До 2022 року підозрюваним у колабораціонізмі інкримінували 111 ст. КК України «Державна зрада». Нині є ст. 111-1 КК України, якою встановлено кримінальну відповідальність за пособництво державі-агресору.  Чи означає поява нової статті про колабораційну діяльність, що необхідно закрити старі справи з відповідною фабулою, які раніше кваліфікувались як державна зрада? В рамках серії вебінарів про колабораційну діяльність від випускників освітніх програм УГСПЛ, це питання, а також тему появи кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність, проблематику відсутності такої відповідальності до 2022 року (спроби сторони обвинувачення інкримінувати ті самі дії за статтею 111 КК України «Державна зрада») у судовій практиці, а також дію закону у часі обговорили в прямому етері з експертом – адвокатом,  партнером АО «Баррістерс» Олександром Шадріним. 

Криміналізація колабораційної діяльності

03 березня 2022 року державою в особі Верховної Ради України, був прийнятий закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність». Зазначений закон набув чинності із дня його опублікування, а саме з 15 березня 2022 року.

Про дію закону в часі (у тому числі неможливість зворотної дії якщо вона погіршує становище особи) – детально зазначено у статтях 4 та 5 Кримінального кодексу України, що гостро поставило питання про необхідність закриття справ, які зараз визначені як колабораційна діяльність, а раніше за відсутності відповідальності за колабораційну діяльність кваліфікувались як державна зрада.

Цим законом описані діяння, які законодавець визначив як колабораційну діяльність. В законі зазначено, що ним здійснюється саме «встановлення» кримінальної відповідальності за відповідні діяння. Це дозволяє зробити висновок про те, що раніше відповідні, визначені у цьому законі діяння (а це 24 конкретні склади злочинів, що розмістились у 8 частинах статті 111-1 Кримінального кодексу України), не становили складу будь-якого іншого кримінального правопорушення (хіба, крім описаного у частині 7 статті 111-1 КК України складу щодо участі у незаконних збройних формуваннях, за що відповідальність передбачена також статтею 260 Кримінального кодексу України). Тим не менш, внаслідок надмірно загального визначення такого складу кримінального правопорушення як «державна зрада», відповідальність за яку передбачена у статті 111 Кримінального кодексу України, де одна лише «підривна діяльність» у широкому значенні дозволяла правоохоронним органам кваліфікувати неймовірну кількість злочинів саме як «державна зрада». Та і зараз частина правників вважає це однією із полегшених (виходячи із більш м’якого покарання) форм державної зради. Часто такий підхід призводив як до багаторічного тримання під вартою, та, відповідно, і порушення розумних строків утримання під вартою, так і порушення загальних розумних строків розгляду справи в судах, які мають приймати принципове рішення щодо наявності чи відсутності у кожному конкретному випадку складу кримінальних правопорушень. В тім, на мою думку, виокремлення в окрему статтю (на відміну від одного із законопроектів, де пропонувалось визначити колабораційну діяльність як одну із форм державної зради) у сукупності із назвою прийнятого законопроекту (закону) все ж дозволяє зробити висновок про нову групу злочинів, які раніше законодавчо не несли кримінально-правових наслідків. 

Покарання за колабораційну діяльність       

Коментована стаття про колабораційну діяльність містить і доволі цікавий набір покарань. Якщо по першій та другій частині статті 111-1 КК України (публічне заперечення збройної агресії проти України чи тимчасової окупації частини території України, тощо) передбачена фактична «люстрація» – позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю  на строк від 10 до 15 років, то в інших можна зустріти і виправні роботи (відрахування певного відсотку заробітку протягом певного часу), арешт чи позбавлення волі на певний строк. В деяких випадках як додаткове покарання може бути призначена конфіскація майна.

       Структура статті 111-1 КК України також є дещо дивною: у частині другій встановлено відповідальність за добровільне зайняття громадянином України посади, не пов’язаної із організаційно-розпорядчими або адміністративно-господарськими функціями у незаконних органах влади (визначення окремо не надається, проте правники традиційно користуються коментарями до розділу щодо службових злочинів) тоді як відповідальність за добровільне зайняття посади, пов’язаної із виконанням таких функцій, розміщена далі у частині 5, а якщо це посади у судових і правоохоронних органах – частині 7 цієї статті.

       Цікавими є і можливі суб’єкти (на відміну від державної зради, де суб’єкти тільки громадяни України): у частинах 1-3, 5, 7, 8 – це громадяни України, тоді як 4, 5, 8 – можуть бути також іноземці чи особи без громадянства.

       Ну і щодо направленості допомоги, у той час як в статті щодо державної зради це може бути допомога (у підривній діяльності) будь-якій державі, то що стосується складів за колабораційну діяльність – така допомога стосується лише держави-агресора.

       Нашумілою є і норма щодо відповідальності за пропаганду в закладах освіти з метою сприяння здійснення збройної агресії проти України, встановленню та утвердженню тимчасової окупації частини території України, уникненню відповідальності за здійснення державою-агресором збройної агресії проти України, а також дії громадян України, спрямовані на впровадження стандартів освіти держави-агресора у закладах освіти. Чи буде пропаганда здорового способу життя та заняття спортом для дітей на окупованих територіях (які потім коли виростуть цілком ймовірно можуть стати жертвами примусової мобілізації) сприяти здійсненню збройної агресії? Або впровадження стандартів освіти при викладанні математики та фізики (які ймовірно є аналогічними із нашими), які можливо будуть використані снайперами для здійснення поправок при пострілах?

       Дискусійною є і відповідальність за зайняття посади у судових та правоохоронних органах з огляду на обов’язок за міжнародним гуманітарним правом, який покладається на державу-окупанта – забезпечити на окупованих територіях право на справедливий судовий розгляд ще й за законодавством такої окупованої країни. Законодавче вимагання лояльності від судової влади викликає сумніви у її інституційній незалежності та вчергове актуалізує питання створення міжнародного трибуналу для розгляду справ, пов’язаних із збройним конфліктом чи більше широке використання вже існуючого Міжнародного кримінального суду для чого доцільним є щонайменше ратифікація Римського Статуту (хоча юрисдикція вже визнана Україною, ратифікація дозволить призначити туди суддю та прокурора від України). 

Цей захід став можливим завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.