12 березня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Пєтухов проти України (№2)». Володимира Пєтухова в Європейському суді представляли юристи Української Гельсінської Спілки з прав людини. Європейський суд постановив, що сьогодні в Україні кожен довічно ув’язнений страждає, не маючи «права на надію» колись вийти на свободу. Існуюча система президентського помилування не є ні прозорою, ні передбачуваною. В’язні не знають, що їм потрібно зробити, щоб сподіватися на звільнення. 

Контраргументи Уряду зводилися до таких положень:

– довічне позбавлення волі застосовується в Україні у виключних справах, і як альтернатива існує строкове відбування покарання;

– в інших країнах Європи (Ісландія, Литва, Мальта та Нідерланди) існує подібна до України практика щодо перегляду ув’язнення довічників;

– механізм президентського помилування є чітким та передбачуваним.

Страсбурзький Суд спростував кожен з цих аргументів.

По-перше Суд відзначив, що можливість звільнення довічника за станом здоров’я еквівалентна праву «померти на волі, а не за тюремним парканом», тому що звільняють зазвичай безнадійно хворих. Тому ця процедура не є «можливістю звільнення» в розумінні Суду.

«Саме тому друга можливість звільнитися – президентське помилування – підлягає особливо ретельному аналізу», – зазначив Суд.

Згідно з Положенням про помилування «особи, які засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини або мають дві і більше судимостей за вчинення умисних злочинів чи відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, можуть бути помилувані у виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин». ЄСПЛ акцентував на тому, що невідомо, що ж означають ці «виняткові випадки та надзвичайні обставини», і нічого не вказує на те, що тут береться до уваги пенологічна (виховна, реабілітаційна) необхідність тримати когось в ув’язненні. Іншими словами, довічники не знають, як їм отримати право на звільнення.

В Суду викликало питання обрахування «строку очікування» – терміну, який необхідно відбути перед тим, як звертатися за помилуванням. Положення вимагає відбути 20 років, і вже тоді отримує право клопотати перед Президентом. Смертна кара в Україні була замінена на довічне у 2000 році, а тому Уряд наполягав, що лише у 2020 році перші довічники зможуть звертатися до Президента. Суд збентежило те, що на практиці (станом на 6 липня 2016 року) більше 70 пожиттєво ув’язнених відбули 20 років в неволі, і 40 з них вже просили в Президента про звільнення, та отримали відмову. Суд відзначив неузгодженість позиції Уряду України та правозастосовної практики, назвавши це «показником відсутності прозорості та певності в застосуванні помилування».

Не зрозумів Суд і як рахувати ті 25 років, на які Президент може замінити довічне ув’язнення. Потрібно додати 5 років до вже відбутих 20? Чи додати ще 25 років до вже проведених у виправній колонії? ЄСПЛ навіть згадав Науково-практичний коментар до Кримінально-виконавчого кодексу 2008 року за редакцією А.Х. Степанюка – автор пропонує додати 25 років до відбутих 20, і звільняти довічників  по відбуттю 45 років покарання. Відзначив Суд і єдиний в історії випадок звільнення довічниці Любові Кушинської, яка відсиділа 20 років і 2 місяці. «Принцип обрахування строків у цій справі незрозумілий» – зазначив страсбурзький Суд. – «Оскільки це єдиний подібний випадок, шанси довічника на звільнення є мізерними».

Наступним аргументом ЄСПЛ стало те, що Комісія при Президентові України у питаннях помилування не зобов’язана аргументувати відмови у застосуванні помилування, ці рішення не є публічними і не підлягають оскарженню. На думку Суду, прозорість системи застосування помилування могла б бути забезпечена іншими засобами – публікацією детальних звітів про діяльність Комісії або зобов’язанням Комісії брати до уваги іноземну та міжнародну судову практику з інтерпретації принципів прав людини.

Як і завжди, ЄСПЛ зауважив, що не в праві визначати, як саме Україна має гарантувати перегляд рішень у справах про помилування. Це може бути як оскарження до суду, так і перегляд органами виконавчої влади. Проте для того, аби гарантувати засудженому, що його рух у напрямку перевиховання та реабілітації належно оцінили, «перегляд має бути вмотивованим, щоб уникнути свавілля» – відзначає Євросуд.

ЄСПЛ назвав інститут президентського помилування «сучасним еквівалентом королівської пощади», що заснована на принципі гуманності, але не є механізмом, заснованим на пенологічних підвалинах із наданням адекватних процесуальних гарантій засудженим.

Особливо важливо відзначити висновок Суду про те, що Україна не впоралася із завданням надати довічникам можливість реабілітації. В той час, як однією з підстав для помилування є «щире каяття, особа та поведінка засудженого», Україна позбавила довічно ув’язнених осіб можливості досягти прогресу, не створивши реабілітаційних та виховних програм. Держави-члени Ради Європи зобов’язані створити тюремні режими, які сприятимуть реабілітації.

Натомість в Україні пожиттєво засуджені відокремлені від інших в’язнів і проводять 23 години на день у своїх камерах без нормальних активностей та взаємодії. «Уряд не зміг пояснити, як в таких умовах в’язні повинні досягати прогресу» – сказав Суд, – «Україна також не надала жодної інформації щодо соціальної реабілітації засуджених до довічного ув’язнення».

Цікаво відзначити, що Суд не присудив пану Пєтухову компенсації за відсутність «права на надію», зазначивши, що констатація порушення є достатньою сатисфакцією.

До рішення додаються три окремі думки суддів Європейського суду.

Зокрема, суддя Пінто де Альбукерке не погодився із рішенням щодо відсутності грошової компенсації за скаргою на неможливість скоротити термін ув’язнення і дав зрозуміти, що заявник заслуговує на компенсацію. Окрім цього, суддя не погодився з тезою більшості суддів ЄСПЛ про те, що перегляд довічного ув’язнення може бути проведено як судом, так і органом виконавчої влади. Суддя Альбукерке, посилаючись на попередню практику Суду, підкреслив необхідність виключно судового перегляду.

Рішення є унікальним, оскільки ЄСПЛ прямо зобов’язав Україну реформувати систему перегляду довічного ув’язнення.

Суд допускає подібні втручання у внутрішні справи країни вкрай рідко і лише при системних та кричущих порушеннях прав людини. «Система перегляду повинна стати прозорою та передбачуваною – в’язні повинні знати, що мають робити для звільнення. Вирішувати, чи продовжують існувати пенологічні підстави для перебування в тюрмі, необхідно з урахуванням ситуації кожного окремого ув’язненого» – відзначив Євросуд.

Підготували Олена Проценко та Віталія Лебідь (ЦСС УГСПЛ)