У 2020 році одеський Марш рівності, він же — “Одеса Прайд” став одним із тих ЛГБТ-заходів, які привернули до себе чи не найбільше уваги з боку праворадикальних угруповань. 30 вересня під час “Одеса Прайду” учасників мирної ходи за права ЛГБТ закидали яйцями та намагалися розігнати за допомогою сльозогінного газу. В результаті одеські поліцейські затримали 16 осіб, проти яких склали протоколи за фактом дрібного хуліганства. Хоча мали би кваліфікувати такі дії як злочини на ґрунті ненависті.

До цього, 1 лютого 2020-го представники праворадикальної організації “Едельвейс” напали на учасників “Школи толерантності для журналістів”. Група молодих людей увірвалася до готелю “Поділля”, де проходив тренінг з питань СОГІ — присутніх облили олією та закидали пір’ям.

Через подібні напади представники регіональних ЛГБТ-організацій часто почуваються незахищеними на публіці, каже Анна Леонова, виконавча директорка організації “Гей-Альянс Україна” та організаторка “Одеса Прайду”. Як живе ЛГБТ-ком’юніті у регіонах, чи співпрацює з поліцією та місцевими владами та яким чином можна протистояти нападам представників антигендерних рухів, вона розповідає у інтерв’ю.

У яких регіонах представлена організація “Гей-Альянс Україна”?

“Гей-Альянс Україна” сьогодні системно працює у чотирьох містах — це там, де є ком’юніті-центри: Одеса, Кривий Ріг, Вінниця та Київ. Треба розуміти, що ситуація формується не в залежності від того, де є або немає ком’юніті, а від готовності ком’юніті на ці виклики відповідати.

Для прикладу, в Одесі ми постійно обговорюємо поточну ситуацію, а місцеві активістки та активісти з готовністю включаються у цей діалог. У Вінниці спільнота є доволі невеликою та не надто активною. Крім того, вони також стикаються із достатньо агресивною риторикою з боку “Едельвейса” та вінницьких анти-ЛГБТ груп. У Вінниці їх немало і вони є достатньо включеними у різноманітні політичні процеси. Через це більшість ситуацій у Вінниці ми вирішуємо за іншими протоколами безпеки, аніж, до прикладу, подібні ситуації у Одесі або в Кривому Розі.

Чи займаються ЛГБТ-організації якоюсь супутньою діяльністю? Наприклад, питаннями екології, довкілля тощо?

ЛГБТ-організації у, наприклад, Харкові та Одесі дійсно займаються також і супутньою діяльністю. Наприклад, пропагують ідеї сортування сміття. Також існує такий проект як “Поділися речами”: хтось приносить одяг для того, щоби інші потім прийшли та взяли собі те, чого вони справді потребують. Також ЛГБТ-активісти, представники організацій виходять на суботники, аби допомогти стати містам чистішими, прибирати вулиці.

Готовність ЛГБТ-спільноти здійснювати активну громадську діяльність напряму залежить від того, наскільки безпечно відчувають себе ці люди у міському просторі. Бо коли ти виходиш і кажеш: “Я — представник такої організації і я хочу допомогти”, ти показуєш себе, своє обличчя. Сьогодні ж ми відчуваємо меншу безпеку, коли виступаємо із відкритими обличчями. Коли ж ти не є співробітником конкретної ЛГБТ-організації, ти, відповідно, не можеш розраховувати і на повноцінний захист цієї організації.

У Києві була досить неприємна ситуація: напали на нашого волонтера. Ми звернулися до поліції і заявили, що на цю людину скоїли напад після ЛГБТ-заходів, після того, як він написав на своїй сторінці пост про це. На що у поліції нам відповіли: “Це ваш співробітник? Чи є документи, які це підтверджують? Немає? Ну, тоді ця справа немає жодного стосунку до вас”.

Що ви можете сказати про представників так званих антигендерних рухів, про представників тих організацій, які агресивно виступають проти ЛГБТ?

Давайте розглянемо типи наших опонентів на прикладі Одеси. Є групи “патріотичних” сил, які у тій або іншій мірі є недружелюбними по відношенню до ЛГБТ. Вони або не виносять питання прав людини для ЛГБТ-людей на порядок денний для себе взагалі, або ж висловлюються, так би мовити, без підтримки. Це, наприклад, “Азов”, “Правий сектор”, “С14”. Проте конфліктні ситуації у нас з ними були винятково в межах їх протидії Одеса-прайду. До 2020 року ця протидія виглядала як контрмітинги та позови до суду, які вони подавали. При цьому, з такими групами зазвичай можна було вести діалог. Ми зустрічалися на “нейтральних” територіях, наприклад, у обласного губернатора. Не скажу, що ці зустрічі були дуже продуктивними, ні. Кожен залишався при своїй думці. Але достатньо складно проявляти агресію там, де вже є діалог.

Але є й інші групи, такі як “Традиція і Порядок”, “Едельвейс”, харківський “Фрайкор” та інші радикальні угрупування, яких багато і в Києві теж. Вони відрізняються тим, що єдине питання, яке вони виносять — це антигей-питання. Також, можливо, ще протидія абортам, наприклад. Тобто по суті це така антигендерна риторика. Так, вони можуть декларувати додатково ще цілий спектр питань. Та насправді не мають жодної соціальної повістки, як-от підвищення пенсій, соціальні виплати, профсоюзи тощо. Не можуть всі цінності зводитися до того, що “а давайте бити геїв”. Це — нонсенс. Фактично дані угрупування всю свою риторику ведуть до того, аби згуртовувати навколо себе людей на ґрунті ненависті до гомосексуальних, бісексуальних та трансгендерних людей.

Моя особиста думка полягає у тому, що “Традиція і Порядок” фінансується іноземними ресурсами, а конкретно — з російського бюджету, та веде риторику нашого “східного сусіда”.

 

Чи є якісь готові алгоритми — як протидіяти цим групам?

Протидіяти їм можна тільки одним способом — за допомогою поліції. Адже вся діяльність цих організацій будується на закликах до протизаконних дій. Це заклики до дискримінації, мова ворожнечі та ненависті. Не розумію, як по-іншому можна знизити градус агресії, пов’язаний з такими угрупованнями.

Яким чином регіональні організації співпрацюють із місцевими владами у своїх регіонах? Чи можна казати, що десь влада йде назустріч, а десь навпаки ні? 

Якщо знову таки брати до прикладу «Одеса-прайд» у 2020 році, то у офісі губернатора Одеської області не знайшлося жодного бажаючого виступити організатором дискусійного майданчика. Це був перший рік, коли начальник обласної поліції взагалі ніяк не включився у підготовку та у обговорення заходів безпеки, пов’язаних з вуличними заходами.

А як щодо співпраці з правоохоронними органами?

До цього, протягом 2015-2019 років ми доволі легко виходили на комунікацію з людьми, які тим чи іншим чином впливають на прийняття рішень. Але у 2020-му – що у Кривому Розі, що в Одесі – ми стикаємося з тим, що такими питаннями займаються виключно керівники районних відділків поліції, які не мають ні відповідних знань, ані ресурсів для організації подібних заходів. Це абсолютне нерозуміння того, як із цим всім працювати.

Протягом осені 2020 року я подала 12 заяв до поліції з приводу постійного тиску та блокування роботи нашого ком’юніті-центру в Одесі. Це вже навіть смішно: ми передаємо не просто скарги на те, що у нас ламають замки на дверях, малюють якусь цвинтарну символіку. Ми додаємо також фотофіксацію, відео з камер спостереження, подаємо скріншоти зі сторінок членів “Традиції і Порядку” у соцмережах, де вони напряму говорять про свою причетність до всього цього. Ми передаємо скріншоти з внутрішніх каналів “Традиції і Порядку”, на яких люди відверто хизуються тим, що зробили.

Отже, ми все це збираємо, несемо до поліції, а через три тижні отримуємо відповідь, мовляв, нам не вдалося встановити, хто, де і з якою метою вчиняв усі ці дії. Це вказує на абсолютне небажання розслідувати подібні справи.

 

Одна з найбільших проблем тут — небажання також фіксувати подібні випадки саме як злочини на ґрунті ненависті, за ст. 161 ККУ. Що думаєте про це?

Мені здається, це — комплексне питання. По-перше, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков не приділяє цій ситуації жодної уваги. По-друге, у 2016-2020 роках діяла Стратегія з прав людини, яка передбачала розробку злочинів на ґрунті ненависті як обов’язкового компоненту. І от 2020 рік минув, і у новій Стратегії, яка розглядається зараз, такого запиту — на подібній нормативний акт про злочини на ґрунті ненависті, вчинені за ознакою СОГІ — я взагалі не бачу. Немає на це запиту також і у Офісі президента, і у місцевих влад, які не готові працювати з подібними темами.

В цілому ж, у Одесі було чимало кричущих випадків: прояви агресії по відношенню до активістів, атаки на активістів та активісток. І абсолютна неготовність Одеси розслідувати такі злочини. Подібна ситуація також і у Харкові. У всіх інших містах поліція здатна відокремити необхідність ведення слідчих дій від місцевих політичних або бізнесових інтересів на місцях.

Саме активісти, громадські діячі — це та сила, той голос, який впливає на ситуацію. Голос суспільства. Атаки, наступи на цих людей повинні розслідуватися інакше. У ідеалі це мала би бути окрема служба, яка займається фіксацією таких злочинів, веде реєстр подібних атак та шукає взаємозв’язки в тому, що відбувається.

Авторка: Олександра Горчинська, nv.ua

Фото: lotsia.com.ua; pravda.com.ua

Підготовлено за підтримки Freedom House в Україні