З початку повномасштабного вторгнення чимало українців знайшли прихисток на Черкащині. В рамках ініціативи «Трибунал для Путіна» документатори УГСПЛ поспілкувались з переселенцями, які нині мешкають у Умані. Що несуть із собою окупанти на українські землі, записали журналісти «Прочерк».

Історія перша: вагітна подолала 84 блокпости окупантів

Родина Тетяни (ім’я змінене) жила у Херсоні. Незадовго до повномасштабного вторгнення подружжя дізналося, що в них буде четверта дитина. 

– Мій чоловік працював у пожежній частині, тому в перший же день поїхав на роботу. А я побігла в магазин, щоб купити продукти про запас. А потім готувала підвал: ми жили в приватному секторі, недалеко від аеропорту. 

– Коли через місяць окупації стали завозити хоч якісь продукти, за ними вишиковувались довжелезні черги у кілька сотень людей. Люди намагались купити хоч щось. 

За словами жінки росіяни забирали у херсонців автомобілі: знімали номери, малювали букву Z, а потім їздили на крадених машинах по місту. 

– Люди переважно сиділи по домівках, щоб не потрапляти на очі військовим. Це було дуже страшно. Пам’ятаю, як одного разу ми з дітьми були вдома самі – чоловік на роботі. Перед будинком зупинився російський БТР. Зникла мережа, тому я не могла подзвонити і розповісти, що відбувається. На щастя, росіяни постояли і поїхали. Якось мені довелось вийти за дитячим харчуванням. Військові РФ зупинили і почали перевіряти документи: побачили у паспорті прописку у Голій Пристані ( на той момент вже окупованої) і почали розпитувати, що я роблю у Херсоні. Довго пояснювала, що живу з дітьми, що йду за молоком. Пощастило: відпустили. 

Тетяна згадує, що росіяни приходили до пожежної частини чоловіка з пропозиціями рятувальникам «визначатись за кого вони». Одночасно, в місті почали говорити про російські паспорти. Родина не хотіла, щоб новонароджена дитина отримала документи зразка РФ. 

– У квітні ми вирішили їхати з міста. У нас було дві машини: двох дітей посадили до чоловіка в авто, а я, разом з донькою, сіла за кермо другого. Ми проїхали 84 російські блокпости! Їх дуже дратувала українська символіка… Деінде росіяни злегка дивились речі, а на одному блокпості ледь нас не розстріляли, тому що не там припаркувались. З рештою сказали дати грошей і, записавши документи, пропустили. Це була дуже важка дорога. Біля Давидова Броду ми переїздили замінований міст. Там вибухівка була складена висотою у людський зріст! Боялась, що щось зачеплю колесами авто. Але далі вже була сіра зона. Хоч СБУ і перевіряла документи десь 12-ть годин, але все було по-іншому: військові розвозили по колоні їжу та воду. Потім нас поселили у школі: нагодували, дали гуманітарну допомогу. 

Родина Тетяни нині мешкає в Умані: тут жінка народила дитину. Чоловік влаштувався на роботу. Пізніше до будинку, в якому вони живуть, приїхали і батьки подружжя.

Човном, а потім у причепі трактора: історія друга

Повномасштабне вторгнення застало Ірину Шаповал у Херсоні. Її чоловік повертався з відрядження. Жінка згадує, як дочекалась його, і роздумували куди ж виїздити з міста. 

– Ми довго сперечались де буде безпечніше. Тому вирішили поїхати в село до батьків чоловіка, але пізніше переїхали до Архангельського – це на правому березі, в 60-ти кілометрах від Кривого Рогу. 

Згадує, коли там знаходились військові ЗСУ, містяни їм допомагали: носили їжу, шили сумки. Пізніше вони відійшли від населеного пункту і на ранок люди почули гуркіт російської військової техніки з буквою Z. 

– Росіяни під’їхали до аграрного училища і стали розстрілювати перший поверх. Напевно, думали що там наші військові. Потім самі ж заселилися в ту будівлю. 

Жінка згадує, що за російськими військовими заїхали в’язні, які самі про себе розповідали. Вони пограбували магазини. А місцевим дітям пропонували крадені солодощі. 

– Ми з дітьми відмовлялися, – каже Ірина. – Тоді вони запитували чому. «Не хочете у орків брати?» – питали. Ми намагалися не продовжувати розмову, щоб не злити їх. Також вони запитували, чи ми задоволені, що вони прийшли. Ми відповідали, що ні, бо не кликали окупантів. У відповідь вони дуже дивувалися, мовляв, якби вони не напали, то Україна б могла напасти на Росію або НАТО напало б на Росію. Це їхні фрази! Хоч і були в’язнями, але носили військову форму, проте, деякі були без взуття – просто у шльопках. Коли вони виїздили з селища, то сказали ховати усе, що є, тому що мають прийти ще гірші за них. Їм на зміну прийшли ДНРівці. Вони були постійно п’яні, забирали машини…

За словами Ірини, її чоловіка та його літнього батька ставили на коліна і вимагали випивку та віддати ключі від авто. 

– Нашу машину не забрали, бо ми закопали колеса, зняли деякі деталі. Вона просто не їхала. Гроші також закопали. Знаю, що у сусідів 15-ти річного сина роздягали догола, шукали татуювання. Чоловіка з села, який перебіг дорогу окупантам, коли вони їхали населеним пунктом, катували. Також чули про зґвалтування у сусідньому селі ДНРівцями. 

На зміну ДНРівцям прийшли чеченці та буряти. Ірина каже, що вони заходили у людські хати, погрожували гранатами і вимагали цінні речі або їжу. 

– Вони дивувалися, як ми живемо, дивувалися, що на стінах висять килими. Крали все цінне, особливо техніку. Були випадки, коли у будинку забирали з-поміж одягу навіть жіночі труси. Невідомо, для кого. Нас тримали в постійному стресі: стріляли поруч з будинками. Напивались, стріляли один в одного. На городах ставили розтяжки: в нас собака підірвався. А ще обстрілювали селище: виїжджали на пагорб і гатили по селу, потім розповідали, що це, нібито, українська армія. 

Через постійну небезпеку життю, через нестачу продуктів родина вирішила виїздити з Архангельського. Спочатку їх на надувному човні переправили в Зарічне, а вже потім – у причепі трактора – до Кривого Рогу. Ірина згадує, як люди стояли і тримались один за одного. Загалом там вирвалось з півсотні людей. 

Нині родина живе в Умані. І повертатись через небезпеку додому не планує. Їхня квартира у Херсоні перебуває в районі постійних обстрілів. 

«Визволили, зруйнувавши все місто»: історія третя

Нонна Шмідт переїхала в Умань із Дружківки, що на Донеччині. Їй 52 роки. На момент повномасштабного вторгнення жінка жила з 14-ти річною дитиною та лежачою мамою. 

– Я не знала, що робити: вивозити дитину чи залишатися поруч із мамою.  З рештою, коли нас бомбили і тряслись стіни, дитина почала боятись всього, не хотіла сама залишатися вдома. Я тоді ще працювала у дитячому будинку-інтернаті, то брала її з собою на роботу. Пізніше наших підопічних вивезли в безпечне місце. А знайома порадила подумати про життя своєї рідної дитини та найняти мамі доглядальницю. 

Через місяць повномасштабного вторгнення Нонна виїхала з Дружківки. Спочатку планувала до Львова, але Умань їй сподобалась і жінка вирішила залишитись.

– Через війну я втратила роботу. Моя мама пізніше померла. Я втратила також зв’язок з близькою людиною, яка залишилась у Дружківці. В січні я туди їздила, щоб забрати деякі речі. Враження страшні: руїни повсюди. Все сіре, побите. Наприклад, середньої частини школи, де я працювала, немає. Вона просто впала. До приходу росіян заклад відремонтували, модернізували. Все місто в битому склі, забите фанерою. Я його не впізнала. Так росіяни нас визволили. Все зруйнували. І наші життя зруйнували. 

За словами правозахисників, росіяни нехтують нормами Міжнародного гуманітарного права. Попри чітку заборону застосовувати будь-яку силу по об’єктам цивільної інфраструктури, армія РФ завдає шкоди цивільним.

– Стаття 51 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року передбачає, що цивільне населення як таке, а також окремі цивільні особи не повинні бути об’єктом нападів. Забороняються будь-які акти насильства чи загрози насильства, що мають головною метою тероризувати цивільне населення.

Стаття 8 Римського Статуту вводить пряму заборону на умисне спрямування нападів на цивільне населення, як таке, або на окремих цивільних осіб, що не беруть безпосередньої участі у воєнних діях та нападати на незахищені й такі, що не є військовими цілями, міста, села, помешкання або будівлі та обстрілювати їх будь-якими засобами. Відповідно, ракетні атаки на цивільні споруди – це  порушення норм Міжнародного гуманітарного права та кваліфікується як воєнний злочин, і має розслідуватися Міжнародним кримінальним судом у Гаазі, – зауважує правозахисник УГСПЛ Тарас Щербатюк.

Документатори УГСПЛ збирають свідчення очевидців та інформацію про воєнні злочини в рамках глобальної ініціативи «Трибунал для Путіна». На даний момент фахівці занесли до загальної бази понад 67 тисяч епізодів. 

Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. 

---

Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram — УГСПЛ пише | Telegram з анонсами подій | Twitter | Youtube | Viber

---

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.