Встановлення кримінальної відповідальності чи часткове пом’якшення відповідальності за державну зраду: у прямому ефірі адвокат Андрій Яковлєв, суддя Софія Данилів та прокурор Антін Овчаренко обговорили кримінально-правову новелу про колабораційну діяльність. Подія відбулася у рамках серії вебінарів про колабораційну діяльність від випускників освітніх програм УГСПЛ. 

Як можна сприймати березневу новелу 2022 року, як впливає міжнародне гуманітарне право на визначення відповідальності за колаборацію та які розбіжності у національному законодавстві щодо колабораційної діяльності існують — роз’яснили спікери вебінару в цьому матеріалі.

Як співвідносяться МГП та колабораційна діяльності на окупованій території

Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Конституційний устрій України охороняється кримінальним законом від протиправних посягань (ч. 1 ст. 1 КК України). Наразі нашою темою є колабораціонізм, поняття якого законодавець розкриває у ст. 111-1 КК України. Ця стаття покликана обмежити доступ до зайняття посад, пов’язаних із виконанням функцій держави чи місцевого самоврядування та передбачити покарання для осіб, які співпрацювали з державою-агресором, її окупаційною адміністрацією та/або її збройними чи воєнізованими формуваннями.

Проте під час окупації застосовується спеціальне законодавство (Lex specialis), а саме норми міжнародного гуманітарного права (надалі — МГП), яке покликане захистити цивільне населення окупованої території. Ним є:

1. IV Конвенція про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18.10.1907
2. Конвенція про захист цивільного населення під час війни або Четверта Женевська конвенція (надалі — Женевська конвенція IV, ЖК IV) від 12.08.1949
3. Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (надалі — Протокол I) від 08.06.1907.

​​Виходячи з Женевської конвенції IV, у населення окупованої території є низка прав, а в окупанта — відповідно, обов’язків. Певна частина життєдіяльності населення окупованої території охоплюється міжнародним гуманітарним правом. Водночас в певних випадках проживання на окупованій території може мати наслідком заборонену кримінальним законом (ст.111-1 КК України) співпрацю з державою-агресором. Тому відбувається конфлікт обов’язків перед своєю державою та спеціальними гуманітарними нормами, які одночасно з національним законодавством регулюють правомочності населення окупованої території.

Якщо посилатися тільки на відповідні гуманітарні та подібні підстави, то виходить, що спірне питання вирішується за рахунок держави. Водночас і держава замість збалансованого вирішення цього питання намагається криміналізувати майже всю життєдіяльність на окупованій території.

На наш погляд, у нас не настільки багато ресурсів слідства, аби займатися всіма видами протиправної поведінки мешканців окупованих територій. В цій статті ми лише побіжно торкаємося проблем застосування ст. 111-1 КК України, не аналізуємо якість цього доповнення Кримінального кодексу в її доступності до розуміння та несуперечності з іншими статтями кримінального закону, а розглядаємо цю норму більш в практичному плані. Окрім обмежених ресурсів слідства та необхідності дотримання норм гуманітарного законодавства у держави є ще зобов’язання розслідувати вчинені воєнні та інші міжнародні злочини. 

Тому, можливо, крім роботи з якістю самої норми ст. 111-1 КК України (аби виключити її свавільне застосування), варто обмежити склад протиправної поведінки і запропонувати такі зміни, аби не було зловживання кримінальним процесом. 

Андрій Яковлєв

Досудове розслідування за ст. 111, 111-1 КК України

Водночас необхідно зазначити, що Зміни до КК України у частині запровадження кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність назрівали давно, проте приймалися законодавчим органом в «авральному режимі» у зв’язку із повномасштабним вторгненням Росії 24.02.2022. Так, певні конструкції потребують подальших змін. Наразі у Верховній Раді України перебувають як мінімум 8 законопроєктів, які тим чи іншим чином змінюють текст норми 111-1 КК України.

Одним із питань є присутність у 3 частинах статті «Колабораційна діяльність» такої новели для закону про кримінальну відповідальність як «добровільне зайняття посади громадянином України». Мова йде про чч. 2, 5 та 7 ст. 111-1 КК України. У юридичній літературі ми зустрічаємо роз’яснення, що особа несе відповідальність за те, що вона за власною волею та без примусу зайняла певну посаду або почала проходили службу у незаконних органах окупаційної влади. Або ж продовжила працювати/проходити службу в органах після їх «реорганізації». 

Проте тут виникає декілька питань. По-перше, чи означає така побудова норми те, що в інших складах для настання відповідальності добровільність не вимагається, тобто чи буде відповідати той самий вчитель за ч. 3 ст. 111- КК України, якщо він зайняв посаду не добровільно? Очевидно, що відповідь негативна. По-друге, наскільки взагалі є доречною вказівка на добровільність, якщо загальною частиною КК України передбачені правила, які впливають на кримінальну відповідальність за наявності фізичного або психічного примусу (ч. 40 КК України)? Крім того, наявність того ж психічного примусу не виключає кримінальної відповідальності, а враховується за правилами крайньої необхідності.

Заслуговує на увагу і питанням співвідношення ст. 111 та ст. 111-1 при кваліфікації злочину, вчиненого особою. Зокрема, тут існує низка підходів і єдиного шляху практикою поки ще не вироблено. Так, чи потребує додаткової кваліфікації діяння за ч. 7 ст. 111-1 КК України, наприклад, за ч. 2 ст. 111 КК України. Зараз практика доволі строката. Існує думка, що оскільки чч. 2, 5 або 7 є закінченим з моменту зайняття посади, то додаткова кваліфікація за ч. 2 ст. 111 КК вимагається за конкретні діяння, які вчиняє особа, перебуваючи на цій посаді. Наразі існують обвинувальні вироки першої інстанції, проте вони не піддавалися перегляду в апеляційному та касаційному порядку, тому таку практику тяжко назвати сталою.

Крім того, існують певні розбіжності у нашому законодавстві та, наприклад, практиці ЄСПЛ щодо дат початку тимчасової окупації, тому важливо знаходити точки перетину при кваліфікації діянь. Необхідно орієнтуватися у внутрішньому законодавстві — принаймні сьогодні це питання досить деталізовано врегульовано на рівні Кабміну та Мінреінтеграції. І на це треба звертати увагу, оскільки одним з елементів конструкції певних частин ст. 111-1 є поняття «тимчасово окупованої території».

І, нарешті, слід звернути увагу на те, що не тільки формулювання ст. 111-1 КК України потребує вдосконалення, але й сама процедура «in absentia», за якою зараз постановляється левова частина обвинувальних вироків за колабораційну діяльність. Безумовно, що цей інститут є вкрай необхідним для забезпечення ефективності правосуддя, проте його слід покращити в частині забезпечення права особи на справедливий судовий розгляд.

Антін Овчаренко

Аналіз судової практики національних судів у кримінальних провадженнях по обвинуваченню у ст. 111, ст. 111-1 КК України

Звісно, необхідно зазначити, що наша держава не перша країна, де запроваджено кримінальну відповідальність за колабораційну діяльність. Науковці, які досліджували таке явище як колаборація, зазначають, що вона виникла у Першу світову війну та мала місце у Другій світовій війні. Однак на той час у кримінальних кодексах європейських країн була відсутня норма про кримінальну відповідальність за колабораційну діяльність. Тому вже після початку війни деякі держави Європи (Франція, Бельгія) ухвалювали відповідне законодавство про відповідальність і надавали йому зворотну дію в часі, що було резонансним серед юридичної спільноти.

Нашій країні знадобилось 8 років, щоб внести зміни до національного законодавства щодо запровадження відповідальності за колабораційну діяльність, але конструкція ст. 111-1 КК України не зовсім є вдалою з техніко-юридичної точки зору, оскільки містить в собі склади злочинів, які вже є інших статтях КК України. Наприклад, ч. 3 ст. 111-1 ст. 436 КК України. І це стосується майже кожної частини ст. 111-1 КК України. З огляду на це трапляються випадки, коли абсолютно однакові дії різних осіб органами досудового розслідування кваліфікуються по-різному.

Наприклад, добровільне зайняття підозрюваними посади начальника МНС на окупованій території в одній області було кваліфіковано за ч. 7 ст. 111- 1, а в іншій області – за ч. 2 ст. 111 КК України.

Тому, з огляду на те, що закон про кримінальну відповідальність за колабораційну діяльність набрав чинності тільки рік назад, можна констатувати, що практика застосування цієї норми, як досудова, так і судова ще формується.

Зокрема, у вироках, які наявні у єдиному державному реєстрі судових рішень за ч.ч. 2 та 3 ст. 111-1 КК України (добровільне зайняття посади соціального працівника та директора школи), вбачається, що усі обвинувачені, як під час досудового розслідування, так і судового, повністю визнавали свою вину, йшли на співпрацю із правоохоронними органами та в апеляційному порядку вироки щодо призначеного покарання не оскаржували. Причому переважна більшість кримінальних проваджень надходили до суду з угодами між прокурором та підозрюваними чи обвинуваченими про визнання винуватості (№ 383/341/23).

Софія Данилів

Застосування концепції перехідного правосуддя до колабораційних злочинів

В контексті цього пропонуємо звернути увагу на результати соціологічного дослідження, яке 23-26 грудня 2022 року провела соціологічна група «Рейтинг».

Згідно з проведеним опитуванням більшість українців вважають, що вчителів, лікарів і соціальних працівників з окупованих територій можна частково амністувати. Принаймні 15% респондентів відповіли, що підтримують повну амністію вчителів, лікарів і соціальних працівників, а 53% — часткову, але чи можливо це буде зробити на законодавчому рівні та як при цьому дотриматись балансу між правами людини через призму IV Женевських конвенцій та інтересами держави в умовах воєнного стану питання залишається дискусійним.

Матеріал підготували:

• Яковлєв Андрій Вікторович, адвокат, керуючий партнер АО «Амбрела», експерт РЦПЛ та МІПЛ, підготовлений УГСПЛ тренер з МГП
• Данилів Софія Вікторівна, суддя Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, к.ю.н., випускниця навчального курсу УГСПЛ «Захист прав людини в умовах збройного конфлікту в Україні»
• Овчаренко Антін Сергійович, прокурор відділу Офісу Генерального прокурора, випускник навчального курсу УГСПЛ «Захист прав людини в умовах збройного конфлікту в Україні», підготовлений УГСПЛ тренер з освітніх проєктів. 

 

Цей захід став можливим завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.