Михайла та Григорія (імена змінено з міркувань безпеки) російські солдати забрали з домівок в селі Петрівка на Херсонщині 4 квітня 2022 року, начебто просто для якогось з’ясування. Але знову побачити світло брати змогли лише через 69 діб. Увесь цей час чоловіки перебували в шкільному підвалі. Від постійного недоїдання Михайло схуд на 22 кг, а двоє їхніх сусідів по ув’язненню померли після катувань. Свою історію брати розповіли журналістам видання «Вгору», які разом з документатором злочинів Російської Федерації адвокатом Української Гельсінської спілки з прав людини та Фонду милосердя та здоров’я Олександром Даниловим збирають свідчення воєнних злочинів росіян, в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна». 

Шкільний підвал

Як тільки росіяни забрали чоловіків, одразу зав’язали скотчем руки та зав’язали очі

– Возили десь і при цьому влаштовували допити. Питали, де нацисти, атовці,  кому ми здавали інформацію? Мовляв, як вони під’їжджають до нашого хутора (так вони наше село називали), по них одразу летить. Як допитували?… Боляче… Думали, ми знаємо якусь інформацію. А що ми їм могли сказати? Ми ж нічого не знали, нічого й не казали, – розповідає пан Михайло. – Потім, уже 5 числа, нас кинули в якесь приміщення 2,5 на 6 метрів. Там уже був чоловік з Осокорівки й троє з Любимівки. Але про це ми пізніше дізналися. Бо спочатку спілкуватися забороняли. Не дозволялося говорити нічого. Й очі зав’язані були. Перші два-три дні нас із Григорієм на допити виводили. Більше нікуди взагалі не виходили. Потім до нас кинули хлопця з Вознесенки, двох братів із сусіднього села, електрика з Біляївки. Тоді й дізналися, що перебуваємо в коморі Біляївської школи, де до війни різну хімію зберігали. Сиділи в суцільній темряві. Загалом нас постійно перебувало там 11 – 12 чоловіків, але бувало й 16. Когось привозили/вивозили, хтось помирав…

Під дверима комори була тонесенька щілинка, через яку іноді пробивався промінець світла. Так хоча б приблизно орієнтувалися що надворі – день чи ніч. Крізь щілинку інколи вдавалося почути розмови охоронців у коридорі та крики з катівні. Знущання росіян не всі витримували. 

– Це було, напевно, у ніч з 11 на 12 квітня, – каже Михайло. – Точно сказати не можу, через суцільну темряву в датах плуталися. Спочатку того чоловіка години дві катували електрострумом, чутно було характерні звуки. Потім кинули до нас у камеру. Наказали з ним не спілкуватися, руки та очі не вивільняти. Він був дядько норовистий, кричав: «Розв’яжіть, розв’яжіть!». Брати його впізнали, розв’язали. І він їх впізнав, односельцями виявилися. Сказав, що йому щось до носа чіпляли, ніс пече. Почав задихатися. Ми стукали у двері та казали, що чоловіку потрібна допомога. А у відповідь: «Зараз як відкриємо двері – гранату кинемо». Хвилин за сорок він помер. Пролежав із нами до ранку. Вранці прийшов лікар, констатував смерть. Пізніше приїхала воєнна поліція, запхнули його в мішок від селітри й забрали невідомо куди. Але коли зачинили двері, чутно було, як між собою говорять, що все буде добре, хтось заплатить. Що вони мали на увазі, – наступного дня стало зрозуміло. Нам повідомили, що начебто його наш співкамерник Дмитро задушив. Мовляв, він «нацик», а всі «нацики» – наркомани, неадекватні. Мабуть, хотіли так приховати свій злочин. Але це брехня, ми бачили, як було. Вони ж і Дмитра знищили. Хлопець із Біляївки був заробітчанином. Місцеві добре його знали. Казали, до ув’язнення цілком нормальним був, одружений, синочку два роки. На допитах, як він сказав, йому щось кололи. Що саме кололи – невідомо. Але після того він здирав із себе одежу й повзав по кімнаті. Ми зі стін шпалери здирали, куталися в них, бо мерзли. А він голим повзав, повзав… І, здається, 20-го помер. Висох буквально на очах. Нас тоді за місяць лише чотири рази погодували, а води по п’ять днів не давали. Деякі хлопці навіть попивали сечу, не витримували спраги. Коли Дмитро помер, нас ще й звинуватили. Сказали, це ми його задушили, щоби нам більше води дісталося. Він із нами в камері ще добу лежав…

Свобода

Через місяць ув’язненим почали давали їжу хоч і один раз, але щодня. Потім, 10 червня, принесли воду у відрах і по шматку мила, наказали помитися. Наступного дня приїхало якесь старше керівництво. Бранців виводили по одному, розв’язували очі та давали читати на відеокамеру текст. При цьому казали, що є лише два шляхи: або прочитати, або залишатися тут назавжди. На той час у коморі перебувало 11 чоловіків. Вранці 12 червня вісьмом із них наказали виходити. Серед тих, чиї прізвища називали, опинилися й Михайло з Григорієм.

– Ми  поцікавилися, чи брати з собою речі, – розповідає Михайло. – Хоча  навіщо нам ті речі були потрібні? Просто очікували на розстріл. І хотіли хоч якось дізнатися: якщо з речами, то була хоч якась надія, що відпустять. А вони сказали: «Там, куди ви їдете речі не знадобляться»… Ми виходили, нам знову замотували руки, заліплювали очі скотчем. Наказали тримати один одного за плече і повели сходами вниз на вулицю. Там наказали залізти у вантажівку. Коли їхали, машина періодично зупинялася. Називали по два прізвища й ті чоловіки злазили. Коли прийшла моя черга з Григорієм, нам сказали, що Петрівка – за правим плечем позаду. І додали, щоб одразу не розв’язували та не розплющували очі: «Постійте трохи, бо очманієте від сонячного світла». Ну, так справді й було. При цьому вручили нам по пакетику. У кожному лежало по пачці цигарок, маленька пачка соку й пара бляшанок тушкованки. Чи то така «компенсація», чи що то таке було?

Чоловіків висадили в степу між Любимівкою і Петрівкою. Йти лише кілька кілометрів. Але долалися вони неймовірно довго та важко, бо обидва односельці були вкрай виснаженими. Першим, кого вони зустріли в рідному селі, виявилася мати Григорія. Але жінка сина одразу й не впізнала…

Джерело головного фото: depositphotos.com

---

Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram юридичний | Telegram з анонсами подій | Twitter | Youtube

---

Ця інформація зібрана та зафіксована журналістами «Вгору» разом із документатором злочинів РФ адвокатом Української Гельсінської спілки з прав людини та Фонду милосердя та здоров’я Олександром Даниловим. 

Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнних злочинів РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 46 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим унаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо у 18 областях країни. Щоби дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.