4 жовтня Комітет експертів Ради Європи щодо злочинів на ґрунті ненависті зібрався у Страсбурзі, аби підготувати текст Рекомендації для держав-членів Ради Європи. Метою спільної роботи є напрацювання документа, який допоможе на рівні кримінального законодавства встановити механізми ефективного переслідування за вчинення злочинів на ґрунті ненависті.
виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко представляє Україну в Комітеті експертів Ради Європи щодо злочинів на ґрунті ненависті. 4 жовтня 2023, Страсбург
Від імені України участь в засіданні взяв виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко, як номінований урядом експерт для роботи в комітеті, що готує текст Рекомендації та Пояснювального меморандуму. Усі подані від України зауваження враховані і будуть обговорюватися в наступні дні. Свої рекомендації та пропозиції до Комітету експертів надали шість держав та Представництво ЄС.
– Робота полягала в опрацюванні термінології, що викладена в загальній рекомендації. Одне з моїх зауважень стосувалося того, що жертвою вважається особа, якщо вона навіть не має такого статусу в кримінальному процесі, тобто не було повідомлення про злочин до поліції. Зараз готуємо максимально грунтовний матеріал для того, щоб потім Комітет міністрів Ради Європи затвердив цей документ і розіслав у вигляді рекомендацій державам-членам Ради Європи. В подальшому країни зможуть створити власні політики і стратегії щодо імплементації цієї рекомендації для подолання злочинів ненависті на національному рівні, – зауважив Олександр Павліченко.
До злочинів на ґрунті ненависті можуть відносити і нищення майнових об’єктів, і побиття, вбивства, зґвалтування – це злочини різної категорії, які можуть вчинятися з мотивів ненависті.
Із проблемами розслідування і доведення злочинів на ґрунті ненависті стикаються практично всі країни Ради Європи, і цей злочин є недорозслідуваним. Україна, в якій цей злочин визначений у статті 161 Кримінального кодексу – «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками» – має аналогічні складнощі з доведенням та розкриттям злочинів, які вчиняються з мотивів ненависті. Для слідства й суду простіше кваліфікувати такі випадки як звичайне хуліганство чи умисне завдання тілесних ушкоджень різного ступеню тяжкості, аніж встановлювати мотив ненависті й доводити його в кримінальному процесі.
– Слідчі кажуть, що якщо застосовувати 161 ККУ, як наполягають часто представники ЛГБТ, то справа може затягнутися на роки і взагалі не вийти на судове рішення. І це насправді так і є: за іншими статтями розслідування відбувається швидше, але втрачається саме ця складова злочину – мотив ненависті, – наголошує Олександр Павліченко.
Засідання Комітету експертів Ради Європи щодо злочинів на ґрунті ненависті зібрався у Страсбурзі, 4 жовтня 2023
Тож мета документу, над яким працюють експерти, забезпечити передовсім запобігіння таким злочинам, так само як і їх максимальне виявлення, ефективне розслідування. Рекомендації встановлять рамки для того, щоб держави створювали і поширювали свої кращі практики.
– Для нас це важливо, тому що ті ж самі росіяни вкладають мотиви ненависті у виправдання агресії. Такі злочини у своєму розвинутому вигляді призводять до злочинів проти людяності чи злочинів геноциду – зазначає виконавчий директор УГСПЛ.
Фінальний документ матиме рекомендаційний характер і має стати допоміжним для урядів країн Ради Європи у боротьбі із злочинами на ґрунті ненависті.
Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:
5 червняо 12:30, відбудеться пресконференція УГСПЛ на тему «Одностатеві партнерства. Що означає рішення Європейського суду для України?»
01 червня 2023 року, ЄСПЛ ухвалив рішення у справі MAYMULAKHIN AND MARKIV v. UKRAINE, application no. 75135/14). З 2010 року заявники, Андрій Маймулахін та Андрій Марків, проживають сім’єю як партнери. В 2014 році вони вирішили звернутися до Європейського суду з прав людини через неможливість легалізувати свої стосунки в Україні. Інтереси заявників представляли юристи Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини, а також Правозахисний ЛГБТ Центр «Наш світ».
В процесі розгляду справи Уряд визнав, що заявники позбавлені будь-якої можливості врегулювати основні аспекти свого життя як сімейної пари, за винятком певних майнових аспектів, та й ті лише як приватні особи, що укладають договори відповідно до цивільного законодавства. Проте Суд зазначив, що «такі приватні договірні угоди не можуть вважатися такими, що надають подружжю визнання та необхідний захист, оскільки вони мають обмежену сферу дії та не забезпечують деякі основні потреби, які є фундаментальними для регулювання відносин між партнерами».
Необґрунтована відмова заявникам, як одностатевій парі, у правовому визнанні та захисті будь-якої форми, порівняно з різностатевими парами, становить дискримінацію заявників за ознакою їхньої сексуальної орієнтації. Відповідно, констатовано порушення Україною статті 14 (заборона дискримінації) у поєднанні зі статтею 8 (право на повагу до особистого та сімейного життя) Конвенції. Кожному з заявників присуджено 5000 євро компенсації.
Спікери:
Михайло Тарахкало, керівник Центру стратегічних справ УГСПЛ
Інна Совсун, народна депутатка, авторка закопроєкту про цивільні партнерства
Віталія Лебідь, адвокатка, юристка Центру стратегічних справ УГСПЛ
Андрій Кравчук, експерт з адвокації Правозахисного ЛГБТ Центру “Наш світ”
Ольга Комарова, модератор
Питання до обговорення:
– Які наслідки таке рішення Європейського суду матиме для України?
– Чи можуть інші одностатеві пари тепер звертатися до ЄСПЛ, розраховуючи на більш швидкий розгляд на основі наявного рішення?
– Що держава Україна має змінити у законодавстві, аби не порушувати права одностатевих пар?
– Чи вирішить проблему ухвалення законопроєкту щодо цивільних партнерств, який перебуває на розгляді Верховної Ради?
Пресконференція відбудеться в пресцентрі УКМЦ за адресою: Український дім, Україна, 01001, Київ, вул. Хрещатик, 2 (ст. м. «Хрещатик», «Майдан Незалежності»).
Увага! У разі оголошення повітряної тривоги відвідувачі заходу можуть скористатися укриттям, що знаходиться у підвальному приміщенні Українського Дому Європейський суд з прав людини постановив, що відсутність в Україні законодавчого регулювання одностатевих сімейних відносин є порушенням статей 8 та 14 Європейської конвенції з прав людини.
Вже тривалий час в Україні є актуальною проблема нерівності різностатевих і одностатевих пар, адже перші мають можливість легалізувати відносини і набути додаткових взаємних прав, а останні – не мають такого права. В результаті, права частини населення, які є представниками ЛГБТ+ спільноти, порушуються, а саме, мова йде про право на шлюб, сімейне і приватне життя, заборона дискримінації. 1 червня 2023 року ЄСПЛ ухвалив рішення, яким визначив, що відсутність в Україні законодавчого регулювання одностатевих відносин є порушенням статті 8 та 14 Конвенції. Цю справу в Суді представляли юристи Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини, а також правозахисний ЛГБТ Центр «Наш Світ». Детальний розбір справи та як рішення ЄСПЛ вплине на дотримання прав одностатевих пар в Україні – читайте в матеріалі.
Ілюстративне фото: unsplash.com
За українським законодавством не сім’я
З 2010 року заявники, Андрій Маймулахін та Андрій Марків, проживають сім’єю як партнери. У жовтні 2014 року вони подали до семи різних РАЦСів заяву про реєстрацію шлюбу, однак отримали відмову у зв’язку з тим, що Конституція України та Сімейний кодекс України визначають шлюб як сімейний союз виключно між жінкою та чоловіком.
В 2014 році заявники вирішили звернутися до Європейського суду з прав людини через неможливість легалізувати свої стосунки в Україні. Їх інтереси представляли юристи Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини.
«Європейська конвенція з прав людини не встановлює до держав вимогу поширювати право на шлюб на одностатеві пари. Проте у практиці Європейського суду встановлено, що держава зобов’язана вжити заходів для легалізації відносин гомосексуальних пар у будь-якій формі. Це означає, що держава має передбачити у своєму законодавстві положення, які дозволятимуть мати відносини одностатевим парам, які визнаватимуться і охоронятимуться законом», – каже юристка ЦСС УГСПЛ Віталія Лебідь.
Щодо форми в якій буде забезпечуватися це право – то це відноситься до свободи розсуду держави, в яку ЄСПЛ не втручається.
Досвід інших країн
За останні роки ЄСПЛ розглянув декілька справ відносно різних європейських країн і встановив порушення статті 8 та 14 Європейської конвенції з прав людини у державах, де не було жодним чином забезпечено права одностатевих пар (наприклад, такі порушення були встановлені у справах відносно Італії, Греції, Росії). Сьогодні серед 46 країн-членів Ради Європи 30 держав уже запровадили різні форми легалізації одностатевих пар і це більшість, таким чином, існує європейський консенсус у цьому питанні.
Ілюстративне фото: unsplash.com
Висновки ЄСПЛ щодо України
1 червня 2023 року, ЄСПЛ ухвалив рішення у справі MAYMULAKHIN AND MARKIV v. UKRAINE, application no. 75135/14). Суд зазначив, що заявники проживають разом у стабільних і відданих стосунках з 2010 року а, отже, їх становище подібне до становища будь-якої різностатевої пари, в тому числі потреби в правовому визнанні та захисті стосунків.
«На відміну від різностатевих пар, які мають право вибору не вступати в шлюб з особистих міркувань, але все ж мають право на юридичне визнання і захист…, заявники не мають ані доступу до шлюбу в Україні, ані можливості отримати будь-яку альтернативну форму правового визнання», – констатується у рішенні Суду.
В процесі розгляду справи Уряд визнав, що заявники позбавлені будь-якої можливості врегулювати основні аспекти свого життя як подружжя, за винятком певних майнових аспектів, і лише як приватні особи, які укладають договори відповідно до цивільного законодавства. Проте Суд зазначив, що «такі приватні договори не можуть вважатися такими, що надають подружжю правове визнання та необхідний захист, оскільки мають обмежену сферу дії та не забезпечують необхідне регулювання відносин між подружжям.
Разом з тим, Уряд не навів розумних причин які б могли виправдати залишення одностатевих пар поза правовим полем України. Суд зауважив, що перспектива внесення змін до законодавства, на яку посилається Уряд (пункт 33 Плану заходів з реалізації Національної стратегії з прав людини на 2021-2023 роки), залишається віддаленою і не має практичного впливу на повсякденне життя заявників. Інакше кажучи, Суд не став аналізувати правову політику, стратегію і доробки Уряду з цього питання, за відсутності конкретного законопроєкту.
Суд вкотре повторив, що не існує жодних підстав вважати, що надання правового визнання та захисту одностатевим парам у стабільних і відданих стосунках саме по собі може завдати шкоди сім’ям, створеним традиційним способом, або поставити під загрозу їхнє майбутнє чи цілісність. Таким чином, широко сформульована мета захисту традиційної сім’ї сама по собі не може вважатися вагомою причиною для відмови у юридичному визнанні та захисті одностатевих пар.
Таким чином, Суд визнав дискримінацію заявників за ознакою їхньої сексуальної орієнтації, оскільки це єдина причина у відмові одностатевим парам у правовому визнанні та захисті будь-якої форми, порівняно з різностатевими парами. Відповідно, констатовано порушення Україною статті 14 у взаємозв’язку зі статтею 8 Конвенції та присуджено 5 000 євро справедливої сатисфакції кожному заявнику.
Ілюстративне фото: pixabay.com
Які перспективи?
Відповідно до п. 33 Плану заходів з реалізації Національної стратегії з прав людини на 2021-2023 роки, до грудня 2023 року Мін’юст має розробити та подати на розгляд Кабінету Міністрів України законопроєкт щодо усунення дискримінаційних положень, які можуть порушувати майнові та немайнові права партнерів, що не перебувають у шлюбі; та запровадити інститут зареєстрованого цивільного партнерства.
В травні 2022 року Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) на замовлення правозахисного центру «Наш Світ» провівсоціологічне дослідження, яке продемонструвало стрімке покращення ставлення українського суспільства до ЛГБТК за останні роки. Порівняно з результатами попереднього аналогічного опитування в 2016 році кількість толерантних до ЛГБТ відповідей зросла у 2-5 разів. Тепер повну правову рівність ЛГБТ людей підтримувало дві третини українців, більшість українських громадян не заперечувало проти легалізації одностатевих цивільних союзів.
Безпосередньо перед поновленням активної фази російського вторгнення в Україну було завершеноопитування Центру соціальних експертиз Інституту соціології НАН України. Його результати виявилися кількісно іншими, але якісно підтверджують висновки опитування КМІС про значне покращення ставлення українського суспільства до ЛГБТКІ спільноти. Зокрема, згідно з отриманими даними, 53% підтримали заборону дискримінації та розпалювання ворожнечі за ознакою СОГІ (сексуальної орієнтації); 46% погодилися, що ЛГБТК-люди повинні користуватися такими ж правами, як і інші громадяни (41% проти).
3 червня 2022 рокубула опублікована петиція про легалізацію одностатевих шлюбів. У відповідь Президент України зазначив, що Уряд працює над варіантами рішень щодо легалізації таких союзів. Втім, неможливо внести зміни до Конституції України під час воєнного стану. Тоді Володимир Зеленський доручив розробити законопроєкт про цивільні партнерства.
13 березня 2023 року у Верховній Раді за № 9103зареєстрували проєкт закону про інститут реєстрованих партнерств.
Юристка ЦСС УГСПЛ Віталія Лебідь пояснює, що даним законопроєктом запропонована нова форма реєстрації відносин між парами, так зване реєстроване партнерство. Ця форма відрізняється від шлюбу, адже передбачає менше коло прав, але в той самий час партнери, які укладуть реєстроване партнерство отримують цілий ряд взаємних прав і обов’язків, зокрема майнові, спадкові, права на соціальне забезпечення. Важливим елементом цього законопроєкту є те, що такі партнерства можуть укладатися не лише між різностатевими, але і одностатевими парами. Законодавці звернули особливу увагу на правах партнерів у парах, де один/одна з партнерів є військовослужбовцем.
Початок повномасштабного російського вторгнення та, відповідно, масова мобілізація до лав української армії та інших військових структур привернули увагу суспільства до проблеми захисту прав одностатевих партнерів під час війни. Мова йде, наприклад, про права реєстрованого партнера у разі смерті чи зникнення безвісти іншого з реєстрованих партнерів: право на впізнання, доступ до медичної документації партнера, право на компенсацію та відшкодування у разі смерті партнера та інше. Отже, у період воєнного стану це питання набуло надзвичайної актуальності, що підтверджуєтьсяновою петицією (військовослужбовця) в підтримку законопроекту № 9103, яка набрала необхідні 25 тис. підписів менш ніж за 1 місяць.
Станом на сьогоднішній день, законопроєкт перебуває на розгляді Комітету Верховної Ради України з питань правової політики й до низки його положень висловлені зауваження та пропозиції від профільних комітетів й уповноважених органів державної влади, в тому числі має зауваження до законопроєкту Мін’юст. Попри те, що багато представників ЛГБТКІ спільноти захищають нашу країну від агресора і гинуть, Міністерство оборони Українивисловилося проти законопроєкту.
Сподіваємося, що рішення у справі Андрія Маймулахіна та Андрія Марківа пришвидшить роботу Мін’юсту в питанні запровадження інституту зареєстрованого цивільного партнерства і донесе суспільству його важливість.
Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:
Відсутність в Україні законодавчого регулювання одностатевих відносин є порушенням статті 8 та 14 Конвенції – постановив Європейський суд з прав людини.
З 2010 року заявники, Андрій Маймулахін та Андрій Марків, проживають сім’єю як партнери.
В 2014 році вони вирішили звернутися до Європейського суду з прав людини через неможливість легалізувати свої стосунки в Україні. Інтереси заявників представляли юристи Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини, а також правозахисний ЛГБТ Центр «Наш Світ».
Розглядаючи справу, Суд зазначив, що «на відміну від різностатевих пар, які вважають за краще не вступати в шлюб з особистих причин, але все ж мають право на юридичне визнання і захист…, заявники не мають ані доступу до шлюбу в Україні, ані можливості отримати будь-яку альтернативну форму юридичного визнання».
В процесі розгляду справи Уряд визнав, що заявники позбавлені будь-якої можливості врегулювати основні аспекти свого життя як подружжя, за винятком певних майнових аспектів, і лише як приватні особи, які укладають договори відповідно до цивільного законодавства. Проте Суд зазначив, що «такі приватні договірні угоди не можуть вважатися такими, що надають подружжю визнання та необхідний захист, оскільки вони мають обмежену сферу дії та не забезпечують деякі основні потреби, які є фундаментальними для регулювання відносин між подружжям».
Суд також взяв до уваги чітку тенденцію на європейському рівні до юридичного визнання та захисту одностатевих пар у державах-членах Ради Європи, тридцять з яких наразі передбачають можливість юридичного визнання одностатевих пар.
Таким чином, необґрунтована відмова заявникам, як одностатевій парі, у правовому визнанні та захисті будь-якої форми, порівняно з різностатевими парами, становить дискримінацію заявників за ознакою їхньої сексуальної орієнтації. Відповідно, констатовано порушення Україною статті 14 у взаємозв’язку з статтею 8 Конвенції. Кожному з заявників присуджено 5 000 євро компенсації.
Максим Касянчук – дослідник соціальних процесів та питань ЛГБТ+ спільноти України Він народився і виріс у Маріуполі, але останнім часом жив та працював в Естонії. Незадовго до повномасштабного вторгнення Росії, Максим повернувся до рідного міста, щоб доглядати літнього батька. Він не мав ілюзій щодо війни, бо знав – цього не уникнути. Подібне Максим пережив ще у 2014 році. Втім вибору у чоловіка не залишалося – батько потребував допомоги.
Максим Касянчук на мітингу в Таллінні
Бомбардування росіянами Маріуполя практично одразу розділило батька та сина в самому місті: чоловік навідріз відмовлявся переїхати навіть зі своєї квартири до приватного будинку Максима. Ба більше, багатоповерхівка, в якій мешкав батько, перебувала в районі найбільш інтенсивних обстрілів. Відвідувати його стало просто неможливо. Згодом зник і зв’язок. Пізніше Максим дізнався, що його батько помер і сусіди поховали його у дворі – у вирві від снаряду.
Тож тепер завданням номер один стало вижити самому. Максиму це вдалося. Він став свідком найгарячіших подій в Маріуполі, а згодом і в окупації. Коли стало зрозуміло, що місто повністю захоплене росіянами, тоді чоловік став шукати шляхи евакуації. Про все побачене та пережите Максим Касянчук розповів в інтерв’ю Українській Гельсінській спілці з прав людини.
Спалити документи та сховати символіку
Період тяжких боїв і бомбардування Маріуполя Максим пережив разом із квартирантом в своєму будинку у приватному секторі. Сусіди почали гуртуватися, незважаючи на різні ідеологічні погляди – про це кожен волів мовчати.
– Пам’ятаєте різні пригодницькі романи, коли людина у тюрмі сидить? І на стіні малює зарубки, скільки днів минуло. В принципі, в Маріуполі було те саме. Спочатку ми просто рахували. Казали 3 дні протриматися, потім – 15 днів. І сидиш малюєш біля кожного дня, який це день, – згадує Максим.
Один сусід ділився своїми птахами – з них готували їжу і це допомагало протриматися. В Максима були сонячні панелі: разом із другим сусідом вони змогли їх запустити після пошкоджень і так з’явилася можливість підзаряджати гаджети. Хтось чекав Росію, хтось – порятунок від України, але в голос говорити про це було недоречно. Невдовзі стало зрозуміло, що Маріуполь окупований і евакуація на територію України неможлива.
Один з днів в окупованому Маріуполі: черги за продуктами. На руці — номер Максима у чергах
– Перше, що я зробив, коли це зрозумів – знищив документи своєї організації: персональну інформацію про клієнтів та контрагентів. Щоб ніхто до наших клієнтів через це не прийшов, бо цільова група специфічна – ЛГБТ. Тож банально треба було все спалити у себе на городі й бажано так, щоб сусіди не побачили.
Сусіди знали, що Максим – гей і громадський активіст. І він, звісно, переживав, що хтось може його здати. Втім цього не сталося, за що чоловік дуже вдячний тим людям, поруч з якими виживав під бомбами.
– Приналежність до активізму була небезпечною і тут бувало різне. Бувало, що людей здавали. Чи загрожує гомофобна пропаганда? Скоріше за все, так. Не буду казати про власний досвід, у зоні бойових дій такого не було. Та оскільки ми закінчили дослідження досвіду ЛГБТ під час війни, зокрема на окупованих територіях, з розповідей людей знаю принаймні п’ять прикладів, чим це може закінчуватися. Від банальних образ, на які вже навіть не звертали увагу, до насилля.
В окупованому місті у спілкуванні потрібно було переходити на російську, а українську символіку – ховати від російських солдатів.
– Перший раз до нас прийшли днрівські солдати з застарілими гвинтівками – вони обходили будинки, розвідували територію. Звісно, запитували, як ми ставимося до ситуації. Відповідь була дуже нейтральна – з одного боку, не брехня, але й не те, чого від нас чекали.
– В мене на бойлері, який я привіз ще з Донецька, був наклеєний український прапорець. Таку наліпку я причепив ще там, у 2014 році. Я розумів, що хтось прийде перевіряти квартиру, тож заклеїв цей прапор шматком паперу. Те саме зробив мій квартирант – він сховав карту України. Ми як чули, бо на наступний день до нас в дім зайшли озброєні люди та оглянули житло. Ззовні все виглядало нормально, якщо не дуже приглядатися.
Фото з двору, у якому жив Максим. 28 лютого 2022 року
Не виділятися: життя в окупації
Цензурувати доводилося і власний одяг після того, як знайомий Максима через сережку у вусі ледь не став жертвою зґвалтування. Тригером, насправді, могло стати все, що завгодно, бо загроза з боку окупантів була системною. Головним правилом стало: «Не виділятися».
– Через десяті руки до нас дійшли відомості, що треба до понеділка отримати якийсь папірець. В ту так звану адміністрацію вибудувалася шалена черга – якісь тисячі. Ми стоїмо, розуміємо, що не пройдемо. Знайомий пішов подивитися, як справи у родичів, які жили неподалік. Повертається назад з двома військовими. Обличчя перелякане, зробив мені сигнал, мовляв, «стій на місці». За пів години вийшов і розповів, що сплутав назви вулиць через те, що він з іншого району. Якийсь дід-піонер, який був з військовими, щоб відловлювати немісцевих його здав. Ті, які були з дідом: «Ой, щось не так виглядає». Почалися погрози. Закінчилося це відносно мирно, встановили особу. Це система. Не в сенсі якогось специфічного сексуального насилля, а в тому, що небезпечно вирізнятися. Одна з претензій була до моєї знайомої: «Чому ви тут не радуєтесь?». Вона, звісно, сказала чому. Може, у них спрацювало, що це жінка і її не чіпали. Ті ж білі пов’язки на одязі. Можеш носити, а можеш ні, але ризикуєш додатковими ситуаціями. Так, це система.
Евакуація та тюрма у Донецьку
– Я міг лишитися в Маріуполі, якби не закінчувалися мої ліки, без яких тяжко і недовго жити. Через те мусив настати день, коли далі чекати вже неможливо. Тож коли я питав у людей, які мені зустрічалися в Маріуполі, як і куди евакуюватися, чув різне. Починаючи від того, що це не моя справа, і закінчуючи: «От підеш туди-то, пройдеш до блокпоста і там автобус». А далі з організації від мене залежало тільки підійти до того російського автобуса і далі все відбувалося без моєї активної участі.
Найскладніший момент під час евакуації Максима настав при переїзді через окупований Донецьк. Чоловіка запроторили за ґрати, адже він перебував у розшуку через невідомо як нараховану несплату за кімнату в гуртожитку (скоріш за все це було приводом трохи поповнити бюджет «республіки»). Тож треба було або сплатити борг, або подавати до тамтешнього суду. Максим обрав перший варіант.
– Невідомо, чим це могло закінчитися. Заплатив через банк, показав квитанції місцевій чиновниці. Вдячний за те, що вона зробила все швидко, без питань і затягувань. Могла затягнути, якщо хотіла б.
Поки вирішувалось питання зняття Максима з розшуку, він кілька днів жив разом із своїм чоловіком. Це ще одна драма в житті Максима, коли кохана людина вирішила залишитися на окупованій території. Причиною стали і рідні люди, які залишилися жити там, і ідеологічні погляди. Навіть гомофобна пропаганда Росії та окупаційної влади не вплинула на рішення чоловіка виїхати.
– Тут все залежить від того, чи є то пріоритетом. Якщо в пріоритеті громадянська позиція і участь в суспільно-політичному житті, то так, це проблема. Якщо немає такого, то як в Радянському Союзі, будь ласка, все існує, тільки не кажи про це. Звісно, можна попасти випадково під роздачу, і над Донецьком іноді щось літає і падає. Тому небезпека більше, але нікуди не дівається людське «авось пронесе», – пояснює Максим.
Папери після проходження фільтрації
З Донецька виїжджали автобусами. У тих, хто евакуювався було декілька варіантів: звернутися до російських волонтерів, що допомагали з виїздом, і чекати, поки вони зберуть гроші на квиток спершу до Санкт-Петербурга, потім до Таллінна. Або ж оплатити проїзд самостійно.
В Максима були гроші, він мав змогу виїхати самостійно. Готівку заховав серед багажу, невеликі суми поклав в гаманець.
– Мене недостатньо ретельно обстежували, щоби їх побачити. Ховай, не ховай – знайдуть, якщо хочеться. Я виглядав як дивний очкарик, який везе з собою замість лахів якісь підручники литовською мовою і латинський словник… Так що мене не дуже ретельно обшукували. Сто доларів я поклав в гаманець: якщо заберете, то забирайте. А те, що було в євро, поклав десь в неочевидному місці. Коли я потрапив до тюрми, то, звісно, перед камерою все відбирається і перераховується. Тоді «поліціянти» казали: «От смотрітє, запішитє, шо тут сто доларів, щоб не сказал потом, что отобралі». Дійсно, не сказав, не відібрали.
Життя після окупації: тригером може стати навіть кружка в магазині
У Маріуполі Максим вів особистий щоденник: так простіше було рахувати дні, в які треба було протриматися. Свій щоденник він зміг вивезти. Зараз час від часу публікує свої спогади у соціальних мережах.
– З часом деталі забуваються, – говорить Максим, – Причому це не яскраві деталі, як, наприклад, пропагандистські концерти в окупованому Маріуполі. А дуже побутові моменти: в отой день до сусіда щось впало, там вбило іншого сусіда. Те, що тяжко запам’ятати. Зло стає буденністю, сприймається, як щось належне у тих умовах. Навіть якщо гинули інші люди – з тим треба якось жити. Для того часу це нормально.
Сторінка з щоденника Максима. 16 березня 2022 року був розбомблений театр в Маріуполі, але Максим дізнався про це тільки згодом.
Вже після евакуації Максиму подзвонила сусідка батька: «Приїжджай, перепоховай, бо ми всі поховання ліквідовуємо». Це не так просто: у Маріуполі стоїть черга на перепоховання.
– Очевидно, що той цвинтар, де батько хотів би лежати, він недоступний, на окраїні, скоріше за все його навіть не розміновували. Навіть вибір не стоїть. Ситуація зовсім не та, щоб я приїхав навіть з добрих почуттів. Припускаю, що його перепоховали й інформація про це згодом знайдеться.
Місце, де був спершу похований батько Максима, – у власному дворі, у вирві від снаряду
Після всього пережитого Максим намагається відновлюватися. Займається зі спеціалістами, ходить в басейн та бере уроки музики. Боротися з травмою йому допомагає місцевий психіатр, який консультує біженців. До нього він звернувся вже через деякий час після перебування в Естонії, коли стало зовсім важко.
– Розумієш, що нічого не станеться, але щось тривожне виникає в душі. Щось всередині стискається. Ще треба враховувати, що я зараз просто на таблетках, які притлумлюють дуже сильно страх. Значно спокійніше реагую, ніж раніше. Звук літака далеко не найгірший тригер, який може бути. Гірше за все, що зреагувати можна буквально на будь-що: кружку в магазині або випадкове слово. Ти не можеш передбачити, звідки воно прийде.
Нещодавно до мене звернулася людина з України, вони знімають новий фільм про Маріуполь. Я тоді не знав, що це фільм. Сказали, що треба переклад з естонської, розшифрувати кілька діалогів естонською мовою. Це буквально хвилина на весь фільм, не більше. Тієї хвилини мені вистачило. Наступного дня була в мене спроба суїциду. При тому, що я навіть під захистом препаратів. І мій випадок далеко не найгірший з того, що тільки може бути. Через те питання ментального здоров’я з людьми після війни ще розв’язувати і розв’язувати.
Після звільнення Маріуполя Максим думає повертатися додому.
– Я знаю, що та територія замінована. Скільки снарядів залишиться зараз – дуже добре можу уявити. Наш приватний будинок будували в 1952 році. Так от ще в своє дитинство, у 80-ті роки, я на городі знаходив німецькі не розірвані патрони. І це місце не було полем битви. Знаю, що два місяці назад наш будинок ще стояв. Скоріше за все, зараз він ще стоїть, але чи пустий? Принаймні мені не кажуть, а я і не питаю, щоб зайвий раз про те не думати. Навіть якщо той будинок буде розвалений, все одно в якійсь землянці можна буде жити і потихеньку те відбудувати. Не в тому обсязі, звісно. Але якісь такі плани є.
Коли Максим їхав з Естонії в Маріуполь, то вивіз 80 кілограмів книжок. Зараз же він ловить себе на думці, що перестав купувати книжки і взагалі речі. Обходиться мінімумом у своїй маленькій квартирі, а думками постійно повертається в ті дві точки у Маріуполі: у квартиру батька та сімейний будинок. «Дуже сподіваюсь, що якось вони там протримаються», – каже вже під кінець розмови Максим.
Нагадуємо, Українська Гельсінська спілка з прав людини виконує проєкт «Налагодження механізму юридичного захисту прав осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД, які хворіють на ТБ та уразливих до ВІЛ груп населення» в рамках реалізації проєкту «Прискорення прогресу у зменшенні тягаря туберкульозу та ВІЛ-інфекції в Україні», що реалізується за фінансової підтримки Глобального фонду для боротьби з СНІДом, туберкульозом та малярією.
Люди, які живуть з ВІЛ, можуть звертатися до громадських приймалень Української Гельсінської спілки прав людини за юридичною допомогою.
Тиждень тому заступниця Міністра юстиції України з питань європейської інтеграції Валерія Коломієць повідомила у своєму Facebook, що Міністерство юстиції працює над законопроєктом про реєстровані цивільні партнерства, який має подати до Парламенту цього року. А 7 березня народна депутатка Інна Совсун подала у Верховну Раду законопроект про цивільні партнерства, який дозволить реєструвати одностатеві шлюби. Чи є різниця між цими законопроектами і чому важливо одностатевим парам мати змогу реєструвати партнерство – читайте в матеріалі УГСПЛ.
Від петиції до закону
Ілюстративне фото pixabay.com
Влітку минулого року на сайті Президента України була розміщена петиція про легалізацію одностатевих шлюбів. За 36 днів вона набрала необхідні 25 тисяч підписів громадян. Президент України Володимир Зеленський відреагував на петицію, зазначивши, що «За Конституцією України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка (стаття 51). В умовах воєнного чи надзвичайного стану Конституція України не може бути змінена (стаття 157 Конституції України)». Також він зазначив, що уряд напрацьовує варіанти рішень щодо легалізації зареєстрованого цивільного партнерства. З того часу минув майже рік, а одностатеві пари й досі не можуть користуватись тими самими правами, які є у традиційних пар.
– Як була дискримінація в сімейних стосунках щодо одностатевих партнерів, так вона і залишається. Якщо ви живете однією сім’єю, як чоловік і жінка, але не зареєстрували свої стосунки, у вас все одно є подружні права: право на спільну сумісну власність, право на утримання, наприклад, в разі втрати непрацездатності, право на спільне усиновлення дітей. Для одностатевих пар не гарантуються жодні права, – каже експерт з адвокації Правозахисного ЛГБТ Центру «Наш світ» Андрій Кравчук.
Особливо гостро це питання постало під час повномасштабного вторгнення, коли багато представників ЛГБТ+ спільноти вступили до лав ЗСУ. Вони отримують поранення, потрапляють в полон і гинуть на фронті, але ні вони, ні їхні партнери, не захищені законом. Партнери до них не можуть потрапити в реанімацію, отримати компенсацію в разі загибелі чи полону, або успадкувати майно без сплати 5% від вартості майна. Попередньо ж доведеться укласти заповіт за гроші, бо для закону двоє одностатевих людей, які роками можуть ділити побут – чужі люди.
– Законодавче врегулювання відносин для одностатевих пар українським парламентом є необхідним кроком задля захисту прав ЛГБТ+ спільноти в Україні та відповідає принципам плюралізму та толерантності, які є цінностями демократичного суспільства, – пояснює адвокатка Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини Віталія Лебідь. – Насправді наша держава задекларувала законодавчо закріпити інститут цивільного партнерства для гетеро і гомосексуальних пар ще у 2015 році, коли було затверджено План дій реалізації національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року, проте тоді так і не було реалізовано даний намір. У 2018 році Міністерство юстиції повідомило, що даний пункт Плану дій не може бути реалізований через громадський опір представників «сімейних цінностей» та Української Ради Церков і релігійних організацій.
Нині в суспільстві обговорюють два законопроєкти – над яким працює Міністерство юстиції та який подала до ВР нардепка Інна Совсун.
– Міністерство юстиції готують законопроєкт на основі законопроєкту, який був розроблений Національним ЛГБТІ-консорціумом в співпраці ще з кількома організаціями. Цей законопроєкт мають подати у грудні цього року. Законопроєкт Інни Совсун — абсолютно незалежний. Але головна проблема в тому, що Інна Совсун подала на реєстрацію свій законопроєкт, а згідно з чинного регламенту Верховної Ради є два тижні на те, щоб зареєструвати альтернативні законопроєкті. І я не знаю, як реєструватиме свій законопроєкт Мін’юст, – каже експерт з адвокації Правозахисного ЛГБТ Центру «Наш світ» Андрій Кравчук. – Законопроєкт Інни Совсун передбачає більш загальні, так би мовити, положення. А законопроєкт, який розробляє Міністерство юстиції передбачає зміни в статті кожного закону, в якому йде мова про подружні права. Тобто вони дивляться, що потрібно, наприклад, право на допуск до хворого родича в медустанові, і вони вносять відповідні зміни до закону, що стосується цього питання. Законопроєкт Інни Совсун прямо торкається тільки питань майна, успадкування, а в решті питань він проголошує, що одностатеві партнери мають вважатися близькими родичами і членами сім’ї. І далі положення законів України, які стосуються членів сім’ї мають застосовуватись до одностатевих партнерів. Але, на мою думку, це так не буде діяти, бо в українському законодавстві дуже рідко якісь права та обов’язки накладаються на абстрактних членів сім’ї чи близьких родичів. В кожному законі є перелік конкретних родичів: подружжя, діти, батьки, брат, сестра. На мою думку, законопроєкт має бути дороблений.
Ілюстративне фото pixabay.com
Дискримінація одностатевих пар
27 лютого в мобільному застосунку «Дія» з’явилася нова функція, що дозволяє подати онлайн-заяву на реєстрацію шлюбу. Цією можливістю вирішили скористатися Віталій Царюк і його партнер Віктор, які 7 років живуть разом. Після того як їм відмовили, Віталій запустив у соцмережах флешмоб, щоб показати, скільки одностатевих пар хочуть зареєструвати свої відносини.
– Було подано 1100 заяв, з них 19 були від одностатевих партнерів. Звісно, їм всім відмовили, – каже експерт Правозахисного ЛГБТ Центру «Наш світ» Андрій Кравчук. – На практиці не всі пари захочуть реєструвати стосунки, але якщо подивитись на міжнародну статистику тих країн, де дозволено одностатеве партнерство або шлюб, то кількість таких шлюбів складає від 1% до кількох відсотків від загальної кількості зареєстрованих шлюбів — в середньому це приблизно 2,5%.
– Наразі на розгляді Європейського суду з прав людини перебуває справа, що стосується дискримінації одностатевих пар в Україні через неможливість легалізувати свої стосунки. Найближчим часом ми очікуємо на рішення Суду у цій справі. З огляду на практику ЄСПЛ, це рішення буде позитивним для нас і Суд встановить порушення Україною через відсутність відповідного законодавчого регулювання цього питання. Наразі серед 46 країн-членів Ради Європи 30 держав уже запровадили різні форми легалізації одностатевих пар і це більшість. Таким чином, існує європейський консенсус у цьому питанні, – пояснює авдокатка УГСПЛ Віталія Лебідь. – Останні соціологічні опитування свідчать на збільшення підтримки суспільства ЛГБТ у цьому питанні, більше того, про це свідчить і той факт, що було подано петицію до Президента України з 25 тис.голосів. Представники ЛГБТ+ повинні мати доступ до фундаментального права на повагу до приватного та сімейного життя і реалізація цього права не повинна залежати від бажання чи небажання певної частини населення.
Ілюстративне фото pixabay.com
Цивільне партнерство
Експерт Правозахисного ЛГБТ Центру «Наш світ» Андрій Кравчук каже, що який би з двох законопроєктів не прийняли, це вже буде великий прорив.
– Є два підходи до створення реєстрованого партнерства. Підхід, який називається, умовно кажучи, «моделлю винятків». Коли декларується, що реєстровані партнери мають всі права і обов’язки звичайного подружжя, якщо інше не застережено в законі. Така модель використана в скандинавських країнах, в Угорщині, і в деяких інших країнах. Це найліпша модель, бо вона передбачає весь набір прав та обов’язків, якщо інше не написано в законі. Вона автоматично поширюється на нові права та обов’язки, які можуть бути запроваджені для подружжя, і не потребує внесення змін до законодавства, – розповідає експерт Правозахисного ЛГБТ Центру «Наш світ» Андрій Кравчук. –А є інша модель — «переліку». Коли кожне право та обов’язок окремо прописується в законі. Такі закони — дуже великі за обсягом, бо ці права розпорошені по масі документів, вони не зібрані в одному Сімейному кодексі. І все одно не гарантують повної рівноправності, тому що, наприклад, приймається новий закон, не подумали його творці про реєстрованих партнерів або не хотіли їх туди включати і все — вони не мають тих прав, які передбачаються в законі. Мін’юст розробляє закон на основі моделі «переліку». Але насправді це не так принципово. Міжнародний досвід показує, що коли країна ухвалює закон про цивільні союзи або реєстровані партнерства для одностатевих пар, то з часом суспільство звикає, називає це шлюбом і за кілька років, може 10 років, суспільство дозріває, щоб визнати звичайний шлюб одностатевих пар. Тому будь-який закон був би корисним.
Нагадуємо, Українська Гельсінська спілка з прав людини виконує проєкт «Налагодження механізму юридичного захисту прав осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД, які хворіють на ТБ та уразливих до ВІЛ груп населення» в рамках реалізації проєкту «Прискорення прогресу у зменшенні тягаря туберкульозу та ВІЛ-інфекції в Україні», що реалізується за фінансової підтримки Глобального фонду для боротьби з СНІДом, туберкульозом та малярією.
Люди, які живуть з ВІЛ, можуть звертатися до громадських приймалень Української Гельсінської спілки прав людини за юридичною допомогою.
Востаннє ми спілкувалися з Василем Маліковим, коли він, як представник ключової групи ЧСЧ (чоловіки, що мають секс з чоловіками) тільки-но брав участь у засіданні Харківської обласної координаційної ради з питань протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДУ. Наша мета сьогодні – дізнатися, як з того часу змінилася ситуація із забезпеченням прав людини цільових груп на Харківщині.
Пане Василь, востаннє ми з Вами розмовляли ще у березні 2021 року. Тоді Ви ставили собі за мету спільно із представниками інших ключових груп домогтися запровадження розширеного пакету послуг профілактики для досягнення контрольованого стану епідемії ВІЛ в нашому регіоні для ЧСЧ Харківської області. Що вдалося реалізувати?
У лютому-березні 2021 активізувалися всі члени Харківської обласної координаційної ради з питань протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДУ, а також представники і представниці ключових груп для того, щоб відновити її повноцінну роботу та скликати засідання коордради. Таке засідання вдалося провести 31 березня 2021 року, і за його результатами мало бути оновленим Положення про Харківську обласну координаційну раду з питань протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДУ, а представники і представниці ключових груп, вже присутні на тому засіданні, мали бути включені до її складу. Однак процеси узгодження в обласній державній адміністрації затягнулися на рік. Проте, це не стало на заваді співпраці між її учасниками задля епідеміологічного благополуччя Харківщини.
За цей час я підготував пропозиції до плану роботи коордради, а також доповіді щодо розширення доступу до послуг доконтактної профілактики ВІЛ-інфекції (ДКП / PrEP) для ключових груп. До кінця 2021 року нових засідань коордради не проводили, хоча вона мала б скликатися щоквартально. Черговий раунд з відновлення стабільної роботи обласної координаційної ради був у лютому 2022 року напередодні військових дій.
Які плани у Вас були на цей, 2022 рік?
Суттєві плани і сподівання були пов’язані саме з участю в роботі Харківської обласної координаційної ради з питань протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДУ, зокрема у сфері адвокації розширеного пакету послуг профілактики ВІЛ-інфекції та ІПСШ для ключових груп. Коордрада цього року могла би стати також майданчиком поглиблення співпраці у сфері громадського здоров’я і правозахисту між неурядовими організаціями та профільними медичними установами і місцевою владою.
На цей рік також були анонсовані нові проекти профілактики ВІЛ-інфекції для ключової групи ЧСЧ (чоловіків, які мають секс з чоловіками) у відповідь громадських організацій і спільнот на виклик COVID-19. І продовжувалися проекти консультування, тестування і доконтактної профілактики (PrEP), які знаходили все більше позитивного відгуку всередині харківської спільноти геїв і бісексуальних чоловіків. Я особливо ціную працю у цій сфері, адже доконтактна профілактика – це реальний шанс убезпечити здоров’я спільноти, уразливої до ВІЛ, і поступово подолати епідемію ВІЛ/СНІДу для нашої ключової групи.
Разом з ГО “Спектр Харків”, яка є об’єднала місцевих ЛГБТ активістів та активісток, ми планували посили просвітницьку роботу зі спільнотами, навчаючи послідовно піклуватися про власне фізичне і ментальне здоров’я, знати і захищати права людини, розвивати солідарність і кооперацію в повсякденному житті. А також ми мали намір продовжувати співпрацю з ключовими стейкхолдерами благополуччя ЛГБТ-спільнот в нашому регіоні.
24 лютого росія почала повномасштабну війну проти України. Харківщина однією з перших зустріла ворога. Де війна застала Вас?
Активізація воєнних дій застала мене вдома у Харкові. Розгубленість перших годин і днів мені допоміг подолати постійний зв’язок з друзями і колегами, взаємна підтримка багато важить. Кінець місяця традиційно у мене наповнений роботою зі звітністю, і я досі не можу зрозуміти, яким чином мені вдалося завершити звіти за ті перші кілька днів, коли Харків був в облозі. Але про жодну контактну, безпосередню роботу зі спільнотою в кабінеті тестування вже не йшлося: громадський транспорт перестав працювати, а інтенсивність обстрілів була дуже високою.
Тривалий час Харків входив до низки населених пунктів із найбільш масованими обстрілами і бомбардуваннями мирних мешканців. Коли Ви прийняли рішення виїхати з міста?
Так, на превеликий жаль, і наразі Харків залишається одним з міст поблизу кордону і позицій ворожих військ, під майже щоденними обстрілами. Я до останнього вагався і рішення прийшло в той момент, коли від вибуху російської ракети в середмісті Харкова і мій дім аж затремтів, а вікна у квартирі заледве впоралися з вибуховою хвилею. У перші дні воєнних дій було складно прийняти нову реальність, яка три місяці потому вже стала частиною повсякдення. Тоді були сподівання, що мир встановиться скоро, але разом з усвідомленням війни приходило й розуміння того, що потрібно адаптуватися до нового стану справ і намагатися спрямовувати її на користь українського суспільства і ключовій групі. Через військову загрозу і паралізовану інфраструктуру міста продовжувати безпосередню “живу” роботу зі спільнотою у Харкові тоді було неможливо. Тому переїзд був логічним, хоча і несподіваним кроком.
Чому Ваш вибір впав на Дніпро?
Це можна назвати щасливим збігом обставин у нещасливу годину. На початку березня сам виїзд з Харкова був складним завданням. І пункт призначення теж обирати не доводилося. Але зранку мені зателефонував мій друг і соратник за нашою громадською діяльністю у “Спектр Харків” Павло і сказав, що скоро виїжджає разом з колегою у Дніпро та мають одне вільне місце в автомобілі. А за півгодини стався той вибух, і я похапцем зібрався у дорогу. У Дніпрі, так само, як і в Харкові, є офіс ГО “Альянс.Глобал” і наш місцевий осередок на той час вже оголосив про створення шелтеру для ЛГБТ+ людей на базі ком’юніті-центру. Тож я написав колегам, і вже вдень у Дніпрі нас зустріли, і надали прихисток. Я був дуже розчулений тим, що нас в офісі в повному складі тоді зустріла команда хлопців, з якими я до того спілкувався переважно дистанційно. Відчути підтримку місцевої спільноти в той скрутний час було дуже цінно для мене.
Чи змогли Ви продовжити роботу, спрямовану на захист прав ЧСЧ та ЛЖВ у Дніпрі?
Мене наснажило те дружнє ставлення, яке я зустрів у Дніпрі, і те, що опинився у відносній безпеці (порівняно з ситуацією у Харкові). Це дозволило мені відповідати принаймні на ті термінові запити, які були в спільноти геїв і бісексуальних чоловіків, бо працювати так, як раніше, після 24 лютого вже було неможливо. Водночас і самі потреби, проблеми і питання, з якими зверталися ЧСЧ, теж змінилися. До 24 лютого я працював з консультуванням, тестуванням на ВІЛ й ІПСШ і соціальним супроводом для отримання доконтактної профілактики ВІЛ-інфекції. Як і у Харкові, так і у Дніпрі я продовжив роботу з харківською спільнотою дистанційно.
Так, від самого початку бойових дій мені у месенджери почали надсилати питання знайомі і незнайомі до того ВІЛ-позитивні ЧСЧ щодо можливостей отримання антиретровірусної терапії в Харкові й області та в Україні і закордоном. Ці звернення надходили тоді кожного дня, і скоро я запропонував створити закриту групу в Телеграм для них, в якій розміщував усю відому мені інформацію, а учасники також обмінювалися новинами і підтримували один одного. Завдяки вже наявним контактам з адміністрацією, лікарями і медсестрами КНП ХОР “Обласний центр профілактики і боротьби зі СНІДом” вдалося налагодити швидку й оперативну переадресацію для отримання терапії в місцях її видачі у Харкові. Так само надавав інформацію про медичні установи та соціальні послуги супроводу, які працюють в інших регіонах України. Сенс цих дій не лише у наданні інформації, але у тому, що люди могли звернутися і переконатися, що вони мають підтримку, і про їх потреби піклуються.
Багато запитів було пов’язано з переміщенням з небезпечних місцевостей в умовно безпечні, а також з особливостями правового режиму воєнного стану для чоловіків, військового обліку, отримання медичних і соціальних послуг, гуманітарної допомоги.
Упродовж двох місяців я з допомогою і підтримкою місцевих активістів займався адмініструванням шелтеру ГО “Альянс.Глобал” для ЛГБТ людей у Дніпрі. Місто стало транзитним для багатьох переселенців зі східних областей України (Харків, Маріуполь, Краматорськ, Покровськ, Лиман та з інших міст зверталися до нас). Багато людей зупинялися в шелтері на добу або дві, частина – на пару тижнів, інші – на кілька місяців. І цінність є в тому, що люди, залишаючи небезпечні місця, могли знайти собі прихисток і задовольнити базові потреби на той час, який був необхідним для них. Так само і продуктові і гігієнічні набори, які надаються ЛГБТ людям, допомагають задовольнити найгостріші потреби і відчути підтримку у скрутний час. Наразі робота шелтеру продовжується вже з адмініструванням місцевими активістами і працівниками нашої громадської організації.
Періодично повертаючись до Харкова, мав можливість також і забезпечувати доконтактною профілактикою харківську спільноту геїв і бісексуальних чоловіків, де б вони не опинилися під час воєнних, в межах неокупованої території України. Це важливо, адже під час війни ризики інфікування ВІЛ зростають.
Чи намагається держава вирішити проблеми, про які Ви сказали? Чи знає вона про ці проблемні моменти?
Так, я бачу, що держава разом з громадськими організаціями і міжнародними благодійними фондами докладали і продовжують докладати зусиль у забезпеченні сталості і безперервності надання послуг профілактики і лікування ВІЛ для всіх громадян, в тому числі й ключових груп. Водночас роботи ще багато, а зусиль в умовах воєнного стану потрібно все більше. Правозахисні виклики особливо загострилися у нових умовах, але я бачу, що громадські організації ініціюють круглі столи за участі правоохоронних органів, продовжують моніторинг дотримання прав людини стосовно ЛГБТ, послідовно займаються адвокацією законодавчих змін, які мають усунути дискримінацію ЛГБТ-спільнот у найважливіших сферах суспільного життя.
А як би Ви описали роботу у цьому напрямку громадянського суспільства в умовах повномасштабної агресії росії?
Діяльність громадських організацій із захисту прав людини теж показала свою стійкість і корисність у нових умовах. Так, змінився фокус уваги, тематика звернень та формат взаємодії правозахисників зі спільнотами з огляду на особливий правовий режим і безпекові виклики. Це неодноразово обговорювалося, наприклад, на робочих зустрічах, семінарах і тренінгах Національний ЧСЧ-консорціум та Мережі параюристів. Та вже існуючі проекти моніторингу і реагування на порушення прав людини “REAct: Права-Докази-Дія” та “Національний параюридичний хаб” продовжують свою діяльність, формуючи в тому числі й високу правову культуру всередині спільнот.
Зміни в роботі правозахисних організацій громадянського суспільства зумовлені військовою агресією росії. Більшість з них адаптували соціально-гуманітарний напрям до власної діяльності, окремі звернувшись до свого ж багаторічного досвіду, та значна частина – вперше, начебто неплановано і непередбачено. Хоча такий поворот в умовах надзвичайної ситуації є закономірним, адже громадські організації базуються і діють в інтересах конкретних спільнот. Так, і ЛГБТ громадські організації, позитивно відреагували на невідкладні потреби своїх спільнот в найскрутніший час. Наразі декілька організацій надають тимчасовий прихисток і базове харчування, психологічну підтримку, індивідуальну фінансову допомогу, продуктові і гігієнічні набори. Це є природнім виявом гуманізму і відповідальності за долю спільноти, частиною якої і є ці громадські активістки і активісти. І теоретичні поняття “організації, заснованих на значимій участі спільнот” та “принцип рівний-рівному” набувають живого практичного сенсу в критичних обставинах нашого нового повсякдення.
Це поставило і нові виклики перед неурядовими організаціями у царині гуманітарної допомоги (в тому числі визначення і досягнення тих вразливих соціальних груп й осіб, які найбільше її потребують, – а це не завжди співпадає з баченням міжнародних гуманітарних організацій), подолання бюрократичних бар’єрів. Обсяги і форми підтримки є різними, але важливо усвідомлювати цінність кожного внеска і кожної дії, спрямованої на благополуччя спільнот.
Надзвичайно вагомою виявилася підтримка ЛГБТ спільнот всередині України нашими союзниками (часто непублічна, але дієва), а також міжнародна індивідуальна і організаційна підтримка, яка забезпечила матеріальний фундамент соціально-гуманітарної діяльності громадських організацій і окремих активістів.
Варто пишатися тим, як активісти й активістки громадських організацій розгорнули величезну і переважно нову для них роботу, відповідаючи на гуманітарні потреби спільнот. Забезпечують успішність цієї діяльності саме люди власною працею, і сподіваюсь, що коло людей, залучених до громадського активізму, буде розширюватися.
Наскільки мені відомо, зараз Ви повернулися до Харкова. Які у Вас плани?
Так, я вже більше трьох тижнів працюю у Харкові, відновлюючи послуги профілактики ВІЛ-інфекції на базі кабінету ГО “Альянс.Глобал” у Харкові у постійній співпраці з лікарем-інфекціоністом. Так само разом з “Альянс.Глобал” і “Спектр Харків” у складі Національного ЧСЧ-консорціуму надаємо гуманітарну підтримку місцевим ЛГБТ-спільнотам. Зараз складно будувати плани, але існуючі потреби, які були в спільноти геїв і бісексуальних чоловіків і до початку активних воєнних дій, залишаються актуальними і зараз. Тому радше можна говорити не про конкретні плани, а про напрями діяльності, яким варто рухатися з огляду на наявні умови і можливості. Продовжувати піклування про здоров’я спільноти, забезпечуючи і розширюючи послуги профілактики ВІЛ та ІПСШ.
Звісно, адвокація цього на місцевому рівні є дуже потрібним кроком, але доля наступних засідань Харківської обласної координаційної ради з питань протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДУ наразі невідома, адже і сама зала Харківської обласної державної адміністрації, в якій збиралися разом високоповажні члени ради, зруйнована ракетним ударом. Однак у співпраці з іншими громадськими організаціями продовжимо адвокацію в інтересах громадського здоров’я і ключових спільнот Харківської області. Також силами громадських організацій, які входять до складу Національного ЧСЧ-консорціуму, будемо відповідати на гуманітарні виклики і підвищувати спроможність спільноти бути дієвим учасником суспільного життя на місцевому рівні у воєнний час, коли Харківщина й Україна в цілому потребують максимальної підтримки і віддачі, разом крокуючи до перемоги.
Інтерв’ю підготував: Максим Петров.
Українська Гельсінська спілка з прав людини виконує проект «Налагодження механізму юридичного захисту прав осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД, які хворіють на ТБ та уразливих до ВІЛ груп населення» в рамках реалізації проекту «Прискорення прогресу у зменшенні тягаря туберкульозу та ВІЛ-інфекції в Україні», що реалізується за фінансової підтримки Глобального фонду для боротьби з СНІДом, туберкульозом та малярією.
Андрію 23 роки. Він є ВІЛ-позитивною особою. Також він є представником ЛГБТ-спільноти.
До початку бойових дій Андрій мешкав у передмісті Харкова. З початком війни він був вимушений поїхати з рідного міста. Було прийнято рішення виїхати закордон. З цією метою Андрій приїхав в обласний центр на захід України біля кордону з Євросоюзом.
Він був проінформований про те, що ВІЛ, як правило, є перешкодою для мобілізації. Тому Андрій усвідомлював, що, теоретично він має шанс виїхати закордон.
З метою отримання документу, що дозволив би перетнути кордон, він звернувся до військкомату.
Однак представники військкомату в грубій формі, із застосуванням образ, відмовили Андрію у виконанні наведених дій. Андрій не виключає, що підставою для образ стала його орієнтація.
З огляду на вищенаведене, він звернувся до юристів УГСПЛ за допомогою.
Було складено письмове звернення до військкомату. Андрій просив виконати нижченаведені дії:
– поставити його на військовий облік у військкоматі.
– призначити медичний огляд в рамках проведення військово-лікарської експертизи.
– надати висновок про придатність до військової служби.
Також заява містила попередження про кримінальну відповідальність за розповсюдження відомостей про ВІЛ-статус.
За декілька днів Андрію зателефонували з військкомату і запросили на медкомісію.
В результаті, представники військово-лікарської комісії визнали Андрія непридатним до військової служби в воєнний час і надали відповідну довідку.
Зараз Андрій вже в Європі.
Раніше ми вже писали про порядок дій ВІЛ-позитивних чоловіків, які мають намір виїхати за кордон.
Українська Гельсінська спілка з прав людини виконує проект «Налагодження механізму юридичного захисту прав осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД, які хворіють на ТБ та уразливих до ВІЛ груп населення» в рамках реалізації проекту «Прискорення прогресу у зменшенні тягаря туберкульозу та ВІЛ-інфекції в Україні», що реалізується за фінансової підтримки Глобального фонду для боротьби з СНІДом, туберкульозом та малярією.
Війна, яку розпочала Росія, забирає сотні життів мирних людей в Україні, а тисячі інших терміново потребують допомоги. У такі небезпечні часи ЛГБТКІ спільнота, як і інші меншини, стають ще більш вразливими, ніж у мирні часи.
Наразі представники ЛГБТ+ спільноти разом з іншими громадянами віддано захищають нашу країну як в лавах Збройних сил України, так і в територіальній обороні, а також долучаються до волонтерських ініціатив, груп парамедиків та інших добровольчих формувань.
Важливість виявлення поваги до прав людини та основоположних свобод, а також боротьби з расизмом, ксенофобією, антисемітизмом і дискримінацією, у тому числі проти членів спільноти ЛГБТ+ спільноти є незмінним пріоритетом України. Період збройного конфлікту не є виключенням щодо дотримання основоположних норм міжнародного права прав людини, зокрема щодо заборони дискримінації (зокрема, ст. 7 Загальної декларації прав людини, ст. 14 Європейської конвенції про права людини та стаття 1 Протоколу № 12 до неї), як і норм міжнародного гуманітарного права, які діють під час збройних конфліктів.
Міжнародне гуманітарне право зобов’язує кожну зі сторін збройного конфлікту забезпечувати гуманне поводження з цивільним населенням, пораненими і хворими та військовополоненими без будь-якої ворожої дискримінації, причиною якої можуть слугувати раса, колір шкіри, релігія чи вірування, стать, походження чи майновий стан чи будь-які інші подібні критерії. Такі загальні положення щодо заборони дискримінації містяться в статтях 3 усіх Женевських Конвенцій: Женевській Конвенції (І) про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, Женевській Конвенції (ІІ) про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі, Женевській Конвенції (ІІІ) про поводження з військовополоненими та Женевській Конвенції (IV) про захист цивільного населення під час війни.
Більше того, стаття 13 Женевської Конвенції (IV) про захист цивільного населення під час війни передбачає, що гарантії захисту, передбачені Частиною ІІ «Загальний захист населення від деяких наслідків війни» цієї Конвенції, поширюється на все населення країн, які перебувають у конфлікті, без будь-якої дискримінації за ознакою, зокрема, раси, національності, релігійних або політичних переконань, і спрямовані на полегшення страждань, спричинених війною.
Положення Женевських Конвенцій однозначно не закріплюють заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації і гендерної ідентичності, а містять загальне посилання на «будь-які інші подібні критерії». Однак зважаючи на положення ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. договори повинні тлумачитися добросовісно, а відтак загальне положення про заборону дискримінації під час збройного конфлікту поширюється на осіб, які входять до особливо вразливих груп в умовах збройного конфлікту, і, відповідно, може включати такі захищені ознаки як сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність.
Як відомо, у 2021 році командування Збройних сил України доволі оперативно та ефективно відреагувало на два випадки гомофобного ставлення до військовослужбовців-геїв з боку інших солдат і молодших командирів.[1] Однак в період збройного конфлікту залишається достатньо високим ризик застосування з боку окупаційних військ цілеспрямованого насильства до представників ЛГБТ+ спільноти, як і інших меншин. Представники ЛГБТ+ спільноти можуть потребувати захисту через загрозу життю, безпеці чи власній свободі, побоювання застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях збройного конфлікту, а тому такі особи можуть виїжджати закордон і мають право на отримання статусу біженця чи отримати тимчасовий захист.
На сьогодні вже відомий випадок, коли через активні воєнні дії РФ на території Україні та загрозу власній безпеці трансгендерна жінка, яка в паспорті має гендерний маркер «Ч», не змогла перетнути кордон України, оскільки на період воєнного стану в Україні тимчасово обмежено виїзд за кордон громадян України чоловічої статі віком від 18 до 60 років.[2] Саме відсутність законодавчого врегулювання питання зміни статі на національному рівні призвело до ситуації, коли представники ЛГБТ+ спільноти, яким може загрожувати небезпека і щодо яких існує значний ризик переслідування, вимушені залишатися в Україні.
Разом з тим, раніше в ЗМІ публікували інформацію з посиланням на дані розвідувальних органів про те, що влада РФ нібито склала списки проукраїнських активістів, політиків, журналістів, а також вразливих груп населення, зокрема етнічних, релігійних меншин та ЛГБТ+ спільноти, яким загрожує небезпека у разі вторгнення РФ в Україну.[3]
Ймовірніше за все такі дії були спрямовані на залякування активістів та представників меншин в Україні. Хоча на сьогодні у публічній площині не зафіксовано випадків, пов’язаних із застосуванням насильства, однозначно спрямованого проти представників ЛГБТ+ спільноти, але відповідні ризики все ж залишаються незмінно високими, особливо з урахуванням контексту збройного конфлікту, коли окупанти можуть переслідувати громадян не лише за проукраїнську позицію, але і через приналежність до певних соціальних груп чи меншин.
Більше того, 6 березня, голова Російської православної церкви патріарх Кирило у своїй проповіді підтримав напад РФ на Україну і виправдав агресію та воєнні злочини проведенням гей-парадів.[4] Фактично такі заяви є розпалюванням ворожнечі і ненависті на ґрунті нетерпимості та підбурюванням до насильства проти ЛГБТ+ спільноти.
Як відомо під час збройних конфліктів, зокрема в Сирії, Афганістані і Іраку, були зафіксовані випадки, коли представники ЛГБТ+ спільноти ставали об’єктами переслідування через їх сексуальну орієнтацію, гендерну ідентичність чи гендерне вираження. Вони були змушені покинути свої домівки після того, як вони зазнавали залякування та погроз смертю в ході кампаній «коригуючого насильства» або «очищення населення», які проводили збройні групи. Здебільшого сторони збройного конфлікту, навіть якщо самі не були залучені до вчинення цих зловживань, не змогли запобігти їх здійсненню або не вжили відповідних заходів задля належного розслідування таких інцидентів та притягнення до відповідальності винних.[5]
Звісно, навіть у мирний час жертви гомофобних і трансофобних злочинів найчастіше неохоче заявляють публічно про вчиненні щодо них злочини та не звертаються до правоохоронних органів через ризик повторної віктимізації чи стигматизації. Збройні конфлікти створюють навіть більше перешкод для жертв порушень, які бажають добитися справедливості, зважаючи на проблеми з безпекою, перешкоди у доступі до соціальних чи медичних послуг, пошкодження інфраструктури, засобів транспортування та зв’язку, а також обмежені можливості місцевих органів влади, які перевантажені постійними безпековими викликами та зростанням насильства.
Однак будь-які публічні прояви гомофобії/трансфобії або насильства до ЛГБТ+ мають бути засуджені, а принципи поваги, рівності та недискримінації для всіх соціальних груп мають дотримуватися навіть в період збройного конфлікту.
Наразі державні органи продовжують свою роботу, за виключенням зон активного ведення бойових дій. Відтак у разі порушення прав представників ЛГБТ+ спільноти варто звертатися з відповідними заявами до правоохоронних органів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини чи відповідних представництв Уповноваженого в регіонах. Крім того, свою роботу продовжують громадські організації, які надають як правову допомогу, так і займаються документуванням воєнних злочинів.
ОСНОВНІ РИЗИКИ
Наразі ключовими проблемами, пов’язаними з непропорційним впливом війни та гуманітарної кризи на вразливі категорії населення, включаючи представників ЛГБТ спільноти, особливо трансгендерних людей, є:
труднощі в перетині блок-постів при внутрішньому переїзді в більш безпечні регіони для трансгендерних осіб з документами, що посвідчують особу, що не відповідають їх гендерній ідентичності,
ймовірне дискримінаційне ставлення до ЛГБТ+ спільноти при поселенні в притулки при внутрішньому переїзді,
ймовірність втрати доступу або обмежений доступ до важливих ліків від ВІЛ або замісної гормональної терапії, яка призначається пожиттєво,
складнощі при перетині кордону трансгендерними особами у разі якщо гендерний маркер у документах, що посвідчують особу, не відповідають їх гендерній ідентичності.
Важливо! Для всіх представників ЛГБТ спільноти важливо вживати заходів для забезпечення власної безпеки, а також не розкривати невідомим людям власні ЛГБТКІ ідентичності. Крім того, можна забезпечити приватність свого акаунту в Facebook, шляхом закриття профілю, таким чином невідомі особи бачитимуть лише обмежену інформацію з вашого профілю.
У разі порушення прав представників ЛГБТ+ спільноти варто:
звернутися до правоохороних органів
звернутися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини – цілодобова гаряча лінія 0 800 50 17 20
звернутися за допомогою до правозахисних організацій, зокрема Мережі параюристів ГО Альянс.Глобал, Правозахисного ЛГБТ-центру «Наш світ», ГО «Інсайт», КиївПрайду, ГО «Когорта», ГО «Trans*Generation», Гей-Альянс Україна/Gay Alliance Ukraine, Центру прав людини ZMINA, Української Гельсінської спілки з прав людини.
Більше того, низка організацій надає допомогу при евакуації, внутрішньому переїзді чи перетині кордону представникам ЛГБТ спільноти, а також надають психологічну і юридичну підтримку:
Що стосується інформації щодо перетину кордону трансгендерними особами, то за інформацією наданою КиївПрайд на сьогодні перетнути кордон можуть:
трансгендерні люди з гендерним маркером «Ж» в документах,
також за офіційною інформацією прикордонної служби, перетнути кордон можуть люди з гендерним маркером «Ч» в документах, військовим квитком і заключенням про непридатність до військової служби.
Важливо! Головною рекомендацією для перетину кордону є наявність максимальної кількості документів, включаючи довідки, виписки з РАЦС про зміну імені, тощо. Водночас варто пам’ятати, що поінформаваність про трансгендерність серед працівників прикордонної служби залишається низькою, а тому у більшості випадків доведеться детально роз’яснювати та доводити всю ситуацію.
ДОПОМОГА ЗАКОРДОНОМ
Низка організацій закордоном пропонує допомогу і розміщення у притулках для членів ЛГБТ+ спільноти:
на території Румунії – Асоціація ACCEPT, серед іншого вони пропонують підтримку при переїзді, транспорт від румунського кордону, проживання, юридичні та психологічні консультації. Контакти: +40 770 613 630, електронна адреса: [email protected]. Офіс ACCEPT знаходиться за адресою вул. Лірей (Lirei), 10, сектор 2, Бухарест, Румунія.
Напередодні Маршу Рівності, який пройде в Києві 19 вересня, координатор проектів щодо захисту прав ЛГБТ Української Гельсінської спілки з прав людини Максим Петров пояснює, як розслідуються поліцією напади на ЛГБТ та хто відповідає за них.
У неділю, 19 вересня в Києві відбудеться черговий Марш Рівності — найбільша та найвидиміша ЛГБТ-подія в Україні. Цього року учасники та учасниці традиційної ходи за допомогою Маршу хочуть звернути увагу влади та суспільства на низку питань, пов’язаних із захистом прав ЛГБТ людей та їхніх союзників. Зокрема, йдеться про такі аспекти як внесення змін у законодавство, протидія цькуванню та домашньому насильству, доступність та якість послуг в сфері громадського здоров’я, кримінальне покарання за насильство за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної самоідентифікації тощо.
Як розслідуються злочини на ґрунті ненависті по відношенню до ЛГБТ сьогодні, яких нормативних актів у сфері захисту прав ЛГБТ бракує Україні сьогодні та чи можуть змінити ситуацію публічні камінг-аути політиків та артистів, у інтерв’ю НВ розповідає Максим Петров, координатор проектів Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) щодо захисту прав ЛГБТ-спільноти та активістів.
Олександра Горчинська: В юридичній площині існує таке поняття як злочини на ґрунті ненависті. В Україні воно регулюється ст. 161 Кримінального Кодексу — Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками. Якщо говорити про напади на ЛГБТ, то чи багато таких інцидентів кваліфікуються саме як злочини на ґрунті ненависті?
Максим Петров: Якщо говорити про те, як їх розслідують, то розслідують погано. Нещодавно ГО Мережа правового розвитку оприлюднила результати дослідження — вибірку всіх злочинів на ґрунті ненависті. Точніше, вибірку таких справ за п’ять років, у період з 2015-го по 2020-й. У період з 01 січня 2015 року до 30 червня 2020 року в ЄРДР було зареєстровано 616 кримінальних проваджень із ознаками злочинів, вчинених з мотивів нетерпимості. Вони виокремили близько 600 справ: ті, які мають ознаки злочину на ґрунті ненависті й можуть розслідуватися, як злочини на ґрунті ненависті. Але до суду з них дійшло всього лише зо два десятки.
Тобто проблема існує — як з кваліфікацією, так і з документуванням злочинів на ґрунті ненависті. А ще — з тим, як реєструються заяви. Так, в цій ситуації чималу роль відіграє поліція, але стверджувати, що це — тільки її вина, також неправильно. У нас є проблеми з законодавством.
Стаття 161 ККУ визначає питання нерівності, покарання за порушення рівноправності, за що наступає кримінальна відповідальність, але є дуже багато проблем із формулюваннями. Ця стаття, де вказані різні ознаки, за якими може відбуватися покарання, має купу розмитих понять і не дає змогу чітко сформулювати склад злочину. А тому щоразу поліцейський, який розслідує чи хоче розслідувати таку справу, стикається з тим, що в нього буде вільна трактовка ситуації.
Теоретично також є рекомендації ОБСЄ, якими можна керуватися для кращого розуміння ситуації — процесу документування та розслідування. Але оскільки процедура не прописана в Карному Кодексі і будь-яких інших документах, виходить, що це, що називається, «вільне плавання».
Недосконалість в нормативному полі — лише одна з причин. Інша причина, на жаль, це гомофобне ставлення самої поліції до ЛГБТ. Попри те, що зараз для правоохоронців проводять чимало навчальних тренінгів, і досі трапляються ситуації, коли безпосередньо при оформленні заяви про злочин чи при проведенні слідчих дій з боку поліції можна почути насмішки або мову ворожнечі, звинувачення в тому, що людина сама винувата в тому, що з нею сталося.
І ще один момент — це вивчений поліцією алгоритм дій під час розслідування таких ситуацій як завдання тілесних ушкоджень, пошкодження майна і так далі. Навіть якщо такі ситуації пов’язані зі злочинами на ґрунті ненависті, їх все одно кваліфікують та розслідують не так. Бо зі злочинами на ґрунті ненависті треба «гратися». Ну і, звісно, останнє — це доведення такої справи до суду, якщо вона все ж таки була кваліфікована як подібний злочин.
Олександра Горчинська: Чи ситуація якось відрізняється в залежності від того, це Київ чи регіони?
Максим Петров: Різниця однозначно є. Тут можна говорити, наприклад, про активність ЛГБТ-спільноти, тобто міста, в яких ці люди найбільш видимі, найбільш активні. Наприклад, це Київ, бо саме в Києві проходить Київпрайд з рекордними для України понад восьма тисячами учасників. Це також Одеса, Харків, Кривий Ріг. Є також міста, де є сформована активістська ЛГБТ-спільнота, але вона не настільки масова, або принаймні не показує себе. Це, наприклад, Житомир або Вінниця.
Олександра Горчинська: А як щодо західної частини України?
Максим Петров: Там з цим дуже складно, тому що чималу роль відіграє також релігійний фактор, біблійні паралелі, коли гендерна ідеологія, зокрема, питання ЛГБТ, сприймається як «не по Богу». Що називається, не по Біблії. Хоча там також є ЛГБТ-організації.
Але є проблема, наприклад, з тим же мером Івано-Франківська, який дозволяє собі висловлюватися, як хоче. Ми знаємо, що в цих регіонах подекуди відбувається пригноблення на рівні влади, а в деяких містах фіксуються звернення міськрад стосовно заборони ЛГБТ-зібрань. І коли влада відверто демонструє гомофобні настрої, це викликає обурення в чималої кількості людей.
Але загалом є і хороші тенденції. Наприклад, Уповноважений ВР з прав людини почала реагувати на подібні злочини щодо ЛГБТ. А раніше — не реагувала.
Олександра Горчинська: Чому?
Максим Петров: Версії є різні. Можливо, через те, що ті чи інші злочини «не були такими значними чи визначними», або ж тому, що банально не вистачає людей в штаті Офісу Омбудсмена, які б допомагали їй моніторити всі ці моменти і реагувати.
Олександра Горчинська: Хто зазвичай вчиняє напади на ЛГБТ? Що це за організації?
Максим Петров: Останнім часом ці напади почастішали. Хто це робить? Праворадикальні організації або ж ті, хто сповідує консервативні ідеї, не обов’язково саме праворадикальні. І звичайно, вони беруть на себе відповідальність за свої дії, тому що це значною мірою їхня «візитна картка». Вони цього не приховують.
Так, окремі представники таких рухів можуть приховувати свої обличчя, але при цьому відверто в своїх соцмережах, телеграм-каналах або в інтерв’ю ЗМІ відкрито демонструють, що вони — на «чолі боротьби» з проявами «неправильної» гендерної ідеології, зокрема ЛГБТ та феміністичних організацій. Часто до таких дій вдаються нові рухи та організації, які тільки з’явилися — щоб зарекомендувати себе у середовищі їхніх «однодумців».
Олександра Горчинська: Чи комунікують якось представники таких консервативних праворадикальних рухів з правозахисними організаціями на зразок УГСПЛ?
Максим Петров: Як такої комунікації немає. Вони вступають в полеміку в публічній площині на різних фронтах, і часом можуть застосовувати насильство як спосіб вплинути на думку інших, спільноти в першу чергу.
Олександра Горчинська: 19 вересня в столиці відбудеться черговий Марш Рівності. Напередодні цієї події ГО Київпрайд опублікувала Маніфест Маршу Рівності з низкою вимог до керівництва країни. Ці вимоги стосуються, наприклад, прийняття парламентом нових нормативних документів, протидії домашньому насильству, булінгу, визнання цивільних партнерств між людьми однієї документальної статі тощо. Чому ці питання є актуальними для України саме зараз?
Максим Петров: Я б сказав, що більшість з цих вимог — це питання безпеки громадськості. Тобто навіть не ЛГБТ-людей, а саме громадськості загалом. Тому що якщо у нас в суспільстві будуть запроваджені всі ті вимоги, законопроекти, нові правила, тоді всі ми будемо відчувати себе спокійніше.
Якщо ми говоримо, наприклад, про цивільні партнерства, то це — також питання комфорту. Якщо одні люди можуть укладати шлюб, тому що вони так вирішили, чому цього не можуть зробити інші? Тому що хтось вважає, що це не відповідає релігійним канонам? Але до чого тут релігія?
Якщо люди хочуть укласти шлюб, значить, для них так буде комфортно, і значить, їм комфортно жити в українському суспільстві в цьому партнерстві. Я абсолютно підтримую всі положення Маніфесту, бо це означає, що наше суспільство може бути толерантним — воно буде привабливим і для інвесторів, і для іноземних туристів, і так далі. Бо в цьому суспільстві можна буде почуватися в безпеці. А питання безпеки і захищеності — одні з ключових для кожної людини. Тому ці моменти я абсолютно підтримую.
Олександра Горчинська: В Україні, на жаль, досі існує певна підміна понять. Часто люди, чуючи про боротьбу за права ЛГБТ, не розуміють, про які саме права йдеться, мовляв, «чого їм ще не вистачає». І починають апелювати, нібито ЛГБТ насправді вимагають права, умовно кажучи, ходити по вулицям в рожевому боа, займатися одне з одним сексом на вулиці або ще якісь подібні дикі речі.
Максим Петров: ЛГБТ — досі задача з багатьма невідомими для більшості суспільства. Від того й таке сприйняття. Треба розуміти, що зміни сприймаються складно. Більшість населення так чи інакше трансформується, але на це потрібен час. Є молоде покоління, яке краще сприймає зміни, і те, що все-таки тема ЛГБТ звучить, це добре. Навіть якщо зараз в цьому іноді є негативний контекст — ті ж самі, вже згадані вище злочини на ґрунті ненависті.
ЛГБТ — є. І це — частина українського суспільства. Це — просто люди. І це не «заразно». Далі справи підуть значно легше, після того, як цей буде усвідомлений.
Олександра Горчинська: В інших країнах ми вже бачимо приклади, коли відкриті ЛГБТ-люди займають високі посади в крупних підприємствах, входять до парламентів, очолюють міністерства тощо. В Україні поки що в політиці немає жодної такої фігури. Чому так?
Максим Петров: Так, я знаю, що, наприклад, в США є багато таких людей в політиці. Але у нас теж були такі спроби. На минулих парламентських виборах, наприклад, у нас було кілька партій, від яких висувалися відкриті ЛГБТ. Наприклад, партія Демократична сокира, в складі якої в Київраду балотувалася Анастасія-Єва Домані, трансгендерна жінка, а також інші політичні сили. От вони в своїх списках мали представників відкритих ЛГБТ спільноти. Тобто така спроба була.
І я б не сказав, що це для них був якийсь спосіб виділитися. Тому що це могло би бути на хвилі хайпу, мовляв, от ми такі відкриті, ми такі кльові, давайте, голосуйте за нас. Такого в Україні поки що немає і найближчим часом навряд чи буде. Але добре, що ці партії, люди, які висувалися від цих партій, проявили сміливість, вони були готові продемонструвати, що і представники спільноти також можуть бути представниками політикуму в Україні — це дуже багато значить. І я думаю, що далі таких спроб буде все більше.
Тут є такий цікавий момент: мені здається, що відомі, авторитетні люди можуть бути більш сміливими у своїх намірах зробити камінг-аут, адже на їхню адресу буде менше хейту, менше ненависті. Тому що якщо це — відома людина, яка показала себе як сильний політик, чи як відома особистість, артист абощо, дещо простіше долати ось цей бар’єр несприйняття ЛГБТ.
І взагалі представники праворадикальних рухів менше чіпають відомих ведучих, артистів тощо, тобто якихось таких знакових фігур, які належать до ЛГБТ. Тому що ці люди — справді відомі, і тому що по відношенню до потенційних кривдників у разі чого підніметься великий хайп. Тож у цьому сенсі представники праворадикальних рухів, мабуть, не ризикують виступати проти. Тут вони часто не мають належної підтримки в суспільстві, не отримають схвалення своїх дій.
Так, ситуація могла би змінитися, якби наші політики робили камінг-аути, адже серед політикуму, само собою, є також люди, які належать до ЛГБТ. Такі камінг-аути багато що показали. Це могло би бути щось схоже на ситуацію з армією — я маю на увазі той прорив, який ми зараз маємо, що в нас є ціла низка українських військових, відкритих ЛГБТ. Все це — завдяки Віктору Пилипенко [мається на увазі український військовий, гранатометник батальйону Донбас, відкритий гей, — ред.] і багатьом іншим військовим, які не бояться. Тепер питання в тому, чи готові подібним чином заявити про себе інші спільноти. Політики, або, скажімо, ті ж самі медики. Або будь-яка професійна сфера.
Олександра Горчинська: На попередніх Маршах рівності серед учасників ходи я бачила чимало політиків, але це, в основному, були іноземці — наприклад, представники дипломатичних місій, посли, консули тощо.
Максим Петров: Так, іноземці більше підтримують ЛГБТ відкрито, тому що в їхніх країнах це — нормально. І їм простіше транслювати ці всі меседжі в Україну, і вони тут знаходять підтримку. Разом із тим, наша ЛГБТ спільнота в таких випадках, коли розуміє, що є люди, до яких можна звернутися чи апелювати, почуває себе абсолютно інакше. Безпечніше. Тому що є хтось, хто може в комунікації з суспільством продемонструвати, що це — нормально, це відбувається.
З іншого ж боку, є в Україні відома «навіяна» нам теза про те, нібито все, що «західне» — це погано. Ця теза посилено стимулюється, нібито все, до чого ми йдемо, в тому числі, права людини — це ознаки західного способу життя, і воно нам не потрібне. Що не дуже правильно по відношенню до українського контексту.
Олександра Горчинська: Куди можуть звернутися ЛГБТ або їхні союзники, якщо вони потребують юридичної, правової допомоги?
Максим Петров: На сайті Української Гельсінської спілки з прав людини є перелік контактів наших приймалень по всій Україні. Там можна поспілкуватися зі спеціалістами та отримати кваліфіковану допомогу.
