. І це ж тривало не один день, а десь три тижні, – розповідає колишній полонений.

Звільнення з полону

Попереду був ще один допит. «Я вже був готовий, що мене знову будуть лупити», – розповів він, але кати проанонсували зустріч з «реально вежливым человеком», від розмови з яким залежала у той час його доля.

«У мене була заготовлена легенда і програма, як діяти. Те, що я задумав, те і спрацювало», – пояснює Єрмолаєв. 

І з посмішкою Олег додає, що разом з тим створив великі проблеми місцевим колаборантам:

«Я подав так: ті, хто перейшов на кацапську сторону, вони всі співробітники, агенти СБУ».

3 листопада 2022 року його звільнили з полону, за три дні він потрапив у Львове.

Життя на деокупованих територіях

11 листопада Сили оборони України деокупували правобережжя Херсонської області. Втім повітряні атаки не просто не припинилися, а стали потужнішіми, розповідає херсонець:

– Львове розтрощили просто так. І гатили часто-густо. Загиблих і поранених цивільних – море. Військових – жодного. Щойно росіяни відійшли з правого берега, прилетіло три ракети з комплексів С-300 по піцерії. У їхніх новинах показали, що вони розбили склад з технікою, з особовим складом і боєприпасами.

Уже у червні цього року один з херсонських активістів написав про партизанський спротив Олега в Facebook. А через три дні після публікації допису піцерію на правому березі Дніпра – місці, яке використовували росіяни під час окупації, – розстріляли з танка країни-агресора.

І розмародерений росіянами дім, і знищений армією РФ бізнес родині Єрмолаєвих довелося покинути – з Хресонської області вони виїхали. Тепер Олег слідкує за своїм домом на лівому березі Дніпра завдяки дронам українських військових:

«Дивлюся відео: рота ударних безпілотників Птахи Мадяра по Корсунці «шмалять». Гарно».

Позиція УГСПЛ

Голова Черкаського правозахисного центру і член правління Української Гельсінської спілки з прав людини Тарас Щербатюк пояснює, що заборона катувань, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження є основоположним принципом Міжнародного гуманітарного права та відтворюється у спільній статті 3 чотирьох Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року.

“Дії, які вчиняли представники ФСБ, є воєнним злочином та будуть каратися, відповідно до норм міжнародного права”, – заявив Щербатюк.

Тарас Щербатюк, член правління УГСПЛ
Тарас Щербатюк, член правління УГСПЛ

Представники Росії вчинили протиправні дії щодо Єрмолаєва і порушили такі норми:

– Міжнародним гуманітарним правом забороняється піддавати тортурам чи біологічним дослідам поранених або хворих з особового складу збройних сил (hors de combat) (ст. 12 ЖК I);

– Не можуть бути застосовані будь-які фізичні чи моральні тортури та будь-яка інша форма примусу до військовополонених для одержання від них будь-яких відомостей (ст. 17 ЖК III). Щодо військовополонених заборонено будь-які колективні покарання за індивідуальні діяння, тілесні покарання, тримання в приміщеннях без денного світла та взагалі будь-які види тортур або прояви жорстокості (ст. 87 ЖК III);

– Забороняється застосування тортур щодо цивільного населення, яке знаходиться під владою держави сторони конфлікту (ст. 32 ЖК IV).


Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram юридичний | Telegram з анонсами подій Twitter Youtube

Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 59 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим унаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо у 18 областях країни. Щоби дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.

 

Щільніше затуляють вікна, бо прилітає в будинки зі світлом: життя після деокупації

Селище Велетенське Білозерської громади Херсонщини потерпає від регулярних обстрілів російської армії. Більшість мешканців цього населеного пункту виїхали ще під час окупації. Після звільнення Велетенського українською армією, люди також були змушені виїжджати: росіяни цілять у їхні будинки. Серед тих, хто залишається у рідному селі – Олександр Гречко. Про те як сусідський будинок врятував його від смерті чоловік розповів документаторам Херсонської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна». Текст розмови опубліковало видання «Вгору».

У Велетенському Олександр Гречко мешкає з 60-х років минулого століття. Все своє життя чоловік відпрацював технологом хлібопекарства. Нині він один з небагатьох місцевих мешканців, хто залишився у рідному селищі після деокупації. На вулиці пана Олександра живуть ще четверо людей. Це літні чоловіки та жінки. 

Олександр Гречко. Фото: «Вгору»
Олександр Гречко. Фото: «Вгору»

За словами Олександра Гречка своєю ціллю росіяни обирають саме житлові будинки. Особливо ті, де помічають проблиск світла. Тому з настанням сутінок місцеві щільніше затуляють вікна: лампочки майже не вмикають, ліхтариками користуються вкрай обережно. 

Але навіть такі заходи безпеки не завжди рятують. Одного разу чоловік ледь не загинув під час ворожого обстрілу «градами». 

«У нас тоді ще провідний інтернет працював. Я сидів, дивився  телевізор, передачі через інтернет. Й тут щось як гупне, і повз мене, поряд з головою, щось пролетіло, в шифоньєр за спиною врізалося. Спочатку не зрозумів, що то таке. Виколупав, а то уламок снаряда, ще гарячий», – згадує Олександра Гречка. 

Чоловік каже, що якби не сусідський будинок, він міг би загинути. 

«Один зі снарядів, судячи з траєкторії, розірвався б якраз в моїй оселі, але його політ зупинив сусідський будинок. Отам, де немає пів хати, влучила ракета, що не долетіла до мене. Тоді там вже пусто було, сусіди виїхали. А їх хата, можна сказати, врятувала мені життя», – каже чоловік. 

Руйнування у с.Велетенське. Фото: «Вгору»
Руйнування у с.Велетенське. Фото: «Вгору»

Ще один снаряд граду тоді влетів у будинок першої вчительки Олександра Гречка, що мешкає на куті вулиці. На щастя, вона лише пробила стіну та застрягла у підлозі, не розірвавшись.  Наступного дня після обстрілу вибухонебезпечний предмет вилучити вибухотехніки. 

Попри все пережите: окупацію, обстріли та підтоплення селища через підрив росіянами Каховської греблі, велетенці продовжують жити та працювати. Вони відновлюють зруйноване майно та не втрачають оптимізму. Разом з місцевими фермерами селяни доглядають за фруктовими садами, яких тут багато, та вирощують городину.


Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram юридичний | Telegram з анонсами подій | Twitter | Youtube

Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 59 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим унаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо у 18 областях країни. Щоби дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.

«Страшно бути похованим живцем»: родина вибиралася з-під завалів власного дому

Юрій Юношев проживав у Зеленому Гаю, що на Миколаївщині. 13 березня 2022 року, коли росіяни поцілили в центр селища, в його будинку знаходилось вісім людей. На них буквально впав дах: троє отримали поранення. Один з них – син Юрія. Його чоловік витягував з-під завалів: про що і досі згадує зі сльозами на очах. Своєю історією родина Юношевих поділилась із документаторами громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини в Одесі в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна». Текст розмови опублікував Центр публічних розслідувань

Юрію Юношеву 57 років. Будинок його родини знаходиться в центрі села Зелений Гай. До повномасштабного вторгнення в ньому жили втрьох: разом із дружиною та молодшим сином. Але після 24 лютого до батьків приїхали старша донька з чоловіком та подругою, а також середній син та молодша донька. Вони думали, що в оселі Юношевих буде безпечніше. 

Коли росіяни вгатили по селу, всі спали. 

Юрій Юношев у помешканні, в яке влучили російські війська. Фото: ЦПР
Юрій Юношев у помешканні, в яке влучили російські війська. Фото: ЦПР

«Спиш і тут клац, і ти відчуваєш, що так і поховати живцем можуть. Всі кричать, а ти просто вилізти не можеш. Я діставав сина – це було дуже страшно: ти бачиш пів людини і не розумієш скільки його там», – пригадує Юрій Юношев. 

На допомогу постраждалій родині прибігли сусіди, а потім і екстрені служби. Пораненого хлопця відвезли до лікарні: в нього були пошкоджені стегно та спина. 

«Лікарі сказали, що витягнули великий уламок. На щастя він пройшлов по кістці. У метушні ми не одразу зрозуміли, що поранення отримала і донька. В неї була наскрізна рана, вона не одразу відчула біль та не бачила, що тече кров. Поранення отримала і її подруга, що спала у ліжку поруч. Але це диво, що всі залишились живі. Балки даху впали так, що хоч і травмували, але нікого не вбили», – розповідає чоловік. 

Юношеви були змушені тимчасово покинути рідне село. Вони виїхали до Ізмаїла. В цьому містечку на Одещині жили допоки поранені діти не відновились. 

«Як тільки діти стали на ноги, ми одразу вирішили їхати додому в Зелений Гай. Щоправда, син сказав, що не повернеться. Він на запрошення друзів виїхав до США, по інвалідності. Ми ж намагаємось відновити будинок. Ніколи не думав, що у 57 років знову доведеться братись за будівництво», – резюмує Юрій Юношев. 

Відновлена покрівля. Фото: ЦПР
Відновлена покрівля. Фото: ЦПР

Нині з допомогою небайдужих благодійників родина відновила пошкоджений у будинку дах і продовжує ремонтні роботи.

Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 59 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим унаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо у 18 областях країни. Щоби дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.


Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram юридичний | Telegram з анонсами подій Twitter Youtube

«Оленівка: куратори зла». Журналісти встановили імена катів полонених українців

Оленівка – це тюрма на окупованій території України. Від початку повномасштабного вторгнення в її застінках росіяни утримували тисячі військовополонених та цивільних заручників.  

У ніч з 28 на 29 липня 2022 року РФ влаштувала теракт у колонії окупованої Оленівки. У результаті вибуху загинуло 57 українських військовополонених, понад 130 отримали поранення.

Люди, які повернулися з полону, розказували про нелюдські умови тримання, голод та катування в цій тюрми. Їхні свідчення лягли в основу стрічки-розслідування. 

«І їх катували по декілька годин. Дівчата били в двері руками, кричали: «Зупиніться, зупиніться». Просто ви не витримуєте того, як кричать люди. Мені в ці моменти було настільки важко, я постійно плакала. Я не могла себе стримати. Це не 5 хв, не 10. Це годинами, годинами. Одного, другого», – згадує Мар’яна Мамонова, військова медикиня, яка знаходилася в полоні до 9-го місяця вагітності. 

Упродовж півроку відділ воєнних розслідувань Kyiv Independent працював над тим, щоб відтворити картину подій в «Оленівці». Команда крок за кроком збирала інформацію про те, як функціонувала тюрма, її наглядачів, керівників та кураторів з Росії. Врешті-решт, журналісти змогли ідентифікувати людей, які були причетні до системних знущань над захисниками Маріуполя. 

 

Імена відповідальних за знущання над українськими військовополоненими команда Kyiv Independent назве  у новому фільмі «Оленівка: куратори зла» 30 листопада на YouTube-каналі Української Правди.  

Англійською фільм стане доступним 28 листопада на YouTube-каналі Kyiv Independent: https://www.youtube.com/@kyivindependent

Стрічку також презентуватимуть у Києві в кінотеатрі «Жовтень» 30 листопада. Після показу відбудеться обговорення з авторами фільму. 

Основна команда фільму:

Авторка фільму – Євгенія Моторевська

Дослідник – Костянтин Нечипоренко

Режисер монтажу – Максим Якобчук

Операторка – Олександра Луніна

Лінійна продюсерка – Анастасія Мозгова

Для проведення інтерв’ю з авторами фільму чи отримання додаткової інформації щодо «Оленівки: куратори зла» чи діяльності Kyiv Independent, звертайтеся до Олени Ющенко, комунікаційної асистентки, за адресою [email protected].

Kyiv Independent – українське англомовне медіа. Засноване в листопаді 2021 року колишніми журналістами й журналістками Kyiv Post та командою медіаконсалтингу Jnomics.

Інформаційними партнерами проекту є Харківська правозахисна група, ГО «PR Army», коаліція «Україна. П’ята ранку», Центр Громадянських Свобод, Регіональний центр прав людини, Центр Громадянських Свобод, Українська Гельсінська спілка з прав людини, ГО «Internews», а також медіа Свідомі, Ukrainer, WithUkraine, Saint Javelin, Radio Free Europe.

«Щоб напитись, набирала в рот сніг з землі» – свідчення після порятунку від окупантів

Станція Рача на Житомирщині – проміжна залізнична станція на лінії Овруч — Вільча. Знаходиться лише в кількох кілометрах від державного кордону з Білоруссю, тому вже в перший день повномасштабного вторгнення її мешканці опинились під обстрілами російських військ, а потім і окупацією. Майже місяць місцева пенсіонерка Тетяна Бурба переховувалась по сусідах, а потім пішки евакуювалась. Свої свідчення жінка надала документаторам Рівненської та Львівської приймалень УГСПЛ в межах ініціативи «Трибунал для Путіна». 

Тетяна Бурба
Тетяна Бурба

Війну Тетяна Бурба зустріла у ліжку. Її розбудив сусід о пів на п’яту годину ранку: чоловік повідомив, що почалась війна і вже горить лісництво. Жінка швидко зібрала документи і разом з іншими односельцями пішла ховатись у ліс. Вже там люди стали свідками обстрілу «градами» території України з-за білоруського кордону. 

Жінка вирішила повертатись додому. Вона подолала небезпечну дорогу: постійно ховаючись від вогню, який вели російські військові. Коли пенсіонерка дійшла до Станції Рачі, там вже нікого майже не залишилось: переважна більшість односельців одразу виїхали до смт Народичі. 

Перший час пенсіонерка переховувалась в оселі своєї «неходячої» знайомої в селі Радча. Жінки бачили, як російські вертольоти літають над будинками, а потім відбувались обстріли «градами». Під час одного з них вибухова хвиля пошкодила будинок: все потрощило, повилітали вікна, Тетяну відкинуло в іншу кімнату, а її товаришка опинилась під ліжком. На щастя, обидві залишились неушкодженими. 

Впродовж місяця Тетяна Бурба ще прожила в межах села Радча: вона ходила то до знайомих, потім вдалось перебратись до сватів. 

Будинок сусідів Тетяни Бурби

«Росіяни постійно обстрілювали. Тільки вийдеш з погреба – свистисть: треба знову ховатись. Найсильніші обстріли були вночі. Від «градів» усе небо було яскравим. Осколки побили машину мого свата. Через обстріли п’ять хат згоріли по селу», – розповідає Тетяна Бурба. 

Залишатись у населеному пункті було небезпечно. Крім того, гуманітарної допомоги не було: не привозили хліба, ліки закінчились. 

Зруйнований будинок в селі Радча
Зруйнований будинок в селі Радча

Вже наприкінці березня одна з односельчанок запропонувала пані Тетяні йти пішки в бік Залісся. Але їхній шлях мав пройти повз російських військових. 

Жінки начепили на себе білу тканину і відправились у путь. 

«На тому перехресті було море військових. Я нарахувала 6 танків, які вони закопали, самі дула стирчали. Нас зустріли кілька військових зі зброєю, яку вона наставили на нас з попутчицею. Коли ми пояснили хто та куди йдемо, вони погукали старшого. Він став розпитувати також чи є в нас діти, де вони, де наші чоловіки. Ми сказали, що в нас нікого немає», – ділиться спогадами жінка. 

Військові «завантажили» жінок на бронетехнику і відвезли в село Грезля. Звідти вони пішли пішки на Залісся. 

«В мене не було сил йти. Трішки пройду і лягаю на землю. Пити хотілось страшенно. Доводилось набирати з землі снігу та топити його в роті», –  згадує Бурба. 

Жінкам пощастило. За деякий час вони побачили машину знайомого, який «підбирав» односельців, які самостійно евакуювались. 

Тетяна Бурба спочатку опинилась у лікарні. Жінка вперше за місяць змогла помитись та отримати необхідну медичну допомогу. Впродовж наступних п’яти місяців вона перебувала в різних населених пунктах Житомирщини і в серпні повернулась додому. 

На жаль, будинок отримав серйозних пошкоджень від російських обстрілів поки жінка була в евакуації. 

Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 57 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим унаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо у 18 областях країни. Щоби дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.


Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram юридичний | Telegram з анонсами подій Twitter Youtube

«Коли я втрачав свідомість, то мене холодною водою приводили до тями»: звільнений з полону сільський голова

Керівник Шевченківської територіальної громади Олег Пилипенко провів 93 дні у полоні росіян на окупованій Херсонщині. Його звільнили під час одинадцятого обміну полоненими між Україною та Росією. Чоловік пам’ятає, як організовував опір під час бойових дій, як російські військові проводили допити та застосовували електричний струм. 

Після звільнення з полону Олег Пилипенко повернувся на Миколаївщину з купою ідей. Зараз в громаді переробляють стратегію розвитку, оптимізують школи, відновлюють медзаклади, мають на меті укрупнювати великі населені пункти, будувати там нові мікрорайони й переселяти туди людей, які втратили житло.

Журналісти Центру публічних розслідувань разом із документаторами громадської приймальні УГСПЛ в Одесі в рамках ініціативи «Трибунал для путіна» з’їздили в громаду та поспілкувалися з її очільником Олегом Валерійовичем про ув’язнення, життя після полону, плани на відновлення та проблемні питання Шевченківської ТГ.

Полон та ув’язнення

Олег Пилипенко. Фото: ЦПР

10 березня я і мій водій, Володимир Хваль, поїхали у напрямку населеного пункту Любомирівка з ціллю завести туди продукти. На той момент глушився мобільний зв’язок, було складно комунікувати з тою частиною громади, там закінчувалися харчі, треба було забрати породілля.

Ми потрапили у ворожу засідку, нас обшукали на предмет зброї або боєприпасів, але не знайшли – в нас були тільки продукти. Традиційні звички орків щодо усіх, кого затримували — забрати гроші та цінні речі. При обшуку у мене в кишені джинсів знайшли посвідчення водія і там було прізвище. От коли побачили прізвище — затримали нас, зв’язали мене, зав’язали очі та перевезли до помпової станції, яка знаходиться недалеко від населеного пункту Тернові Поди.

Спочатку нас протримали до ночі на помповій станції, далі перевезли до Чорнобаївки. Мого водія везли всередині БТР, а для мене вони вирішили зробити більш «комфортну» поїздку: зверху на БТР прив’язали й роззули. Це був березень, але температура повітря — мінусова, тому обмороження ніг я отримав практично з першого дня. Це внесло певні проблематики потім в наступному, але головне, що пальці ніг вдалося зберегти.

В Чорнобаївці нас спочатку допитали, це був протокольний допит: родився, вчився, освіта. Потім почали відновлювати паролі в телефоні й в стертих повідомленнях вони знайшли декілька координат, які були скинуті з мого телефону — там, де загинули їхні підрозділи. Для десантників це означало, що вони зловили коригувальника. По коригувальниках у них один сценарій — його треба максимально закатувати й вбити. Для ФСБ більше представляло цінність те, що я є головою громади від президентської партії, входив до команди Віталія Кіма.

Умови в полоні та катування

Били кийками, тобто застосовували електричний струм. Коли я втрачав свідомість, то мене холодною водою приводили до тями й потім це все продовжувалось. Доводилося спати в мокрих речах. Черевики повернули, але через те, що вони намокли, стали дуже грубі. Велика проблема була і з пальцями, і з ногами. Ну і взагалі, фактично, від шиї до п’ят було дуже багато забиття. Чотири години били чисто за Facebook, бо там були якісь відео, де ми спалюємо їхні танки й вони дуже образились на це.

Годували, це був такий «п’ятизірковий готель з п’ятиразовим харчуванням» — за перші сім днів нас погодували п’ять разів, і два дні у нас були такі «розвантажувальні». 

Коли нас перевезли вже в Нову Каховку, там розділили на військовополонених та цивільних. Військових було десь 40 осіб, їх помістили в ангар, який знаходився на території новокаховської Служби безпеки. Нас обох перевезли в блок для цивільних, який знаходився на території Національної поліції. Це свідчить про те, що інші цивільні або загинули під час транспортування або їх вбили в Чорнобаївці. Ми їх не бачили, але чули. 

До того ж нас не годували два дні, тому були дуже знесилені. В мене ще додайте переохолодження і побиття. 

В Новій Каховці вже не застосовували до мене якихось фізичних впливів. Перший місяць я дуже погано ходив після обмороження ніг, плюс забиття ребер і так далі. Після госпіталю мене повернули вже туди, де я утримувався спочатку — це кімната архіву, напевно. Тобто з неї зробили камеру, в якій я провів весь подальший час.

10 червня мене обміняли. В ході цього обміну обміняли ще три наші цивільні особи. Обмін суто цивільних на цивільних, чотири на п’ять. Більш детально я не маю права розповідати. Це було недалеко від населеного пункту Правдине Херсонської області. 

Читати більше: Спогади очільника громади на Миколаївщині про окупантів: «Били кийками і струмом»

В якому стані ви повернулися додому після полону? 

Від мене можна було батарейку до телефона заряджати. Моя робота пов’язана з комунікацією з людьми, а тебе закривають просто як собаку в чотири стіни й ти в одинарній камері знаходишся. Ну максимум, щоб не зійти з розуму, з других камер передають книги читати. 

Про сам обмін мені сказали за три дні, після чого ти не можеш ні спати, ні лежати, ні ходити. Хто не знав цю всю історію, писали в коментарях: «Якось не дуже побитий, не дуже засмучений, посміхається». Просто в мене був дуже піднесений емоційний стан. 

Я приїхав сюди, долікував все. Були проблеми зі спиною, внутрішніми органами. До того ж тут була лінія фронту, треба було повертатись до роботи, тому що багато чого змінилось і було в досить складному стані. Я поїхав до дітей на пару днів, побачитися з рідними й повернувся на роботу.

Чи давали рідним повідомити про ситуацію? 

Вони знали, що я живий. За весь період мені вдвічі дозволили зателефонувати дружині у присутності одного з офіцерів Росії, який десь родом, напевно, з Кубані й він розумів українську. І один раз мені дозволили скинути голосове повідомлення для дружини, але вони зробили це так: вони виключили Інтернет, ти записуєш голосове повідомлення, відповідальна особа погоджує і закидують.

Коли ви повернулися до громади, одразу стали до керування?

Так. На той момент був дуже обмежений фінансовий ресурс, депутати були частково тут, частково — виїхали. Тому що частина депутатів потрапила в ту зону, яка була окупована, вони звідти виїжджали, і слава Богу. Частина депутатів втратила свої будинки, їм неможливо було тут жити. Ми провели сесію, всі з’їхались.

Куди ви зверталися з приводу воєнних злочинів Росії? 

Моя дружина, коли я пропав, заявила в Національну поліцію, стосовно факту викрадення людини невідомими особами. Там було відкрите провадження. Після обміну мене викликали як постраждалу особу. Мене запитали, чи ходив я до психолога. Кажу: «Якщо я то все зараз психологу розкажу, то йому треба буде йти до психолога. Де ми стільки психологів наберемо?». В Національній поліції все зафіксовано і в Службі безпеки України також є окреме розслідування. В інші структури я не звертався.

Як ви думаєте, чому російські військові чинили такі злочини, хто і за що має нести відповідальність?

24 лютого 22-го року в мене було внутрішнє велике питання, що повинно бути в головах у тих людей, які приїхали за тисячі кілометрів сюди, щоб нас вбивати? При тому, що ми їм нічого не зробили. Після трьох місяців полону в мене є відповіді на ці питання. 

Перше і найголовніше — вони стали жертвами своєї ж пропаганди. Бо їх найголовніший вчитель — телебачення. Їх навчають, що росіян повинні всі боятися, їм не кажуть про те, що треба будувати партнерські відносини, розвивати бізнес, свою територію, десь їздити, дивитися як живуть люди, інтегруватися в суспільство. 

Це люди, які не знають нашої історії, культури — нічого, їм просто навіяли, що це їхня територія. Тому що історія Росії придумана. Через те як подається у них інформація по телебаченню, йде накручування, у людей втрачається можливість до окремого аналітичного мислення. Щоб людина поставила питання: «Може це брехня, що вони там кажуть? Якщо це брехня, то й оце брехня, а може бути — все брехня?». Вони не можуть прийняти того, що вони не на тій стороні воюють, от в чому питання. 

Друге, армія, «спецоперація» — це для них великі гроші, спосіб заробити. 

Щодо політики, то їм не зрозуміло, чому українці змінюють президентів. В мене був діалог із рядовим російської армії:

— Вы тут выбрали себе какого-то наркомана, клоуна.

— Але ключове слово «выбрали», а ви це не можете. 

— Нас устраивает наш главнокомандующий.

— Бо ви не уявляєте, як це може бути по-іншому. Тому що знищена вся притомна опозиція, а та яка є, то чисто для галочки.

Покарання повинен понести російський народ. Чого так? Тому що диктатор робить рівно стільки, скільки йому дозволяє народ. Він же ж не одразу стає диктатором, правильно? Тому і роблять обмеження на пост президента в нормальних країнах — два терміни. Путін не відразу закрутив гайки, поступово утворилася ситуація вибору без вибору. Народ це з’їв, тому відповідальність вся на російських людях.

Як повинна закінчитись війна? 

На мою думку, якщо Росія залишиться в тих межах, в яких вона була — це означає, що війна не закінчилась. З однієї простої причини — зараз наше покоління дуже багато віддає, приносить жертву, заради перемоги. 

У нас з громади воює на фронті понад 500 осіб, 17 осіб знаходиться в полоні, вісім — зникли безвісти. Дуже багато людей, хто загинув і в кого лишилося багато дітей. У нас на кладовищі в Зеленому Гаї похоронені три воїни: 21 рік, 24 та 29. Вони не залишили після себе нікого, в них немає дітей, на них закінчився їхній рід і ще дуже багато людей загине, поки будуть звільняти наші території. 

Важливо, щоб у росіян ніколи не виникало бажання «можем повторить». Щоб світова спільнота зробила так, що їм платити репарації було б вигідніше, ніж сидіти під санкціями. Щоб їхнім елітам, які втрачають багато грошей, навіть у страшному сні не приснилося, що можна поставити якогось нового путіна і спробувати зробити реванш. Щоб нашим дітям не передати оту війну, яка йде насправді не дев’ять років, а постійно. Ще більш важливо, щоб світова спільнота реально добила їх, як країну. Тому що те, що вони утворили у XXI столітті — взагалі безпрецедентна історія. 

Фото громади зроблене Олегом Пилипенком

Що зараз з вашим водієм після полону? 

Володимир Хваль досить довгий час був на заході України, лікувався. Коли його обміняли, через те, що ми отримали велике переохолодження, в нього вже почався передінфарктний стан і Слава Богу, що нам надали своєчасну допомогу. Він уже був дуже слабкий, його одразу ж повезли та прокапали — врятували. Якби там воно затягнулося ще б на тиждень, то, напевно, що в полоні б помер».

Повністю історію Олега Пилипенка читайте в матеріалі: «Відповідальність за воєнні злочини несе весь російський народ», — звільнений з полону сільський голова


Ця інформація зібрана та зафіксована Центром публічних розслідувань разом із документаторами громадської приймальні УГСПЛ у м. Одесі в рамках ініціативи «Трибунал для путіна».

Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 57 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.


Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram юридичний | Telegram з анонсами подій Twitter Youtube

Активісти та журналісти заявляють про 182 тисячі воєнних злочинців. Вироки отримали 66 людей

Активісти ГО «Антикорупційний штаб» та журналісти вже ідентифікували 182 тисячі російських воєнних злочинців, причетних до війни в Україні. Вся інформація про них зберігається у Реєстрі російських злочинців. Ця база поповнюється постійно. Але з понад ста тисяч проваджень за статтею «порушення законів та звичаїв війни» лише 66 дійшли до вироку суду. Чому так повільно розслідуються ці злочини та як удосконалити процес експерти обговорили на спільній зустрічі. 

 Інформацію про російських воєнних злочинців активісти збирають із російських телеграм-каналів та ресурсів, на яких росіяни шукають зниклих родичів-окупантів. Також постійно співпрацюють з журналістами-розслідувачами та слідчими, зокрема з Офісу Генпрокурора. 

На даний момент за «порушення законів та звичаїв війни» в Україні зареєстровано майже 110 тисяч проваджень. Підозрюваних за цими злочинами 450 осіб, обвинувальні акти складені відносно 291 особи, обвинувальні вироки отримали 66 осіб. 

Темпи розслідування подібних злочинів не такі швидкі з об’єктивних причин. Проте, є чинники, які гальмують процес і на які можна вплинути. За словами журналіста «Слідство.Інфо» Олександра Волошина, у прокурорів та працівників поліції немає належної підготовки щодо фіксації воєнних злочинів, а це затягує час притягнення злочинців до відповідальності. 

Експерти зізнаються, що останнім часом ідентифікувати злочинців стає складніше. Навіть, якщо до процесу залучені дослідники світового масштабу. Водночас, знизився і інтерес громадськості до воєнних злочинів, особливо, якщо вони стосуються колабораційної діяльності. 

Фото зі спільної прес-конференції
Фото зі спільної прес-конференції

«Існують проблеми і у випадках, коли розслідування не отримують належного продовження. Деякі люди втрачають віру в судовий процес через затримки, нерозуміння того, як отримати доступ до інформації у справі, та труднощі з отриманням необхідних документів від правоохоронних органів. Для того, щоб знайти і покарати всіх причетних до воєнних злочинів, можуть знадобитися десятиліття. Тому громадськості, активістам та правоохоронцям необхідно запастись терпінням та наполегливістю. Лише спільними зусиллями ми наближаємо цей момент», – зазначив керівник Департаменту документування воєнних злочинів Української Гельсінської спілки з прав людини Сергій Мовчан. 

Нагадаємо, УГСПЛ – одна з неурядових організацій, яка приєдналась до глобальної ініціативи документування воєнних злочинів, скоєних в Україні, Т4Р (Трибунал для Путіна). У цю базу документатори вже додали понад 57 тисяч злочинів.  

Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 57 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.


Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram юридичний | Telegram з анонсами подій Twitter Youtube

Ризикнули і виїхали: страх залишитися без гемодіалізу допоміг подружжю втекти від окупантів

Рятуватись від окупантів подружжю луганчан довелось двічі. У 2014 році вони перебрались до Чернігова: влаштувались на роботу, орендували житло. Чоловік отримував підтримуюче лікування  – гемодіаліз. Після повномасштабного вторгнення парі довелось покинути і це місто. Своєю історією родина поділилась із фахівцями Черкаського правозахисного центру. Документатор воєнних злочинів та координатор Черкаської приймальні УГСПЛ Тарас Щербатюк записав свідчення в межах ініціативи «Трибунал для Путіна», які опублікувало видання «Нова доба».

До 2014 року Ніна (з питань безпеки ім’я героїні змінено) з чоловіком проживали у Луганську. Там вона працювала у Антимонопольному комітеті, який розташовувався в одному з приміщень Луганської ОДА, а чоловік, власне, в одному з відділів облдержадміністрації. Саме тому подружжя на власні очі бачило, як росіяни проводили свій псевдореферендум. 

За словами Ніни, бюлетені для псевдо голосування друкували на тому ж поверсі, де розташовувались кабінети працівників Антимонопольного комітету. Жінка згадує, що з часом її та колег перестали допускати до робочих місць. 

Влітку 2014-го року чоловік залишився у Луганську, а Ніна пішла у відпустку: поїхала з батьками на дачу у село Лисе. Згадує, що там опинились на лінії зіткнення. В сусідньому населеному пункті відбувся великий танковий бій. 

– В нашому селі не було магазину, а в сусіднє, щоб купити продукти, нас не випускали. Взагалі там постійно патрулювали люди, вбрані у камуфляж: це були або калмики чи буряти, або кавказці. Вони ходили по подвір’ях, шукали транспорт і в декого його забирали, – розповіла луганчанка. 

До Луганська жінка повернулася з батьками восени. Каже, що на зворотному шляху росіяни їх ледь не розстріляли, оскільки вони не чули криків зупинитись. В місті було неспокійно, роботи не було. Чоловік Ніни, який з 2013 року перебував на гемодіалізі, на той момент вже евакуювався до Чернігова і отримував там необхідне лікування. Це місто і стало новим домом для подружжя. Але після повномасштабного вторгнення їм знову довелось пережити усі жахи війни. 

Росіяни завдавали артилерійських та авіаційних ударів. В Чернігові не працювали магазини, громадський транспорт. Не було ні зв’язку, ні води. Багато містян готували їжу на багатті у дворах, копали вбиральні на вулиці, оскільки каналізація у багатоквартирних будинках також не працювала. 

Ілюстративне фото. Джерело: depositphotos.com
Чернігів. Ілюстративне фото. Джерело: depositphotos.com

Найстрашніше ж для родини було втратити гемодіаліз. До вторгнення чоловік Ніни отримував підтримуючу процеуру тричі на тиждень. 

– Через те, що зникало світло, апарати зупинялись. Було не зрозуміло чи отримаєш ти гемодіаліз наступного разу чи ні. Якщо один раз пропустиш, то ще можна жити. А вже два пропуски – ризиковано для здоров’я. Ще перший тиждень після вторгнення наша гемодіалізна працювала, а потім стало зрозуміло, що потрібно виїздити. Не розумію, як без гемодіалізу виживали ті пацієнти, які опинились в окупації, – розповів чоловік Ніни. 

Попри величезний ризик для життя, подружжя вирішило їхати з міста на власному авто. Дорога була дуже складною і небезпечною. Ніна з чоловіком бачили руйнування та жертв росіян. 

У пошуках рятівного гемодіалізу подружжю довелось кілька разів змінювати своє місце перебування в межах центральних областей України. З рештою оселились у Черкасах. 

Фахівці Черкаської приймальні УГСПЛ неодноразово допомагали подружжю луганчан. Юристи склали для переселенців, яких місцева влада спробувала виселити з наданого гуртожитку, колективний лист-звернення. Нині ж юристи супроводжують у суді тих переселенців, які вимагають повернути їм скасовану допомогу на проживання

Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 56 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим унаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо у 18 областях країни. Щоби дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.


Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram юридичний | Telegram з анонсами подій Twitter Youtube