24 лютого 2022 року російська армія вже стояла під Херсоном. Близько 4:30 російські окупанти почали обстріл Чорнобаївського аеропорту, тяжкі бої велися в районі Антонівського мосту. А 1 березня 2022 року ворог зайшов у місто. 

Як херсонці зустріли окупацію та що відбувалося в місті у перші дні та місяці після вторгнення російських військових, Марина Мирна розповідала документаторам Української Гельсінської спілки з прав людини, які збирають свідчення воєнних злочинів росіян в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна».

Найстрашніший день

Родина Марини Мирної (ім’я змінено) проживала у Херсоні. Незадовго до повномасштабного вторгнення подружжя дізналося, що в них буде ще одна, четверта дитина. Ранок 24 лютого 2022 року розбудив їх новиною про війну.

– Мій чоловік – рятувальник, він зранку саме збирався на зміну йти. Йому зателефонували і терміново викликали в пожежну частину через особливе розпорядження. Їм сказали бути там, поки не відпустять, тому що почалася війна.

Жінка, залишившись вдома з дітьми, почала готувати підвальні приміщення, запасатися водою, їжею. Уже зранку в магазинах все було розкуплено і отримати гроші в банкоматах також було не можливо.

– Наш будинок знаходився неподалік Чорнобаївського аеропорту. Якщо навпростець, полями, то до нього відстань п’ять кілометрів, тому хвилі від вибухів, які там відбувалися, діставалися до нас. А 1 березня 2022 року росіяни зайшли в Херсон. На той момент в місті, крім рятувальників ДСНС, не було нікого – ні поліції, ні охорони, ні СБУ, – пригадує Марина. 

Коли російські військові зайшли на БТРах до Бузкового парку, дорогу їм перекрили тероборонівці і сталася перестрілка. Тероборона була озброєна лише коктейлями Молотова, росіяни почали їх розстрілювати. Вони убили всіх, хто не встиг втекти. А потім зі злості почали по району стріляти.

Будинок родини Мирних знаходився саме в районі Бузкового парку:

– Той день, напевно, був найстрашніший. Ми з дітьми ховалися в шафах, під столами. А чоловік у цей час гасив пожежу. Розказував: «Ми їдемо на пожежній машині, а попереду вони на БТРі просто розстрілюють будинки». На той час керівництво вже сказало своїм підлеглим-рятувальникам, що на виклики вони їдуть «за власним бажанням», оскільки під обстрілами не мають права змусити їх виїжджати. Але вони їхали і гасили всі ці розстріляні, палаючі будинки.

«Я боялася навіть містом їздити»

Після захоплення Херсону місто постійно патрулювалося російськими військовими на БТРах. Окупанти встановили блокпости, містян та їхні документи ретельно перевіряли.

– Ми сиділи вдома і боялися навіть вийти, хоча їздити у магазини та на ринки ми могли. Намагалися робити запаси, тому що ціни зросли і продовжували зростати, та й товари стрімко зникали з міста. Якісь маленькі пекарні безкоштовно давали хліб. Ми стояли в чергах, чекали, поки вони його випечуть. Біля харчових баз ми теж стояли в великих чергах, на морозі, щоб хоч щось купити додому.

Окупанти перестали пускати будь-яку гуманітарну допомогу з території України та почали завозити свою:

– За російською гуманітаркою люди не хотіли йти, влаштовували бунти. Мало хто йшов брати.

Після місяця окупації в магазинах міста вже не було жодних товарів. Якимось чином росіяни дозволили відкрити магазини АТБ і допродати залишки продуктів, які залишалися на їхніх складах.

– Під АТБ збиралися черги по 200 чоловік, пускали декілька людей всередину і видавали тільки певну кількість продуктів в одні руки. Це були останні українські товари.

На банківську картку чоловіка Марини продовжувала надходити українська заробітна плата. Але скористатися грошима було проблемою – банкомати не працювали, а відчинених банків, де можна було отримати готівку, залишилося кілька. У місті почали з’являтися оголошення: «Допомагаємо знімати гроші з карток, перекази за 10-15% від суми». 

Розрахунковою валютою тоді все ще залишалася гривня, хоча на стихійних ринках вже писали ціни і в гривнях, і в рублях. Росіяни починали поступово вводити власну валюту – пропонували оформити російську пенсію, розсилали російські рахунки за комунальні послуги.

Старші діти в родині – школярі. Навчання намагалися продовжувати онлайн, але відсутність зв’язку суттєво перешкоджала цьому процесу:

– Спочатку окупанти вишку Водафона потушили. Люди почали говорити, що Лайф ще десь ловить. Ми знайшли пакет Лайфу, підключилися і виявилося, що і справді є зв’язок. Тоді ми знайшли в магазинах ще пакети Лайфу, щоб бути на зв’язку з чоловіком, бо він постійно був на роботі. А потім вони почали і ці вишки глушити. Зникли домашній Інтернет і телебачення. Вони намагалися своє, російське, телебачення просувати.

За два тижні до повномасштабного вторгнення Марина стала на облік по вагітності. Але здати аналізи та пройти необхідні обстеження не встигла – завадила окупація:

– У групі пологового будинку і жіночої консультації дівчата писали, що в день, коли росіяни зайшли в Херсон, нікому не дозволяли пересуватися містом. Навіть пологи не були поважною причиною. Тоді дівчата у херсонських групах почали шукати акушерок чи лікарів, які жили поруч і змогли б допомогти. Здається, три породіллі були в той день. Я боялася також опинитися в такій ситуації. Пізніше лікарні і жіночі консультації потихеньку почали відчинятися і я потрапила на прийом до своєї лікарки.

Ситуація в місті була напружена. Тривала сувора комендантська година, після 17-18 години на вулицю нікому не дозволялось виходи. Пізніше були введені спецперепустки, по яких могли виїжджати рятувальники і швидка допомога.

– Вбивств чи поранень цивільних людей я не бачила, але чоловік бачив, коли вони з виклику їхали. Він розповідав, що проїжджали розстріляні автомобілі, у яких були люди. Це було в перші дні окупації, – переповіла жінка.

У той час херсонці активно виходили на мітинги, протестували проти окупації, але Марина та її чоловік туди не їздили:

– Було дуже страшно, тому що мітингувальників могли розганяти, стріляючи по них та кидаючи димові шашки. Я бачила російську техніку, БТРи, вантажні автомобілі. Росіяни забирали у людей автомобілі, перефарбовували їх матовою фарбою і знаки «Z» скрізь малювали, і їздили потім на них містом. Також повз наш будинок проїжджали  великі автомобілі на яких лежали довгі труби. Я так розумію, що це були ракети. Бачили, як летять ракети на Миколаїв. На небо дивишся і розумієш: коли в Миколаєві пишуть про прильоти, то ось вони.

Одного разу Марину зупинили на блокпості, яких тоді було безліч в Херсоні. Росіянам не сподобалися записи у паспорті жінки, адже там було вказане місцем народження інший населений пункт – Гола Пристань. Окупанти не вірили, що вона проживає у Херсоні, хоча була відповідна прописка. Після довгих вмовлянь і пояснень Марину нарешті відпустили:

– І з того моменту я боялася їздити містом. Вони у масках і з автоматами всі стояли, ставили багато питань, крутили паспорт. Чула, що якщо щось не подобається, то могли і розстріляти.

А якось ввечері біля їхнього будинку зупинилися БТРи:

– Ми у камеру домофону дивимося, а вони прямо перед воротами. А я вагітна і сама з дітьми вдома. Серце пішло в п’яти. Ми тільки стояли і молилися, щоб вони не зайшли. Вони вийшли з машин, покрутилися-покрутилися, сіли в БТРи і поїхали.

«Я не хотіла народжувати в окупації»

Постійна тривога за життя дітей, чоловіка, майбутні пологи не давали спокою Марині. Залишатися в окупованому рідному Херсоні ставало дедалі важче і страшніше. Чоловік вагався до останнього, вважаючи, що його робота – допомагати людям. Але росіяни почали брати під свій контроль пожежні частини, тож треба було ухвалювати рішення:

– Я наполягала, що треба виїхати до народження дитини, оскільки боялася і не хотіла народжувати в окупації. Я вже знала, що коли народжуються діти, то росіяни примушують отримувати російське свідоцтво про народження. Я була проти цього. Я вмовляла чоловіка, казала йому: «Треба щось думати, треба рухатися кудись, якось рятувати всіх».

23 квітня 2022 родина Мирних прийняла спонтанне рішення виїжджати з Херсону.

84 російські блокпости до українців

– У нас два автомобіля. Я найменшого і старшого сина до чоловіка в авто посадила, щоб їх менше чіпали. А я вагітна сіла із донькою, – пригадує Марина. – Донька нарахувала, що ми проїхали 84-и блокпости. На 15-ох нас зупиняли, перевіряли документи, автомобілі; кілька разів запитували, що за речі, тикали в них автоматами. На одному блокпосту нас ледве не розстріляли, бо ми не з того боку припаркувалися для перевірки документів. Підбігли всі, почали автоматами погрожувати нам і кричати: «Вас снайпери ледь не розстріляли! Що ви тут влаштували?!» А тоді просто сказали: «Дайте грошей і забирайтеся звідси». Чоловік дав їм гроші і нас відпустили.

Але найстрашніша ділянка дороги була попереду. Вони під’їжджали до села Давидів Брід:

– Страшний замінований міст – дуже вузький проїзд і ряди вибухівки. Коли ми до нього під’їхали, то побачили високу колону у людський зріст і майже на всю ширину мосту. Тільки проїзд для авто залишився, решта навколо – це вибухівка. Попереду у тебе теж смуга вибухівки і дроти звідусіль стирчать. І треба проїхати цей коридор обережно, не зачепивши нічого. Страшно.

Їм вдалося подолати і це випробування, родина проїхала «сіру» зону:

– Пам’ятаю, як ми побачили перших наших українських воїнів. Всі були щасливі, зупинялися, цілували їх, обіймали. Потім ми знову стояли в довгій колоні авто і чекали, поки СБУ перевіряла автомобілі, документи, чоловіків. Ми там простояли десь 12 годин, але це вже було інше очікування. Військові усім розвозили воду, печиво, паски, оскільки це був саме Великдень. О другій годині ночі ми приїхали до Кривого Рогу і нас поселили ночувати в школі. Вранці нас погодували, дали гуманітарну допомогу і ми поїхали далі.

Осіли в Черкаській області. У їхніх рідних в селі є батьківська хата, а вони самі вже давно проживають за кордоном, тож одразу дозволили в ній поселитися, сусіди дали ключі. Прижилися. Згодом до сім’ї приїхали і батьки. Уже тут Марина з чоловіком стали батьками чотирьох дітей.
Збройні сили України звільнили Херсон 11 листопада 2022 року, але окупанти продовжують знищувати місто ракетними ударами.

Позиція правозахисників

Росія і її армія, нехтуючи нормами Міжнародного гуманітарного права, завдають шкоди населенню і об’єктам цивільної інфраструктури.

– Женевські конвенції і Римський статут передбачають, що цивільне населення, а також окремі цивільні особи не повинні бути об’єктом нападів. Забороняються будь-які акти насильства чи загрози насильства, що мають головною метою тероризувати цивільне населення. Існує пряма заборона нападати на незахищені й такі, що не є військовими цілями, міста, села, помешкання або будівлі та обстрілювати їх будь-якими засобами. Але всі ці порушення Росія вчиняла у Херсоні. Це воєнні злочини, які мають розслідуватися Міжнародним кримінальним судом у Гаазі, – пояснює правозахисник УГСПЛ Тарас Щербатюк.

---

Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 72 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.

---

Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram — УГСПЛ пише | Telegram з анонсами подій | Twitter | Youtube | Viber

---

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн–отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521–57–53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.