До повномасштабного вторгнення Херсонська дитяча обласна лікарня була місцем, де щороку отримували допомогу близько 20-ти тисяч пацієнтів. Заклад розміщувався у п’яти корпусах, де працювали 23 відділення. Серед них: цілодобовий травмпункт, лабораторія, реабілітаційний центр. У 2022 році лікарня опинилася під окупацією російських військ.
Про те, як медики намагались завадити розкраданню вартісного обладнання та як тепер працюють під обстрілами ворога, директорка ХОДКЛ (Херсонської обласної дитячої клінічної лікарні) Інна Холодняк розповіла журналістам видання «Вгору». Цей матеріал підготовлено у співпраці з ініціативою «Трибунал для Путіна».
Окупація
Під час окупації більшість працівників лікарні лишилась на робочих місцях, щоб рятувати, в тому числі, дитячі життя. На співпрацюіз ворогом погодився колишній заступник директора з медичної частини Віктор Бурдовіцин. Втім, вказівки призначеного окупантами головного лікаря медичний персонал ігнорував. Протистояння загострилось тоді, коли росіяни намагались примусово вивезти на лівий берег Дніпра сиріт та дітей без батьків.
– Щоб завадити цьому, наші медики почали виписувати «страшні» діагнози і пояснювати, що в такому стані пацієнтів неможливо перевозити, що це небезпечно. Не вдалося захистити лише двох немовлят із Будинку дитини, які перебували з ГРВІ. Бурдовіцин та призначена росіянами очільниця Будинку Тетяна Завальська вимагали, щоб цю малечу швидше виписували і вона повернулась до закладу. Почалися суперечки. Пізніше до нашої лікарні приїхали дві невідомі нам жінки і забрали дітей із собою. Що з ними, де вони зараз знаходяться і досі невідомо, – згадує у розповіді журналістам директорка обласної дитячої лікарні Херсону Інна Холодняк.
А от завадити росіянам вивезти обладнання лікарям вдалось. За словами очільниці закладу перше, що почали робити окупанти – це проводити інвентаризацію у закладі.
– Коли вони завели мову про так звану евакуацію, деякі працівники почали діяти: із загрозою для власного життя виносили додому вартісне обладнання. Що не могли винести – ховали, а на його місце ставили непрацюючі прилади. Апаратуру також забрали із реанімобілів, а їхні колеса спустили. Так нам вдалось зберегти лікарню від розграбування окупантами, – розповілав інтерв’ю виданню «Вгору» Інна Холодняк.
Колектив лікарні. Фото: медіаплатформа «Вгору»
Робота під обстрілами ворога
Після деокупації Херсону медичному персоналу доводиться працювати під постійними артилерійськими обстрілами. Вперше заклад зазнав сильних руйнувань в новорічну ніч. Тоді у лікарні на робочих місцях знаходилось 80 співробітників та 30 пацієнтів, серед яких і кілька немовлят. На територію медичного закладу прилетіло 9 снарядів з реактивної системи залпового вогню «Град». Внаслідок обстрілу було зруйновано 50 відсотків відділення для дітей грудного віку у неонатальному корпусі. На щастя, тоді ніхто не постраждав.
Загалом під російським обстрілом будівлі дитячої лікарні побували вже чотири рази. Частину приміщення лабораторного центру зруйнувала артилерія Одна з атак пошкодила кисневу станцію та ємність для зберігання кисню. Медичний персонал не розуміє чому їх заклад опиняється під прицілом, адже військових об’єктів на цій території немає. Тут надають допомогу дітям.
Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 56 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.
Пані Валентина (ім’я героїні змінено) родом із Луганська, там вона народилася й проживала до 2014 року разом із чоловіком та трьома дітьми. У рідному місці в жінки був бізнес, завод із виробництва зерноочисного обладнання. Та все змінилося в 2014 році, коли росіяни зайшли в Луганськ, місто було окуповане, а виробництво постраждало від прильотів. Згодом вона відновила завод уже в Кремінній, але й туди прийшли росіяни, які все знищили. Зараз пані Валентина із чоловіком уже вдруге відновили підприємство на Черкащині, зібрали команду й працюють попри все.
Про пережите вона розповіла журналістам видання Нова Доба, які разом з документатором злочинів РФ, юристом Української Гельсінської спілки з прав людини та «Черкаського правозахисного центру Тарасом Щербатюком, в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна».
– Уже в травні 2014 року було чутно постріли, техніка військова проходила по вулиці, де ми жили. Тож у сім’ї вирішили, що ми із трьома дітьми їдемо в Київ, а чоловік лишається оберігати будинок. У кінці червня 2014 року був останній потяг із Луганська в Київ. Він був такий переповнений, що й на підлозі люди спали. Ми мали надію, що Луганськ звільнять і ми повернемося. Наш завод був заснований у Луганську, на околиці міста мали виробничі цехи, всі потужності, працювали 150 людей. У зв’язку із вторгненням ми все втратили, адже у нас були прильоти туди, пожежі, завод пограбували. Ми зрозуміли, що на окупованій території не зможемо працювати, адже наша продукція затребувана не лише в України, а й закордоном. Із росією ми принципово не хотіли співпрацювати. Тож вирішили переїжджати в Кремінну Ми мали лише флешку із кресленням, адже зерноочисне обладнання – це розробка мого батька. Майже всі гроші лишилися в Луганську, у банку, їх вивести було неможливо. У 2015 році ми відкрили підприємство вже в Кремінній, стали відновлювати виробництво, писали гранти, закуповували обладнання.
За 8 років у Кремінній створили кращий завод ніж у Луганську, поступово нарощували потужності, покращували якість виробництва, платили достойну зарплату людям. У нас був повний виробничий цикл, працювали 70 осіб. Ми на 60 країн постачали нашу продукцію. Поставляємо її і зараз, але вже з Черкащини.
16 лютого ми були на виставці в Києві й розуміли, що щось відбувається. А 24 лютого зранку ми почули постріли й зрозуміли, що почалася повномасштабна війна. Я за три години зібрала всі речі, документи, дітей. Чоловік сказав, ти з дітьми їдеш, я залишаюся. Ми поїхали до Ужгорода. Там ми жили пів року. У Кремінній ми побудували невеликий будинок, звичайно його ми втратили. У нашому домі, за словами сусідів, живуть зараз орки зараз. 18 квітня 2022 року Кремінну окупували. Ми з чоловіком зрозуміли, що вже туди не повернемося. Чоловік приїхав до нас в Ужгород і ми почали думати, як відновлювати виробництво, адже попри війну до нас телефонували партнери, їм потрібне було наше обладнання, якраз готувалися до посівної. До речі, телефонували не лише з-за кордону, а й наші українці, аграрії попри все готувалися сіяти.
Власне клієнти нас змотивували відновлювати виробництво. І якраз у травні-червні 2022 року ми знайшли локацію на Черкащині. Зібрали своїх людей, які пороз’їжджалися по України, і почали знову працювати. Нам було складно, але ми знали вже, що треба робити. Зараз ми вже беремо на роботу місцевих людей, звісно маємо не такі масштаби як були в Кремінній, але працюємо, платимо зарплати, допомагаємо постійно нашим військовим.
Із Кремінної вивезти теж не вдалося нічого, адже потрібні були фури, крани, люди. Ми змогли забрати лише нашу продукцію в середині березня 2022 року. Знову ж таки ми з собою взяли флешки з кресленнями та деяку комп’ютерну техніку. Станом на травень минулого року було дуже багато прильотів по нашому заводу, розтрощені всі станки, даху немає, тобто десь три чверті знищено. А зараз то зрозуміло, що мабуть не лишилося нічого».
Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 55 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.
Віктор Григорович Кривобородько до повномасштабного вторгнення працював інспектором з охорони правопорядку Старозбур’ївського старостату на Херсонщині. Після 24 лютого, коли порядки на Херсонщині почали встановлювати росіяни, на чоловіка оголосили справжнє полювання. Не було й хатини в Старій Збур’ївці, де б не шукали інспектора. Через це він був змушений три доби переховуватись без їжі та води на цвинтарі. Поки Віктор Григорович ховався, окупанти розграбували його помешкання. Про пережите він розповів журналістам «Вгору», які разом з документатором злочинів РФ, адвокатом Української Гельсінської спілки з прав людини та Фонду милосердя та здоров’я Олександром Даниловим зафіксували історію, в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна».
Віктор Григорович Кривобородько. Джерело фото:
Не лишили й цвяха
Першим в Старій Збур’ївці на кого окупанти почали полювання був староста Віктор Маруняк. Його окупанти викрали 21 березня 2022 року.
– Це сталося якраз на його шістдесятиріччя. А наступного дня ввечері мені зателефонував один з односельців і каже: «Тікай негайно, по тебе їдуть». Ми з дружиною вхопили ліхтарик, документи, телефони з зарядним і майнули з дому в чому були. Тільки добігли до знайомих, як «zетка» вже до нашого будинку підкотила, – згадує Віктор Григорович.
Відсутність господарів не стала перешкодою для російських військових аби зайти у двір. Люди переказували, що окупанти не змогли, мабуть, хвіртку відчинити, бо завалили паркан. У подвір’ї залишилися собаки, тож росіяни відкрили по них стрілянину. А потім почали грабувати помешкання чоловіка – вантажили на машину речі Кривобородьків мішками та ящиками. Приїздили не раз. Односельці ще дивувалися, яка, виявляється, гарна господиня в інспектора, – лише домашню консервацію кілька годин виносили.
Коли військові начебто остаточно залишили будинок, Віктор Григорович попросив знайомого обережно подивитися, що там на подвір’ї, чи вижили собаки. Та, якщо все тихо, хоч двері позачиняти, аби волога та злодюжки не потрапили всередину. Той чоловік потім передзвонив та й каже: «Григоровичу, у тебе красти вже нема чого, голі стіни. Усе винесли – одяг, взуття, ковдри, подушки, газові балони, кухонне начиння, – усе. Навіть у сараї жодного цвяха не залишилося. Лагодити замки та зачиняти двері нема сенсу».
Окупанти забрали й власну автівку чоловіка – старенькі «Жигулі», та Fiat, який наші військові, залишаючи село, попросили зберегти до їх повернення.
«Ти досі живий?!»
Віктор Кривобородько під час роботи інспектором у 2018 році. Фото Ірини Ухваріної
На світанку щоби не наражати на небезпеку знайомих Кривобородьки покинули будинок, де ховалися тієї страшної ночі. Адже окупанти завзято розшукували Віктора Григоровича. Оголосили його «терористом номер два» (бо «першим» у них значився, як начебто керівник диверсійно-розвідувальної групи, – староста села Віктор Маруняк). Обшукували будинки всіх людей, з якими інспектор старостату працював чи товаришував. Чоловіка його падчерки забрали, били та катували електрошокером, щоби той зізнався, де може ховатися тесть.
Подружжя вирішило пробиратися спочатку до центру громади – Голої Пристані, а звідтіля – до Херсона. Адже у великому місті легше заховатися. Щоби не наражати дружину на ще більшу небезпеку, вирішили розділитись. Дружині інспектора – пані Ользі – вдалося пройти перевірку на блок-посту, вона рушила далі. А Григорович залишився в Старій Збур’ївці, бо всі шляхи перекрили.
– Заховався в кущах та й думаю: «Куди ж іти?». Перебираю подумки: у тих – діти; у того – дружина хвора, її не можна нервувати; ті – старенькі, якщо їх катуватимуть, – не виживуть. Ми ж знали, як знущалися з хлопців, яких уже на Збур’ївський кут вивозили – ламали ребра, щелепи, руки, ноги, по вухах так били, що лопалися барабанні перетинки… І що ж робити, куди йти? Удень як удень, а вночі ж холодно, десь якийсь дах над головою треба знайти, – згадує чоловік. – Одному дзвоню, а він: «Ти ще досі живий?! Тебе ж по всьому селі шукають!» І зам’явся так, мовби міг би допомогти, але ж… Врешті домовився з одним односельцем, що той пустить мене у свій гараж переночувати в машині. Але тільки туди прокрався, він забігає: «Орки йдуть!». Уже темно було. Я забіг за хлів, там трава така висока була, думаю, – якщо собак не буде, то тут, може, і пересиджу. Дякуючи Богу, собак не було.
Переховуватися вночі Віктор Григорович не наважився, аби не нарватися на засідку. А ледь почало світати, закопав у городі телефон і документи, та перебіг у ліс. Знову замислився, куди йти? І зрозумів, де його, скоріш за все, шукати не будуть – посеред мертвих на кладовищі. Наламав гілок туї, вони стали і ліжком, і дахом між пам’ятниками. Там провів три доби без їжі та води. Наприкінці спрага стала такою, що не витримав, довелося пити з калюжі.
Окупанти «перетрусили» все село, але шукати чоловіка на кладовищі не здогадалися. Щоправда, під’їхали один раз до краю, подивилися хвилин 20 на могилки та поїхали.
Поступово активність російських військових у Старій Збур’ївці стала вщухати, то ж Віктор Григорович вирішив зробити «вилазку» до сусіднього села – у Нову Збур’ївку (кладовище розташовано якраз на межі обох сіл), хотів дізнатися новини.
Обережно постукав до жінки, чий онук служив у ЗСУ. Вона ледь упізнала Григоровича. Той і раніше не був кремезним, а тут ще більше схуд, змарнів, сива борода відросла, став схожим на немічного дідугана.
– Як упізнала, аж руками сплеснула: «Ти живий?! Тебе ж так шукають, так шукають…» Попросив у неї чогось поїсти, бо дуже зголоднів. У неї ріденький супчик був, я його, мабуть, одним ковтком випив. І знову на кладовище, і знов думаю, що робити. Вирішив, треба з села тікати. Зранку пробрався до схованки, забрав документи, телефон – хотів дізнатися в родичів, як вони, та жінці зателефонувати, чи змогла Херсона дістатися. Думав ще в когось трохи грошей позичити на проїзд, адже захопив із дому лише банківську картку, готівки й копійки не було. Але акумулятор у телефоні сів. І пішов до Голої Пристані пішки, – розповідає пан Віктор.
Чоловік уникав блок-постів на трасі, тому попрямував через елеватор, через ліс.
– Обійшов уже виправну колонію, наче все тихо, і тут: «Стоять!». Виходять з-за дерев автоматники. Ну, думаю, усе, добігався. Провели метрів 35, у них там яма, а в ній техніка під ялиновим гіллям захована. Якийсь офіцер вийшов, питає, що я тут роблю. Кажу, що вирушив до Голої Пристані по ліки. Мовляв, ми так завжди ходили, бо по трасі – 15 кілометрів, а через ліс – 6. Він спитав, чи служив я в армії. Кажу – так, звісно, за радянських часів служив медиком, закінчив училище в Ленінграді, гарне місто. Вони одразу: «Так, так, класне місто! Ну, ти ніби нормальний мужик, але відпустити тебе поки не можемо. Чекай тут, люди під’їдуть, хочуть з тобою поспілкуватись». Навіть не обшукували. Подумки я вже із життям почав прощатися, дитинство згадувати… Минуло, мабуть, хвилин 15, ніхто ще не під’їхав, – згадує чоловік. – Проте через ліс тією ж стежкою хтось продирався з велосипедом. Автоматники розділилися – двоє зі мною залишилися, інші – до того чоловіка. Я кажу: «Хлопці, бачите, ми ж тут завжди так відстань скорочуємо. То може відпустите? Бо аптека зачиниться, а мені ліки вкрай потрібні». Вони між собою щось переговорили та кажуть: «Ладно, йди».
Цього дня дійти до Голої Пристані не вдалося. Через стреси біль у нозі так загострився, що чоловік був змушений виламати палицю й пересуватися опираючись не неї. Переночував по дорозі в плавнях, і дістався центру громади лише наступного дня. Зайшов у міську адміністрацію, а там на нього аж витріщилися:
«Григоровичу, ти?! Ти – живий?!».
Останнім автобусом
У Голій Пристані теж було багато російських військових, але на острів Білогрудів вони ще не навідувалися. Тому чоловіка таємно переправили човном туди. Він уже дізнався, що дружина змогла дістатися Херсона й перебуває в більш-менш безпечному місці. Планував також човном і сам дістатися Херсона. Але окупанти розстрілювали на Дніпрі всі плавзасоби. Тому вирішив ризикнути, поїхати з Голої Пристані автобусом. Іншого шляху не було.
– Це, як потім виявилося, був останній рейсовий автобус, у ньому залишалося одне вільне місце (стоячих не брали, заборонено було). Я прикинувся старим немічним безхатьком. Згорбився, руки на коліна впер, а голову – на руки. А коли проїхали всі блок-пости, уже під’їжджаємо до автостанції, чую, – щось мені на ноги тепле капає, коліна всі мокрі. Торкнувся обличчя, а це – мої сльози, – зізнається чоловік.
Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 39 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.
Наталія Біль зустріла повномасштабне вторгнення Росії в Україну у Херсоні. Вона могла б виїхати одразу на захід України, бо було куди – жінка родом з Івано-Франківщини, проте Наталія залишилася в місті. Працюючи на посаді директорки Херсонської загальноосвітньої школи №55, вона не зупиняла навчального процесу, щоб у важких умовах війни в дітей був острівець стабільності. На її очах Херсон опинився в окупації. Задля безпеки уроки проводили дистанційно. Поки росіяни остаточно не встановили в місті свої порядки, можна було навчати дітей за українськими стандартами. Потім учителям натякнули: або вони викладають за російською програмою, або їм у Херсоні не місце. Про окупацію, колаборантів, викрадення вчителів, обшук житла директорки, пограбування школи та навчання дітей попри все – Наталія Біль розповіла документаторам Української Гельсінської спілки з прав людини, які фіксують історії воєнних злочинів російської армії в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна».
директорка Херсонської загальноосвітньої школи №55 Наталія Біль. Фото з особистого архіву
Початок великої війни
Напередодні 24 лютого, коли вся країна завмерла в очікуванні – нападе, не нападе, педколектив Херсонської загальноосвітньої школи №55 проводив нараду. Вирішували, чи виводити дітей з ковідного карантину, чи ще кілька днів навчатись дистанційно.
– Я була тією особою, яка дуже підтримувала, щоб ми вже повернулися до очного навчання, – згадує Наталія. – Я навіть пам’ятаю, як роздавала розпорядження, це вже було достатньо пізно, харчуючій організації, щоб на завтра були готові сніданки. Ми повідомили батьків та дітей про те, що приступаємо до навчання 24 лютого.
Але вночі Росія почала повномасштабне вторгнення на територію України.
– Я прокинулась від телефонного дзвінка свого сина. Це була десь 5 ранку. Він перебував у Києві. Сказав: «Мамо, в країні війна». Ще напередодні, 22 числа він запитав, чи буду я готова виїхати, якщо в країні почнеться повномасштабна війна. Я категорично відмовилася покинути Херсон і взагалі виїжджати. І перебувала навіть вже в окупованому Херсоні ще тривалий час, – розповідає жінка.
Після дзвінка сина жінці вже не спалось. Вона підійшла до вікна і побачила стовп чорного диму – росіяни обстріляли Чорнобаївку. Стало зрозуміло: окупанти йдуть на Херсон. Директорка скасувала очний навчальний процес і попросила дітей у жодному разі не приходити до школи.
– Разом з адміністрацією ми, зрозуміло, з’явилися на роботу. Вчителі залишилися працювати вдома дистанційно, ми не відмінили повністю навчання, ми продовжували працювати дистанційно. Навіть у перший день війни у нас діти навчалися і вчителі працювали за комп’ютерами. Це для того, аби не було такої паніки серед дітей та серед вчителів, щоб вони відволікались через зайнятість, – пояснює жінка.
До кінця робочого тижня школа відпрацювала дистанційно, а потім адміністрація оголосила незаплановані двотижневі канікули. Херсон ще не окупували.
Херсонська загальноосвітня школа №55. Джерело фото: Facebook-сторінка школи
Окупація міста
За словами жінки, в перший день Херсон ворог сильно не обстрілював. Було кілька ударів по критичній інфраструктурі. Та бомбили Чорнобаївку.
– А коли росіяни вже підступили до Антонівського мосту, це було десь, мабуть, на другий день, отоді ми вже чули стрілянину, – згадує пані Наталія.
Хоча школа не працювала, адміністрація продовжувала працювати. У підвалі навчального закладу облаштували укриття для херсонців.
– Ми занесли воду, освітлення там було, поставили розкладачки і лавочки, щоб люди могли сидіти, – розповідає жінка. – Починаючи десь уже з 27-28 лютого до закладу почали приходити люди. Ми там переховувалися у підвалі. Десь 2 березня вже було зрозуміло, що місто окуповане. У нас перші такі великі втрати були тоді, коли боролися за Антонівський міст, там були серйозні бої. Це був другий-третій день повномасштабної війни. Міст утримували близько трьох-чотирьох днів.
А потім росіяни прорвали оборону. В надії захопити Одесу, вони ринули на Миколаїв. В Херсон спочатку не заходили.
– Ми бачили машини з Z-ками. Це були такі різні, марки я, звичайно, не розумію, але це були такі, знаєте, як грузові машини, тентовані машини, було багато таких як позашляховиків великих. Не було такого, щоб вони зайшли великою кількістю техніки у місто. Якщо вони проїжджали, то 3-5 машин, завжди рухалися з дуже високою швидкістю. Тобто якогось спокійного, вальяжного пересування – я такого не бачила, – згадує жінка.
Хоча було зрозуміло, що місто – в російській окупації, адміністрація школи закінчила канікули і 14 березня діти та вчителі повернулися до дистанційного формату навчання.
Мирний мітинг у Херсоні на початку російської окупації. Скріншот з відео
Спротив
З самого початку окупації херсонці не сприйняли нових «господарів» і усіляко показували, що тут не чекали на «рускій мір».
– Синьо-жовті прапори залишалися на наших установах, в моєму навчальному закладі прапор зняли десь між 12 і 20 травня. До того український прапор у нас висів весь час, – розповідає жінка. – Працював міський голова, частина виконавчого комітету працювала. Міського голову із його кабінету попросили вийти, десь, мабуть, в кінці квітня. А ми здійснювали навчання дистанційно до 30 квітня.
Росіяни захопили краєзнавчий музей і почали красти музейні експонати. Після того легітимний міський голова дав розпорядження вжити всіх заходів щодо збереження шкільних цінностей.
– Ми свою роботу виконували – те, що треба нам зберегти і заховати. В цей час окупанти діяли поступово та м’яко через колаборантів. Перетягнули на свою сторону у владі кого могли, – ділиться пані Наталія. –У них була тактика, як у Криму: «Ми прийшли вас рятувати, тут все буде мирно, не хвилюйтесь». Одразу жорстоко на людях вони не поводились. Скоріше нейтрально. Весь час казали: «Не переживайте, не переживайте, ми тут аби вас захистити».
Вчителі продовжували навчати дітей за українською програмою. Поступово окупанти почали робити все можливе аби інтегрувати херсонців в «рускій мір».
– Все так відбувалося: спочатку зникли гроші в банкоматах. Ми обходилися тими тільки засобами, які були в наявності в той момент. Потім зменшилася кількість продуктів, оскільки вони не привозилися. Почались перші заклики серед місцевого населення: «А як прожити, якщо нас тут кинули і нам зарплату платити не будуть». І тут росіяни пропонують співпрацю. На початку червня полізли колаборанти, – розповідає жінка.
Пропозиції співпраці
В кінці травня гауляйтер Сальдо, який зайняв крісло голови Херсонської обласної адміністрації запросив керівників освітніх закладівна зустріч – обговорити підготовку до нового навчального року і переходу на російські освітні стандарти.
– Ми отримали це запрошення через кур’єра. В деякі заклади приходили кур’єри в супроводі збройних охоронців. Ці дані ми передавали до СБУ. Освітяни проігнорували це зібрання. З працівників 54 закладів середньої загальної освіти у місті Херсоні ці збори загалом відвідали не більше 10-15 людей, а саме керівників закладів середньої загальної освіти було десь 3-4. З того моменту ми вже зрозуміли, що треба або покидати Херсон, або доведеться співпрацювати, – каже пані Наталія.
Щоб захистити вчителів адміністрація школи відправила їх спочатку у відпустку, потім на дистанційну роботу, потім знову дали відпустку до кінця серпня. Дали людям усі виплати і навіть матеріальну допомогу на оздоровлення.
– За час, що я була в Херсоні, не приходили ні до мене, ні в інші навчальні заклади. До 30 квітня, в принципі, ніякого не було втручання в освітній процес. Росіяни будували там свою якусь систему, шукали собі своїх колаборантів. Але в заклади не приходили і не погрожували, – продовжує розповідь Наталія Біль.
Виїзд з окупації
Після зустрічі освітян з гауляйтером Сальдо стало очевидно, що всіх примусять до співпраці.
– 26 чи 27 травня я зустріла знайомого – колишнього військового. Він спитав, чому я ще в Херсоні. Я відповіла, що поки працюю. Він мені сказав дуже впевнено і відповідально: «У тебе нема вибору: або ти тікаєш, або тебе змусять на них працювати. Ти готова на них працювати? Ні! Тоді тікай, і я не жартую». І я через два дні виїхала.
Наталія Біль знайшла жінку з маленькою дитиною, який потрібен був водій. На її машині, разом з ще одним чоловіком вони і виїхали.
– Ми пройшли 24 російські блокпости. Останні були дуже складні, там, де чоловіків роздягали, і машину переривали, але в нас був маленький хлопчик, і він дуже плакав, було дуже пізно. Коли до машини підійшов російський військовий, він побачив, шо дитина просто захлинається, і махнув рукою: «Їдьте», – згадує жінка. – Тому що на попередньому пості мене запитали, що я роблю в Херсоні, оскільки я уродженка Івано-Франківської області. Переглянули повністю паспорт, документи з місцем прописки, і так далі. Я сказала, що живу в Херсоні, але повертаюся до батьків. В машині нічого не шукали, не дивилися бази даних, не роздягали. На кожному пості пропускали через маленьку дитину. Водій, який з нами був, завжди показував і паспорт, і документи, а ми навіть не на всіх постах, у жінок не на всіх постах перепитували паспорт. До водія нічого такого не застосовували, бо він мав громадянство Литви.
Наталія Біль згадує, що військові сильно змінювались в залежності від блокпостів.
– Найстрашніші пости були у Херсоні: два до Антонівського моста. Там були такі кремезні буряти. Вони не проявляли агресії, просто запитували: «Куди направляєтеся?». Документи дивились. Далі ми поїхали уже на лівий берег. А потім, коли ми вже в’їхали між містом Херсоном і Новою Каховкою, через села їхали. Там уже були зовсім такі, навіть не знаю як вам сказати… Люди не військової зовнішності: і одягнені, і екіпіровані були не так. Видно було, що вони або з якоїсь глибинки, або з «Л/ДНР». Вони копали окопи, вилізали звідти перевіряли документи, кивали і казали: «Можете проїжджати». А от коли ми вже приїхали до зони розмежування, там були три тяжкі пости. Там стояли кремезні дагестанці. Говорили дуже жорстко. Треба було вибудуватися в чергу. Хто не дотримувався порядку черги – зразу був постріл у повітря і з черги викидали. Тому ми трошки боялися, але робили, що вони казали, аби тільки ми могли поїхати. І останній пост: з двох сторін стояли військові. Вони відкривали наш багажник, дивились, але речі не витягали. В нас був візочок, дитячих речей багато було, ну таке. Нас не перевіряли тільки тому, що дитина дуже плакала. Але я бачила, як роздягали, оглядали чоловіків, змушували з машин витягати речі.
Перед виїздом Наталія Біль сховала шкільні документи.
– З печатками, документами не можна було виїжджати. Якби виявили печатку, це була б вірна дорога у підвал. Тому печатки ніхто ніякі не забирав і документи паперові не забирали. Документи паперові я забрала в свою квартиру.
Після початку повномасштабного вторгнення Херсонська загальноосвітня школа №55 працює дистанційно. Джерело фото: Facebook-сторінка школи
Обшуки
В червні колаборанти почали наводити окупантів на керівників шкіл. Про це дізналась і Наталія Біль. Вона була в евакуації, тому попросила переховати документи.
– Вивезли всі документи з моєї квартири і вони заховані дотепер у Херсоні. Документи, які нам були потрібні для здійснення освітнього процесу, ми оцифрували, на випадок, якщо все буде знищено. Ми ж і почали освітній процес 1 вересня тільки завдяки тому, що мали оцифровані документи, – розповідає жінка.
29 липня окупанти захопили навчальний заклад і призначили свого директора. Заклад очолила колишня заступниця Наталії Біль, яку жінка звільнила за систематичне невиконання посадових обов’язків роком раніше. А 2 серпня на херсонську квартиру пані Наталії завітали «гості».
– За наводкою ексзаступниці в мене були обшуки. Мене вже на цей час у місті не було. Окупанти погрожували сусідам, забрали ключі від помешкання, сказали, якщо хочу їх повернути назад, маю прийти до них сама, бо я саботую роботу школи, – розповідає жінка. – Коли я повернулася в деокупований Херсон, застала пограбоване житло. Окупанти робили, що хотіли у моєму помешканні. Квартира була пограбована, але приміщення не підривали. Вкрадена техніка та одяг.
На ексзаступницю Наталії, яка пішла на співпрацю з окупантами і робила наводку, вже заведена кримінальна справа та передана до суду. Є й перехоплення СБУ, з якого стало відомо, що після обшуку в квартирі Наталії Біль, окупанти запропонували проживати в ній саме колишній заступниці, яка очолила заклад.
– Вона там не проживала. Тому що не вмикалось постійно світло в квартирі. Лише час від часу, ми потім зрозуміли, що хтось приходить у квартиру, – розповідає пані Наталія. – Хто жив у квартирі на той час, не знаю. Сусіди кажуть, що бачили жінку, яка виходила з пакетами, але по-різному її описують. Російські військові не проживали. Не видно було ознак проживання, оскільки коли я зайшла, у сміттєвому пакеті лежав лише прапор України, який викинули.
Підвал для освітян
Наталія Біль вчасно покинула окупований Херсон. І на щастя не відчула всіх принад «руського міра».
Окупанти повністю вкрали кабінет математики, в якому до вторгнення навчались діти. Джерело фото: Facebook-сторінка школи
– Мою близьку товаришку, колегу по роботі, Олену Кірцхалію, викрали з дому, протримали ніч в підвалі, погрожували. Вона була змушена записати відео, що буде співпрацювати з росіянами, – розповідає пані Наталія. – Коли її випустили, на другий день вона втекла з Херсону. До неї застосовували морально-психологічний тиск, фізичний – ні. В нашій родині – Ольга Черняк, її викрали разом з усією родиною десь у вересні. Чоловіка і сина відпустили, а Ольги до сьогоднішнього дня немає. І зв’язку з Ольгою теж немає. В Новій Каховці моя колега Ірина Дубас, її викрадали, в підвалах протримали 5 днів. Вона теж після цього втекла. Знаю ще одного керівника школи, єдине що не пам’ятаю, чи це Нова Каховка чи просто Каховка, Віктор Пендальчук, його кілька разів закривали. Це було пов’язано з професійною діяльністю.
Мародери
Росіяни намагались організувати навчальний процес в Херсоні у вересні та жовтні. Але це їм не дуже вдалось. Коли в листопаді вони відступали, пограбували багато навчальних закладів, в тому числі й той, що очолює Наталія Біль.
– В ті школи, де вони проводили освітній процес, вони все стягували з сусідніх шкіл. Тому сьогодні ми розграбовані, – розповідає жінка. – Ми втратили практично весь фонд художньої літератури. Частину вони вивезли, частину – не знаю, де згубили. Втрачено 9685 підручників. Це і бібліотека, і підручники, і художня література, і журнали, і таке. Комп’ютерів – 50 штук, ноутбуки – 12 штук, планшети – 41, проектори – 6 штук, холодильники – 1, телевізорів – 10 штук, мікрохвильові печі – 5, інтерактивних стендів з класів немає 70 штук. Столи, стільці вони пошкодили. Повністю вкрали кабінет математики і інтерактивні прилади для кабінету фізики.
З приводу втраченого Наталія Біль зверталась до поліції. Написала заяву і про пограбування своєї квартири. Нині жінка продовжує керувати школою дистанційно. Повертатись є куди, але в Херсоні ще не дуже безпечно. Але жінка сподівається, що 1 вересня 2023 року її учні, хоча б частково, але сядуть за парти рідної школи.
– На сьогоднішній день з 724 дитини 146 знаходиться в Херсоні. 55 знаходяться на окупованій території. Двоє невідомо де перебувають. Виїхали за межі Херсона на підконтрольну Україні частину території чи за кордон – 521 дитина.
Цю історію зафіксувала документатор Департаменту документування воєнних злочинів УГСПЛ Світлана Рибалко, в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна».
Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнних злочинів РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 39 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.
Максим Касянчук – дослідник соціальних процесів та питань ЛГБТ+ спільноти України Він народився і виріс у Маріуполі, але останнім часом жив та працював в Естонії. Незадовго до повномасштабного вторгнення Росії, Максим повернувся до рідного міста, щоб доглядати літнього батька. Він не мав ілюзій щодо війни, бо знав – цього не уникнути. Подібне Максим пережив ще у 2014 році. Втім вибору у чоловіка не залишалося – батько потребував допомоги.
Максим Касянчук на мітингу в Таллінні
Бомбардування росіянами Маріуполя практично одразу розділило батька та сина в самому місті: чоловік навідріз відмовлявся переїхати навіть зі своєї квартири до приватного будинку Максима. Ба більше, багатоповерхівка, в якій мешкав батько, перебувала в районі найбільш інтенсивних обстрілів. Відвідувати його стало просто неможливо. Згодом зник і зв’язок. Пізніше Максим дізнався, що його батько помер і сусіди поховали його у дворі – у вирві від снаряду.
Тож тепер завданням номер один стало вижити самому. Максиму це вдалося. Він став свідком найгарячіших подій в Маріуполі, а згодом і в окупації. Коли стало зрозуміло, що місто повністю захоплене росіянами, тоді чоловік став шукати шляхи евакуації. Про все побачене та пережите Максим Касянчук розповів в інтерв’ю Українській Гельсінській спілці з прав людини.
Спалити документи та сховати символіку
Період тяжких боїв і бомбардування Маріуполя Максим пережив разом із квартирантом в своєму будинку у приватному секторі. Сусіди почали гуртуватися, незважаючи на різні ідеологічні погляди – про це кожен волів мовчати.
– Пам’ятаєте різні пригодницькі романи, коли людина у тюрмі сидить? І на стіні малює зарубки, скільки днів минуло. В принципі, в Маріуполі було те саме. Спочатку ми просто рахували. Казали 3 дні протриматися, потім – 15 днів. І сидиш малюєш біля кожного дня, який це день, – згадує Максим.
Один сусід ділився своїми птахами – з них готували їжу і це допомагало протриматися. В Максима були сонячні панелі: разом із другим сусідом вони змогли їх запустити після пошкоджень і так з’явилася можливість підзаряджати гаджети. Хтось чекав Росію, хтось – порятунок від України, але в голос говорити про це було недоречно. Невдовзі стало зрозуміло, що Маріуполь окупований і евакуація на територію України неможлива.
Один з днів в окупованому Маріуполі: черги за продуктами. На руці — номер Максима у чергах
– Перше, що я зробив, коли це зрозумів – знищив документи своєї організації: персональну інформацію про клієнтів та контрагентів. Щоб ніхто до наших клієнтів через це не прийшов, бо цільова група специфічна – ЛГБТ. Тож банально треба було все спалити у себе на городі й бажано так, щоб сусіди не побачили.
Сусіди знали, що Максим – гей і громадський активіст. І він, звісно, переживав, що хтось може його здати. Втім цього не сталося, за що чоловік дуже вдячний тим людям, поруч з якими виживав під бомбами.
– Приналежність до активізму була небезпечною і тут бувало різне. Бувало, що людей здавали. Чи загрожує гомофобна пропаганда? Скоріше за все, так. Не буду казати про власний досвід, у зоні бойових дій такого не було. Та оскільки ми закінчили дослідження досвіду ЛГБТ під час війни, зокрема на окупованих територіях, з розповідей людей знаю принаймні п’ять прикладів, чим це може закінчуватися. Від банальних образ, на які вже навіть не звертали увагу, до насилля.
В окупованому місті у спілкуванні потрібно було переходити на російську, а українську символіку – ховати від російських солдатів.
– Перший раз до нас прийшли днрівські солдати з застарілими гвинтівками – вони обходили будинки, розвідували територію. Звісно, запитували, як ми ставимося до ситуації. Відповідь була дуже нейтральна – з одного боку, не брехня, але й не те, чого від нас чекали.
– В мене на бойлері, який я привіз ще з Донецька, був наклеєний український прапорець. Таку наліпку я причепив ще там, у 2014 році. Я розумів, що хтось прийде перевіряти квартиру, тож заклеїв цей прапор шматком паперу. Те саме зробив мій квартирант – він сховав карту України. Ми як чули, бо на наступний день до нас в дім зайшли озброєні люди та оглянули житло. Ззовні все виглядало нормально, якщо не дуже приглядатися.
Фото з двору, у якому жив Максим. 28 лютого 2022 року
Не виділятися: життя в окупації
Цензурувати доводилося і власний одяг після того, як знайомий Максима через сережку у вусі ледь не став жертвою зґвалтування. Тригером, насправді, могло стати все, що завгодно, бо загроза з боку окупантів була системною. Головним правилом стало: «Не виділятися».
– Через десяті руки до нас дійшли відомості, що треба до понеділка отримати якийсь папірець. В ту так звану адміністрацію вибудувалася шалена черга – якісь тисячі. Ми стоїмо, розуміємо, що не пройдемо. Знайомий пішов подивитися, як справи у родичів, які жили неподалік. Повертається назад з двома військовими. Обличчя перелякане, зробив мені сигнал, мовляв, «стій на місці». За пів години вийшов і розповів, що сплутав назви вулиць через те, що він з іншого району. Якийсь дід-піонер, який був з військовими, щоб відловлювати немісцевих його здав. Ті, які були з дідом: «Ой, щось не так виглядає». Почалися погрози. Закінчилося це відносно мирно, встановили особу. Це система. Не в сенсі якогось специфічного сексуального насилля, а в тому, що небезпечно вирізнятися. Одна з претензій була до моєї знайомої: «Чому ви тут не радуєтесь?». Вона, звісно, сказала чому. Може, у них спрацювало, що це жінка і її не чіпали. Ті ж білі пов’язки на одязі. Можеш носити, а можеш ні, але ризикуєш додатковими ситуаціями. Так, це система.
Евакуація та тюрма у Донецьку
– Я міг лишитися в Маріуполі, якби не закінчувалися мої ліки, без яких тяжко і недовго жити. Через те мусив настати день, коли далі чекати вже неможливо. Тож коли я питав у людей, які мені зустрічалися в Маріуполі, як і куди евакуюватися, чув різне. Починаючи від того, що це не моя справа, і закінчуючи: «От підеш туди-то, пройдеш до блокпоста і там автобус». А далі з організації від мене залежало тільки підійти до того російського автобуса і далі все відбувалося без моєї активної участі.
Найскладніший момент під час евакуації Максима настав при переїзді через окупований Донецьк. Чоловіка запроторили за ґрати, адже він перебував у розшуку через невідомо як нараховану несплату за кімнату в гуртожитку (скоріш за все це було приводом трохи поповнити бюджет «республіки»). Тож треба було або сплатити борг, або подавати до тамтешнього суду. Максим обрав перший варіант.
– Невідомо, чим це могло закінчитися. Заплатив через банк, показав квитанції місцевій чиновниці. Вдячний за те, що вона зробила все швидко, без питань і затягувань. Могла затягнути, якщо хотіла б.
Поки вирішувалось питання зняття Максима з розшуку, він кілька днів жив разом із своїм чоловіком. Це ще одна драма в житті Максима, коли кохана людина вирішила залишитися на окупованій території. Причиною стали і рідні люди, які залишилися жити там, і ідеологічні погляди. Навіть гомофобна пропаганда Росії та окупаційної влади не вплинула на рішення чоловіка виїхати.
– Тут все залежить від того, чи є то пріоритетом. Якщо в пріоритеті громадянська позиція і участь в суспільно-політичному житті, то так, це проблема. Якщо немає такого, то як в Радянському Союзі, будь ласка, все існує, тільки не кажи про це. Звісно, можна попасти випадково під роздачу, і над Донецьком іноді щось літає і падає. Тому небезпека більше, але нікуди не дівається людське «авось пронесе», – пояснює Максим.
Папери після проходження фільтрації
З Донецька виїжджали автобусами. У тих, хто евакуювався було декілька варіантів: звернутися до російських волонтерів, що допомагали з виїздом, і чекати, поки вони зберуть гроші на квиток спершу до Санкт-Петербурга, потім до Таллінна. Або ж оплатити проїзд самостійно.
В Максима були гроші, він мав змогу виїхати самостійно. Готівку заховав серед багажу, невеликі суми поклав в гаманець.
– Мене недостатньо ретельно обстежували, щоби їх побачити. Ховай, не ховай – знайдуть, якщо хочеться. Я виглядав як дивний очкарик, який везе з собою замість лахів якісь підручники литовською мовою і латинський словник… Так що мене не дуже ретельно обшукували. Сто доларів я поклав в гаманець: якщо заберете, то забирайте. А те, що було в євро, поклав десь в неочевидному місці. Коли я потрапив до тюрми, то, звісно, перед камерою все відбирається і перераховується. Тоді «поліціянти» казали: «От смотрітє, запішитє, шо тут сто доларів, щоб не сказал потом, что отобралі». Дійсно, не сказав, не відібрали.
Життя після окупації: тригером може стати навіть кружка в магазині
У Маріуполі Максим вів особистий щоденник: так простіше було рахувати дні, в які треба було протриматися. Свій щоденник він зміг вивезти. Зараз час від часу публікує свої спогади у соціальних мережах.
– З часом деталі забуваються, – говорить Максим, – Причому це не яскраві деталі, як, наприклад, пропагандистські концерти в окупованому Маріуполі. А дуже побутові моменти: в отой день до сусіда щось впало, там вбило іншого сусіда. Те, що тяжко запам’ятати. Зло стає буденністю, сприймається, як щось належне у тих умовах. Навіть якщо гинули інші люди – з тим треба якось жити. Для того часу це нормально.
Сторінка з щоденника Максима. 16 березня 2022 року був розбомблений театр в Маріуполі, але Максим дізнався про це тільки згодом.
Вже після евакуації Максиму подзвонила сусідка батька: «Приїжджай, перепоховай, бо ми всі поховання ліквідовуємо». Це не так просто: у Маріуполі стоїть черга на перепоховання.
– Очевидно, що той цвинтар, де батько хотів би лежати, він недоступний, на окраїні, скоріше за все його навіть не розміновували. Навіть вибір не стоїть. Ситуація зовсім не та, щоб я приїхав навіть з добрих почуттів. Припускаю, що його перепоховали й інформація про це згодом знайдеться.
Місце, де був спершу похований батько Максима, – у власному дворі, у вирві від снаряду
Після всього пережитого Максим намагається відновлюватися. Займається зі спеціалістами, ходить в басейн та бере уроки музики. Боротися з травмою йому допомагає місцевий психіатр, який консультує біженців. До нього він звернувся вже через деякий час після перебування в Естонії, коли стало зовсім важко.
– Розумієш, що нічого не станеться, але щось тривожне виникає в душі. Щось всередині стискається. Ще треба враховувати, що я зараз просто на таблетках, які притлумлюють дуже сильно страх. Значно спокійніше реагую, ніж раніше. Звук літака далеко не найгірший тригер, який може бути. Гірше за все, що зреагувати можна буквально на будь-що: кружку в магазині або випадкове слово. Ти не можеш передбачити, звідки воно прийде.
Нещодавно до мене звернулася людина з України, вони знімають новий фільм про Маріуполь. Я тоді не знав, що це фільм. Сказали, що треба переклад з естонської, розшифрувати кілька діалогів естонською мовою. Це буквально хвилина на весь фільм, не більше. Тієї хвилини мені вистачило. Наступного дня була в мене спроба суїциду. При тому, що я навіть під захистом препаратів. І мій випадок далеко не найгірший з того, що тільки може бути. Через те питання ментального здоров’я з людьми після війни ще розв’язувати і розв’язувати.
Після звільнення Маріуполя Максим думає повертатися додому.
– Я знаю, що та територія замінована. Скільки снарядів залишиться зараз – дуже добре можу уявити. Наш приватний будинок будували в 1952 році. Так от ще в своє дитинство, у 80-ті роки, я на городі знаходив німецькі не розірвані патрони. І це місце не було полем битви. Знаю, що два місяці назад наш будинок ще стояв. Скоріше за все, зараз він ще стоїть, але чи пустий? Принаймні мені не кажуть, а я і не питаю, щоб зайвий раз про те не думати. Навіть якщо той будинок буде розвалений, все одно в якійсь землянці можна буде жити і потихеньку те відбудувати. Не в тому обсязі, звісно. Але якісь такі плани є.
Коли Максим їхав з Естонії в Маріуполь, то вивіз 80 кілограмів книжок. Зараз же він ловить себе на думці, що перестав купувати книжки і взагалі речі. Обходиться мінімумом у своїй маленькій квартирі, а думками постійно повертається в ті дві точки у Маріуполі: у квартиру батька та сімейний будинок. «Дуже сподіваюсь, що якось вони там протримаються», – каже вже під кінець розмови Максим.
Нагадуємо, Українська Гельсінська спілка з прав людини виконує проєкт «Налагодження механізму юридичного захисту прав осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД, які хворіють на ТБ та уразливих до ВІЛ груп населення» в рамках реалізації проєкту «Прискорення прогресу у зменшенні тягаря туберкульозу та ВІЛ-інфекції в Україні», що реалізується за фінансової підтримки Глобального фонду для боротьби з СНІДом, туберкульозом та малярією.
Люди, які живуть з ВІЛ, можуть звертатися до громадських приймалень Української Гельсінської спілки прав людини за юридичною допомогою.
Сім’я з Волновахи дізналася про те, що таке бойові дії, ще у 2014. У 2022 році — вони знову були вимушені ховатися від російських обстрілів у підвал. Весну сім’я також зустріла у сховищі: «Це був особливий день. Я потім жартувала, що нас так привітали з весною. Гепало так, неначе вони вирішили стерти місто з лиця землі». Під час мінометного обстрілу поранення зазнав чоловік героїні.
Своєю історією вона поділилася з журналістами «Нова Доба», які зафіксували ці свідчення разом із документаторами Черкаської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна».
Початок повномасштабної війни
– Почнемо з запитання, яке вже стало сумною традицією для подібних розмов. Із чого для вас почалася повномасштабна війна?
– О шостій ранку 24 лютого ми прокинулися не від будильника. Це був вибух. Дуже потужний. З боку залізниці. Вона недалеко від нашого дому. Удар був настільки сильний, що задрижав весь дім. Вікна, на щастя вціліли.
– Стріляли по Волновасі?
– На той момент ще ні. Думаю, це був випадковий «приліт». Обстрілювали Новотроїцьке. При чому просто шалено. Це селище кілометрів за тридцять від нас. На той момент там проходила умовна границя між ДНР і нами.
– Що було далі?
– Більш-менш звичайний ранок. Чоловік пішов на роботу. Але ненадовго. Скоро повернувся. Їх відпустили, але сказали лишатися постійно на зв’язку. Чоловік у мене працював на відновлювальному потягові. Якби десь сталася аварія, чи поїзд зійшов з рейок, то він мав їхати і підіймати локомотив та вагони.
– Чим займалися ви?
– У нас із чоловіком невелика власна справа. Інтернетом займаємося. Прийшли хлопці, які монтують і налаштовують техніку. Ми обговорили ситуацію, намагалися якось спланувати подальшу роботу. Потім розійшлися. В принципі, до вечора був звичайний день.
– До вечора?
– Так. Увечері ми почали чути прильоти. Хоча ще не могли зрозуміти, звідки саме і куди прилітало. Потім заїхала сестра за племінницею. Вона часто залишає малу в нас, коли їде на роботу. Ми домовилися, що зранку вона як завжди завезе дитину. А о 22.00 вона зателефонувала і сказала, що плани змінилися. Її терміново викликають на роботу і треба залишити дитину на ніч. Я, звісно, погодилася.
– Ніч пройшла спокійно?
– Відносно, звісно, але порівняно з тим, що було далі, то так. О дев’ятій ранку знову зателефонувала сестра. Була стурбована. Сказала: «Терміново збирай дитину. Щойно прилетіло по хлібозаводу. Він поряд біля нашої установи. Нам сказали вивозити родини з міста». Вона приїхала, забрала доньку і поїхала. Ми лишилися.
– Коли почалися масовані обстріли Волновахи?
– Після обіду. Це були перші прицільні обстріли. Вже не випадкові. Мої рідні постраждали одними з перших. Прилетіло у двоповерховий багатоквартирний дім, в якому жила мама. В її квартирі від вибухової хвилі відірвався і впав балкон. Вікна повилітали в усьому домі. Були руйнування скрізь. Та найгірше довелося нашому сусіду, який працював в ДСНС. Він саме поставив машину у дворі і заходив у під’їзд дому. Трохи не встиг сховатися. Отримав дуже сильні поранення. Наскільки я знаю, то він прожив ще два місяці, але був у стабільно важкому стані. Зараз його вже немає. Це один з перших цивільних волновахівців, якого вбили росіяни в повномасштабній війні. Найсумніше, що цей дім попав під атаку через когось із своїх.
– Ворогів навів хтось із місцевих?
– Ну, точно я сказати, звісно, не можу, але спілкувалася з сусідкою, яка жила поряд з моєю мамою. В неї квартира вигоріла повністю. Але це вже було пізніше. А тоді вона була вдома. І перед самим обстрілом чула голоси в посадці, що неподалік від дому. Там переговорювалися люди. Когось запитували: «Хто ти? Ти що тут робиш? Ти що, наводчик?». А потім було чутно, як хтось почав тікати, а йому навздогін – автоматні черги. Думаю, це дійсно міг бути хтось із своїх, хто наводив ворожі гради. Справа в тому, що неподалік від цього дому лісорозплідник. Він належав залізниці. Там вирощували дерева, кущі, квіти для потреб залізниці. А ще… Думаю, зараз вже можна казати. Там до 2014 року розміщувалися військові. Про це знали лише місцеві. Зрадник теж знав. Росіяни той розплідник потім повністю знищили. Не просто градами. З літаків бомбили. Це було дуже страшно. Літаки летіли дуже низько, з них вилітали бомби, а потім були вибухи. Гуркіт стояв такий, що передати неможливо. Щоправда, то все було даремно, бо там, крім рослин, вже давно нічого живого не було.
Наслідки обстрілу Волновахи 25.02.2022. Скриншот з відео Павла Єштокіна. Джерело: Суспільне Донбас
«Ми вже трохи навчені з 14-го року, знаємо, як треба»
– Давайте повернемося до вашої історії. Як удалося пережити обстріли?
– Ховалися в підвалі. 25 лютого, коли почалися постійні обстріли, ми зрозуміли, що лишатися вдома смертельно небезпечно. Тоді ще в нас був інтернет, світло. Люди викладали в мережу відео прильотів. Це було жахливо. Зрештою мій чоловік, сказав: «Це надовго. Будемо готувати підвал».
– Тобто у вас було власне сховище?
– Можна і так сказати. В нас окремо був підвал. Ми вже трохи навчені з 14-го року, знаємо, як треба. Тому він був не під домом, окремо у дворі, щоб не привалило. Ми спустили туди запас води, акумулятор, зробили настил, позастеляли. Я зателефонувала брату з невісткою: «Що ви там? Є де заховатися?». Не було. Тому вони взяли документи, найцінніші речі і прийшли до нас. До вечора 25-го ми вже переселилися в підвал.
– Наскільки безпечно там було?
– Краще, ніж в домі, тихіше. У нас навіть було світло, коли у місті його вже вимкнули. Це сталося 26-го, зранку, десь о 9-ій. Щось перебили і місто лишилося без живлення. Потім обстріл трохи стих. Ми запустили генератор, приготували їжі на кілька днів наперед, знайшли вогнегасник. Наче відчували, що він нам знадобиться.
– Була пожежа?
– Майже. Ми встигли врятувати дім. Одним з уламків від граду, або я не знаю, від чого, перебило газову трубу. Він під тиском почав вириватися назовні. Чоловік вискочив зі сховища і під обстрілами знайшов драбину, поліз і перекрив кран. Це просто диво, що той газ не загорівся.
– Він у вас сміливий. Не кожен би зорієнтувався, що потрібно робити в такій ситуації.
– Він залізничник. Працював на аваріях потягів. Має великий досвід роботи в екстремальних умовах. Саме тому увечері 26-го йому зателефонували з роботи. Начальник. Сказав, що колективно вирішили охороняти свій поїзд і оперативно готувати його до переведення на станцію в Пологах. Чоловіка просили вийти на чергування вночі. Він погодився. Почав збиратися. Але вийти йому так і не вдалося. З 6-ої вечора і до ранку не вщухали гради. Обстріл був надзвичайно потужний. Вийти зі сховища просто не можна було. Навіть стіни підвалу вібрували від деяких ударів. Це тривало до ранку. Потім трохи затихло. Чоловік виліз на дах будинку.
– Виліз на дах? Напевно, щоб оглянути ушкодження?
– Та ні, щоб відправити повідомлення. На той час зв’язок вже був дуже слабким. То ми набрали на телефоні багато повідомлень і повідправляли різним людям. А потім чоловік поклав телефон у кишеню і поліз на дах. На самий верх. Там апарат спіймав мережу і автоматично повідправляв всі послання. Я ж кажу, ми вже переживали обстріли і переховування у 2014-му році. Трохи маємо досвід виживання в бойових умовах. У першу чергу ми мали заспокоїти дітей і повідомити їх, що ми живі, здорові й в безпечному місці.
– А діти були не з вами?
– У Бердянську. Вони теж натерпілися горя, коли російські терористи захопили місто, але про це я розкажу трохи згодом.
– Добре. Тоді повернемось до вас.
«Вони просто розбивали цивільне місто»
– Повернемось. 27-го та 28-го була така жесть, що не передати. Обстріли були такі, що на вулицю не можна було вийти. Ми навіть уночі не могли спати. Здавалося, що наш підвал в епіцентрі бурі. Не просто гуркотіло. Під нами двиготіла земля. Якщо до цього ми могли визначати, хоч звідки летіло, то зараз здавалося, що вибухає скрізь. А потім раптово задзвонив телефон.
– Той, який був без зв’язку?
– Саме так. Зв’язок з’явився. Телефонувала сестра. Та, що виїхала з донькою на початку обстрілів. Каже: «Волноваха вже повна денеерівцями. ЗСУ не контролюють місто. Швидко збирайтеся, поки є можливість виїхати. Наші домовилися про зелений коридор.» Легко їй було казати. А ми не могли з підвалу вилізти.
– Ви знали, звідки стріляють і чим?
– Тоді ми думали, що відбувається перестрілка між нашими військами і російськими. Але потім, коли вже з’явився зв’язок і ми змогли зідзвонюватися зі знайомими з навколишніх сіл, то зрозуміли, що ЗСУ в цьому участі не брали. Волноваху просто розстрілювали нападаючі. Мабуть, вони вважали, що таким чином атакують українські війська. От тільки військових у місті не було. Вони просто розбивали цивільне місто. Потім, коли обстріли трохи затихли, зайшли вже й військові. Тільки не наші.
– Ви бачили окупантів?
– Техніку. Здається, це були БТРи. Три. Вони просто їздили по колу навколо нашого кварталу. Я так і не зрозуміла навіщо. Точніше два їздило, а один стояв захований під берізкою. Може, то була якась військова хитрість в російському стилі, я не знаю. Але це було дуже дивно і страшно. Нам сусід сказав. Він намагався пробратися в магазин під час того затишшя, але марно, бо магазин вже був розбитий. Ми теж вибралися з підвалу на кілька хвилин подихати. Але не надовго, бо потім знову почався обстріл.
Волноваха. Фото: “Волноваха Online”
Мінометний обстріл
– Весну зустріли ще у сховищі?
– Це був особливий день. Я потім жартувала, що нас так привітали з весною. Це був жарт в стилі «щоб не плакать, я сміялась». Цілий ранок не вщухало. Гепало так, неначе вони вирішили стерти місто з лиця землі. Потім раптово все затихло. Дуже страшно, але ми змушені були вийти. Закінчилася їжа. Дорослі могли б і так перебитися, але з нами були діти. Їм потрібно було приготувати щось гаряче.
– І ви вийшли з підвалу, щоб приготувати їжу?
– Чоловік розпалив вогонь в мангалі. Кажу, давай картоплі, напечемо, яйця посмажимо. Приготували. Натягали води з криниці. Ще раз подумки подякувала долі, що в нас стара криниця, звідки відра витягують дідівським способом, бо підключити електронасос уже не було до чого. Трохи підготувалися і спустилася в підвал. Дружина чоловікового брата була зовні. Чоловік мій теж лишився прикопувати жар з мангала. Ми боялися, щоб дим не видав нас, бо вже чули, що можуть робити окупанти з цивільними. Тим більше, що серед нас були жінки і дівчатка. Двоє старших дітей сиділи скраю біля ляди. І раптом почалося щось жахливе.
– Новий обстріл?
– Так. Цього разу били зблизька і мінометами. Ми вже навчилися відрізняти їх від градів. Раптово в сховище просто закотився племінник. Потім він схопився і кинувся за сестрою. Затягнув її. Вона кричала: «Мені боляче, боляче!». На щастя, в неї поранення були невеликі. Просто, перелякалася дуже. Потім в підвал заповзла дружина брата. Вона була вся в крові і напівпритомна. Я почала кричати: «Що з моїм чоловіком?». Вона відповіла, що він присів, дуже голосно матюкається і проклинає росіян. Зараз, коли все вже трохи позаду, саме цей момент в мене викликає усмішку. Такий він, мій чоловік… Завжди в душі — воїн, хоча й не був військовим. Навіть під шаленим обстрілом, отримавши важкі поранення він не стогнав, не плакав, він прагнув помсти ворогу.
– Він отримав важкі поранення?
– Так. Про це ми довідалися трохи згодом. Спочатку ми цього не знали. Почали надавати допомогу дружині брата. Зрізали з неї одяг, перебинтували рани, які були видно зовні. Я намагалася заспокоїти дітей. В цей момент почула голос брата. Як тільки він дізнався, що мій чоловік лишився зовні, то побіг за ним. А потім позвав мене. Перше, що почула, коли тихенько вилізла зі сховища, були чіткі, спокійні, рішучі накази брата: «Візьми себе в руки. Не кричи і не плач. Зараз це не потрібно. Твоєму чоловіку дуже погано. Я затягнув його в дім. Поклав на диван. Мені потрібна твоя допомога, щоб перебинтувати».
– І ви пішли в дім, де лежав ваш поранений чоловік?
– Коли зайшла, думала, що знепритомнію. Чоловік був весь зранений. Груди біля серця були залиті кров’ю. Так само живіт, руки, ноги. Перше що подумала: «Боже, в нас же немає стільки бинтів!» Так, ми готувалися до найгіршого, мали аптечку, але ж ніхто не думав, що доведеться перемотувати все тіло. На щастя, брат вже знав, що робити. Ми почали розривати простирадла, рушники, щоб зупинити кров.
– А обстріл в цей час продовжувався?
– Звісно! Чоловік лежав на дивані. В нашій кімнаті. Там, де велике вікно. Тому ми вирішили в першу чергу перетягнути його в кімнату нашого сина. Вона була більш захищена, бо не мала вікон. Потім почали обмотувати рани. Це було зробити складно. Мій чоловік – великий, сильний мужчина. А ще тоді я чи не вперше зрозуміла, що він ще й дуже важкий. Більше 130 кілограмів. Зрештою, з горем пополам нам вдалося його забинтувати. Він опритомнів. Подивився на мене і сказав якось по-дитячому: «Зайчику, мені дуже холодно. Рук не відчуваю. І ноги замерзли. Ти не можеш принести ще одну ковдру? А хоча ні… не треба. Не йди. Я не хочу лишатися сам». Це було навіть страшніше за обстріли. Я його таким слабким ніколи раніше не бачила.
– Напевно це сталося, тому що він втратив багато крові.
– Теж так думаю. Я одягла його, наскільки це можна було зробити, щоб не зачіпати рани, замотала в ковдру. Тільки він все одно час від часу жалівся, що мерзне. Прийшов брат. Він ходив у сховище. Там справи були не кращі. Його дружина теж швидко втрачала кров. В нас не лишалося іншого вибору, як їхати в лікарню.
Фото: Facebook, Павло Кириленко
Евакуація за евакуацією
– Так і почалася ваша евакуація з Волновахи?
– Спочатку ми планували поїхати на залізничну лікарню, адже мій чоловік працював на залізниці. Тільки зробити цього вже не можна було. Лікарню знищили. Ми зібрали документи, речі першої потреби, їжу, що залишилася і все, що було більш-менш цінним. За допомогою сусідів поклали в машину наших поранених, посадили дітей, маму стареньку. Все це робили під постійними обстрілами. По хаті переміщувалася переважно на колінах. Інколи доводилося лягати, коли по вікнах і стінам било уламками. Поки зібралися, у двір прилетіло і розірвалося дві міни. Одна застала мене надворі. Я почула гул, впала і закотилася під машину. Лежала і молилася: «Господи, тільки не по машині. Ми ж тоді не зможемо вибратися!» Бог почув, і ми змогли виїхати.
– Куди ви їхали?
– В районну лікарню. Ми не знали, чи вона ще ціла, але сподівалися, що там є хтось з лікарів. Доїхали до мосту. Нас зупинили військові. Спочатку дуже перелякалася, але потім дійшло – це ж наші! Вони не пустили нас на міст. По-перше, він був розбитий, а по-друге, за ним були вороги. Воїни запропонували забрати наших поранених у свою медичну машину, але ми відмовилися. Не хотіли розлучатися і боялися, що їх можуть атакувати вороги. Ми повісили на машину простирадла, поставили таблички з написом «Діти» і поїхали в лікарню, яку нам порадили військові.
– Який це населений пункт?
– Велика Новоселівка. Там нас зустріли військові і провели до лікарні. Вони ж допомогли вивантажити чоловіка, бо він вже зовсім ослаб, а простирадла протекли кров’ю. Його відразу забрали в операційну. Сестру брата теж. Зранку повернули в палату. Коли я зайшла, був увесь перебинтований, але притомний. Лікарі сказали, що йому потрібні ще операції, бо вони не змогли винять з нього два осколка. Один був у животі, а ще один – під серцем. Надати більше допомоги вони не змогли, а точніше не встигли.
– Війна прийшла і в це місце?
– Так. Четвертого березня наші військові почали відходити. При відступі планували підривати мости. Наступного дня зранку нам порадили евакуюватися. Ми вирішили їхати своєю машиною. Їхали колонною. 5 «швидких» і ми. Всі були заповнені пораненими. Зрештою ми потрапили в Мирноград. Тут було краще медичне обладнання. Лікарям вдалося провести складну операцію і витягти в чоловіка з живота осколок. Потім його почали готувати до нової операції, щоб витягнути рідину, яка набралася в грудях. Та найбільше лікарів непокоїло його серце. Воно було занадто велике, але чому, зрозуміти вони не могли. Нам сказали, що в принципі нічого небезпечного для життя чоловіка в його стані здоров’я лікарі не бачать. Порадили трошки почекати, доки загояться рани, а потім пройти обстеження. Наступного дня ми побачили, що лікарі почали готувати бомбосховище в лікарні і зрозуміли, що потрібно знову евакуюватися. Вирішили відправитися в західні області. У нас там були друзі, які запросили до себе. По дорозі чоловікові стало зовсім погано і наш відпочинок завершився ще до його початку.
– Розкажіть детальніше про те, коли чоловікові стало гірше?
– У Новоархангельську. Це за 40 кілометрів від Умані. Ми залишилися тут переночувати і зробити перев’язку, бо не хотіли їхати по темряві і під час комендантської години. Тут жила наша знайома, яка трохи раніше евакуювалася з Волновахи. Нас поселили в центрі допомоги ВПО, перев’язали, нагодували. Вже зібралися вкладатися спати. Раптом чоловікові стало погано. Він попросив викликати «швидку». Слова лікаря після огляду шокували: «До ранку може не дожити! Їдьте у великий центр, де є більш якісне обладнання. Там вам можуть допомогти». І ми поїхали у Вінницю.
– У Вінниці вже нарешті змогли визначити, яке саме поранення було найнебезпечнішим?
– Так, змогли. На жаль… Майже відразу, коли медики оглянули чоловіка, було зрозуміло, що все дуже серйозно. Їх зібралося дуже багато. Вони переглядали записи, читали папери, які вже в нас були, оглядали його. Потім хтось випадково помітив, що ми сидимо в коридорі і сказав, що нам зараз краще зайнятися собою і відпочити. Ми так і зробили. Відвезли дітей, погодували і прилаштували на ніч. Зранку чоловіка перевели з Лікарні швидкої допомоги в Обласну клінічну лікарню імені Пирогова. Відразу в реанімацію. Аналізи показали, що в нього дуже високий рівень цукру в крові – 22. Це було дивно, бо він інколи не мав проблем з цукром. Потім почав хаотично стрибати тиск і відмовили обидві нирки.
– Тобто стан чоловіка раптово і критично погіршився?
– Погіршився – це дуже м’яко сказано. Після діалізу до мене підійшов анестезіолог і сказав прямо: «Він ще живий, але його тіло вже помирає. В нього всі показники на дуже низькому рівні. Він просто живий». Цього думку розділяли й хірурги. Вони довго радились, чи варто взагалі братися за операцію, але зрештою вирішили спробувати. Втім мені сказали відразу, щоб не чекала на чудо. А я все одно чекала. До останнього. Це було в 5 годин вечора. Його навіть не перекладали на каталку, щоб зайвий раз не рухать. Повезли прямо на ліжку. Він був абсолютно свідомий. Весь обплетений дротами, трубочками. Посміхнувся мені і сказав: «Зайчику, я тебе сильно люблю. Бережи дітей». Це були його останні слова.
– Врятувати лікарі його не змогли?
– Я думаю, вже фактично не було що рятувати. Він тримався лише на волі. Коли свідомість вимкнулась від наркозу, тіло здалося. Операція тривала 5 годин. Лікарі робили все, що могли, але організм вже був знищений. Мені потім розповіли, що з легень дістали 700 грамів крові і стільки ж із серця. Ця кров була з гноєм. Були повністю зруйновані внутрішні органи, пошкоджені кровоносні судини, навіть руки від плечей і до пальців були такі, наче вигнилі зсередини. Я потім розмовляла з патологоанатомом. Він казав, що ще не бачив такого. Печінка і нирки були повністю білі, як в людини, яка отримала смертельну дозу отрути.
– Отрути? Але ж його поранили! Чому він помер від отруєння?
– Цього мені не сказали. Але в лікарів є підозра, що деякі з мін, якими росіяни обстрілювали Волноваху, були начинені ще й якоюсь отруйною сумішшю. Саме одна з таких і потрапила під серце моєму чоловікові. А потім ця отрута вбила його. Згодом я згадала, що він постійно просив пити холодної води. У нього мерзли руки і ноги, але всередині все горіло. Він мав дуже сильний і здоровий організм, тому зміг довгий час боротися з осколками всередині себе. Якби не ця гидота, якою вони начинили міни, він зміг би видужати. А так, в нього не просто не було шансів, можна стверджувати, що він вже помер в той момент, коли в нього влучив той осколок. Жила сама свідомість, воля, яка тримала тіло на цьому світі.
«Я дуже боюся дізнатися цю правду»
– Як далі розвивалися події?
– Після операції він прожив кілька днів, але до тями так і не прийшов. 20 березня його не стало. Ми поховали його. Тоді майже місяць чекали, доки діти вирвуться із окупованого Бердянська. Це довга і не менш жахлива історія. Вони й зараз не розказують всього, що пережили. Єдине, що кажуть: коли побачили український блок-пост, то вибігли з машини, цілували прапор і обіймали військових. А ще вони й досі сплять одягнуті. Пішла увечері, помилася, потім одягнула білизну, штани, сорочку, кофту… Запитую: «Донечко, ми ж тут у відносній безпеці. Нам не доведеться схоплюватися і тікати кудись. Ти можеш розслабитись». Каже: «Мамо, я все розумію, просто не можу заснути, якщо роздягнена. Я боюся, що знову почнуть вриватися в дім здоровенні бородаті мужики з ножами і автоматами, переривати все, шукати якісь «символи нацизму», витріщатися брудними поглядами, чіплятися, погрожувати. Не хочу їх провокувати нічим. Краще я заховаю своє тіло одягом. Так безпечніше». Вони досі мені не розповіли всієї правди про те, що пережили, і знаєте… інколи бувають моменти, що я дуже боюся дізнатися цю правду.
– Скажіть, аби була можливість звернутися до того, хто розпочав цю війну, що б ви хотіли йому сказати?
– В мене лише одне запитання. За що? Я жила в чудовому місті мого рідного Донбасу. Була успішною людиною, яка важко працювала все життя, щоб мати хорошу роботу, щасливу родину, відчувати тепло близьких людей поряд. За одну мить я втратила все. Чоловіка, дім, роботу. Фактично все! Навіщо? Від чого потрібно було мене звільняти? Від мого життя?
Розмову записав Владислав Бедринець за аудіоматеріалами героїні публікації.
Якщо ви теж стали свідком чи жертвою воєнного злочину Росії, повідомте про це. Напишіть нам на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 35 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.
8 квітня 2022 ракетний удар росіян по залізничному вокзалу Краматорська забрав понад 50 життів. Тоді ворог атакував ракетою 9М79К-1 «Точка-У» з касетними боєприпасами 9Н24. Світлана Федорова, жителька міста Дружківка Донецької області, одна з тих, хто опинився в епіцентрі обстрілу, намагаючись евакуюватись у безпечнішу місцевість. Свою історію вона розповіла документаторам.
Фото: gre4ka.info
— Ніякого передчуття не було. Раптом — бах, бах! І скло… Я в паніці, навіть не зрозуміла, як зі своєю комплекцією залізла під сидіння. Люди кричали… А я видно руку виставила і мені її прошило, — пригадує вона. – Я вилізла з-під того сидіння і дивлюсь, хтось вже лежить мертвий, хто з пораненням, хто стогне. У мене кров фонтаном йшла з руки.
Жінка отримала поранення і досі проходить реабілітацію. Як стверджує пані Світлана, їй досі ввижаються моменти того страшного ранку.
— Там були жінки, діти, інваліди. Я не думала, що взагалі можна розстріляти мирних людей. У мене досі в голові не вкладається. Досі я не можу зрозуміти.
Про подробиці воєнного злочину РФ та свою історію порятунку Світлана Федорова розповіла у відео:
Дана публікація стала можливою завдяки підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
У світі USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 3 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.
З перших днів повномасштабного вторгнення Запорізька область опинилась під шквальним ворожим вогнем. Просуваючись углиб області і не полишаючи намірів захопити Запоріжжя, росіяни гатили з важкої артилерії по містечкам і селам. В епіцентрі такого обстрілу опинилось подружжя Славових – Петро Миколайович та Любов Григорівна. Про життя між прильотами та поранення чоловіка пані Любов розповіла документаторам Української Гельсінської спілки з прав людини, які фіксують факти воєнних злочинів в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна».
Руйнування будинку в селі Кам’янське Запорізької області. Фото з особистого архіву
Повномасштабне вторгнення Росії на територію України для пані Любові почалось о 4:30 ранку, коли вона почула вибухи ракет, які летіли на Запоріжжя. Жінка ввімкнула телевізор, щоб зрозуміти, чи не почулося – так і дізналась з новин про початок великої війни.
– В лютому в селі Кам’янське була тиша. Ми не виїжджали. Як і деякі наші односельці, з чоловіком збирались садити город, тому готували земельну ділянку. Обстріли села з артилерії почались другого березня, коли підійшла російська армія. Того ж дня вибухова хвиля зруйнувала в нашому домі вікна та стелю, – згадує жінка.
Особливо сильно росіяни гатили ввечері та вночі. Тож Петро Миколайович та Любов Григорівна змушені були жити у погребі разом з сусідами.
– Третього числа мій чоловік отримав осколкове поранення правого стегна, – розповідає пані Любов. – Ми якраз вийшли на вулицю, поки було тихо. Раптово почався новий обстріл. Вистрілили разів вісім великими снарядами, певно від «Градів». Ймовірно, російські війська цілились в заправку. Але снаряд вибухнув поруч з будинком – повилітало скло з шибок. Ми одразу сховались у підвал. Коли спустились, чоловік сказав, що відчуває, як щось тече по нозі. Він приспустив штани, ми побачили досить глибоку рану.
Її перев’язали рушником. Два дні дружина самостійна робила перев’язки, а коли рана почала гнити, Петро Миколайович перестав ставати на ногу.
– Ми покликали старосту села, а він відвіз чоловіка волонтерам, які вже доправили його до лікарні. Там його одразу прооперували – витягли осколок. Це було 5 березня. Була ще одна операція, де рану зашили, – розповідає жінка.
Тим часом пані Любов чекала на чоловіка в рідному селі під обстрілами.
– Не було можливості самостійно виїхати, а йти пішки було небезпечно, – розповідає жінка. – Як почались обстріли, то мобільний зв’язок то пропадав, то з’являвся, комунальні послуги перестали надавати, тому що на початку березня снаряди перебили комунікації. Магазини та аптеки не працювали – ліки були в домашній аптечці, так само і їжа із домашніх запасів. Новин не знали, лише те що ділились між людьми телефоном.
Наслідки обстрілів села Кам’янське Запорізької області.
В квітні жінка змогла покинути зруйноване село. Нині вона живе в Запоріжжі.
– В якому стані зараз будинок я не знаю. В село не поверталась, оскільки там дуже небезпечно, бо постійно щось прилітає, – каже пані Любов. – До росіян односельчани ставляться негативно, тому що село постійно страждає від обстрілів – люди вимушено покинули свої будинки та стали, по суті, бомжами.
Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнного злочину Росії, розкажіть нам це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й ми з вами зв’яжемося. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі і покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, в рамках ініціативи Т4Р, задокументувано понад 28 з половиною тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Всі дані документатори вносять в загальну базу, яка оновлюється щодня.
Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим внаслідок війни Росії проти України, за підтримкиПрограми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID)«Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо в 18 областях країни. Щоб дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.
Ще рік тому харків’янин Сергій Прокопенко не міг припустити, що скоро буде фіксувати воєнні злочини, їздити на ексгумації та спілкуватися з людьми, яким розбомбили будинки. Разом з командою однодумців він розвивав в Харкові видання Gwara Media – висвітлював культуру та інновації. Так було до 24 лютого, поки російські військові не «звільнили» його від звичного життя. Тоді Сергій взяв в руки камеру і, замість оглядів мистецьких виставок та нових креативних продуктів, пішов фіксувати наслідки обстрілів. Бажання закарбувати та показати жахи війни, яку принесла в Україну РФ, переросла в документальний фільм «Атака на цивільних».
журналіст Сергій Прокопенко
– Найважчою була ексгумація та знаходитись на локаціях, де проводились слідчі дії. Складно було бачити біль людей. Але ще важче обдумувати процеси: як так сталось, що у 2022 році українці ховають близьких на подвір’ї? Скільки сімей не побачать своїх рідних через дії армії РФ? Чи існує справедливість? І загалом одне велике «як?», – розповідає Сергій Прокопенко.
Крім фіксації наслідків обстрілів, фільм «Атака на цивільних» досліджує правозахисну структуру, що працює над документуванням воєнних злочинів в Харківській області та на окупованих територіях. Вбивства цивільних, руйнація будівель, зґвалтування, крадіжки, колаборанство, фільтраційні табори та фільтраційні процеси — неповний перелік воєнних злочинів, що опинились у фокусі.
Стрічка висвітлює важливість і складність роботи прокурорів та документаторів, які фіксують воєнні злочини.
– Об’єктивно ми не зможемо допомогти всім, – розповідає в фільмі керівник Департаменту документування воєнних злочинів УГСПЛ Сергій Мовчан. – Всі документатори, які працюють в Україні не зможуть охопити 100% постраждалих. Проте, якщо моя робота допоможе хоч незначній кількості людей отримати компенсації та відновити порушені права, моя робота буде успішною. І якщо робота кожного документатора буде успішною, вона принесе загальну користь.
керівник Департаменту документування воєнних злочинів УГСПЛ Сергій Мовчан
Автори стрічки намагаються знайти відповідь на питання, яке хвилює кожного постраждалого – хто має відповідати за скоєні РФ злочини і чи можливо покарати російських військових?
Подивитись фільм «Атака на цивільних» можна на YouTube.
Цей фільм створено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
Майже щодня Запоріжжя піддається обстрілам з боку військ РФ. 9 жовтня не став винятком – посеред ночі в місті пролунали потужні вибухи. Як стало відомо згодом Російська Федерація випустила 12 ракет, які пошкодили 40 будинків та 20 авто. За даними ЗМІ, під час того обстрілу росіяни вбили 13 людей, серед них була одна дитина, а ще поранили 89 осіб, в тому числі і 11 дітей. Олена відчула наслідки тієї ракетної атаки на собі, адже опинилась в її епіцентрі. Про цей злочин вона розповіла документаторам Української Гельсінської спілки з прав людини, які фіксують воєнні злочини в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна».
Наслідки ракетного удару РФ по Запоріжжю 9 жовтня 2022. Фото з особистого архіву Олени
З початком повномасштабного вторгнення Росії на територію України будинок Олени став прихистком для переселенців, що тікали від «руського міра». На момент ракетної атаки там проживала сама жінка, її чоловік, жінка з інвалідністю ІІІ групи та її син – учень старших класів, яким господарі надали прихисток, та сестра Олени, яка приїхала переночувати. О другій ночі усіх розбудив гучний вибух.
– Епіцентр був в 50 метрах від будинку і нам дуже пощастило, що ми лишились неушкоджені. Лише сестра мала сліди порізів від уламків скла на ногах і руках. Травми були незначні, тож вона не звернулась за медичною допомогою, – розповідає Олена. – Але на подвір’ї та на даху ми знайшли рештки тіла. Потім дізнались, що це були рештки 9-річного сусідського хлопчика Микити, який загинув.
Будинок жінки зазнав значних руйнувань.
– Був двоповерховий, а став одноповерховий – сильно пошкодило другий поверх. Також повилітали вікна, розтрощило господарські будівлі, гараж, альтанку, паркан та автівки – Mercedes-Benz Sprinter і Honda CR-V, – згадує жінка.
Те, що уламки не заділи газовий котел, Олена називає дивом.
– Якби він був розташований в іншому місці, то вибухнув і ми б усі загинули, – каже вона.
Пошкоджений будинок Олени. Фото з особистого архіву Пошкоджений будинок Олени. Фото з особистого архіву
Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнного злочину Росії, розкажіть нам це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й ми з вами зв’яжемося. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі і покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, в рамках ініціативи Т4Р, задокументувано понад 26 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Всі дані документатори вносять в загальну базу, яка оновлюється щодня.
Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим внаслідок війни Росії проти України, за підтримкиПрограми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID)«Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо в 18 областях країни. Щоб дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.
